Радикальна тактика. Часть IV
| Радикальна тактика. Часть IV. V. Радикали і попи Львів: Накладом редакциі “Громадського Голосу”, 1898 |
|
|
 |
XVII.
РАДИКАЛЬНА ТАКТИКА
Часть IV.
V. РАДИКАЛИ і ПОПИ.
Написав
Іван Франко.
Ціна 5 кр
ЛЬВІВ, 1998.
Накладом редакциі „Громадського Голосу“.
З друкарні Пар. Ст. Манецкого і Спілки
(Готель Жоржа).
Коли вірити більшій части руських газет, то повстанє радикальноі партиі було найбільшим нещастєм для нашоі галицькоі Руси за остатніх 30 літ, майже таким великим, як заведенє фонетики в шкільних книжках або як упадок крилошанського банку. Нещастє було в тім, що та партія завела, мовляв, роздвоєнє між селянством і отцями духовними і через те підкопала головну основу руського народного розвою. Радикальна партія випорпала давно забутий йосифінський патент про належитости за церковні треби і тим задала смертельну рану повазі попівства. Радикальна партія почала юдити народ против попів, а тим самим і против церкви і тим причиняє ся до винародовленя Русинів, бо руська народність найсильніше опирає ся на церкві, а церква стоіть на нашім патріотичнім духовенстві.
Але се ще найменше. Могли би собі ґазети писати, а від того би жидівська школа не завалила ся. Але духовенство само повірило тим балаканям, признало радикалів своіми найгіршими ворогами і виповіло їм війну не на житє, а на смерть. Радикали зробили ся в очах наших попів якимись Татарами, песиголовцями, що грозять ся з'їсти все попівське насіне з корінєм. Про небезпеку радикального нашествія говорить ся в приватних товариствах, при картах і при вині, на соборчиках і на прилюдних зборах, на проповідях і на міснях. Деякі попи не обмежують ся на говореню, а беруть ся до діла. Одні перехапують принесені з почти радикальні ґазети, адресовані до їх парафіан, нищать їх, ховають або завертають назад без волі і відома адресатів. Інші викидають такі ґазети з читалень і ганьблать тих, что читає їх. Ще інші орґанізують у своїх селах окремі партиі против радикалів, а коли до такої партиі звичайно годі зібрати чесних людей, то вони збирають хоч пяниць, злодіїв, лихварів та здирців, хрунів
та підлизнів. Не давно в Тернопільщині ми бачили, як при виборі посла до ради державної всі попи з незначним виємком пішли рука в руку з хрунями, війтами і жидами голосу вати на урядового кандидата, а деякі, що сиділи в комісиях виборчих, не завагували ся навіть допустити ся огидноі крадіжі голосів, огидного сфальшованя результату голосованя і народноі волі, щоби тілько не допустити радикального кандидата до побіди. Під окликом: гейже на радикалів! не завагали ся наші попи і наші інтеліґенти піти на нечувані доси серед Русинів підлости, на підкупуванє поодиноких людей в тій ціли, щоб розбивали радикальні віча, або щоб побили радикального кандидата. Як бачимо, війна розгоріла ся в цілій іі погани. Тож потрібно нам оглянути ся добре, які є властиві причини тоі війни, на кілько радикали справді дали до неі причину, чи вона справді така потрібна і який може бути іі конець. Ми зробимо сей огляд спокійно, без гніву і без пристрасти, не будемо ховати помилок радикалів, не будемо щадити нікого, бо нам ходить не о чию небудь ласку, а о те, щоб пізнати, де правда, а де помилка, щоби правду признати, а з помилок навчити ся. Нам байдуже, чи наші противники також схочуть навчити ся дечого з наших слів, чи схочуть разом з нами совісним і спокійним оглядом справи причинити ся до виясненя правди. Ми підемо своім шляхом, певні, що правда і справедливість таки побідить.
Поперед усего скажемо кілька слів про той закид, що радикали бунтуючи народ против попів, бунтують його тим самим против церкви, против віри, против Бога, против релїґіі, а через те підкопують одну з головних основ розвою руськоі народности.
На разі лишимо на боці те питанє, чи справді радикали бунтують кого небудь. Навіть як би то було правда, що радикали бунтують народ против попів, то чи випливає з того, що вони бунтують його против церкви і против віри? Чи попи самі є церква? Ні, вони є тілько слуги церкви, а церква, то є всі вірні, отже й ті самі радикали. Чи коли я говорю, що чийсь слуга є кепський, я тим самим бунтую против господаря? Здаєть ся, що се очевидна дурниця, а прецінь такі дурниці повторяють отсе вже десять літ ріжні покликані й непокликані оборонці нашого попівства.
Чи попи є віра? Чи християнська віра стоіть на попах? Кілько знаємо, Христос не встановлював ніяких попів, а тілько вислав у сьвіт апостолів і учеників, щоб учили всі народи. Найліпші з поміж тих апостолів звали себе „слугами слова“, але ніколи не вважали себе його панами. І завсігди пізнійше бувало так, що в часі упадку правдивоі реліґійности попівство вважало себе за одно з вірою, з церквою, уважало себе паном церкви і паном слова божого, а тілько в часі розцвіту правдивоі побожности і реліґійности підносило ся до того скромнійшого становища: слуг слова і слуг церкви, тобто слуг того загалу, тих бідних, темних і обтяжених великим горем житя. І коли нині наше попівство отсе вже десять літ повторяє: радикали йдуть против попів, а тим самим ідуть і против віри, то по нашому се в знак єго великого засліпленя, знак великого упадку правдивої віри і правдиво реліґійного духа — не серед народа, а серед самого нашого попівства.
Ні і ще раз ні! Не на попах стоїть християнство. Сто літ тому сказав один учений Німець, і нині можна сьміло повторити його слова: „Християнство стоіть не на попах, а на перевір попам і можна се вважати за один із доказів его великої сили, що не вважаючи на своїх попів воно простояло стілько віків.“
Ми вже показали і заявили в попередній розвідці, що радикали не виступали і не виступають ані против правдивоі реліґійности, ані против віри, ані против ії тайн і обрядів. Як політична партія радикали не мають потреби вдавати ся в ті справи і займати в них якесь становище. Але як поодинокі люде, як горожане конституційноі європейськоі держави при кінци ХІХ віку ми всі, радикали і нерадикали, маємо запевнену основними законами свободу думок і свободу вірувань. Вільно нам і треба навіть нам кождому і в реліґійних питанях думати, вчити ся, просьвічувати ся, шукати правди. Сего нам не можуть заборонити ані попи, ані біскуни, ані кардинали.
Коли наші попи, самі нераз мало осьвічені в справах реліґії, кожде таке шукане правди, кожду свобіднійшу думку вважають за єресь, за злочин, за проступок против реліґії і против свойого попівського маєстату, то тим вони тілько шкодять тій справі, котрої ніби то боронять. Бо може бути, що одна часть вірних послухає іх, а друга ні. То що тоді буде? Ті що іх послухають, будуть мусіли притлумити в собі всяке думанє про справи реліґії, отже с часом заглушать у собі всяке реліґійне чутє, дійдуть до того, що реліґія зробить ся у них простою привичкою, пустою і мертвою формою, забобоном. Годі заперечити, що вже й нині власне такі люде є найлюбійшими овечками для великої части наших панотчиків, бо таких найлекше водити, гонити і стригти. Але не забувайте, що се люде в ґрунті річи зовсім безреліґійні; вони вірять в попа, а не в Бога. А ті, що не схочуть слухати попа, що захочуть справді доходити до щирої реліґійности, до згоди слів і думок з ділами, ті будуть окричані за єретиків і будуть мусіли відвернути ся від церкви. Чи сего бажає ся теперішнім оборонцям правовірности у нас?
І як би ще ота нагінка за радикалами була спричинена правдивою вірою правдивою реліґійністю у наших понів! Власне противно! О кілько їх знаємо, значна частина їх сама ні в що не вірить, сама живе без реліґії в душі, кормить ся тілько голим обрядом, держать ся церкви, як говорили давні латинські попи, non propter Jesum, sed propter esum (не задля Ісуса, а задля насущного хліба). Ми знаємо особисто чимало таких попів, що самі ні в що не вірячи удають страшенних реліґійних загорільців, гримлять на соборчиках і на проповідях против безбожників і радикалів, а по тихо говорять: „Щож, чоловік мусить жити, то й мусить грати комедію, за котру йому платять!“ Певна річ, ми знаємо і глубоко поважаємо також кількох правдиво реліґійних попів, але сих швидко можна пізнати: на соборчиках і зборах вони тихі, не гримлять на проповідях їх слово навіяне теплою любовю, у них є все і порада і підмога для вбогих, для покривджених, для заблуканих. Вони не бажають стосів і Сибіру для вільнодумців, а держать ся більше Христових слів: „Хто з вас сам без гріха, нехай кине на неі каменем.“ Чи богато маємо таких попів у краю?
Радикали бунтують нарід против попів. Кілько в тім правди?
Певна річ, радикали не є і ніколи не були сердечними, приятелями попів — не говоримо про одиницї, а про цїлу верству. Чому? Тому, бо така приязнь мусїла би бути службою попам. Попи є така верства, з котрою неможливо водити приязнь, як рівний з рівним. В відносинах кождої партиї непопівської до попів можливі тілько дві дороги: або станути против попів, або піти на їх услугу. Так було з нашими народовцями, що з разу були партиєю сьвітською (не попівською) і лїберальною, а задумавши привернути попів до народовства зробили ся слугами попівства і єго клясових інтересів і загубили по дорозї свій лїбералїзм. Так було з польськими людовцями, що довгий час з далека обмивали попівське питанє, відмовчували ся на тисячні попівські зачіпки, а про те таки дійшли до того, що біскупи викляли їх ґазету і розпочали з ними завзяту війну. Так буде з социяльними демократами, котрі в Нїмеччинї доси щасливо (хоча не з користю для просьвітної працї партиї) обминають релїґійне і церковне питанє, а про те в Австриї швидше чи пізнійше будуть мусїли стати до боротьби з попівством, що вже тепер у Галичинї виповіло їм війну на смерть і веде підкопи під їх орґанізацию, закладаючи серед робітників товариства „Jedności“ та „Przyjaźni“, розкидаючи в великій масї свої ґазети та брошури, скликаючи збори — не говоримо вже про тиху але тим успішнїйшу дїяльність у сповідницях і ріжних чоловіколюбних закладах.
Отже не дурімо себе самих і не ховаймо голову в пісок! Коли радикали хочуть бути правдиво людовою, хлопською, сьвітською, непопівською, поступовою партиєю, то війна між ними і попівством мусить бути. Се на просвітнім полї війна між свободою думки і дослїду, в застоєм; на полїтичнім полї війна між правдивим, широким демократизмом, а иньшою Формою шляхетчини і клясової виключности.
Радикали не лякають ся тої війни, ідуть до неї сьвідомо, в тім переконаню, що вона замісць шкоди може принести нашому народови велику користь, розбудити його до духового житя, до самостійного думаня і самостійвої праці. Одного тілько бажають радикали: щоб та війна вела ся достойно, як слїд осьвіченим людям, без клевет, без лайки, без озлобленя, без денувцияций. Як велась вона доси?
Вона розпочала ся не нинї і не вчора, розпочала ся тодї, коли ще не було радикалів на сьвітї. Кождому, хто читав от хоч би книжку М. Павлика про читальнї, мусить бути в живій памяти істория тої боротьби. Попівство розпочало її від перших хвиль нашого национального відродженя. Все і всюди, де будила ся нова думка, де роздавало ся живе слово, навіть з уст одиниць-попів — загал попівства, єго сьвіточі і верховоди ставали против, піднимали крик, уживали і надуживали своєі власти, щоби побороти, здусити новинку, скувати нового духа, заглушити нове слово. Попа Григоровича, що боронив мужиків у Стецеві, окричали єго-ж собратя-попи „божевільним Галатимом“; попа Маркіяна Шашкевича гонили з семінариї і вігнали передчасно в могилу; попа Вагилевича довели до того, що перейшов на лютеранство; піп Головацкий мусїв довгі лїта старанно крити ся з тим, що був автором острої дописи про наші відносини з „Slavische Jabrbücher.“ Піп Осип Левіцкий похваляв заборону Шашкевичевої „Русалки Двїстрової“. Піп Малиновський довгі лїта не допускав до видрукуваня молитвослова нашою народною мовою і знищив рукопис Пулюя переданий йому до оцїнки. Пригадаємо, яку завзяту війну провадив загал нашого попівства з першими починами сьвітської, особливо популярно-наукової лїтератури на народнїй мові, як заїло нападав на Шевченка і інших українських писателїв „Рускій (нерозбірливий текст),“ видаваний недавно помершим кардиналом Сембратовичем, котрого в кінцї „народовцї“ в роді Барвінського і Вахнянина признали своїм провідником. Пригадаємо, як скажено кидали ся наші попи на перші початки реалїстичної лїтератури, на перші проби малювати вірно житє простого люду. Пригадаємо, який ґвалт підняло було наше попівство против перших проб зовсїм теоретичної дискусиї соціялізму на нашій мові. Пригадаємо, що майже рівночасно з першими завязками наших народнїх читалень видана була з львівської консисториї куренда, котрою наказувано попам остро цензорувати всякі книжки і ґазети, які приходять до читальнї і не допускати нїчого противного вірі і поцівству. Пригадаємо, що в 1879 роцїі кількох семінаристів з руської духовної семінариї вигнано за те тілько, що мали на вулицї розмовляти „съ нѣкимъ индивидуумомъ именемъ Франкомъ,“ як писано було дословно в їх „релєґациї,“ тай то ся провина звалена була на них без підстави, фальшивим доносом одного їх товариша, а пізнїйшого „батька Руси.“ Ми могли би понапригадувати ще довгий ряд подібних історій, але досить і тих. Вони показують, що не радикали перші розпочали війну з попами, що вони, так сказати, ще в колисцї знайшли ся в розгарі тої війни.
Як воювали радикали? Чи доносами? Чи клеветами? Чи інтриґами? Здаєть ся, навіть найзавзятїйші прихильники нашого попівства не скажуть сего. Радикали мали тілько одну дорогу — книжки і ґазети, прилюдне слово. Тай тут радикали не ставили від разу питаня в цїлім єго обємі, а обмежали ся головно на тім що в своіх виданях давали голос самим селянам виявляти свої кривди. Се був перший і найтяжший гріх радикалів, котрого попівство ніколи їм не дарує. Як то, той хлоп, котрого воно буцім тої відвоювало від польського шляхтича, котрий доси був буцім то такий послушний і покірний і так тиснув ся цїлувати руки панотчикам, раптом у ґазетах підносить голос против тих панотчиків! Се було щось, страшне, нечуване, болюче, щось таке, як для польської шляхти розбір Польщі.
Правда, в тих хлопських дописах на попівські надужитя (їх зачала була, але швидко перестала поміщати також Романчукова „Батьковщина“) показувано тілько надужитя і тілько деяких попів. Отже на загал попівства не нападано, а тілько на зіпсуті одиницї. Пізнійші факти, такі як реформа Василиян, повинні би переконати хоч теперішніх попів, що тодішня критика радикалів була дуже невинна і несьміла і не виявляла навіть сотої части тих надужить і того зопсутя, яке потім стало ся причиною реформи. Але щож вийшло? Наше попівство замісць вглянути в себе, підняло страшенний репет, зсолідаризувало ся з тими, на котрих у дописях нарікав сам народ, і крикнуло, що се є напади на цілий загал духовенства, на церков, на віру. Коли в якім селї попови — не наслідком ґазетних дописей, а наслідком єго власних надужить і загальноі бідности — поменшало доходів, — зараз ґвалт, що в селї ширить ся антіреліґїйна пропаганда! Ще радикалам не снило ся порушувати справи віри і церкви, а вже попи і їх прихвостні кричали, що ворожі духи підкопують віру в Бога, гриміли на проповідах против безбожників і самі того не знаючи, будили серед народа критичні думки, сумніви і трівогу.
Такий ґрунт застала радикальна партія, коли зорґанізувала ся. З одного боку народ, горнучи ся до неі, мусів, так сказати, перескакувати через огонь попівської лайки і ворожнечі (пригадаємо тілько виступи попів на перших радикальних вічах в Коломиі і в Станіславові) і домагав ся від партиі захисту, оборони, а поперед усего виясненя законних основ попівського і свойого поступуваня; з другого боку попівство, не дожидаючи нічого, мало вже на партию готові громи і проклятя.
Радикальна партия допустила ся одного непростимого гріха. Вона подала і пояснила народови Йосифівський патент про треби. Запереченє всіх десятьох заповідей божих не було би викликало серед нашого попівства такоі бурі. Попівство голосило, немов би від того захитали си самі основи церкви! Яке негідне фарисейство! Яка погань! Те саме попівство, котре і доси держить ся того патенту — але не супроти хлопа, тілько супроти уряду, коли подає фасиї своїх доходів за треби, — воно обурило ся страшенно, коли радикали подали селянству до рук ту одиноку доси законну основу єго позацерковних економічних відносин до попів. Замісць поєднати ся з селянством на жаданю зміни сего застарілого закона, на жаданю цілковитого знесеня оплат за треби, попівство силкувало ся зацитькати своїм криком радикалів, здусити їх, а дехто силкував ся навіть боронити очевидних здирств.
Не перечу, що в розпалі боротьби з уст радикалів упало не одно остре, прикре слово супроти попів. Але не забуваймо, що поваги попівства яко верстви дуже пильно боронила і боронить ц. к. поліция і прокуратория і дуже старанно конфіскує кожде хоч троха острійше против неі звернене слово. І не забуваймо, що радикали ніколи не були під такою опікою властей, що на них вільно було і навіть уважало ся заслугою писати всякі найпоганійші лайки, брехні, доноси, зогиджуваня. Ми певні, що радикали в своїй полєміцї не віддали попівству і сотноі части тих ладних слівець, які з ует сьвячених і несьвячених адвокатів попівства сипали ся і сиплють ся на них. І коли радикали часом ужиють про деяких попів такого звороту, як „череваті патриоти“, то щож се значить супроти тих бездонно брудних і огидних лайок, які сиплють ся на радикалів з попівських ґазет і з казальниць! Наше попівство само викликало війну, само держить її на низькім рівні, і самож кричить, коли в тій війні часом і йому доведеть ся покоштувати гіркоі. Ми сказали би, що се не по лицарськи, ну, але для наших вояків у реверендах закони лицарського войованя мабуть не писані.
Ще одно питанє. Чи справдї на попах стоіть наша народня справа? Чи попи вратували нашу народність від загибелї? Чи вони тепер хочуть і можуть двигати її наперед?
Ми далекі від того, щоби відмовляти попам усякої заслуги в розвою нашого народа, але в усякім разі мусимо сказати, що ті заслуги були зовсім не такі великі. Вже само заведенє християнства на Руси не було дїлом попів, але князїв. Христову віру заведено у нас не через попівську проповідь, вона приняла ся не з переконаня, а так сказати, „по указу“, з наказу власти, а князі приняли її з політичних причин. В часах перед Татарами духовенство було залежне від князів; хиба монахи відважували ся часом піднимати голос против князів, тай то не в оборонї простого народа, а в оборонї своїх манастирських дібр і прав. А пізнійше, під польським панованєм хтож то, як не спольщені руські біскупи заводили унїю, замикали православні церкви? Духовенство бачило упадок руського народа через брак шкіл, але хоч само їздило в каритах і справляло золоті та срібні забавки, ніколи не сягнуло до кишені, щоби де заложити руську школу. Противно, коли львівські міщане за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпіскоп Балабан виступив як найзавзятійший ворог тоі справді национальноі праці, перехоплював і бив студентів і вчителів, викляв попа, що відправляв в Успенській церкві і т. д. Те саме було у Вільні і по иньших містах, де міщанські братства рвали ся до просьвіти, закладали школи, друкарні, шпиталі, і знаходили перешкоди власне з боку руських духовних. Троха инакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, справді піддержали первісну братську школу і зробили з неї „академію“. Та попи ж і тут перші повернули оглоблі в иньший бік, до Московщини. В часї розбору Польщі руська народність у Галичині, на Поділю, Волині і Україні знаходила ся в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських манастирів? Де там! Були, тілько всї були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь Поляками, говорили і думали по польськи, а тілько до якогось часу держали сн руського обряду. Манастирі були богаті, але се були так само гнїзда польщини. Василиянські школи виховували тілько шляхтичів, виховували в тім самім польськім дусї, що й єзуітські та піярські. Ані простий руський народ, ані руська народність не мали з тих шкіл ніякоі користи. Не даром гайдамаки, руйнуючи Умань 1768 р. люто накинули ся на василиянську школу і повкидали всїх школярів разом з учителями до глубокоі криницї. Не даром ще геть пізнійше сини руських полів у львівській семінариі кинули ся були з полінами на одного професора, що зачав викладати їм по руськи. „Precz z nim!“ — кричали йому ті будущі батьки Руси. — „Co to, chce nas porobić Azyatami?“ Руська мова була для них дич, азіятщина; тілько польська мова видавала ся їм гідною уст цивілізованого чоловіка.
Правда, низше сїльське духовенство держало ся руської народности. Але чому? Бо за польських часів було темне, станом осьвіти майже не ріжнило ся від простого люду, — значить, і не могло відскочити від него. Але коли в австрийських школах воно просьвітило ся троха, то зараз покинуло мову свойого народа, заговорило по польськи, хоча в школах учили по нїмецьки, — писало по польски, по латині, аби тілько не по руськи.
Шашкевич і єго товариші зробили тут перелом, зачали писати руською народною мовою. Загал попівства обрушив ся на них за те; духовні власти здушили їх почини. Із самих Шашкевичевих товаришів деякі замовкли, иньші почали глаголати иностранними язики. І коли по 1848 році годі вже було обійти ся без народної мови, бодай у популярних книжочках, то якуж то науку подавав народови Наумович? Ту саму темну „хлопістику“, якою дихало і дихає доси наше попівство, ту саму погорду для хлопськоі простоти, ту саму віру в чортів і духів, у силу проклятя і гомеопатиі.
Се були би заслуги нашого попівства на полі осьвіти. А на полі політики? Чи не попи і біскупи навчили наш нарід бити поклони перед кождим урядом, здавати ся на ласку з гори, ждати помилуваня там, де належалоб упоминати ся свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснійшоі, рішучоі, хлопськоі і щиронародноі політики? Вони добивали ся прав і користей для себе, для своєі попівськоі кляси, а народови товкмачили, що то буде користь для цілого загалу. Скажемо коротко: не попи удержали Руську народність, а хлопи. Не попівська політика піддержить і розвине далі ту народність, а хлопська, а при тім широко поступова, радикальна.
А тепер ще кілька слів на закінченє. Як нам поводити ся з попами?
Ми вже нераз зазначували і тут ще раз підносимо з натиском, що можна і треба з кождим противником воювати чесним оружєм. Хто вживає нечесного оружя, лайки, клевети, доносів і наруги, той тілько сам собі шкодить, псує свою справу. Хвилево він може виграти, але то буде гнила побіда. Ми, радикали, хочемо чесно побідити і будемо чесно бороти си. Маємо час!
Ми маємо те переконанє, що на політичнім полі з попівством у нас не може бути згоди, що хлопська політика в многому суперечна з попівською. Але се ще не значить, щоби попівство мусіло видати каменем на хлопську політику, вважати її чимось чортівським і ворожим. Радивали не виступають против реліґії, отже не жадають скасованя попівства. Радикали можуть особисто шанувати многих чесних і щирих попів. Радикали думають навіть, що понівство може і повинно покинути свою попівську політику і пристати до хлопськоі, радикальноі і правдиво національно-руськоі.
Чогож вимагала би така політика від нашого попівства?
Поперед усего незалежности в політичних справах. Священник повинен чути себе так само горожанином, як і єго парафіянин-радикал і не повинен дати собі накидати погляди і переконаня ані від консисторіі, ані від староства, ані від ради повітовоі, ані від дідича. Він повинен мати поперед усего на оці добро і просьвіту народа і служити тому народови своїм знанєм, порадою і повагою, а не відпихати його від себе гордощами. Він повинен бути як лікар готовий на кождий поклик не тілько в духовних, але і сьвітських справах.
Далі вимагає хлопська політика від попа солідарности з хлопами. Той найгірший сук, який тепер розбиває ту солідарність — побори за треби — мусить бути усунений. Хлопські посли мусять добивати ся скасованя оплат за треби і відповідної реґуляціі попівської платні.
Далі повинні попи в своім власнім інтересі, в інтересі церкви і народа добивати ся скасованя старопольського пережитка — права патронату. Хлопи радикали радо подадуть їм руку в тім змаганю. Яке понижаюче в се право для наших попів, як сильно вяже воно найліпших поміж ними, сего не потребуємо виясняти.
В кінці ще одно бажанє. Воюючи з радикалами повинні попи старати ся пізнати їх ліпше, читати їх ґазети і письма, бувати на їх зборах не як вороги, a як спокійні сьвідки і участники, не плести дурниць на проповідях і в розмовах, не підсувати радикалам таких слів і вчинків, у яких вони не винуваті. Тим попи самі собі шкодять, самі підривають свою повагу в народі і викликають роздразненє. А без того можна обійти ся.
.png)
Доси вийшли і продаються в редакциі „Громадського Голосу“ ось які книжечки:
| 1. | Страйк чи бойкот (розпродано) |
2 кр. |
| 2. | Пята курія (розпродано) |
2 „ |
| 3. | Як пан собі біди шукав |
5 „ |
| 4. | Свинська конституція (розпродано) |
5 „ |
| 5. | Двори і хати (розпродано) |
5 „ |
| 6. | Радикали і радикалізм |
3 „ |
| 7. | Програма р. укр рад партіі (розпродана) |
2 „ |
| 8. | Звірячий буджет |
2 „ |
| 9. | Істория кожуха |
2 „ |
| 10. | Хлопські пісьні |
10 „ |
| 11. | Пояснень програми р. укр. рад, партії |
10 „ |
| 12. | Борба руського народа на волю при Б. Хмельницькім (ще не скінчене) |
10 „ |
| 13. | Й. Шумлянський (ще не скінчене) |
10 „ |
| 14. | Радикальна тактика ч. I. |
3 „ |
| 15. | „ „ ч. II. |
2 „ |
| 16. | „ „ ч. III. |
3 „ |
| 17. | „ „ ч. IV. |
3 „ |
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |