Про Івана Франка
 |
|
Осип Назарук. |
ПРО ІВАНА ФРАНКА
ЛЬВІВ, 1910.
НАКЛАДОМ „ГРОМАДСЬКОГО ГОЛОСУ“.
Черенками „Загальної Друкарнї“ ул. Академічна ч. 8
Цїна 8 сотиків.
Коли на останнім 20-ім з'їздї нашої партії тов. посол Василь Стефаник (що написав „Синю Книжечку“) поставив внесенє, щоби з'їзд вислав до д-ра Івана Франка двох членів президії з привітом, піднесла ся буря оплесків. Старі члени радикальної партії знали добре, кому посилають привіт. Вони бачили Івана Франка на многих з'їздах нашої партії, як з трибуни (місця бесїдника) голосив нові ідеї своїм братам — бачили нераз і не два того хлопського сина з високим чолом і ясними очима, котрий серед тяжкої біди, поневірки і нужди здобув собі величезне знанє і славу таку велику, як нїхто з галицьких Українцїв.
Щоби молодші селяни члени радикальної партії знали докладнїйше про те, хто був Іван Франко, подаємо тут його житєпись.
Іван Франко родив ся в 1856 роцї в селї Нагуєвичах Дрогобицького повіта. Батько його Яків був сїльським ковалем. Коли молодий Іван мав шість лїт, віддав його батько до школи в сусїднім селї Сільній Ясеници, де Іван учив ся два роки. Потому віддав його батько до нормальної школи ОО. Василіян у Дрогобичи, де йому зразу було дуже прикро. Та незадовго став Іван першим учеником в клясї, і батько бачив перед смертю, як його син дістав на екзамінї нагороду. Незадовго помер батько Івана, але його вітчим Гринь Гаврилик був добрий чоловік і не уважав на те, що то „чужа дитина“ тай далї посилав свого пасерба до нормальної школи, а потому і до ґімназії. В ґімназії Франко читав дуже богато і цїкавив ся всїм, що тільки під руки попало. Коли був в шестій ґімназіяльній клясі, вмерла його мати, і він став круглим сиротою. Але вітчим і тепер не відцурав ся його. Франко далї ходив до школи, в 1875 роцї здав матуру в Дрогобичи і поїхав до Львова на унїверситет тай записав ся на фільософію.
У Львові мали руські академіки вже в тих часах два товариства, одно — якби по теперішному сказав — українське, друге москвофільське. Франко опинив ся в москвофільськім, головно тому, бо воно видавало свою ґазетку, в котрій він хотїв писати. В тій ґазетцї мусів писати язичієм, але для себе писав чистою народною мовою. Там познакомив ся він і з нашим товаришом та довголїтним редактором „Громадського Голосу“ Михайлом Павликом, котрий здав матуру рік скорше як Франко. Їм обом поміг видобути ся з москвофільського болота великий учитель українського народа, професор унїверситету Михайло Дрогоманов. Він заохочував Франка писати чистою народною мовою взагалї щиро заняв ся молодим академіком. Але Драгоманів був для австрійської полїції чоловіком дуже „небезпечним“, бо ширив осьвіту і нові думки. Тому арештували і Франка за те, що знав ся з Дрогомановом і закинули йому ширенє соціялїзму. Вісїм місяцїв перемучив ся Франко в слідчім арештї (інквізитї), де його тримали в казнях, у котрих сидїло навіть по 18 арештантів, а потому засудили на 6 тижнїв арешту. Він був тодї на третім роцї унїверситету (унїверситетську науку кінчить ся в чотирох лїтах), отже незадовго мав добити ся свого хлїба. Але як караний арештом не міг уже, особливо в тих часах, дістати державної посади і перший тай останний раз їв „цїсарський“ хлїб — в арештї, де попадав іще двома наворотами. Наші люди були в тих часах далеко дурнїйші і ще більше боязливі нїж тепер. Отже як Франко вийшов з арешту, то замість приймити його як мученика за свободу думки і народну справу, — всї від него відвернули ся й утїкали перед ним як перед заповітреним. Ба, його викинули з „Просьвіти“ і заказали йому приходити до „Руської Бесїди“ на ґазети! Тільки одна молодїж не відвернула ся від свого товариша. В тім часї Франко займає ся докладно тим, за що вже невинно відсидїв, а саме соціялїзмом тай разом з Павликом видає в 1878 р. часопись „Громадський Друг“ і збірки „Дзвін“ та „Молот“. Тодї переклав Франко з німецької мови брошуру д-ра Шеффе під титулом „Що таке соціялїзм?“ і написав свій славний вірш „Каменярі“.
В мартї 1880 р. Франка знов арештували, перетримали з місяцї в слїдчім арештї в Коломиї тай відставили шупасом пішки з Коломиї через Станїславів, Стрий і Дрогобич до родинного села Нагуєвич. До Дрогобича, відки тому пять лїт виїздив веселий, свобідний і повний надїї, вертав тепер в горячцї, з окровавлевими ногами, з полїцаєм за плечима. Так прийшов до родинного села, відки забрав ся вже по тижни і поїхав знов до Коломиї, де перебув найстрашнїйші днї свого житя. Там жив він цїлих 3 дни трома ґрейцарами, котрі знайшов у піску над Прутом а потому лежав у готелї півтора доби в голодовій горячцї і чекав смерти, від котрої виратував його оден товариш.
В тім страшнім для себе роцї написав Франко наймогутнїйший з своїх дрібних віршів („Вічний революціонер“). Сїм лїт потому написав Франко найславнїйший з своїх вершів „Не пора“, котрий став боєвою піснею галицької України.
З чогож він жив, коли не міг уже й думати про посаду ґімназіяльного професора? Заробляв пером на житє. Був якийсь час співробітником „Дїла“, де йому платили 45 ринських місячно, а найдовше, бо цїлих девять лїт працював при польській газетї „Kurjer Lwowski“ (Курєр Львовскі). Останний раз арештували Франка в 1889 році і перетримали в слїдчім арешті 10 тижнїв.
З початком 1890 року заснував Франко разом з Павликом полїтично-лїтературну часопись „Народ“ і був його редактором. Того самого року в осени повстала наша партія, Франко був одним з її основателїв і разом з д-ром Северином Даниловичом уложив їі першу проґраму. В тім часї українсько-руська полїтика в Галичинї сходила на бездорожа: тодї повстала так звана „нова ера“. Була то спілка деяких наших полїтиків з польськими панами, котрі хотїли хитрим способом звихнути руську полїтику. В тім, що так не стало ся, велика заслуга радикальної партії і її найвизначнїйшого члена Франка, котрий на кождім кроцї, в ґазетах і на вічах відкривав хитрість польських полїтиків і не допустив до забагненя руської справи. Тим зтягнув на себе ненависть наших новоеристів, а потому і загалу нашої інтелїґенції, коли виступив проти злуки з москвофілами (1896–1897). А що наші люди, коби здорові, „вміють“ відплачувати ся за кожде слово критики, то відплатили і Франкови. Бо коли він поробив усї потрібні екзаміни, щоби стати професором унїверситету, дехто з наших інтелїґентів впливав на тодїшного намісника графа Баденього, щоби Франка не допустити на таке становиско. Так стало ся. І ми не побачили на унїверситетській катедрі найспосібнїйшого з людий, яких видала галицька Україна. Не почули ми і його промов з посольської трибуни у Віднї, бо проти кандидатури Франка виступили солїдарно польська шляхта й урядники, жандарми й духовеньство обох обрядів, — словом всї, кромі хлопів, котрі тодї не мали ще тілько сили, щоби переперти вибір свого любимця.
Франко виробив проґраму радикальній партії, в рядї брошур означив її тактику і причинив ся до піднесеня радикальної публїцистики (ґазетярства) до так високої міри, що нї одна партія в Галичинї не мала так добре редаґованих ґазет, як партія радикальна в часах, коли Франко працював для її орґанів. Він був при закладинах підвалин нашої партії і пильно глядїв на те, щоби її фундаментове камінє не було яке-будь.
Але Франко був дїяльним робітником при закладинах іще більшої будови нїж полїтична партія, бо правдивого культурного дорібку українського народа в Галичині. Найбільші і найкрасші твори нашого культурного дорібку в Галичинї то його робота. Сорок два роки мав він, коли галицька Україна обходила 25-лїтний ювилей його працї, котру розпочав 17-літним молодцем. На торжестві, урядженім в його честь у Львові в 1898 році сказав він ті памятні слова, котрі кождий з нас повинен заховати в памяти:
„Вихований у твердій школї я від малку засвоїв собі дві заповіди; перша то було почутє обовязку, віддати працю свойого житя тому простому народови, що вигодував мене твердим мужицьким хлїбом, а дрга заповідь то потреба ненастанної працї… Зробили мене проводирем, хоч я любив лише йти в рядї (як простий жовнїр)… Але такого ряду не було, і се було моє нещастє. Як-би з мого досьвіду я мав подати громадї яку науку, то вона булаби така, як у війську: Richtung halten!“ (Ідїть лавою, не ломіть рівного ряду).
В сїй короткій згадцї про житє Франка не можемо спімнути навіть малої частини його творів, бо щоби вичислити хочби тільки його писаня поміщені в Лїтературно-науковім Вістнику, на те треба дуже много місця. Цїкавійших відсилаємо до книжки тов. Михайла Павлика про ювилей 25-лїтної працї Франка і спис його творів перед 1898 роком. Тут скажемо тільки, що при читаню творів Франка треба все мати перед очима страшну пустку і темряву нашого тодїшного публичного житя, нашу рабську байдужність і розсипність, вигодовану як отруй-зїле 500 лїтною неволею. Каменисту, запущену ниву орав Франко, а яку нагороду мав за те, представляє нам в отсїм віршу:
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом отсе під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи нї, — одного лиш тобі благаю з неба,
Що-б з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найлїпшії сини.
Що-б сїячів твоїх їх власне поколїнє
На глум не брало і на сьміх.
Що-б монументом їх не було те камінє,
Яким в відплату за плодючеє насїнє
Ще при житю обкидувано їх.
Про своє тяжке житє пише Франко:
Я згадую минулеє житє
Спокійно, та без радости, без туги:
Одно із него винїс я чутє,
Що я не був у нїм щасливий, други.
Богато працї і турбот і скрут,
Та не було вдоволеня, утїхи:
Мов віл в ярмі я чув на собі прут
І тяг — чужого скарбу повні міхи.
|
|
Та не високо плив в руці слабій
І хоч я жив, то все-ж я не нажив ся.
Умів він представити і твоє житє, „народе мій, замучений, розбитий“:
На Підгірю села невеселі…
Хлїб і страва тут найстарша справа,
Цїль всїх змагань, замислів, турботи,
Мов родивсь сей люд лиш для роботи,
А на хлїб вся праця йде кровава.
Ліжко ґазди — пять дощок незбитих,
Сніп соломи і верета зрібна
Тепла піч є для дїтий невкритих,
А для старших постїль непотрібна…
На стїнї розвішані довкола
Деревляні, давні богомази:
Страшний суд, Варвара і Микола,
Тілько й всього христіянства в хатї, —
Але є й письменства в нїй познаки:
Там під сволоком, завитий в шматї
Лист небесний — писаний Бог зна ким,
Йосифінський патент панщизняний,
Прадїдівський квіт на трийцять буків,
Дїда скарга за ґрунтець забраний,
Батьків акт лїцитаційний драний —
Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.
Хто з вас не знає його книжки „Захар Беркут“, котру як читати, то і найстарші люди слухають цїлими ночами? Хто з вас не знає його оповіданя „Гриць і панич“, його книжки „Лис Микита“, його оповідань „В потї чола“, його „Панських жартів“?
Хто з вас не знає його вірша „Гей, хто на сьвітї красшу долю має“, в котрім він кровавими словами представив житє нашого хлопа?
„Сїч“ і Читальня, з котрій нема бодай кількох книжок Франка, не заслугує на почесну назву просьвітного товариства.
Франко належить до тих, що довгі лїта з напруженєм усїх сил своїх вливали духа в бездушну народну масу. Він має повне право сказати українському народови:
„Я весь вік свій, весь труд тобі дав
У незломнім завзятю —
Підеш ти у мандрівку столїть
З мого духа печатю“.
Ми нинї навіть не в силї оцїнити, що дав нам сей велитень духа, бо ми за близько нього. Подорожні, котрі бачили ведчезний шипіт (водопад) Няґару в Америцї, описують, що гук того шипоту чути на кілька миль навкруги, але як підійти блисше, то не чути нїчого, бо величезний шипіт реве вже надто голосно. Таке і з дїяльностию Франка. Ми побачимо її велич ген-ген пізнїйше, може аж тодї, коли його вже давно між нами не буде.
Тодї доперва відчує се і той, що за народню справу сидить у тюрмі і той, що пером для неї працює і той, що полїтикою займаєть ся і той, що наукою хоче їй добра придбати — кождий тодї бачити-ме, що скрізь був уже той велитень, скрізь терпів і скрізь працював.
А він тимчасом може умре в бідї, зазнавши горя від долї, лайки і кпин від своїх, умре як доси умирали всї, що працювали для українського народа. Відійде, відробивши своє — той син мужицький, котрому ми всї много винні.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|