Про українські народні думи/Мандрівні школярі в давній Україні

by Павло Житецький

◀ Мова і поетичний стиль в народніх думах

Про українські народні думи Павло Житецький Мандрівні школярі в давній Україні

Старі українські вірші ▶

Київ: Друкарь, 1919

II.

Мандрівні школярі в давній Україні.

З уривочних статистичних відомостей, що дійшли від XVIII століття можна бачити, як сильно були поширені народні школи в давній Україні^[1]. Звичайно, разом з церквою будували й школу: тут жив пан дяк з своєю громадою співаків та читальників церковних^[2]. Вже з цього знати, що справа йде про явище не випадкове, утворене під впливом міркувань, чужих народньому світоглядові та народнім симпатіям.

Розглянемо це явище з боку внутрішнього звязку його з інтелектуальним та моральним життям українського народу.

Треба зауважити перш за все, що дяк займав становище не через своє походження з духовного стану, а через посаду, котра була доступною для всіх станів суспільних^[3]. А тим часом це була особа значна в парафії. При одній церкві могло бути два і навіть три священики, але завше був один тільки дяк, обібраний громадою за добрий глас, за досконале знання служби церковної і вміння правити їх благоліпно та благочинно. Цього мало. Від дяка вимагались таланти педагога, через те що він сам повинен був займатись навчанням помішників своїх при виконанні церковних треб. Як учитель школи, він називався пан-бакаляр, а як начальник її — пан-дирехтор.

В чому-ж було його бакалярство? Кого, чого і як навчав дяк?

Вчив він молодиків шкільних, як тих, що жили в школі, так і тих, що приходили до неї. Жили в школі безпритульні сироти, котрим дітись ніде було, а приходили — діти козаків і посполитих, людей багатих і бідних. В відомій вертепній драмі Клим і жінка його — люде бідні, але це не вадило їм посилати свого сина до школи, при чому за працю бакаляра виплачують вони замісць грошей свинею. Цей живий гонорар, як дякові, так і усім мешканцям школи, припав до смаку: „Ці, ірці, фертик Іванець“, вигукув дяк, звертаючись до одного з школярів, певне свого пожильця,

„Спіши сюди зіло,
Климій сотворив нам честь,
Дав свиняче тіло“.

Коли свиню однесли, дяк звертається до Клима з вдячною промовою:

„Обреченную вашу жертву, каже він, с благодарностію приємлем
И вию вам об'ємлем!“

Заплакав Клим від такої урочистої чемности письменного чоловіка^[4].

Як видно, голодне життя було в школі — особливо для молодиків шкільних, але його прикрашувала надія, яку в душі кохав кожний з них, колись згодом зробитися дяком, а потім, як каже влучний вираз народній, видряпатися і на попа^[5]. Треба було тільки засвоїти всю премудрість шкільну, котра починалась звичайно з вивчення грама́тки (букваря) і поширювалось в міру, вивчення псалтиря та часосло́вця — головних богослужебних книжок, що підготовлювали молодика до практичного виявлення своїх здібностей та знання перед всею громадою — на клиросі, у церкві. Потрібно було тільки навчитись усіх мотивів церковних — вісім гласів на „Господи, воззвах“, вісім гласів на „Бог Господь явися нам“ і стільки-ж гласів на ірмоси, та крім того, вивчити також спів самогласний, себ-то ті самі псалми та ірмоси на свій власний голос, і подобнеє, себ-то спів подвійного тексту на один глас^[6].

Не легка була ця наука. Багато так і лишалось молодиками на все життя, виконуючи нижчі паламарські обов'язки коло церкви^[7]. Особливо важке було вивчення грама́тки. Відбувалось воно в супроводі звичайних в давній школі кар на тіло. Оскільки був гіркий цей корінь учення, можна бачити з одної жартівливої вірші, що збереглась в народньому переказі до теперешнього часу:

„Казав мені бакаляр промовити: „Аз, Аз!“
А як же я не вимовив, він по пиці „раз, раз!“
Крикнув же він у друге: „а ну, кажи: Буки!“
Ой ще ж бо я не вимовив — попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив „Віде“!
А вже ж його жвава рука по чуприні їде.
Ой, як сказав у четверте: „вимовляй: Живіте!“
„Нуте-ж, хлопці, зараз його на лавку кладіте!“
І просився, і молився, а ще більш злякався,
Бо задали таку хлосту, що й світа зцурався“^[8].

В субботу, звичайно, промовляли всі молодики шкільні перед паном бакаляром те, що було вивчено за тиждень: хто з них не твердо знав, діставав субітника. Ледве не до наших днів виконувалось це давнє правило, зазначене ще в XVI ст. в уставі луцької братської школи, де говориться, що по суботам „дида́скал маєт дітям і пам'ятного не боронити, по чаші школьной іспити“^[9].

Одним словом школа була сувора…

Одначе-ж народ давав ій перевагу над так званими народніми школами, котрі в кінці XVIII ст. Катерина II почала заводити по Україні. Давно вже з'ясовано, що головні причини неприхильности народа до цих шкіл були в їх бюрократичному напрямку: вони були розсадниками дрібної урядової верстви і всяких канцелярських сутяжників та ябедників, несимпатичних народові^[10]. З свого боку, ми скажемо, що в нових школах народ не знайшов задоволення своїм церковно-громадським потребам, котрі полягали не в самій грамоті, пристосованій до церковної служби, але і в засвоєнні завичок та смаку, можна сказати, естетичних і навіть почасти літературних. Справді було-б великою помилкою звести все освітнє значіння старовинної української школи тільки до грама́тки, псалтиря та часословця.

Ми мали можливість переглянути чимало шкільних збірників, складених в XVIII і в початку XIX ст. і призначених для практичного вжитку в школі і по-за школою. Своїм форматом вони нагадують наші записні книжки і мають в собі силу всяких віршів на мовах словянській, книжній українській, народній українській і навіть польській. Часто трапляються в цих збірниках і народні пісні з нотами і без них. Вивчення цього матеріялу, на нашу думку, повинно бути основою для пояснення питання, котре нас цікавить — про походження своєрідних способів думки і мови в багатьох творах народньої поезії і особливо в народніх українських думах.

Вважаємо за необхідне перш за все відновити для себе минулі постаті людей, котрі займалися складанням шкільних збірників, що задовольняли, як видно, літературний смак і моральні потреби свого часу.

Це були стародавні спудеї вищих латинськіх шкіл та мандровані дяки, що дістали од народа цю влучну назву. Одні і другі прозивались також пиворізами — треба думати — за особливий нахил до пива.

Відомо, що в старовину і вища школа в країні, Академія Київська, не була забезпечена від недостатку та голодування. Утримувалась вона на прибутки від маєтків Братського манастиря та на пожертви од Київських і повітових громадян^[11]. Збірання цих жертв орґанізовано було через, так звані, конґреґації, але користувались цим способом лиш де-які спудеї, котрі жили в самому брацтві, більша-ж частина бідноти, що приходила до братських шкіл з сторони, повинна була сама на себе промишляти. Найкращі з них го́дились на кондиції в домах людей шляхетних, займаючи посаду домашніх наставників, що носили той час поважний титул інспекторів. Решта братії тулилася по церковно-парафіяльних школахъ, одержуючи від парафіян мізерну платню харчами та паливом. Мимоволі доводилось здобувати засоби до життя випрохуванням милостини. Цілими юрбами ходили по вулицях міста міркачі, що здобули цю назву від першого слова пісні, в котрій висловлювались подяки господарям за милостиню. На Різдво та на Великдень вони заходили в доми горожан з привітальними віршами та святковими кантами. Коли-ж надходив час літніх вакацій, безпритульні бідолахи мандрували по всій країні з усякими скарбами шкільної премудрости, щоб зібрати де-якого грошового припасу на шкільну добу року. Це були свого роду мандрівки в народ — так звані — епетиції, після котрих Київська Академія не дораховувалась багатьох своїх вихованців. Де-які з них захоплювались обставинами життя на селі, про котре мріяли ще в школі.

„Любезно село!“ каже один рукопис XVIII стол.
„Когда увижу твої сладчайшії страви —
Капусту, горох, ріпу, боб, в салі варені?
О вечери щасливії! О ночі блаженні!“^[12].

Під впливом цих обставин вони загрузали більше і глибше в буденщині, потішаючи себе тим, що до науки їхня натура не покликана. Єсть цікава приказка в тім самім рукописові, що оповідає про цей саме настрій:

„Не пнись, что тебѣ не дано отъ Бога:
Безъ Бога, знаешь, ниже до порога.
Если не рожденъ, не сунься въ науку:
Ахъ, многи черезъ то въ вѣчну впали муку!
Не многихъ мати породила къ школѣ.
Хочъ ли блаженъ быть?
Будь сытъ въ твоей долѣ“^[13].

Багато хто з епетентів жадали пригод і зникали без-вісти на „славнім Запоріжжу“, накладаючи головами своїми в бурхливім життю брацтва військового. Кому більше щастило, той долю свою знаходив у каламарі писаря військового. Багато було й таких, що сміливо приходили в панську господу, як люде вільні, а потім і самі не знали, як його вирватися на волю^[14]. Але головним притулком для всіх мандрівних школярів була сільська школа. „Школа всяким странним дом єсть вольний“, — каже стара приказка народня^[15]. Тут ставали на одпочинок притомлені мандрівці на довший чи коротший час. Одні лишались при парафії дяками чи дяківськими помішниками. Инші мандрували далі, помалу завикаючи до бурлацького життя з усіма його клопотами й пригодами. Проте, треба зазначити, що весь люд посполитий тоді також мав право вільного переходу від одного пана до другого, аж поки не покріпачили селян. Всі шукали щастя, рушаючи з місця на місце, окрім тих, хто через уряди та инші привелейовані становища діставали спроможність скласти собі кубельце тепле й добре. Натурально, що й мандри школярів з одної школи до другої не могли тоді здаватися за справу чудну чи сторонню. Так, з самих умов життя виробилась в давній Україні свого роду рухома школа з мандрівних школярів, котрі швидко перевертались на мандрованих дяків^[16].

Щоби пізнати побут і звичаї цих людей, слід спинитися на біографії одного з них, Іллі Турчиновського, котрий „по школамъ волочился“ в першій чверти XVIII століття^[17].

Ілля Турчиновський був сином березанського сотника, учився спочатку в березанській школі, а потім в нижчих класах Київської Академії, відки забрала його мати до-дому для допомоги в господарстві, і „за домашнею суєтою всего позабилъ“, — оце-ж він почав мандрувати „для повиданія болѣе свѣта и ученія“. Спершу був він писарем дворовим при сотникові синявському Мандриці, а потім подався з двома товаришами, теж охочими до пригод, в м. Могилів-Литовський. По дорозі вони посварилися. Товариші його, — „лютиї Диоклитіяне“, як він їх називає, мало не вбили, та скінчили на тому, що забрали в нього гроші. В прикордонному селі Попова Гора прийняли його „до половини дяківської“, і притулився він в парафіяльній школі, але „лютиї Диоклитіяне“ вказали на нього сотникові компанійському, який постоєм був на селі, що Турчиновський по дорозі по школах дякам шкоду чинив, книжки й гроші дяківські крав, а через це вони вертатися тою самою дорогою не можуть. Сотник наказав забрати в нього гроші, книжки й одежу й забити в колодки, як злодія, а на забрані гроші казав шинкарці подати суддям і тим „лютим Диоклитіянам“ меду. Пішла голосна бесіда зі співами; силували співати й засудженого: „еднакъ я, — каже Турчиновський, — хочай и покушался спѣвать, но за обліяніемъ слезъ не моглъ и гласу отвести“. Од галасу й гомону гуляк прокинувся отаман компанійський, що тоді саме спав на печі. Виявилося, що він давній знакомець батька Турчиновського. Справа пішла инакше. Розпиталися в Турчиновського, як слід, повернули його добро, а напастників забили в колодки на цілу добу. Мало того — сотник компанійський лишив його при собі писарем. Та не такий був Турчиновський, щоб на однім місці всидіти. Випросився він у сотника в Могилів „для обученія языка латинскаго и провидѣнія по свѣту людскаго обхожденія“. Перезімував він в Могильові в школі при покровській церкві, а на весну вступив до єзуїтської школи. Якось почув його співи православний єпископ в церкві Преображення Господня, а довідавшись, що співака — православний, запросив його на місце півчеське. Єзуїти нагнали його від себе, як схизматика. І на новому місці не обійшлося без пригод. Посварився він з реєнтим архирейського хору, котрий, розлютившись на нього підчас всеношної на Світле Воскресення Христове, „пхнулъ его изъ хоръ черезъ желѣзные балясы“. „Летѣлъ я, — каже Турчиновський, — исъ хоръ на долъ, и ежели бы не потрапилъ на женскія главы, то бы о камень мармуръ разбился. И многимъ женамъ повреждены были главы, а единой старусѣ и вся глава сломилась, якая у три дня и умерла“. Реєнтий, тікаючи від гніва архирейського, перейшов на католицтво і далі чинив нагінку за Турчиновським. „Бѣгая того зла“, випросився він в архирея з двома півчими в м. Шклов, де став за реєнта при манастирі Благовіщення. Вижив він тут чотирі роки. Але й тут, як звичайно, знайшлись йому вороги. Одного разу, разом з якимись двома мандрованими студентами з Київа, „выправилъ“ він на Великдень „діалогъ зъ интермедіею, на якій многолюдствіе благочестивыхъ собралось, и римлянъ, и самихъ езовитовъ, и доменѣканъ, и жидовъ“. Місцевий органиста з домініканського кляштору, за наукою духовенства католицького, запросив його до „органовъ спѣвать“. Турчиновський одмовився, не вважаючи на наказ губернатора. За це органиста з замковими драгунами бив його до-нестями. Довелося лікуватися од бійки, але видужавши, побитий з своїми півчими захопив „того органѣсту въ ночное время въ шинку и отреванжевалъ ему такожъ кіями и шаблями“. Після цієї пригоди вже не годилося лишатися в Шклові, і через це Турчиновський, „забравши всѣхъ пѣвчихъ, дубомъ по рѣкѣ Днѣпру пустился внизъ“. Дорогою дубок наскочив на корч, пловці ледве врятувались, прибережним рибалкам дякуючи, а добро їхнє разом з дубком пішло до дна. Якось вони таки добрались до Чернігова. Тут двоє з товаришів Турчиновського стали на службу до архирея Радіона Жураковського, а сам Турчиновський разом з чотирьма останніми товаришами притулився, на запросини генерального обозного Якова Лизогуба в Седневі дяком. Жив він там цілий рік, щоб заробити на одежу, і, „мало приодѣвшись“, прийшов до своєї батьківщини, де застав ще живими батька й матір і всю рідню свою. „Въ дому мало поживши“, рушив він до Переяслава, де й був прийнятий реєнтом в „катедру“. Року 1718-го він оженився і того-ж таки року єпископ переяславський Кирило Шумлянський висвятив його за заслуги півчеські священиком в рідне містечко Березань. — Так скінчилась дяківська кар'єра Турчиновського, котрий через свою вдачу невгамовну зазнав чимало всякого клопоту і в стані попівськім.

Відділяючи те, що стосується особистих прикмет самого Турчиновського, слід признати в йому одного з типових представників мандрованих дяків. Всі вони, як і Турчиновський, мали більшою чи меншою мірою зухвалу вдачу і сміливість, керовану голодом і витривалістю в усяких пригодах. На додаток до цих рис цікавого нам типу наводимо уривки з одної інтерлюдії Довгалевського, піде ще не друкованої, з рукопису половини XVIII століття^[18].

Починається інтерлюдія монологом одного пиворіза, котрий роздумується про те, куди б його „приодягшись мало“ помандрувати — в Березну чи в Короп. Вабить його місто Короп, де всякі

 „користы бивають“, куда
„И соборніи нашѣ учащаютъ,
Всѣмъ той камень, прибѣжище зайцемъ и маты,
Гдѣ братія животъ свой жаждетъ скончевати.
Камо и азъ шествую алчній, жаждній пити,
Да животъ мой въ градѣ томъ могу кончити, —
Въ немъ же мы отъ дѣтскихъ лѣтъ криличествовали
И по шагу изъ диму рокового брали.
И тамъ насъ братія соборнѣйша знаетъ,
Толко туди появлюсь, то вся прибѣгаетъ
Подъ нашу милость, даби клиру сопричтити,
И соборъ мижъ братію добре утвердити.
Не только жъ мы умѣемъ клиромъ управляти,
Но можемъ еще куншти разніе писати“.

Приходить другий пиворіз. Заходить між ними розмова. Ми бувало, каже новий,

„Якъ колись на мѣсцѣ бували,
То до мене всѣ странни въ школу прихождали,
Ми бувало всіого по достатку маемъ,
И хто прійдетъ къ намъ въ школу, любезно вгощаемъ:
Веліе бяше число у насъ горѣлицѣ,
Полни чванцы текущы зъ подъ трубной криницы,
И всего, слава Богу, бяше по достатку,
Що у людей, то и въ насъ — всякого статку, —
Да и теперъ богати: маемъ воли и телицы,
Иже купно мандруютъ по стѣнѣ къ трубницѣ“.
„Не хвалѣтесь,

одказує своєму товаришові перший пиворіз,

 „бо и мы блощичного роду,
Маемо по достатку и всякого плоду,
Доволствуемъ же зѣло, что хлѣба нѣ куса,
Все ходячи по школѣ справляемо труса,
Потрясшы кучерамы, да спаты лѣгаемъ,
А уставши раненко, бражку подпиваемъ“.

Далі вони розпитують один другого, звідки хто йде. Перший каже, що він іде „з Середної Буди“, що хотів-би піти в Березну, але боїться,

 „бо построїв штуки,
„Так щоб не попастися протопопі в руки“.

Вони наміряються йти разом в Короп, улюблене місто пиворізів, але щоб „добре залицятись“, вважають необхідним змалювати один другого:

„Наперед мене зволте змалювати,
А потом ми важеці будем рисовати“.

В цей час підходить до них селянин, питаючись:

„Скажіть, панове деки, мудрії ви люде,
Чи Кавель Кавеля вбив, — кому брехня буде,
Чи мині-б то з кумом, чи моєму свату:
Все не даєт просвітку — дай же його кату!“
— „Не бійся онаґрику^[19] — каже йому один пиворіз, — кума побідиши,
Аще на горілицу шага положиши“.
— „Ми тобі, пане дяче, — говорить мужик, — і всього потроху
Дамо крупів і соли, пшона і гороху“.

Пиворізи готуються тепер малювати портрети. Забажалось і селянинові, щоб його списали на портреті.

„Добре, — каже йому перший пиворіз, — ми служить охочі,
Отмалюєм усього, тілко заплющ очі“.

Селянин заплющує очі, а наш аматор „штук“ вимащує йому фарбою все обличча, а товариш його жалкуючи каже, що маляр

 „не заліпив йому рота,
Як пійде до громади да войту іскаже,
Той нам киями ктитарь пекарню помаже“.

Не минулася безкарно ця каверза для наших пиворізів. Зібрались в школу приятелі простакуватого селянина щоб провчити штукарів.

„Гледи лиш, Тарасе, — каже один з мужиків, —
 „да стань од порога,
То ми легкобитові припиляєм рога,
І йон,… син, підняв сміх з нашого брата.
Коли б що добре таки, а то шарапата“.

Сцена кінчається ганебно для пиворізів: „забивают, — кажуть вони тікаючи, — нищету нашу і печаль нашу… Обійдоша мя пси мнозі… Жезл твій і палиця твоя та мя утішиста… О Бозі моєм прелізу стіну… Сонм лукавих обдержаша мя“…

Оказію цю, очевидно, взято з життя. Дії в ній мало, але-ж постаті змальовано виразно і яскраво. Пиворізи стоять перед нами, як живі. Трохи вони наближаються до тієї категорії людей, яких в наш час звичайно звуть безталанними. З школи вони не винесли закінченої освіти і пустились по світі промишляти уривками науки, котра в цілому своєму складі була для них, „яко темная вода во облацѣхъ воздушныхъ“. З цими уривками вони приходили до народу і оглядали його з високостей своєї школярської величности. Краще всього висловив цей настрій в своїх віршах чернець Климентій, сучасник Турчиновського, людина теж пиворізного типу:

„В простого мужика простий єсть обичай,
А в письменного особий, политичний звичай“^[20].

Не симпатичний нам цей „звичай“ — в безцільному гранні життям витворювати всякі „штуки“, удавати перед народньою юрбою відважних добрих молодців, „залицятися“ до селянок за поміччу портретів, звісно, через неможливість мати при собі фотографичні картки нашого часу. Не симпатична нам оця напівп'яна і навіть зовсім п'яна відвага, яку підбадьорювало переконання, що можна в гіршому випадку сховати кінці в воду і уникнути від справедливої заплати.

Але відплата, як ми бачимо з інтермедії Довгалевського, була можлива. В народі, тоді ще незакріпаченому, збереглось почуття людської гідности:

„Що се тобі, Артюше, сталося такеє, —

каже приятель мужика, над котрим пожартували пиворізи, —

Що ж ми вперше із роду видимо отсеє,
Що так от легкодуха терпітимуть люде?
Єдже, як не виб'ємо, то із нас сміх буде“.

Ми повинні розуміти слово „вперше“ для цього випадку в тому місці, де трапилась оця оказія, але треба думати, що і в других місцях воно викликало-би для пиворізів ті самі сумні наслідки. Крім цього необхідно ще мати на увазі і ті обставини, що — так чи инак — а все-ж пиворізи були в матеріяльній залежности від того самого селянина, котрому вони любили, як кажуть, пускати тумана в очі, через це вони не могли давати повної волі своїм поганим звичкам. Навпаки, у власних своїх інтересах їм корисно було показувати людям кращі свої прикмети — не стільки наукові знання, котрі у них були мізерні, скільки літературні та взагалі художні смаки й нахили. Ми бачимо з інтермедії, що пиворізи тямлять і малювати, і виводити усякі куншти і, звичайно, виспівувати церковні пісні та всякі канти. Все це йшло на потребу сільського люду за-для задоволення, головним чином, його релігійного почуття. Але через те, що це почуття безпосередньо сполучалось з поетичним світоглядом народу, з побутовими подробицями його життя, — то для нас буде зовсім ясно, чому весь цей пиворізний люд користувався підтримкою і навіть симпатіями народу. Принаймні, в народніх піснях нема сердитих нот, викликаних хибами та вадами пиворізів. Є пісні про дяків, в яких показуються де-які їхні невдалі пригоди з жіночою красою, але ці пісні складені в добродушно-жартовливому тоні, котрий свідчить про те, що дяк був своїм чоловіком в парафії, — і не тільки своїм, але й симпатичним чоловіком, без котрого неможливий був-би звичайний хід селянського життя в самих інтимних його проявах.

Треба зазначити, між иншим, до чести пиворізів, що вони самі розуміли власні свої хиби і навіть самі сатирично їх змальовували. Любили вони також вправлятися в писаннях, направленних на виявлення власних гріхів. В шкільних збірниках XVIII століття часто трапляються жорстокі по тонові заклики до пиворізів, щоб вони покинули свою головну погану завичку — пияцтво. Комізм цих відозв збільшується їх літературною формою, залежною від щоденної їхньої праці: це власне форма звичайних церковних читань та співів. В одному рукописові церковно-археологичного музею Київської Академії ми знайшли багато таких саме творів під такими заголовками: „Правило увѣщательное пияницамъ, пѣваемое не въ церквахъ, но въ школахъ“; „Отъ посланія бахусового къ пиворѣзамъ чтеніе“; „Отъ притчей пиворѣза Березовского чтеніе“; „Синаксаръ на память пияницамъ о изобрѣтеніи горѣлки“; крім цього — пісні на ріжні ірмоси, тропарі та кондаки. Подаємо для прикладу один з кондаків, глас п'ятий:

„Радуйтеся, пиворѣзы, и паки реку: радуйтеся! Се радости день приспѣваетъ, день, глаголю, праздника рождественскаго зближется! Востаните убо отъ ложей своихъ и воспріймѣте всякъ по своему художеству орудія, содѣлайте вертепи, склейте звѣзду, составте партесы, — егда же станете по улицахъ со звукомъ бродить, ищуще сивухи, приймутъ васъ козакы во кровы своя“^[21].

Пиворізним настроєм віє від цього кондака, тому ми і гадаємо, що його могли скласти тільки самі пиворізи або люде пиворізного походження. Ми розуміємо осілих дяків, до гурту котрих належало багато пиворізів, що втікали з латинських шкіл. Помалу сполучаючись з народом, вони перевертались таким чином з латинників на псалтирників і ставились вже негативно до свого минулого, котре любили показувати в „кунштах та віршах“ жартовливого змісту про те, що „стоїть латина, прив'язана під тином“ і т. и. Така, наприклад, напіввірша, напівпісня: „Був Грицько мудрий родом з Коломиї“. Часто стріваємо її в шкільних збірниках XVIII віку, навіть і тепер її ще не забув народ. Виступає цей Грицько перед нами, як „мудрий“ латинник, котрий так „учився добре на философії“, що на шіснадцятому році вже й „псалтирку знав“. Ото приходить він до-дому. Батько запрошує до себе пастухів, щоб вони його „запитали і, що знає, спробували“. Пастухи люде скромні: вони почувають себе ніяково, „бо він филозоп“. Придивившись ближче до цього „филозопа“, вони зважились сказати йому, що і „ми ту латину знаєм, тілко тебе ся питаєм, як-то по-латині женут в поле свині, скажи ти нам“. Взяв Грицько книжку і „пішов до хліва, став у кутку с презенцію, мовит свиням орацію: алянтус, свинянтус, згризантус травантус на стерниску“. Голодні свині кинулись до дверей і розбіглись. Тоді „батько Грицька за чуприну: а за що ти, скурвий сину“, вилаяв свиней і розігнав їх. Бачить Грицько, „що не жарти, забрав в торбу усі карти, далі Грицько — в обі ноги, мановиком без дороги, руками махає, пісеньку складає сам о собі“^[22].

Оттакі то були люде, котрі працювали на церковно-науковім полі в давній Україні. Ми бачили, що вони далеко не вільні були від усяких моральних вад, почасти неминучих в тім становищі, яке вони займали: без стерна і правила йшли вони назустріч всім випадкам життя, „не ощущая на хребтахъ своихъ“, — як говориться в одній сатирі на пиворізів, — „отягощенія торбъ, бездѣльными шпаргалами наполненныхъ“^[23]. Маючи на увазі таке становище наших стародавніх вчителів, ми не відважуємося в рішучому тоні ганьбити їх з погляду сьогочасних нам етичних вимог до народнього вчителя. Знаємо ми, що і в той час могли дивитись на них з докором люде, котрі вчились в тих таки латинських школах, але, дякуючи своїм здібностям та щастю, провлали собі більш широкий шлях життя. Погляди цих людей, теж не святих з усякого иншого погляду, менше всього можуть бути надійною підставою для оцінки дрібних діячів просвіти, котрі задовольнялися мізерною та простою долею сільських бакалярів, і тому не лишили після себе славетних імен, зазначених в історії країни. А проте, саме в них, на нашу думку, і містилася вся сила просвітнього руху, котрий був розпочатий народом і не відривався в старовину від народнього ґрунту. Ця взаємочинність народніх і книжних впливів, в звязку з рухливим складом стародавньої української школи, багато чого з'ясовує нам, як в світогляді українського народу, так і в поетичних виразах цього світогляду.

Звернемось тепер до самого змісту „бездільних шпаргалів“, котрі були для молодиків стародавньої нашої школи ласою приправою до вивчення граматки, псалтиря та часословця.

——————

1. „Основа“, 1862 р., Травень, стаття О. Лазаревського: „Статистическія свѣдѣнія объ украинскихъ народныхъ школахъ и госпиталяхъ въ XVIII в.“ — „Журналъ Мин. Нар. Просв.“ 1864 р., Січень, стаття Сухомлинова: „Училища и народное образованіе въ Черниговской губ.“ — „Руководство для сельскихъ пастырей“, 1864 р., стаття Крижановського: „Очерки быта малорусскаго сельскаго духовенства“. — „Украинская Старина“, Данилевського, 1864 р., „Харьковскія народныя школы 1732-1863 г.“. — „Земскій сборникъ Черниговской губ.“, стаття Єфименка: „Народное образованіе въ Черниговской губ.“.
2. „Черниг. Епарх. Вѣдом.“, 1865 р., 340. Ще й досі в багатьох місцевостях України будинки, де живуть церковнослужителі звуться школами.
3. Тільки в 1771 році київський митрополит Гавриїл Кременецький дав наказ, щоб кандидували на дяка виключно діти осіб стану духовного, а р. 1778-го за того ж таки митрополита заведені були в церковні парафії, так звані, штати, які наказували мати при одному священикові двох, при двох — чотирьох, а при шости — трьох причетників. З того часу видатне становище дяка в парафії помалу почало занепадати („Руков. для сельскихъ пастырей“, 1861 р. № 49, ст. 79-80). Що-ж до заштатних церковників, то р. 1788-го Катерина II звеліла їх настановити на військову службу при черноморському адміралтействі. Про переселення їх в Новоросію див. цікаву замітку П. Іванова в „Кіев. Старинѣ“, 1891 р. Травень.
4. „Малорусскій Вертепъ“, Г. Галагана, „Кіевс. Стар.“, 1882 р., Жовтень, 35-36.
5. „Руков. для сельскихъ пастырей“, 1861 р., № 39, ст. 138.
6. „Украинская Старина“, Данилевського, ст. 297.
7. В спискові церковників за 1765 р., що пробували в Прилуці, позначені в числі молодиків шкільних особи ріжного віку від 12 до 39 років. Див. „Архивные отрывки для исторіи полтавск. семинаріи“, О. Лазаревського, вип. I, 1887 р.
8. „Старосвѣтскій Бандуриста“ М. Закревського, 1866 р., 122.
9. „Акты, изданные временной коммиссіей“, I, 108.
10. „Журн. Мин. Нар. Просв.“, Січень, 1864 р., Сухомлинов: „Училища и народное сбразованіе въ Черниг. губ.“, 9, 39.
11. Перший жалуваний оклад Академії поклали грамотою царі Петро й Іван Олексієвичі в 1694 р. Наказано було видавати з київської скарбниці на Академію, котра тоді ще Коллегією звалась, — по 50 карб. грішми й по 50 чвертей хліба. Потім ці кошти помалу збільшувались і досягли через 100 років, в 1797 році, до 12 тисяч карб. на рік. („Описаніе Кіева“, Закревського, I, 162).
12. Рукоп. Київо-Михалівського манастиря, ч. 1752.
13. Ibidem.
14. „Украинская Старина“, Данилевського, 298-299.
15. Українські приказки, Номиса, ст. 119.
16. Бувало, що мандрівних школярів удавали люде, які ховалися од небезпеки або тікали од біди. В літописові С. Величка єсть цікава звістка про ворога Дорошенкового, гетьмана Сергієвського. Його розбив один із загонів Дорошенка, і „отъ настоявшея ему тогда бѣди, сямъ и тамъ туляючися, спаслъ гоноръ свой гетманскій титуломъ школярскимъ“. т. II, 224.
17. Рукопис першої половини XVIII ст., друкований в „Кіевской Старинѣ“, 1885 р., Лютий.
18. Рукопис Київо-Михайлівського манастиря, 1736 р., № 1710.
19. Онаґр — asinus ferus.
20. „Основа“, 1861 р., Січень, 176.
21. Рукоп. Церковно-Археологич. музею при Київській Академії, № 151.
22. Рукописний збірник XVIII ст. Кибальчича, Нейманом списаний.
23. Рукоп. Церх.-Археологич. Музею при Київській Акад., № 151.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому.