Про походженє та розвиток мов
| Про походженє та розвиток мов пер.: П. К. Нью-Йорк: Голос Правди, 1918 |
|
|
 |
Н. РУБАКІН
ПРО ПОХОДЖЕНЄ ТА
РОЗВИТОК МОВ
або
як і коли народи навчились розмовляти кожний своєю мовою.
Зукраїнізував П. К.
Накладом видавництва “Голос Правди”
119 E. 7th Street, New York, N. Y.
1918
Н. РУБАКІН
ПРО ПОХОДЖЕНЄ ТА
РОЗВИТОК МОВ
або
як і коли народи навчились розмовляти кожний своєю мовою.
Зукраїнізував П. К.
Накладом видавництва “Голос Правди”
119 E. 7th Street, New York, N. Y.
1918
Книжка московського письменника Н. Рубакина “Как и когда разные народи научились говорить каждий на своем язикѣ?” написана занадто популярною московщиною, і колиб таким самим робом перетлумачити її на українську, так нашим читачам вона здавалась би чимсь діточим хоч справа про що в ній пишеть ся дуже цікава і поучаюча.
Отже, роблючи переклад, ми мусіли витримувати більше поважний тон самої мови.
Але тут не росходилось тільки перетлумачити, треба було і зукраїнізувати певні уступи книжки, де автор трактує справу з московського становища.
В справі “старо-московської” мови, Н. Рубакин в своїй книжці тримаєть ся загального погляду “казенних” вчених царського режіму, що церковно-словянська мова, се мова, котрою ніби колись розмовляли усі славянські племена, що се “обще-славянскай язик”, що книги, писані сперед 900 літ на Україні чи Московщині тою мовою, показують, яка тоді була мова “на Руси”.
З сею думкою Н. Рубакина ми цілковито не годимось і той уступ ми переробили в напрямку більшої правди.
Сперед 900 літ московська мова, ще витворювалась з мішанини українсько-финської. Церковно-славянщина, се мова полудневих славян. Сею мовою писали і подекуди розмовляли наші і московські письменники, але нарід уже й тоді мав свою власну мову, що мало чим відмінилась від нашої теперішньої мови.
Прецінь в західній Европі в ті часи письменні люди скрізь вживали латини, але ніхто не наважить ся сказати, що сперед 900 літ в Німеччині і Франції загально-народною мовою була латина.
Що до відмін европейських мов можнаб було більше росписатись про впливи т. з. “Мандрівки народів”, щоб читачі могли собі яснійш зрозуміти чому нові мови: грецька, італійська, французська, румунська, тощо не подібні до старо-грецької, латинської гальської, а наша українська навіки розлучилась з московською.
В сім перекладі ми вжили загально-української мови, пильнуючи яко мога вникнути московщини.
П. К.
 |  | |
Тепер на цілім сьвіті є більше як вісімсот всіляких мов. В самій Азії нараховано 153 мови, в Африці — 114, в Австралії та Океанії — 117, в Америці — 423, в Европі — 53. Се, — нерахуючи діялектів підмов. А коли і їх порахувати, так усіх їх буде на сьвіті поверх пів-чварта тисячі. Отже, бачимо тепер, кільки на сьвіті мов. Одною мовою розмовляють сотки міліонів людей, а другою тілько кількадесять одиниць. Одну мову, приміром, англійську, можна почути в кожній закутині сьвіта, а другу ніде не почуєте, хіба десь у незнаних нікому безвістях.
Але дивота полягає в тім, що всі люди, рішучо усі, розмовляють якою небудь мовою. Рішучо усі, завинятком хіба хорих та вроджених йолопів; і кожний на своїй мові може висловити кожну свою думку, кожне своє бажане, кожне чуте, — усе, що треба, все, що є на гадці. І не тільки висловити, а так, що усі його слова зрозуміє кожна людина, що розмовляє тою мовою.
Чому ж зрозуміє? Тому, що кожне слово сказане людиною щось означує. Слово — згук. Тож, коли чуєте той згук в розумі, сама з себе зявляєть ся думка; та сама думка, котра була перед хвилею в голові людини, що вимовила слово.
Отсе воно і означує.
Та людині з иншого народу се слово буде порожнім згуком, але тому краянови воно буде не що иньшого, як думка висловлена згуком.
Як же се воно сталось, що усі люди почали після згуків роспізнавати чіїсь думки? Відразу здаєть ся, що людська мова то диво над дивами. Сама гадка до голови приходить, що певно колись усі люди мали вмовитись якимсь робом, дотично кожного слова, що власне котре воно має межи ними значити. А є мови, що мають поверх сто тисяч слів. Як же можна в такім випадку порозумітись відносно їх усіх з усіма людьми свого народу, з людьми котрих з дебільшого з роду не бачив? Еге, — велике диво та людська мова, заплутана вона річ.
Але й заплутану річ можна зрозуміти та розплутати, треба тільки знати з котрого кінця зайти. А заходити треба ось як: спочатку зрозуміти, що простійше, а потім братись і до росплутаня того, що дуже заплутане.
Але тут зайде питане, чи є взагалі яка небудь мова звірят та птахів? Звичайно є. Се видко з того, що звірина звірину, а птах птаха розуміє. Вони не німі сотворіня. Вони теж кричуть та видають згуки. Вони приглядають ся один до одного і розуміють багато не тільки з згуків, а й з рухів. Приміром, коли в кінськім табуні нашорошить вуха одна коняка, дивись, уже нашорошились і решта. Або візьмім пташину зграю. Як злякаєть ся одна птаха та полетить, за нею зірвуть ся і иньші. Тут наполошеній птасі не треба навіть кричати. Досить тільки їй полетіти так, щоб її бачили другі птахи тогож гатунку, вони полетять усі. Чому? Тому, що вони з її руху відчувають чому та полетіла.
Отже, мовляв, звірина звірину, а птах птаха розуміє навіть після рухів: досить кому з них порухатись, а решта вже розуміє, чому той рухаєть ся.
Отже, тіло-рухи, чи міґи, — се таж мова, тому що за їхньою помочею одно сотворінє чудово розуміє другого.
Та инакше не моглоб і бути. Як йому не розуміти ляку або радощів другого такого самого сотворіня, коли воно само завжди виявляє свій переполох, або свої радощі такісінким робом? Звичайно виявить. Не стримаєть ся, тому що у него і очі, і уха, і серце, і мізок, і чутя майже такі самі, як і в усіх животин його ґатунку.
Отже, от звідки береть ся порозумінє межи животинами одного гатунку, від їхньої тілесної будови, а власне — від подібности в тій їхній будові. Кожний горобець, кожний віл, і всіляка иньша животина радіє і сумує тому, що того вимагає будова її тіла. Усі папуги з радощів тріпають крилами, а всі пси махають хвостами. Як же їм не розуміти радощів або смутку других таких самих сотворінь як вони після їхніх таких самісіньки тіло-рухів?
А щож, як звірина звірині, птах птахови пічнуть подавати голоси приміром, кричати, або сьпівати? Звичайно звірята того самого ґатунку і по голосі роспізнають радощі або смуток таких же істот як і вони самі. Зрозуміють через те саме, що розуміють і чужі тіло-рухи. Бож в голосі, в криках, у сьпіві можуть бреніти також і смуток, і веселощі, і ляк і які хочете чутя. І дійсно бренять. Се знає кожний. Тому птах з птахою, а звірина з звіриною можуть порозумлятись самими криками, без жадних слів.
Але й крики не всі однакові, — вони один до одного не подібні. Одна звірина вміє вити, гаркати, муркотіти на велику кількість голосів та тонів. Птахи також співають та кричать всіляко. Досить, приміром, прислухатись до курячих балачок та криків. Кожна курка може кричати багатьома голосами: коли їй треба покликати курята до поживи, вона кокоче одним голосом; коли налякаєть ся, вона кричить по инакшому, наче вимовляє “к-ррр”. Коли курка знесе яйко, вона кудкудаче знов по инакшому. Коли її здоганяє пес чи кіт — знов по инакшому. Отже вона в ріжних обставинах видає всілякі голоси. І птахи її ґатунку добре розуміють, що значить той крик.
І таке не тільки в курок, а і в решти птахів. Так само і в звірини. Звірята кричать всіляко після обставин. А про малпів росповідають, що у них є навіть власна мова, — вони вимовляють навіть якісь слова. І в звірів кожний голос щось значить, і кожний згук треба розуміти по инакшому.
Отже, хіба се не розмова за помочею всіляких криків? Хіба ті крики не заступають собою слів? Хіба вони не будуть виразом чутя і взагалі внутрішнього духовного стану? Крики звірят се, хоч і не людські, а всеж в своїм напрямку слова. Се хоч і не людська, а всеж мова.
Тай людина підчас розмови не уникає звірячих та пташиних увихів. Жаден з нас не розмовляє без рухів. Ми теж згуками голосу виявляємо чутє та думку. Пригляньтесь до розмовляючої людини: вона і руками вимахує, і раменами порухає, і пальцями тиче, і брови насуплює, а що до голосу так і пригадувати багато не треба. Підчас всілякої розмови голос що хвилі відмінюєть ся: раз сердитий, раз веселий, раз гучний, раз тихий, раз лестивий. Отже слова собі слова, але без рухів та без всіляких виразів голосу жадна людина не обійдеть ся під час розмови. Отже тіло-рухи, чи міґи та відміни голосу потрібні і в розмові людини з людиною, так само, як се потрібне і звірині, і птахам.
Особливож богато звірячого в мовах всіляких диких народів. Є такі народи, що цілковито не годні розуміти один одного, не рухаючи підчас розмови руками. Подрожні росповідають, про чорноскірих дикунів, як вони порозумляють ся поміж собою. Є такі дикуни, котрі не можуть розуміти один одного, коли розмовляють у пітьмі. Чому? Тому, що вони не бачуть, як вони махають руками, доповняючи свою бесіду міґами.
Приміром одному дикунови — Ніґрови треба було сказати, що він завтра піде до ліса. А такого слова “завтра” цілковито нема в мові тих Ніґрів. Яким же робом, в такім випадку, Ніґер висловлює ту думку? Він вимовляє три слова: “ліс”, “йти” “день”, але попри те тиче пальцем поперед себе. Се буде в него “день наперед”, себто “завтра”. Таким робом за помочею пальців Ніґер всеж умудряєть ся висловити другому Ніґрови те саме, що йому треба. “Завтра я піду до ліса”. І кожний Ніґер добре розуміє його, не дивлячись на те, що їхня мова не має “завтра”.
Таким же робом за помочею рухів, дикун може висловити, що він був у лісі вчора. Про се він каже ті самі слова: “ліс”, “йти”, “день”, а по тім тиче пальцем на зад себе. Се в него значить, що він вчора був у лісі.
Та чи бесіда тичить ся завтрішнього дня чи вчорашнього, слухаючий дикун тільки тоді зрозуміє того хто йому оповідає, коли баче відповідні рухи. В пітьмі дикуни не зрозуміють до чого йде балачка. От чому вони не годні порозумітись поночи.
Отже, пальці, руки і взагалі рухи тіла подають, витлумачують Ніґрови дійсні людські слова. Сі міґи навіть можуть заступити слова. Росповідають про американських Індіянів, як вони порозумлють ся між собою рухами. Вони сідають собі навколо палаючого огнища і починають мовчки розмовляти. Мовчать і — розмовляють, — за помочею рук і взагалі міґів. Приміром, один Індіянин росповідає другому, що він подорожував в зимку, три місяці, пішки і човном.
Ось як він росповідає за помочею рук. Спочатку він підносить догори руки і означує пальцями півколо і колесо. Після него се ісь що: “молодик — се півколо, місяць в повні — колесо”. Отакі рухи Індіян виконує тричі. Себто, місяць був тричі в повні і тричі молодиком, отже мало минути три рокових місяця. Потім дикун показує двома пальцями одної своєї руки на долоні другої, як люди ходять пішки. Се після него буде: “я йшов пішки”. Потім дикун рухає обома руками, наче громадить веслами. Себто каже: “подорожував човном”. Потім дикун починає увесь труситись наче йому стало зимно. Сим тремтінєм він хоче показати, що він подорожував в зимку, коли була студінь. Таким чином дикун оповідає другим дикунам руками, та взагалі міґами, усе, що йому треба було росповісти про свою трохмісячну подорож взимку, пішки та човном.
От яким робом можуть люди порозумлятись межи собою на міґах, навіть без жадних слів. Се теж мова, тільки мовчазна. Так подібно розмовляють і глухо-німі. Розмовляти словами вони не годні, бо глухі з уродженя.
Хоч вони й виховують ся помежи людьми, але не чують цілковито жадного людського слова. Тому вони й не годні навчитись розмовляти словами. Але глухо-німі теж люди, у них є людський мізок, є розум, є думки та чуте. Глухо-німі можуть порозумлятись з другими людьми міґами, без жадних слів. А що найцікавійшого, се те, що ті міґи майже такі як у дикунів: кожний дикун відразу починає розуміти глухо-німого, а глухо-німий — дикуна. Чому? Тому, що усі їхні міґи цілковито природні і кожний розуміє чого вони тичуть ся.
Отже люди можуть розмовляти і без слів. Вони розуміють один одного і розмовляють, навіть не знаючи жадних людських слів. Вони просто подають один одному свої думки, свої чутя і взагалі усе, що мають на гадці. Щоб мати гадки та чутє не конче треба знати слова. Думки можуть бути собі окремо, а людське слово, мова — собі окремо. Инакше кажучи, люди не завжди думають словами. Щоб думати словами, треба аби кожне слово значило яку-небудь думку, а кожна думка, щоб нагадувала якесь слово.
Та самими міґами не мож сказати усего, що мож вимовити словами.
Про звичайні житєві справи ще можна як небудь порозумітись на міґах. Та коли справа дужче замотана, тоді не легко обійдесь без слів. Особливо важко висловлювати на міґах міркованя. Се не те, що висловлювати чутя. Бож і птахи і звірина вміють виявляти свої чутя осібникам свого ґатунку. Але звірина не розважає, а в людий є розум і завжди, хоч яке небудь, міркованє. Виявити ті міркованя рухами пальців уже затяжко. Висшу гадку тяжче показати таким робом. Як мож, наприклад, висловити на міґах слово “гарний”, або слова “думати”, “казати правду”, “умовлятись”? Індіяни виявляюсь думку “казати правду” ось як: вказуючий палець напростований від рота означує в них “казати правду”, — один язик, — се й буде “правдиве слово”. Два пальці поставлені біля рота і рощепірені значуть “казати брехню, посідати два язики”. Думку “гарне” Індіяни висловлюють рухом руки від рота, складаючи великий та вказуючий пальці кінцями до купи, а решту пригинаючи до долоні. Такий рух стає подібним до діточого повітряного поцілунку. Глухо-німі теж розуміють, до чого воно. Слово “думати” Індіяни показують, поклавши палець правої руки впоперек своїх грудей. Чомуж таким робом виявляють слово “думати”? Тому, що такий звичай, така встанова. Ну, а як хто того не розуміє, як тоді йому доглупатись, що то таке прикладанє пальця до грудей? Дехто і не розуміє такого руху, а дехто зрозуміє та не так, як треба. Отже міґами немож висловити усего, що висловлюєть ся мовою. В людини дуже багато таких гадок та почувань, котрі можна висловити тільки словами. Особливо, коли та людина освічена та розумово розвинена.
Як і тіло-рухи, чи міґи, людині стає в пригоді те, яким голосом і з яким чутєм вона вимовить слово. Вимова важить в людській розмові дуже багато. Вона навіть заступає собою слова. Приміром, одно дике племено цілковито не має слів “горе” та “радощі”. Коли дикун хоче сказати “горе”, він каже “ай” або “вей”, але коли йому треба сказати слово радість він знов каже “ай” або “вей”, але вже радісним голосом. Отже те саме слово висловлює цілковито противні річі, дивлючись після того, яким голосом воно вимовлене; таким чином заступаєть ся брак слів.
Диким народам бракне дуже багато слів. Їх нема тому, що вони ще не витворені і не взяті до ужитку. Мова диких народів геть не така, як приміром московська або англійська. Московська мова числить в собі біля сто тисяч слів, в німецькій ще більше, а в анґлійській ще більше. А в мові яких небудь червоно-шкірих Індіянів буде тілько кілька тисяч слів. Але й се ще багато: на західнім березі Африки є такі племена диких Ніґрів, котрих мова числить усего від 350 до 400 слів. Оттакі вбогі на слова декотрі мови дикунських племен. От чому декотрі дикуни примушені вживати міґів, вимовляти слова всілякими голосами.
Але не конче дикуни. Навіть в однім народі, приміром українськім, осьвічені люди знають геть більше українських слів, як непісьменні. Багато щиро українських слів будуть не зрозумілими нашій невченій людині. Приміром слова “якість”, “сьвітогляд”, “обраховане”, “проява” і сила иньших. Спитайте якого небудь селянина, що ціле своє житє десь перебув у далекім від сьвіта селі — він не скаже вам, що значуть ті, хоч і щиро українські, слова. Хоч ті слова і українські та всеж не кожному Українцеви зрозумілі. Але то ще не велика річ! Иньші слова хоч і знані та не однаково їх люди розуміють. Приміром, звичайне слово “тіло”. Що таке “тіло”? Селянин звичайно розуміє, що тіло, то його ноги, руки, взагалі тіло, —тіло якого небудь живого іства. А в наукових книгах сим словом означують усе те, що можна намацати руками. І камінь — тіло, і вода — тіло, і повітрє — тіло. Але ось, приміром, слово “явище”.
Селяни знають слово явлене, щось подібного до дива. Приміром образ десь зявив ся, тощо. А в мові вчених людей се саме слово означує всіляку відміну, деб і в чім вона не повстала. Приміром, веселка, — се явище, огонь, — се явище, тепло, студінь, житє, смерть, — усе се явища. Отже таке бува, що часом Українець не годен зрозуміти Українця, тому що не знає багатьох українських слів, або хоч і розуміє їх та якось по своєму.
Щоб зрозуміти яке небудь слово, треба знати в якім змісті воно вжите. Слова, що мають загальний духовий зміст, звичайно не зрозумілі невченим людям так само, як і дикунам.
Чомуж в неосьвічених людий та диких племен геть меньше слів в мові і чому вони не знають дійсного змісту богатьох слів? А тому, що житє таких людий та племен геть простіше, як у вчених. А простацьке житє не вибагливе що-до кількости слів. Приміром дикуни-Австралійці мешкають в пустені, де нема ані рік, ані озер. Сі дикуни часом навіть не знають, що таке річка. Отже й нема дивоти, що в їхній мові нема таких слів як “озеро” та “річка”. Довгий час дикуни ніколи не бачили ані гармати, ані рушниць. Розумно, що в них не було вигадано і відповідних слів до означеня стрільби або канони. Чого не бачив та чого не знаєш, того, звичайно, ніяк і не назвеш. Щож робить в такім випадку яка-небудь людина з якого будь дикого племена, коли її мові бракне багато слів до висловленя її думок та почувань. Зак не придумано нових слів, вона мусить обминатись як небудь инакше, себто просто доповняти слова міґами та виразом голосу, так як се роблять птахи та звірина.
Як складають ся з них слова?
Подорожні росповідають, що мова декотрих дикунів дійсно подібна на звірячу. В них не відокремиш і не відзначиш одного слова від другого.
Усі слова в їхній балачці наче зливають ся до купи та й згуки ті дуже подібні до звірячих. Приміром, африканські дикуни Ґотентоти, коли розмовляють, так усе цьмакають та цокають язиками. Таких згуків немож зазначити жадною літерою. Дикуни декотрих иньших племен, розмовляючи, белькочуть, наче полочуть рота. А виклики “ой”, “ай”, “ох”, “ех” що хвилі чути підчас їхньої балачки. Усі ті звірячі гуки потрібні дикунови до висловленя його думок. Особливо користні дикунам такі їхні вигуки, котрі виявляють їхнє горе, або радощі, або яке иньше чуте. Сі саміські вигуки є і в нашій мові і звуть ся окликами. Бож і ми маємо вигуки “ой”, “ох”, і кожний такий вигук виявляє яке небудь чутє, — чи смуток, чи веселощі, чи що иньшого. Над сим варта застановитись. Миж бо, Українці, вже не дикуни, а всеж наші вигуки тіж самі, що й у дикунів. Вони самі вигадують ся, і самі зявляють ся в усіх народів. Вони самі виходять з глибені людського іства.
Чомуж дикуни не витворюють собі нових слів, коли їм не вистарчає старих? Вони й витворюють поволи все нові та нові слова. Творене слів і по сей час відбуваєть ся на цілім сьвіті, як у дикунів, так і в просьвічених народів. Так воно йде зперед тисяч, ба зперед міліонів років.
Подорожні росповідають, як витворюють дикуни слова. Се стаєть ся якось само з себе. Приміром, дикун перший раз в житю вчув стріл з кріса і зараз назвав стрільбу “пу”. Індіян побачив вперше корову і став звати її “мму”. Зозуля в богатьох народів зветь ся “ку-ку”. Діти звуть кітку “няв-няв”. От яким робом зявилось богато слів, а до того зявились самі з себе. І кожному розумно, чому вони зявились у всіляких народів, по всіх закутках світа і чому вони скрізь однакової роботи.
В деяких країнах дикуни жиють родинами або родами, але кожна фамілія жиє далеко одна від одної. В таких родинах раз-у-раз витворюють ся нові слова. Приміром хтось вигадає і скаже яке небудь нове слово. Хтось його вчує, зрозуміє, похопить, а відтак і сам пічне вживати, а від него ще хтось вчує, зрозуміє тай запамятає. От і пішло те слово в рух в тій родині. Коли родина не велика, так новим словам не тяжко ставати річею загального ужитку.
Ще богато нових слів творить ся та вигадуєть ся малими дітьми. Відомо, що немовля порухує варґами і намагаєть ся вимовити якесь слово, а батьки слухають і за ним проказують. Найлекшим згуком в немовляти се пухканє. Пухкають навіть тільки-що народжені. А під-час пухканя чуєть ся слово “па”, або “ма”; се залежить від того, чи ділають самі уста, чи враз з горлом. З такого пухканя і повстають собі такі слова як “па-па”, “ма-ма”, або “ба-ба”. Тому в усіх майже народів такими словами звуть діти батька. Дорослі люди гадають, що дитина власне так їх і зве. А в дійсности немовлята не розуміють і не можуть розуміти жадних назв. Вони ще нікого і нічого не звуть. Немовлята просто собі пухкотять або кричать порухуючи устами. Батьки похоплюють ті згуки і уявляють собі наче ті згуки означають те чи те, а на самперед, що тими згуками немовляти кличуть їх самих. От чому у богатьох народів слово “па” або “папа” означує батька. Але в иньших народів се саме слово “па” буде не батько, а мати, а слово “ма” або “мама” вживаєть ся про батька. Приміром з грузинська “мама” буде батько. З сіямська батько теж “ма”, а не “па”. На другім боці світа, в Америці, в мові північно-американських Індіянів племена “Тлатсканаїв” батько теж буде “мама”. А сі Індіяни жиють геть геть від Грузинів, — а батька звуть однаковим словом, як і Грузини.
Але слово “мати” в багатьох мовах буде “па” або щось подібного. З грузинська мати “деда”. В мові одного полуднево-американського племена Індіянів мати буде “аппе”. В московській мові “баба” буде жінка, а з татарська “баба” се дід. Але знов в мові одного ніґерського племена “баба” буде батько. Усі сі слова зявились вперше межи людий від безґлуздотого белькотаня немовлят. А діти белькотіли так тому, що їхні уста так до того сотвтрені. Тому й сталось, що назви батьків в богатьох напрямках подібні до себе у всіляких народів, хоч ті люди жиють по всіляких закутинах світа, тисячі миль одні від других.
Богато слів, які подибуємо в людській мові зявляють ся ще ось яким робом: 3 двох старих слів складають одно нове. Приміром в китайській мові цілковито нема слова “юрба”. Яким же робом один Китаєць дає другому до зрозуміня, що мова тичеть ся юрби? В китайській мові є слова “жін”, себто людина. Окрім того є слово “ду”, себто богато. З сих двох слів Китаєць скомпоновує слово “жін-ду”, себто “людина-багато”. А багато людей — сеж і буде юрба. Таким робом складають ся з двох або трох складів дуже багато слів. В нашій українській мові багато слів зложено з двох або навіть трох окремих слів. При міром, слово “добробут”: тут два слова — “добро” і “бут”. Або ось слово “перекотиполе”, — воно зложене з трох слів “пере”, “коти” і “поле”.
Або ось ще цікавий приклад того, як викручують ся люди, коли в їхній мові бракне слів. В Америці є індіянське племено — “Гідатсо”. Колись Індіяни того племена робили собі сокири з каменю, а потім знайшли залізо та мідь і стали робити сокири з тих металів. Але до того часу в мові того племена не було таких слів, як мідь та залізо. Якимиж словами назвали ті Індіяни свій знахід — мідяну та залізну сокиру? На залізо вони кажуть “камінь чорний”, на мідь — “камінь червоний”. Звичайно ті Індіяни добре розуміють, що означують ті слова, і про що власне йде бесіда.
На Спокійнім Океані є великі красні острови, що звуть ся островами Таїті. Вони положені далеко геть від берегів Америки та Китаю, і на них довший час не було коней, а тільки самі безроги. Але ось приїхали до тих островів Анґлійці і привезли з собою коні. Якеж імя дали коням Таїтіяни? Чи сотворили вони яке нове слово про означене коний? Цілковито ні. Вони назвали коняку “свинею, що носить на собі людину”. Таким робом Таїтіяни обійшлись і без витвореня якогось окремого слова в сім випадку.
Щось подібного вчинили Індіяни племена Сіу в Пів. Америці. Коли вони вперше побачили коняку так дали їй назву “чарівна собака”. Отже слово до означеня коняки склалось в них з двох, уже перед тим знаних, слів.
В ріжних мовах є дуже багато слів, що зложені з кількох слів, але так, що часом тяжко й зауважити, що там не одно слово, а два, або й більше. Приміром “красномовність”. Тут виразно видко, що се слово складаєть ся з двох слів, — з слова “красно” і слова “мовність”. Але ось слово “зарібник”. Воно складаєть ся з кількох слів: “за”, “ріб” (а власне “роб”) і “ник”. Слова “за” та “ник” надибуємо на початку та при кінці богатьох слів. Приміром, зарібок, робітник, чайник. Очевидячки, що усі сі слова складані. А ось, приміром, слова “мойого” “мойому”. І сі зложені, кожне з двох слів: наприклад, слово “мойого” складаєть ся з двох слів — “мой” та “його;. “Моїм” — се власне “мой-їм”. “Мойому” — власне “мой-йому”.
Вимовляючи, ми не завважаємо, що декотрі слова зложені з двох слів. Ми забули, що багато наших слів колись складались з кількох слів. І не так собі склались, але щільно злялись, та ще трохи переробились та відмінились.
От, приміром, ми не кажемо тепер “добрий — його”, але “доброго”. Не кажемо “добрий — йому”, “добрий — ним”, але “доброму”, “добрим”.
Знов два слова нетільки часом позливають ся до купи, але ще й так відмінять ся, що їх відразу годі й роспізнати. Приміром, берімо три слова “смерть”, “вморити”, “уміраю”. Здаєть ся, що сі слова між собою неподібні, але в них є дещо й спільного: “мер”, “мор”, “мир”. Вчена людина без великого труду роспізнає та зрозуміє з яких слів котре слово зложене і де в нім головна основа або корінь, а де додатки та наростки. Корінь завжди значить основу слова, а додатки та наростки показують його прикмету. Приміром, сі слова: “заходити”, “прихід”, “винахід”, “ходженє”, “хожу”. І сі слова не однакові. Але в них усіх їхня основа чи корінь, той самий, а власне: “ход”, “хід”, “ходж”, або “хож”. Завдяки сій спільній основі усі сі слова наче споріднені один з одним. В усіх сих словах спільного кореня є одна й та сама думка: ходженє, хоч з усякими прикметами. А сі прикмети у ріжних слів ріжні: “заходити” се не цілковито те саме, що “ходити”; “прихід” не те саме, що “обхід” або “походженє”. Через щож повстають всілякі прикмети в ріжноманітних словах одної спільної основи? Через те, що в тих словах спільним буде тільки сама основа, а додатки та наростки ріжні. Приміром в одного слова додаток “за” (заходити), а в другого “по” (походженє), у третього, “ви” (виходити). Так само ріжні і паростки “заходити”, “походженє”, “виходив” (усе се наростки: ити, енє, ив). Усі сі слова подібні після коріня і всі ріжні після додатків та наростків. І таке буває не тільки з сими, але з усякими словами, що є в нашій мові. В них усіх є конче корінь та й додатки з наростками трафляють ся зчаста. Отже розумно, що корінь буде основою слова. На тім кореню тримаєть ся цілий зміст слова, себто те головне, що те слово виявляє.
Але се ще не все. Сей корінь — се стародавня частина тих слів, в котрих він подибуєть ся. Се видко з того, що усі ті слова повстали завдяки тому, що зобох боків сего коріня були приставлені другі слівця. Приміром, в слові заходити спереду приставлено “за”, ззаду “ити”; в слові “походженє” спереду приставлено “по”, ззаду “енє”; в слові “ходак” ззаду кореня приставлено “ак” і т. д. Щоб приставляти такі слівця, як “за”, “по”, “ити”, “енє”, “ак”, треба щоб спочатку було те до чого ті слівця мож булоб приставляти. А вони приставляють ся до кореня. Отже в тих словах корінь мусів зявитись перш, ніж самі слова. Інакше кажучи він старший за них. Додатки та наростки висловлюють не самий зміст слова, але його прикмету чи підзміст. Сі прикмети і зявились, але тільки пізніще, з бігом часу. Приміром в слові “заходити” кінець слова “ити” означає, що тут тичить ся діланє заходженя; в слові “ходак” додаток “ак” значить, що тут тичить ся якоїсь річи до ходженя.
Отже справа мала бути так: в початку зявились словесні корені, а потім до них почали приставляти додатки спереду, а наростки позаду, так і повстали нові слова. Тих накорінків істнує величезна сила, а тому, завдяки їм, з одного кореня може повстати сила нових слів. Се залежить від того, які додатки та наростки приставляли до них. І так було і є з кожним корінем і підчас балачки приставляють до коріня ті чи иньші додатки та наростки. Се робить ся на те, щоб закметити та краще означити певне слово, — щоб зробити його більш зрозумілим про люди.
Але на сім справа не кінчить ся. В декотрих мовах, і в нашій українській, окрім додатків і наростків відмінюєть ся також і коріні. Приміром, з кореня мр робить ся в слові “уморитись” “мер” або “мир”, (смерть, умираю). А корінь “ход” перейде в “хід” та “ходж” (вхід, ходженє).
І такі відміни стають ся з багатьома коренями в нашій мові: відмінюють ся вони сами, — відмінюють ся відносно слова. Окрім коренів відмінюють ся додатки та наростки спочатку та скінця слів. І все се стає ради виразности мови, ради її гнучкости. А з сего стає те, що завдяки додаткам та наросткам, і відмінам в коренях може повстати з одного кореня десять, двадцять, а часом і сто нових слів, а навіть і більше.
Так і зявилась сила слів в українській, німецькій і богатьох иньших мовах. І кожде слово має свій власний зміст, свій підзміст, чи свою прикмету, що не цілковито подібне до змісту та кмеченю других слів.
От що роблять додатки та наростки, та відміни в коренях: завдяки їм побільшуєть ся слів в мові.
Але що власне таке ті додатки, наростки та корені? Колись вони були окремими словами. В них був власний зміст і власне значіне. Приміром в слові “доброму”, “доброго”: корінь сих слів — “добр”, а коло него зкінця став наросток “ому”, “ого”. Щож се таке? Се: “йому”, “його”. Слово “доброму” зложене з двох зіляних до купи слів: “добро”, “йому”. Слово доброго теж зложене з двох слів: “добро” “його”. І сих слів “його” та “йому” теж мають ся свої власні корені. Або, приміром, слово “вхід”. Його корінь “ход”, а “в” додаток. Колись і в літери “в” був свій власний корінь, і вона означувала середину.
Якийсь власний зміст мали усі додатки та наростки. І таке було в усіх мовах, де вони не є.
В них усіх були і є свої власні корені.
Але звідкіля взялись власне усі ті корені? Про се вже було сказано: кожний згук, вилетівши з людських уст, може стати коренем. З багатьох найзвичайнійших вигуків повстала сила слів: з вигуку “ох” повстали слова “охоти”, “оханє”; з вигуку “ой” — “ойкати”, “йойканє”. Такі вигуки видирають ся з грудий самовільно, приміром, від болю, з радощів, з здивованя, тощо; а, повставши, стають коренями богатьох слів. Так і тепер дієть ся в усіх народів, не тільки в українського. Так було завжди. Таким робом витворено з кожного вигуку силу нових слів, а ті вигуки стали їхніми коренями.
Так самісінько стали коренямі і такі згуки, як, приміром, “ку-ку”, “няв”, “му”, “мми”. Що се таке? Се просто наслідованє, приміром, наслідованє куканю зозулі, нявканю кота, муканю корови.
Подібні сему згуки стались коренями дуже багатьох слів. З ними сталось те, що з звичайними та природними вигуками. Підчас розмови, люди почали приставляти спереду додатки, а позаду наростки. І таким робом з тих гуко-наслідовань зявились всілякі нові слова, приміром, змосковська зозуля буде “Кукушка”; зозулю закула: “кукушка закукувала”. Від гуку “бу” маємо “бугай; від “му” мукати, муканє; від “няв” — “нявчати”, “нявканє” і богато подібного.
В кождій людській мові є багато таких слів, котрі нагадують згуки цілковито неподібні до людських. Приміром, слова “грім”, “гуркіт”, вони нагадують хуртовину. Хіба підчас хуртовини або якого иньшого гуркоту не чуємо в тім гриманю згуку “гррр”?.. Або ось слово “бубон”: воно нагадує голос бубона: “бум-бум-бум…” вибиває по напятій шкірі кієчок. Або ось ще слово “дзвін”, “дзвіниця”, “дзеленькотінє” — нагадують дзвинячі згуки; слова “дзюркотіти” “дзюркотінє” нагадують плюскотінє води плинучого потічка. Слова “бренькотіти” “бреніти, “скавуліти”, “ячати” теж подібні до згуків натури.
Таких слів багато в кождій людській мові.
Вони тотожні у всіляких народів, хоч і жиють ті народи геть далеко одні від других. І сі слова скрізь зявились самі з себе, через те, що люди наслідують всілякі згуки своїми устами. Вчують згук і прокажуть його за помочею свого горла.
Часом один нарід жиє в Африці, а другий на Україні, але обидва вони витворили майже однакові слова до означеня певної річи. Приміром змосковська дзвін буде “колокол”, а американські дикуни витворили назву дзвона “ква-ля-ква-ляль”. Се слово бренить майже так, як московське “колокол”. З німецького дзвін буде “ґльокке”, з французська “клош”. І в тих словах є теж щось спільного з московським.
Через щож така подібність? Звідки вона взялась? Сталась вона сама через себе завдяки згуко-наслідованю. Або ось, приміром, московське славо “пушка” — канона.
Гуцули на стрільбу кажуть “пушка”. Малі діти кажуть “бух” або “пу”, наслідуючи згук стрілу. І багато дикунів звуть канону “пу-пу”. Або ось по нашому “грім”, а в дикунів “бам”. Тут теж наслідованє згуків грому. І тут є щось подібного межи нашою мовою, а дикунською.
От таким чином, завдяки згуко-наслідованю, зявилось в всіляких людських мовах багато подібних слів. В сім звичайно нема нічого надзвичайного. Все ставалось і стаєть ся само з себе просто і природно. І так дієть ся від віків. Отже тепер бачимо з відки взялись і беруть ся декотрі корені багатьох слів в ріжноманітних людських мовах: з вигуків, з криків та згуко-наслідованя.
Але корені зявляють ся нетільки через повизше наведене. Иньші зявились випадково, але якраз були відповідні в тій хвилі. Одна людина могла випадково собі якийсь корінь придумати, але ся вигадка в тій хвилі сподобалась другим людям; тому вони її похопили і вона стала вживана цілим племеном. Такій появі нових коренів нема чого дивуватись. І тут усе дієть ся само з себе. Одним словом, є багато причин, чому в людській мові зявились ті корені. Зявились вони тому, бо інакше не моглоб і бути. А побіля коренів зявлялись усе нові додатки та наростки. Таким чином з коренів повстали нові слова, велика сила слів, стільки, що тепер їх і не злічити усіх.
Новопридумані слова і тепер зявляють ся в нашій бесіді; можно впевняти, що зявляють ся вони щодня. Ми усі щораз укладаємо усе нові та нові слова з стародавніх коренів, з стародавніх додатків та наростків. Одно слово вдаєть ся влучним; люди його похоплюють і починають вживати. Таким чином воно йде межи людьми в рух і поволи стає власностею цілого народу. Иньшіж слова витворені кимсь, забувають ся, тому що несподобались людям. Так воно дієть ся з споконвіку, і дієть ся само з себе. Люди жиють і розмовляють своїми мовами, а розмовляючи усе роблять якісь відміненя в тих словах, що вони вимовляють: або-новий накорінок до додадуть, або вимовлять якось по новому окрему літеру, або зроблять наголос на тім або иньшім складі, або придумають якось особливо розставляти слова в своїх реченях. Ніхто не вигадує і не вигадував яких небудь слів спеціяльно про кожний окремий випадок. Се роблять усі люди взагалі, а жаден зокрема. Так дієть ся споконвіку. А через те стають великі відміни в мовах всіляких народів та племен.
Але є на світі дикуни, що розмовляють тільки самими коренями. Себто в їхніх мовах нема ані додатків, ані наростків спочатку та з кінця слів, а самі тільки корені. От вони й ставлять корінь попри корінь, без жадних перероблень та додаткових кінців. А так розмовляють не тільки дикі народи, але й осьвічені, приміром, Китайці. Ціла китайська мова зложена з самих коренів, і ті корені ніколи не відмінюють ся. Китайська мова дуже дивна. Там кожне слово то окремий корінь ніколи непідлягаючий відміні. Приміром “фю” з китайська буде батько, “мю” — мати. “Батько, “батькови”, “батьком”, “батьківський” усе буде “фю”. “Мати”, “матері”, “материн” — усе “мю”. “Фю” та “мю” се корені, і вони ніколи не відмінюють ся. Батьки з китайська буде “фю-мю”. Татів та мамин — “фю-мю”. Або ось китайське слово “та”. Се слово має багато значіть. Зкитайська “славетний” буде “та” “велич” теж “та”, “велика кількість” — теж “та”, “збільшувати” — також “та”. Є такі китайські слова, що мають в собі цілий тузин ріжноманітних прикмет, які счаста одна на одну цілковито неподібні.
Як же в такім випадку годен Китаєць розуміти Китайця, коли про ріжні слова згук один, а зміст відмінний? Китайці справляють ся ось як: вони кожне таке слово розуміють инакше, після того, на котрім місци воно поставлене в розмові, — тут залежить від того, перед котрим словом воно стоїть, і які слова його попереджають.
Подібно сему розмовляють і Сіямці та Аннамці, і иньші племена подібні до Китайців, що жиють в Індо-Китаю.
Приміром в Аннамців є слово “ба”. Один подорожний росповідає, що він чув, як один Аннамець вимовив те слово заразом аж чотири рази, тільки неоднаковими наголосоми, відмінним голосом та всілякими ростяганями. “Ба-ба-ба-ба”, а власне “Ба-а-бба -ббаа-баааааа”. А се буде ось що: “Жінка надавала поличників тром цісарським улюбленникам”.
Також і в Сіямців слово “ґа” має штири зміста. Часом воно буде “мукати”, часом “чума”, а часом “пять”. Се залежить від того, як воно вимовлене та де поставлене. Також і Китайці вміють вимовляти одно слово всіляко, як і сіямці, навіть в десятьох напрямках. Зміст слова відміняєть ся після того, яким тоном вимовлено те слово.
Або ось, наприклад, маленька розмова двох Сіямців. Один питає другого:
— Хай хай кай хай на хай?
Се з сіямська буде: “Хіба ніхто не продає в місті яєць?”
На се другий Сіямець відповідає:
— Ха най хай фа-хай хай!
По нашому се ось що: “Чому ні, але крамар нині хорий”.
В українській мові тут усе инакше, а в Сіямців тільки шість неоднакових слів — “хай”, “кай”, “на”, “най”, “ха”, “фа”. Але сі слова так розстановлені, що після змісту мають кожне окреме значене тай вимовляють ся вони кожне инакше. І через те зявляєть ся ріжниця що-до змісту.
Отже, завдяки розстановленю слів та інакшому вимовленю їх, Китайці та Сіямці можуть висловити своєю мовою, що забажають, хоч і розмовляють самими коренями.
Такі мови посідають тепер більше як пятьсот мілііонів людий.
Але є народи, що не розмовляють самими коренями. Вони роблять се так: корені собіі корені, — вони завжди позістають ся невідмінні, як і в китайській мові, але до них усе приставляють які небудь наростки, через що слова цілковито відмінюють свій зміст. Таку, наприклад, мову мають Турки. З турецька линва буде “аркан”, а линви — “арканляр”, на линві — буде “арканла”; присилити на линву — “арканла”; краща линва “арканлик”. Отже, приставляючи до слова “аркан”, себто до кореня, всілякі частки (“ляр”, “лик”, “ла”, “ли”), Турчин може висловити, що йому треба. В такій мові, як турецька, головна вага в тих частках, котрі приставляють ся до кореня.
Або ось ще приклад. З турецька “зошит” буде “тефтер”; мій зошит — “тефтерім”; мої зошити — “тефтерлерім”; в моїм зошиті — “тефтерімде”. Отже і тут уся вага в наростках. Таких наростів є сила і кожний перероблює зміст слова у власнім напрямку. А слова завжди щільно зливають ся з тими наростками. В розмові Турчин насамперед звиртає увагу на слово, на корінь, а потім уже на наросток: ті наростки служуть наче якимись тлумачами тих слів, до котрих їх пристановлено.
Щож таке ті наростки? Колись і вони були окремими словами, — у кожного наростку був і є свій власний корінь. Але зчасом люди забули, що ті наростки теж слова, тай почали вважати їх звичайними кінцями слів, наче підпомагачами до кращого витлумаченя других слів.
Багато людських мов після своєї будови подібні до турецької мови. Такими мовами розмовляють багато народів, приміром, Турки, Угорці, Якути, Киргізи, Фини, тощо.
Але в декотрих народів буває інакше. Вони розмовляючи, зливають по кілька слів у одно, і зливають так щільно, що їх тяжко доглянути по тім сполученю. Приміром, Індіяни племена Делаверів звуть срібло “білий камінь”. По їхньому білий буде “опік”, а камінь — “ассуун”; отже срібло по делаварському буде “опоссуун”, (а не “опік-ассуун”). Тут з двох слів стало одно, тільки куценьке; Індіян від слова “опік” відкинув цілий склад — “ік”.
Або ось в Північній Америці жиє племено Алґонквинів. По їхньому “подай меніі човен” буде “надхолінім”. Ми вимовляємо сю думку трома словами, а Алґонквини — одним. Здаєть ся, що в них се наче одно слово. Але вдійсности тут теж три слова, тільки посплітані межи собою: перше слово “натен” — дай, друге “амохоль” — човен, трете — “нін” — нам. Усі вони цілковито окремішні слова; отже відразу годі навіть пізнати, що “надхолін” склалось з тих трох слів, (натен, амохоль, нін). З сих трох слів дещо викинуте.
Часом Індіяни сполучують силу слів у одно слово. Приміром Індіян з племена Іроквойсів каже одним словом:
“Вінітавтіґеґіналіскавлунґтанавнелетісесті”.
В однім слові сорок і одна літера!
Зміст сего слова ось який: “Вони прийдуть до сего часу до кінця зі своїм виразом прихильносте відносно тебе й мене”.
В українській мові сю думку мусимо висловити аж пятнадцятьма словами, а Індіяни Іроквойси мають про се тільки одно, довге слово злучене з багатьох слів, що щільно собі позливані до купи. Як взяти з него кожне слово по одинці, так те слово вимовляєть ся не так, коли зіллєть ся з другим.
Ми, Українці, навіть негодні зрозуміти, як можна розмовляти, зливаючи таким робом слова. А Індіяни негодні зрозуміти, як можна розмовляти цілковити не зливаючи до купи слів. Після їхньої думки, коли не зливати слів, так розмова буде дуже довга і треба буде більше працювати язиком, ніж того треба.
Подібно дсь індіянської мови мають мову і дикі Ґрінляндці. Приміром, Ґрінляндець хоче сказати: “Візьми люльку, напхай тютюну і дай мені”. З ґрінляндська се буде так: “аґґлекіґуарторазуарінарпок”. Се довге слово теж уложене з багатьох окремих слів, і усі ті слова теж позливані до купи після Ґрінляндської звички.
Багато народів, так як Іроквойси, Алґонквини та Ґрінляндці, підчас балачки зливають до купи окремі слова. Але в нашій українській мові такого зливаня не має. Як нема того і в мовах англійській, французькій, італійській, гішпанській, німецькій, латинській, грецькій, вірменській, іранській та санскритській[1].
[1]Народи, що вживають сі мови справують ся инакше. Вони не зливають слів докупи і не розмовляють самими коренями. Більше понад усе стає їм в пригоді звичка перероблювати корені та відмінювати кінці слів, додати з кінців та початків коренів всілякі додатки та наростки, так щільно зливаючи їх з коренями, що здаєть ся, що кожне слово викарбовано з суцільного кавалка і тяжко буває доглянути, що в тім слові належи до коріня, а що до накорінка. Або ось українське слово “задушений”. Корінь сего слова буде “ду”. “За” — додаток, “шений” — наросток. Звідси слова “душа”, “дух”, “душити”, “дути”, “дмухати”, “дихати”. В одних словах корінь “ду”, в тих “дму”, а в третих “ди”. І кінці слів ми, Українці, усе відміняємо підчас балачки; приміром, ми кажемо “задиханий”, а потім “задиханого” або “задиханому” “Дмухати”, “дмухав”, “дмухали”, “ходити”, “хожу”, “ходженє”. В усіх сих слів кінці неоднакові.
Цілковито не так в турецькій мові. Там корінь позістаєть ся невідмінним, — він відразу впадає в око і його лехко відокремити від всіляких накорінків.
Цілковито не так в китайській мові. Там корені стоять кожний окремо, а накорінків нема жадних.
Отже мова від мови ріжнить ся. Є мови зложені з самих коренів; є мови в котрих є корені з наростками; а є мови, такі як наша, в котрих відмінюють ся, і корені і накорінки.
Отже мови побудовані не всі на один зразок. Кожен нарід, кожне племено має свої звичаї, свої призвичаєня, свою вдачу що до вложеня слів та речень.
Люди мають стичність межи собою з давних давен.
Вони або провадять межи собою гандель, або знов воюють і підбивають один одного. Або жиють спокійно та згідливо, женють ся між собою і разом полюють. Завдяки всіляким відносинам завжди від одного народу до другого перемандровує сила слів з чужинецьких мов. В кожній мові завжди є чужі слова. Перемандровуючи до иньшого народу, слово потроху відмінюєть ся, тому що не кожен з непризвичаєнєм годен вимовити чуже слово так, як треба. От, приміром, Українці кажуть: “квиток”, а Французи — “кіттанс”, а до того те “ан” вимовляють крізь ніс, гнусяво. Або от московське слово “транжіріть”, себто марнувати гроші або добро. Се слово не московське, а французьке. Його витворили московські пани “поміщики”, котрі їздили на чужину розмарновувати про пускати народні грошенята. “Етранже” — французське слово, що понашому буде “закордон”.
Не кожний Українець вимовить добре де-котре чужинецьке слово. В Українця язик не звик так обвертатись в роті, як у Француза, а може і будова рота та уст не цілковито така, як у того. Де-котрі народи, приміром, Німці, не годні вимовити ж-ж-ж- і щ-щ-щ. В них замість того буде ш-ш-ш та сш-сш-сш. Француз не годен вимовити “и”.
Декотрі Індіяни не вимовляють “п”, в них натомість робить ся “б”. Один католицький ксьондз вчив мексиканських Індіянів “Патер-ностер”, себто “Отче наш” з латинська. Але, як ті Індіяни не намагались вимовити “патер-ностер”, — в них усе було “пахтль нохтль”. Кожна мова має свої питомі згуки та літери. В українській мові є 32 літери і один знак, в французькій та анґлійській — меньше, в грецькій та латинській — ще меньше. У дикунів Полінезійців, що жиють на островах Спокійного Океану, тільки 8 згуків в мові, у австралійських дикунів так само 8 згуків. Отже нема дивоти, що люди переробляють декотрі чужинецькі слова посвому, коли ті слова перемандровують від народа до народа.
Жадна мова не обходить ся без чужих слів. В усіх мовах набираєть ся їх усе більше та більше.
Декотре слово мандрує від одного народу до другого, а від того до третого, а так до четвертого, до десятого. Є такі слова, що обмандрували цілий сьвіт і їх подибуємо майже в усіх народів, хоч подекуди переробленими. От, приміром, грецьке слово “Христос”. По нашому буде “помазаник”. Се слово можно вчути скрізь, де є хоч один христіянин, або хоч один проповідник христіянства. Є й иньші слова, що подіставались в мови багатьох народів.
В нашій українській мові теж подибуєть ся сила чужих слів; приміром, грецьких, латинських, французьких, татарських, польських, анґлійських, німецьких, арабських, турецьких, жидівських, а навіть гиндуських і багатьох инших племен та народів. От слово “сахарь” — (цукор) з арабська; “каптан”, “башлик”, “козак”, “товар”, “качан”, “хозяїн” — се з татарська; “бочівка”, “булка”, “меч” — з старо-німецької мови; “тузин”, “цар”, “ягня” — латинські слова; “кімната”, “монарха”, “панихида”, “парастас” — се з грецька; “субота”, “шабаш”, “гомін” з старо-жидівської мови. “Чоколяда”, “кокоа” з мови мексиканських Індіянів. Слова “гамак”, “гураґан” — індіянські слова з острова Гаїті. А польських та німецьких слів у нас сотки, а сотки. Не бракне й французських. Але чуже слово завжди мож роспізнати хоч часом се нелегка річ.
Та мови ще мають дуже подібні до себе слова. Але сі слова не позичені з чужих мов, а просто повставші з однакових коренів. Отже иньшими словами кажучи, мови можуть бути ріжні, а корені багатьох слів всеж можуть бути однакові. От, приміром українське слово “брат”. Корінь сего слова “брат”. З сего кореня виросла, зявилась сила ріжноманітних слів; приміром, “братній” “брацтво”, “братанич”, “брататись”, “братерство”, “побратим”. Се слово “брат”,— щиро українське слово. Але геть далеко на схід від України, в Азії є країни Індія та Перзія. По старо-гиндуському, або з старо-перзська слово “брат” щось дуже подібне до нашого. По старо-перзському брат буде “братар”, по старо-гиндуському так само “братар”. Втих словах той саміський корінь “брат”. З сего кореня в тих мовах виросло також багато слів старо-перзських та старо-гиндуських.
Але тут варте уваги ще й те, що слово “брат” зявилось в сих мовах не з чужих мов. Воно прийшло, яко спадчина від прадідів, себто від людий тоїж крови, але що жили в давній давнині. Се можна пізнати ось як: се слово подибуєть ся в дуже стародавніх гиндуських та перзських книгах, а книги ті написані ще тоді, коли на сьвіті не було ні української, ні французької, ні англійської, ні німецької, ні грецької, ні латинської, ні литовської, ні вірменської мови. Отже, слово “брат” могло дістатись до сих мов тільки з стародавніх мов. З відти воно й прийшло.
Се досконало доведемо ось як:
Вчені піднеслись великого труду. Вони списали і ще списують всі слова усіх людських мов, які є або де були на сьвіті. З сих слів письменники укладають словники кожної мови. Потім вони порівнюють слово з словом, підмову з підмовою. Вони приглядають ся в котрих словах основи (себто корені) однакові, а в котрих ні. Се робота дуже морочна, що вимагає богато розуму, знаня, талану, похапливости, пильности та уваги. Але тільки таким робом і були роспізнані корені багатьох мов слів. Тим же робом довідались і про історію кожного слова, себто стало відомо, як те слово вимовляли в старовину, а як вимовляєть ся тепер, та який зміст мало воно в давнину, а який має тепер, і які відміни відбулись з котрим словом протягом часу. От таким робом вчені й довідались, що слово “брат” — корінне українське слово. Але довідались і про те, що се слово “брат” — не тільки українське корінне слово, — воно корінне слово також в старо-гиндуській (санскритській) та старо-перзській (іранській) мові. Сеж слово “брат” — корінне слово багатьох иньших мов, хоч кожний нарід трохи і перекручує його коли вимовляє.
Цікаво розглянути, як всілякі народи перекрутили його по свому. От, приміром, з ново-німецька “брат” буде “брудер”, з латинська, себто по староіталійському брат — “фратер” з франзуська — “фрер” по кельтському[2], “братір”, по старо-німецькому “бротар”, з литовська “бротеліс”. Або слово “дочка”: з московська “дочь” або “дочєрь”, по санскритському “дуґітар”, по іранському “дуґда”, з вірменська — “доустр”, з грецька “тюґатер”, по старо-німецькому “давхтар”, а по новому “тохтер”, по церковно-славянському “дщерь” і “дочерь”, з литовська “дукте”. Сі слова дають відчути, що вони споріднені межи собою, хоч вимовляєть ся неоднаково по ріжних мовах.
Теж саме сталось і з словом “мати” або “матір”: з санскритська та з старо-перзської мови мати буде “матар”, з грецька “метер”, з латинська “матер”, по старо-ірляндському чи кельтському “матір”, по старо-німецькому “муотар”, по новому — “муттер”, з вірменська “маїр”, з литовська “моте”, по церковно-славянському — “мати”. По нашому “удова”, “відава” по старо-гиндуському, “вітве” з німецька, “вев” — з французська. І таких подібних слів в багатьох мовах велика сила.
З сих прикладів видко, що декотрі слова хоч вимовляють ся однаково, але взяті з окремих народів. І зчаста ті народи сидять собі далеко один від одного.
От, приміром, від України, Франції, Італії, Анґлії геть далеко до Індії та Перзії. Від тих країн не близько і до Греції. Та, невважаючи на те, подибуєть ся багато подібних слів в ось-яких мовах: грецькій, лаганській, в українській і в усіх решті славянських мов, в анґлійській, французській, гішпнській, італійській, німецькій, кельтській, литовській, вірменській, старо-перзській та старо-гиндуській. Мови ріжні, народи окремі, жиють далеко один від одного, а майже подібних слів у них дуже багато.
Тай не тільки окремих слів, а й однакових коренів. Отсе власне найбільш цікаве. Приміром в усіх сих мовах корінь “да” означає “давати”. Корінь “вед” означує “віддати”, “знати”; корінь “ід” означує “ідти”, “гар”, “жар” — “горіти” і т. д. Таких коренів у тих народів буде яка тисячка. А по при спільність в коренях вони мають деякі спільні будованя речень, себто чин розставленя слів під час балачки. Се ще більш цікавого. З відкіль така подібність? Невже вона сталась випадково? Чомуж в мовах декотрих народів так багато однакових коренів та подібних будовань речень?
Ні, се сталось не випадково. Справа ся проста. Подібність коренів слів та будовань речень в мовах ріжних народів сталась тому, що сі мови межи собою споріднені. Вся справа в тім їхнім спорідненю, а не в випадку. Ужеж було сказано, що корінь певного слова, се найстародавнійша частина того слова, котра надає йому зміст, сей корінь і сам колись був словом.
Але коли се було? Дуже давно. Тоді, коли люди розмовляли такими словами, що кожне слово було самим чистим коренем, без жадних додатків, наростків та відмінень. Коли в мові котрогось народа подибують ся певного ґатунку корені, так се сьвідчить, що прадіди того народу розмовляли в давнину тими словами — коренями. Колиж ті корені подибуємо у другого народу се сьвідчить, що і прадіди того народа розмовляли тимиж коренями. А як є у третього народа, се сьвідоцтво, що і його прадіди розмовляли так само.
Спорідненє мов сьвідчить подекуди і про спорідненє самих народів. Колиб не було того спорідненя народів за тої давної давнини — певноб їхні мови цілковито булиб неподібні. Отже і корені слів в тих мовах булиб неподібні. Будь що будь, в тих мовах не булоб такої великої кількосте цілковито однакових коренів та подібних будовань речень.
Отже з того допускають, що прадіди Греків, Італійців, Французів, Українців, (взагалі усіх Славян) Анґлійців, Ірляндців, Литовців, Німців, Перзів, та Гиндусів колись усі розмовляли спільними коренями, себто одною мовою.
Себто колись усі ті народи повстали з прадідів, що мали одну спільну мову. Отже усі ті народи кревні собі; певно, що усі вони спільного походженя.
Вимова відміняєть ся після кожної людини і після місцевости. Приміром Москаль Саратовець каже на діда “дєд”, але Білорусин вимовляє те слово “дзєд” Москвич вимовляє “дєвка”, а селянин спід Гродна те саме слово вимовляє “дзєвка”. Москвич на тітку каже “тьотка”, а Білорусин “цьотка”. Білорусини цокають. Ярославці, Володимирці, Костромичі, Новогородці, як відомо, усе кажуть на о, — “окають”. Калужани, Тверічі “акають” та “якають”, себто замість о, що не піднаголосом, вимовляють а, а замість є не під наголосом — я. Се все дотичне московської мови. Отже, залежно від місцевости, в одній мові бувають всілякі вимови. І племено однакове і мова в багатьох відносинах однакова, але відміни в тій мові усе діють ся після місцевостей, де нею розмовляють. Витворюють ся нові слова і ширять ся відносно місцевостей. Мова Москвича уже в дечім відмінна від мови Володимерця, а мова взагалі кожного Москаля вже дуже відмінний від мови Білорусина. Ще більша ріжниця в мовах Москалів а Українців[3]; а сі мови ще дужче неподібні до мов польської та чеської. Але ось що цікавого: в давнину було геть більш подібносте межи [3]мовами українською, білоруською, московською, болгарською, а навіть польською. В тих мовах було більше однакових слів, ніж є тепер тай будованя речень було більше подібне. Се видко з стародавніх книжок, що були писані сперед соток років в усіх тих мовах.
Кожному, певно відомо, що стародавні мови мало чим подібні до нових, теперішніх мов. Приміром старо-грецька а ново-грецька, латинська а італіянська. Теперішній Грек та Італіянець не розуміють своїх давніх мов. В давнину і Українці і Москалі писали тою мовою, котрою написані православні церковні книжки. Сі книги дістались до нас від полудневих Славян через Болгарію. Стародавну сербську мову звуть у нас церковно-славянською. Ся мова позістала тепер тільки в книгах. Нею тепер ніхто не розмовляє. А в давнину усі письменні Українці навіть уживали її в балачці; так само і московські та литовські письменники та урядники. Вплив сеї мови відбивсь найдужче на московській книжковій мові. А навіть московські вчені витворили погляд, що колись ся старо-сербська мова була спільною мовою усіх Славян.
Псковський селянин знає такі слова, що Саратовець і не розуміє. Приміром, Пскович скаже слово “рахманний” (повільний), а Саратовець того не зрозуміє і буде питати, що воно таке.
Отже з повизшого бачимо, що відміни в мовах усе собі поступають далі і далі і все в ріжних напрямках. І так, часом, заходять далеко, що одна мова цілковито стає неподібною до другої.
Як же далеко можуть посунутись ті відміни? Їм не положено жадної межі. Хоч і поволи вони відбувають ся, але можуть зайти дуже далеко, що в поодиноких місцевостях з спільної мови стане протягом часу цілковито інакша мова, або й декільки мов. Таким чином повстали і повстають мови з мов. Окремі вимови стають по волі підмовами, а підмови — мовами. А знов мови стають все більше й більше неподібними одна до одної, що їхнє споріднене тяжко й роспізнати.
І те роспізнанє роблять не після слів, але після коренів слів та після будованя речень, як вони між собою подібні. Але ті будованя речень, а навіть манера вимовленя слів з часом відмінюєть ся.
Всіляким відміненям мов сприяють ще сусідські відносини; племена та народи мають на сьвіті поруч один одного. Часом они побирають ся між собою і таким чином мішають свою кров. З другого боку племена ворогують одно з одним, воюють і підбивають дужчі слабших мечем і огнем. Усе все провадить і все провадило до того, що племена собі перемішувались, а се дуже збільшує ті відміненя, котрі повстають в мовах окремих народів. Окрім того нарід перебирає від другого народу всілякі винаходи, а враз з тим і назви тих винаходів. Отже, тепер не мож сказати, що мова того, чи того народу завжди була, є й буде така як тепер. В давнину вона була цілковито не такою, як тепер, та й в будуччині певно відмінить ся.
Але великі відміни повстають не тільки в українській мові, а і в иньших мовах, які тільки не є на сьвіті. Теперішна італійська мова цілковито не подібна до латинської, а вона повстала з латини до котрої домішалось ще кілька мов. Так само і теперішна гиндуська мова не подібна до старо-гиндуського санскриту, хоч і повстала з него.
Так відмінюють ся мови; до тої рахуби звичайно приналежні і мови всіляких диких племен. В дикунів мови відмінюють ще швидче, ніж у просьвічених народів. Мова дикунів часом підлягяє відміненю за досить малого часу. Приміром в Америці або Африці у диких або малолюдних племен мова відмінюєть ся часом через сто або пятьдесять років. Яке небудь маленьке племено полуднево-американських Індіянів мешкає в дуже лісовій країні. Індіяни мандрують лісами цілим селом, або родинами. Ліси там величезні, а людей мало. Через се так трафляєть ся, що протягом десятьох літ одно племено не баче другого. Кожне жиє собі про себе. Жиючи так, дикуни мимохіть витворюють які небудь слова про нові назви. Тут нові слова витворюють ся, а старі йдуть в забуте. Завдяки тому відмінюєть ся і мова тих дикунів. Повстає з того таке, що подекуди майже кожне окреме село має власну мову, котрої не розуміють дикуни з другого села. Так хутко вони стають неподібними.
Але таке дієть ся з малолюдними народами. У великих племен сего ніколи не може статись. Коли є богато людей, що вживають одну мову, так така мова відмінюєть ся по волі. Коли люди того племени порозсідались на великих просторах і мають межи собою зносини, — сі обставини теж перешкаджають їхній мові хутко відмінятись. Але відміни поступають скрізь в усіх мовах. В одних швиденько, в других поволіще, то знов часом швидче, часом млявіще. Відміни поступають, і спинитись не годні. Так завжди було і так завжде буде.
А від накопиченя таких відмін зявляють ся нові мови і щезають з лиця землі старі мови.
Було й таке, що мови цілковито щезали з лиця землі. А колись їх уживали міліони людий. Уживали — тай перестали вживати. — Замість давньої мови стала цілком нова. Таких старих вигинувших мов дуже багато. Усіх їх не перелічити. Від декотрих з них полишались книжки або написи, чого часом не мож і відчитати. Приміром церковно-славянська мова — небізчик, санскритська — також. Старо-перзська — теж; старо-німецька — теж, латинська — теж. Усі сі мови встигли пощезати з лиця землі сперед тисячу або півтора тисячі років.
Як розуміти сей вираз — ті мови пощезали з лиця землі? Се означує, що люди поволі заперестали ними розмовляти. Чомуж заперестали? Тому, що з бігом часу зявились відповідні слова, та будованя речень, такі що були відповідніші молодим поколіням. Ся новина і випхала поволі з ужитку старизну тай тепер випирає. Таке випиранє теж дієть ся повільно, нераптовно.
Отже, коли мови можуть зявлятись і щезати протягом одної тисячки літ то які відміни можуть статись з ними протягом десять, або двадцять або сто тисяч літ?[4].
Кількиж минуло часу від тоді, як усі люди в сьвіті жили по звірячому? Се було принаймні сперед десять а може й сто тисяч років до нас. Про такий старезний вік людства можна довідатись після людської мови, ось яким робом:
Приміром, цікаво дізнатись, як буде застара московська книжкова мова. Про се можна довідатись з старих книжок, досить тільки приглянутись якою мовою вони написані. Через те, що стародавні московські, як і українські письменники були під впливом церковно-славянської мови, як московські так і українські книжки навіть з перед 900 літ більше писані церковно-славянщиною. Приміром — от витяг з одної старезної кинжки: “Рече царь, молю тя, отпусти нині гріх раба твоєго; аще не любо ти, а ворочуся дому моєму”, а по ново-московському се саме буде: “І царь сказал: малю тєбя, атпусті нинє грєх твоєго раба. Єслі тєбє нє люба, то я вазвращусь в мой дом”; а по українськи се буде: “Сказав цар: благаю тебе, вибач сьогодні переступ твоєму рабови. Колиж тобі не до вподоби, так я верну собі домів”. Від 1825 року Москалі за проводом С. Пушкина облишили словянщину і почали писати більше народною московщиною. Іван Котляревський випровадив і нашу українську мову зпід впливів мертвої старо-сербщини.
Так само відмінилась і італійська мова. Тепер Італійці, приміром, кажуть: “Чі ва піяно — ва сано.” А сперед тисячу і півтори тисячі літ прадіди Італіянів — Римляни — висловлювали повисшу думку так: “Кві вадіт планум, вадіт санум” (хто йде поволи, йде здорово). З того бачимо, що протягом півторитисячки літ італійська мова дуже відмінилась. Так відмінюють ся і иньші мови.
Перед багатьома тисячами літ на світі не було ані українського племена, ані анґлійського, ані французского, ані німецького, грецького, латинського, індуського чи перзського, жадного з них, — а був якийсь один нарід. Він замешкував якусь країну і усі люди того народу розмовляли одною мовою. Але з бігом часу народу того намножилось, йому стало тісно і він став вимандровувати з своєї країни в иньші землі. Еміґранти того народу розбрелись куди було можна. Людина йшла за людиною, юрба за юрбою, і часом дістались дуже далеко від місця своєї первісної батьківщини.
Спочатку, осівши на новім місці, осадники розмовляли своєю першою, себто старою мовою, котрої навчились від своїх батьків. Але на нових місцях доводить ся провадити жите по инакшому, доводить ся стикати з чужинцями, бачити щось нового, тай придумувати нове. А між иньшим і нові слова. Знаємо, що з бігом часу мова відмінюють ся. В мові осадників починають зявлятись усе нові та нові слова, яких раніш не було. В осадників, що поосідали в ріжних країнах стали зявлятись і відмінні слова. Тих слів набиралось усе більше та більше. Вони оббігали від людини до людини та додавались до других слів тоїж мови. Крім того і старі слова з оббігом великого шмату часу нераз перероблювались, себто люди починали вимовляти їх по инакшому. Инакше і не могло статись в нових житєвих обставинах: через відміну сих обставин відмінюють ся не тільки мови, але й самі люди, будова їхнього носа і рота[5], а тим самим і їхня манера вимови слів.
Люди самі не постерігали і не постерігають, що вони роблять, вимовляючи одні слова так, а другі инакше. А вони роблять славетну роботу: завдяки їм копичились і копичать ся відміни в їхній мові. Накопичують ся потроху, цілковито неспостережено, але накопичують ся.
І от, через такі відміни, через додатки нових слів, та через инакшу вимову старих, давня батьківська мова в новій вітчині поволі усе робилась тай робилась нетакою як була раніш. Вона все відмінювалась тай відмінювалась. Діялось се поволі, але всеж таки діялось. Тай тепер дієть ся в усіх народів, які тільки не жиють на світі. Окрім того декотрі стародавні слова з оббігом часу просто пішли в занебуть, як і тепер те саме з ними дієть ся. Поволі, забулась сила стародавніх слів. Сі забуті слова заступлені новими, котрі більш відповідали хвилі часу. Але й нові слова не всі йдуть у далекій оббіг. Декотре слово буває в ужитку у людий тільки невеличкого дістрикту. От як зявляють ся на світі нові мови. Починаєть ся се з дрібничок та баґательок з відмінної вимови всіляких слів.
Про великі відміни в мові треба великого шмату часу. Про більші відміни треба й часу більше. Кільки ж того часу треба, щоби з одної мови сотворилась цілковито инакша мова? Уже було сказано, що в багатьох мовах подибали однакові корені в багатьох словах і досить подібні між собою будованя речень. Ось, приміром, в понижче наведених мовах добачили се і довели пунктуально і з певностею: в мовах славянських, німецьких (тевтонських), іранських, в мові вірменській, грецькій, латинській, кельтській, литовській та санскритській. Усі сі мови мають спільну назву: арійські мови. Ся подібність в тих мовах і свідчить, що вони між собою споріднені, або по простому, що вони усі колись почались з якоїсь одної спільної мови, котра зветь ся арійською. Тою мовою розмовляв один нарід, котрому дали імя — Арійці. Кільки ж треба було часу, щоб з тої прастарої мови повстала сила иньших мов? Як давно жадна людина на світі нерозмовляла тими мовами? Сей час треба міряти багатьома тисячами літ. Протягом одної або двох тисяч літ людська мова не може так відмінитись, щоб з неї витворилась цілковито відмінна мова. Иньша річ, що сталось з українською мовою протягом остатньої тисячки літ, а иньша річ що дієть ся з мовою в обігу довшого часу. Будь що будь, ми Українці можемо розуміти українську книжку що була писана з перед девять соток років, хоч та мова дуже помішана з церковно-славянщиною. А чи годен, приміром, теперішний Італієць розуміти латинську мову? Се вже не так лехко. Бо латинська мова геть старша від московської, а знову італійська мова се мішанина латинської з німецькою та иньшими.
А чи можемо ми розуміти книгу писану грецькою або гиндуською мовою. Звичайно, ні. Подібність тих мов з нашою цілковито щезла. Звичайно, мав минути великий шмат часу, зак ті мови стали такими неподібними одна до одної. Отже, коли ся подібність між нами щезла, се посвідчене, що сі мови істнують дуже довгий час. Принаймні кілька, а може і кільканадцять тисяч літ. Отже з того, розумно, що скільки часу істнують мови, стільки мали істнувати і люди, котрі ті мови вживають. З сего можемо висновити, що людський рід істнував на світі уже сперед десяток тисяч літ. Се видко й з того, що в давнину житє поступало повільнійше, ніж тепер, отже і відміни в мовах великих народів відбувались повільнійше.
Але людський рід жие на світі геть більше, як десять тисяч років. Се добачуємо з того, що окрім арійських мов, про котрі тільки що була бесіда, є на світі мови, що неподібні до них ані коренями, ані будованем речень. Такими будуть, приміром, мови: гебрейська, арабська, фіникійська, ассирійська і щедекотрі. Усі вони звуть ся семітськими мовами. Усі вони дуже ріжнять ся коренями та будованєм речень від арийських мов.
Але семийські мови споріднені межи собою так само, як і арійські. В семитських мовах теж спостережено велику подібність між ними: і корені слів у них однакові, і будоване речень подібні. Приміром, коли Араб з кимсь витаєть ся, так він каже, “салям алейкум”, себто “спокій вам”. А старо-давний Жид казав майже так само, “шалом лахем”. Араб каже: “бісміллаг” себто “в імя Боже”; а згебрейська сіж слова треба сказати ось як: “бешем-га-елогім”. Таких подібних слів та речень в усіх семитських мовах багато. Зявились вони не припадково, але тому, що усі ті мови поволи повстали з якоїсь прастарої семитської мови, котрою розмовляли усі люди семитського племена, колись в далекій старовині.
Жадних инших семитських мов, тоді ще не було, а була тільки одна спільна симитська мова. Що то було за племено, з котрого повстали всілякі семитські племена — годі сказати. Де воно сиділо, — теж не відомо. Але воно собі жило, розмножилось і залюднило богато країн; приміром, Арабію, Палестину, Мезопотамію. Розійшовшись по всіляких землях, се племено потроху відмінилось. В кожній країні по-инакшому, тому що й житєві обставини в кожній країні були инакші. Потроху одмінилась в нових місцевостях і мова. Завдяки сему з їхньої первістної мови сталось декільки нових мов тогож спільного семитського кореня. З бігом довгого часу, в одній країні та первістна мова відмінилась так, в другій инакше, а в третій ще по-инакшому. І стало з одної семитської мови кілька семитських мов спільного кореня, арабська, арамейська, гебрейська, фіникійська, тощо. Отже усі ті семитські мови зявились на сьвіт так само, як і поєдинчі арійські мови.
Але з відки і як зявилась така ріжниця між арійськими а семетськими мовами? Се теж сталось в протязі часу і то великого. Колись на світіі небуло ані арійських, ані семитських племен та мов, а були тільки племена та мови, — їхні рододавці, з котрих вони почались повільно. В усіх арійських мов був свій рододавець, а в семитських — свій. Як же зявились мови-рододавці? Так само, як завжди зявлялись і зявляють ся на сьвіті людські мови: у мов арійської та семитської теж мав колись бути один спільний рододавець, себто ще прастаріща мова, з котрої повстали сі дві мови. Жило колись племено, котре було рододавцем, як семитських, так і арійських племен. Звичайно, воно істнувало на світі ще геть сперед появи окремих семитських та окремих арійських мов. А сі мови уже дуже ріжнять ся одна від одної.
Щоб могла статись між ними така ріжниця, треба було вплисти великому часови. Геть більше часу, ніж яке було потрібне про менші відміни; приміром, про те, щоб з стародавньої мови повстали мови: латинська, славянська, тай иньші того кореня. Сей час треба лічити багатьма десятками тисяч років. І се що найменьшого.
Але й на сім справа ще не кінчить ся: бо ж окрім мов семитських та арійських на свті було багато иньших цілковито на них не подібних мов; приміром, старо-вавилонська, старо-китайська,, потім мови чорношкірих Ніґрів, рудявих Індіянів тай иньших племен, що залюднюють спокон-віку всілякі закутини світа. А звідки ж взялись сі племена і їхні мови? Алеж усі люди з одної людської раси. Отже люди з людий, мова з мови, нова з старо-давньої, а та з прастарої, а та ще з старіщої, з найпрастаріщої. І так далі аж до тої звірячої мови, котру вживали колись люди-напівзвірина.
Але усі люди походять з одної людської раси. Колись вони усі мали спільну мову, подібну до звірячої, — колись вони усі розмовляли, допомагаючи собі криками та міґами, та инакше не могло і бути, бо їм бракло розуму. А розуму бракло тому, що його не могло бути через той устрій мізку, який посідала прадавна людина. А який той мізок був, се тепер досконало довідались з скамянілих людських кісток. Такі кістки були знайдені подекуди на сьвіті в дуже давніх печерах та у покладах, що поосідали з води. Особливо вражає те, що в прадавніх людей в голові містилось меньше мізку, ніж тепер містить ся у найдикіщих дикунів. Скіількиж треба було часу, щоб могла відмінитись будова людської голови та щоб вона стала більшою та поємніщою? Про се треба було при наймні сотки тисяч літ[6]. От стільки треба було часу, щоб з одної звірячої мови повстали усі теперішні мови. Але вони повстали. І коли вони істнують, — так
Котраж мова вроджена людям? Котрою мовою власне розмовляли первістні люди, що зявились на світі раніш від других? Се цікавий запит. Ось що росповідає про се одна стара книжка:
Уже буде зо триста років як у Індії жив один хан на імя Джель-ель-еддін Магоммед, на прозвище Акбар, себто “Славетний”. Акбар був людиною розумною і просвіченою відносно свого часу. Він захотів довідатись яку власне мову треба вважати за вроджену людському родови.
Акбар чув від когось, що такою мовою треба вважати гебрейську мову, тому що нею розмовляв Адам, перша людина, про котрого росповідає жидівська Біблія. Але Акбар був людиною мудрою і тому незавжди впевняв ся на чужі слова, хоч вони були словами й й самого писаня. Акбар конче хтів їх справдити, чи то все правда, що йому росповідали про гебрейську мову. Він звелів взяти від батьків дванадцятеро немовлят, віднести в окремий ханський палац, а до дітей приставити дванадцятьох німих мамок. Ті мамки мали виховати тих дітей до дванадцятого року їхнього житя.
Той загад Акбара-хана був виконаний: дванадцять немовлят були віднесені до його палацу, що був близько мііста Аґри. Дітей стали доглядати німі мамки, котрі не могли вимовити жадного слова. Жадна людина несьміла наблизитись до того двірця, а котрий би те зробив, того чекала смерть. А хто мусів туди підти, так ішов не далі палацової брами. Там його спиняв палацовий вартовий, котрий теж був німий.
Так минуло дванадцять літ; діти повиростали. Тоді Акбар-хан подумав, що прийшла хвиля довідатись, якою мовою розмовляють діти, що ніколи нечули людського голосу. Коли се правда, що гебрейська мова найстаріща та вроджена цілому людському родови, — так тою мовою і мають розмовляти діти самі з себе, без жадної звички.
Акбар-хан скликав до свого двору письменників з всіляких країн. Були там і Жиди, і Перзи, і Гиндуси, і Араби, і Халдеї, і всілякі инші. І усі ті мудрці хвалились та доводили, що ті невчені жадної мови діти мають розмовляти їхньою мовою. І кожний той мудрагель спирав ся на святі писаня свого народу в попертє своїх слів.
І ось припровадили тих дітей вихованих німими мамками, і Акбар хан загомонів до них.
І щож сталось? Ті діти не знали жадної мови. Вони цілковито не вміли розмовляти, хоч і не вродились німими. Ті діти тільки мукали, скавуліли та видавали з себе всілякі дикі згуки, подібно як те робить звірина.
Діти виховані без мови, вживали тільки звірячої мови. Не чуючи ніколи жадної бесіди, діти й самі не навчились розмовляти і обминались без жадної мови. Отже, виявилось, що їхньою вродженою мовою була звірська мова, звірячі гуки, ячінє та міґи.
От тепер бачимо, котра мова в дійсности найстаріща.
Се стоїть в однієї старій книзі, яку написав католицький ксьонз, що вірив в кожне слово Біблії. Той ксьонз усе списав по правді, як сталось з тими дітьми, хоч слова Біблії і не справдились.
Те що Акбар-хан довідав ся, те він власно і мав довідатись: у прадавнину люди вживали звірячої мови. Се доводить ся нетільки таким чином, як зробив Акбар-хан, але й багатьома иньшими. Прецінь і тепер в натурі кожної людини є дечого звірячого. А сперед соток літ того звіринства в ній було ще більше, а в прадавнину ще геть більше.
Були часи, коли усі люди, що жили на сьвіті, були цілковито не подібні до тих людий, що бачимо тепер. Їхня зовнішність та манери були в них звірячі тай житє було таке саме. Тоді люди жили не державами, але черідками або гуртами; в кожнім гурті по кілька душ, щось подібного до того, як тепер жиють малпи-песиголовці. І мова в тих людий була подібна до мови звірини. І як би люди не вчились від людей своєї людської мови, так вони і тепер щеб розмовляли позвірячому. Отже тепер бачимо, чому ми всі розмовляємо по людському, кожний своєю мовою: се робимо завдяки звичці. Хто в котрій родині вродив ся, чи був вихований, тою мовою він розмовляє.
Кажуть, що людська мова диво понад дива. Дійсно з початку здаєть ся, що в людській мові є щось дивного. З сеї книжки бачиме, чи людська мова диво, чи ні. Люди завжди звали і звуть дивом те, що їм здаєть ся дуже дивним, та цілковито не зрозумілим. Що стало виразним та зрозумілим те вже не вважаєть ся дивом. Хоч і дивна річ, що міліони міліонів людий розуміють один одного, але людська мова все таки не диво. Колиб усі люди були враз заперестали ячати по звірючому, а загомоніли по людському, — от тодіб було справжнє диво. Колиб усі людські мови зявились несподівано враз, тоб було диво понад дива. Але такого не було і не могло бути. Всі людські мови зявились на сьвіті поволі, витворювались щаблево, згук за згуком, слово за словом, реченє за реченєм. І не тільки се діялось колись, воно дієть ся і тепер тим же чином, що й за давнини. І ми всі люди помагаємо тій появі. Помагаємо, самі того не завважаючи і здебільшого не розуміючи. Помагаємо вимовляючи по свойому слова, видумуючи нові будованя речень, забуваючи слова, та старі будованя. Сеж ніхто иньший, тільки ми, люди, робимо. А через се і повстають ті всі відміни в усіх мовах. Але усе те, що ми чинимо, ми невважаємо зо диво. Усі відміни мови повстають завдяки нас самих. Отже в появі всіляких мов нема, і не було і не може бути якоїсь дивини.
Кажуть, що мова буде головною відокремляючою прикметою племена від племена, нарід від народа. Потрохи се так. Але не треба забувати, що люди можуть бути одного племена, а мови в них будуть ріжні. Приміром на Балканськім півострові жиє сила всіляких славянських народів: Сербини, Чорногорці, Болгари, тощо. Побіч них мешкають Турки. Щож се за Турки, що замешкують на Балканськім півострові? У великій кількости то Славяни, тільки потурчені, себто потурлаки. Завдяки тому вони розлучились та відокремились від своїх та пристали з Турками, а через те стали більше розмовляти по турецькому, а забувати свою рідну славянську мову. Отже і мова в них відмінилась, але кров в жилах, племено, позістались ті самі, що й були. Розумно, що одна мова може перемандрувати від народу до народу.
Бували ось які випадки: сиділо собі в якійсь місцевосте на світі невеличке племено. Жило в супокою. Враз несподівано насунулись на него десь здалеку вороги чужинці, опдали його з огнем та мечами, і підбивали то племено собі. Тоді переможець гнав подоланих собі в полон, в неволю, або осідав на землі підбитого народу. Усіх полонених чоловіків та хлопців переможці робили своїми невольниками, а жінок та дівчат брали собі за жінок та наложниць. Мимохіть невольники мусили повчатись тої мови, якою розмовляли їхні пани, тай жінки з наложницями також. Від таких шлюбів родились діти. Ті діти починали гомоніти не тою мовою, котрою колись розмовляли їхні мами. Теж ставало і з дітьми невольників. І з часом ставало, наче племя зливалось до купи з племеном завойовників, стара рідна мова з бігом часу цілковито йшла в забуте, через невжиток, а на її місце ставала иньша мова. Таким, наприклад, чином Німці в Прусії підбили Славян, котрі там колись мешкали. Угорці попідбивали народи, що колись замешкували теперішню Угорщину. Русь, десь буде тисячу років, підбила Мордву, Черемисів, Мерю, та иньші фінські племена, котрі колись замешкували Московщину, Володимирщину і иньші московські провінції на північ від України. Від тих племен тепер не позістало майже й сліду. Тепер усі, що жиють у тих провінціях (губерніях) уважають себе за “русских”. А в дійсности ціла москівщина не “руська”, але “півруська” (себто пів-Українська, — П. К.) тому, що в жилах мешканців Москівщини оббігає трохи русько-української крови.
А таких випадків протягом багатьох тисяч років було дуже багато на широкім сьвіті.
Отже може статись таке, що хоч котре племено і розмовляє німецькою мовою, а в дійсности воно славянське. Иньше племено, наприклад, вживає арабської мови, в його жилах оббігає італійська кров.
З повищого бачимо, що мова, котрою розмовляє якесь племено буде одна річ, а походженє того племена цілковито друга річ. Отже коли хтось розмовляє по нашому, се ще не доказ, що він нам рідний що до народности. Але неможна запевняти й того, що як люди розмовляють ріжними мовами, так в їхніх жилах не оббігає таж сама кров, що й у нас. Ні, протягом десяток тисяч років усі племена та народи встигли багато разів перемішатись кровю.
Так було на всім сьвіті, так буде й на далі! Колись усі окремі мови підуть в забуте і наче вимруть, а замість того усі люди будуть розмовляти одною спільною мовою. Така мова поволі і вложить ся з часом. Уже тепер щаблево перемінюють ся слова з всіляких мов, і декотрі з них стають власностею усіх племен та народів. Таких спільних слів назбираєть ся в протязі часу велика сила. Сему допоможе саме житє, гандель і всілякі инші взаємини людей з людьми: виміна думок, винаходи, книжки, ґазети. Будованя речень теж поволі стануть однаковими в усіх людий, і усі люди пічнуть розуміти один одного. І таке станеть ся.
Але колиж воно буде? А тоді, коли усі люди стануть один одному другами та братами, і нарід не буде йти проти народу, племено проти племена, коли брат не буде вбивати брата, коли багаті та ситі заперестануть чинити зло та винищувати вбогих та голодних, коли людина перестане бути людині ані неправдивим судією, ані немилосердним катом.
——————
- ↑ Латинська мова — се старо-італійська, — нею розмовляли в Італії сперед півтори тисячі літ і ще давніш. Тепер Італійці тої мови не вживають. Іранські, чи зендські мови се ті, котрими розмовляли більше як сперед тисячу років декотрі народи, що жили в те перішній Перзії. Санскритська мова — ce старо-гиндуська. Її тепер невживає жаден нарід.
- ↑ Кельти — стародавній нарід, котрий жив сперед півтори тисячі років в теперішній Франції, Анґлії та й ще по декуди. Нащадки сего народа істнують і досі, хоч і перемішались кровю з другими народами. Вони розмовляють і досі мовою, котра повстала з старо-кельтської. До таких належуть, приміром мешканці Велза (в Анґлії) та Ірляндці.
- ↑ Сама українська мова поділена на підмови: Східно-Українську, чи гетьманщанську, північну, мову Поліщуків, київську, подільсько-галицьку, бойківську, лемківську, тощо. І межи сими підмовами така ріжниця, що Українець з Гетьманщини, спершу заледво буде розуміти Українця з Галичини.П. К.
- ↑ Тепер досконало доведено, що людство істнувало на сьвіті багато десяток, а може і соток років. Як про се довідались читай: “Еволюція в образках” написав Д. Герб; або “Коли, як і чому зявились на земли люди?” написав Н. Рубакин.
- ↑ Приміром, в зимних краях мешканець полудня лекше застуджуєть ся, ніж людина з півночі, котрі звикли до студені.
- ↑ Про се читай “Еволюція в Образках” — Д. Г. сим і доводить ся давна давнина людського роду. Людська мова — теж давна давнина.
НОВІСТЬ!
НОВІСТЬ!
Читайте!
КИШЕНКОВИЙ СЛОВАР ЧУЖИХ СЛІВ
СЕЙ СЛОВАР потрібний вам кождого дня. Читаючи книжки або ґазети ви находите богато чужих і незрозумілих слів. Маючи наш словарець, ви кождого часу можите вишукати з него кожне незрозуміле слово.
Сей Словар єсть удосконалений і практичний для кождого Українця. Форма така мала, що Словарець даєть ся вигідно носити в кишени.
Купіть сей Словар як найскорше, щоб не зголосились тодї, як наклад вичерпаєть ся.
Замовленя і моні-ордери просимо посилати на адрес:
119 Е. 7th Street,
New York, N. Y.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|