Рай і поступ (1899)/Старі оповіданя про райські віки та райські краіни

by Михайло Драгоманов

◀ Переднє слівце

Рай і поступ Михайло Драгоманов Старі оповіданя про райські віки та райські краіни

Думки старих Персів про втрату і повертанє раю ▶

Львів: 1899

РАЙ і ПОСТУП.

1. Старі оповіданя про райські віки та райські краіни.

Майже в усіх народів є перекази про те, що колись людям було добре жити на світі, ліпше як тепер. До сих переказів причеплена й думка, — на котру й доси у нас годить ся богато людей, — що чим далі, тим усе йде до гіршого та гіршого.

Подібні думки певно почали вигадувати люде дуже старі, котрі тоді, як не було писаноі науки, були справді найрозумніщі, бо бачили і знали більше, як молодші. Дуже старому, слабому вже на всі сили чоловікови натурально мусить видавати ся, що тоді, коли він був здоровий, все було ліпше, і що чим далі, тим усе йде гірше та гірше.

Мало-по-малу подібні думки збирали ся у слова, що від старих перейшли і до молодших і стали основою так званоі „народноі мудрости,“ взірцем котроі і в нашім народі служать усякі приказки та пословиці. Певно, що подібні думки склали ся вже дуже давно, ще тоді, коли люде були зовсім дикі. Але-ж і потім, коли деякі народи стали більше просвічені і навіть письменні, подібні думки у них не счезли, а навіть розросли ся в цілий погляд на світ і людське житє. Такий погляд находимо ми в книгах стародавних народів: Єгиптян, Індійців, Греків та Римлян.

Письменні люде серед тих народів були вже на стілько розумні, що могли розбирати, що в житю людськім є недоладне, і виробили собі думку про те, як повинні би люде жити. Подібні думки тепер звуть ся грецьким словом ідеал, то є взорець. Так ті письменники вже розуміли, що люде повинні би жити в згоді, та по правді одні з одними не тілько серед одного народу, але й загалом не повинні би воювати та вбивати один одного. А як люде вже звикли до думки, що колись давно було ліпше, то й тепер нові думки про супокій межи людьми причепили ся до тоі староі думки і через те виросла така думка, що колись то вже була правда та згода межи людьми, але потому счезла. Мало-по-малу виробили ся цілі оповіданя про те, як то світ ішов від ліпшого до гіршого.

Так на-примір, єгипетські письменні люде, попи, росказували, що перше на землі царювали боги і був мир, а потому боги покинули землю і стали на ній царювати півбоги, а далі вже люде, та ще набожні, а нарешті вже почало ся царство людське, грішне. Індійські-ж попи придумали собі такий погляд, що увесь світ, сотворений найстаршим богом, або випливаючий з него, переходить через чотири доби, с котрих кожда тягне ся величезне число наших років; що с кождою добою світ стає дальший від бога тай гірший і після четвертоі доби руйнує ся увесь, а потому знов починає ся новий ряд діб, а потому знов, і так далі. Індійські попи казали, що ми тепер живемо в одну с таких четвертих, грішних діб.

Греки, а за ними Римляне, котрі взяли від Греків просвіту, придумали собі подібні доби та прирівнали іх до чотирьох металів: золота, срібла, міди й заліза. До того вчені Греки й Римляне мали думки, подібні до індійських про те, що світ сей мусить колись увесь зруйнувати ся і замінити ся инчим. Найбільше думали, що світ сей згорить. Думки про старі доби або віки виложив славний грецький кобзар Гезіод, що кажуть, жив перед 850 роками до Христа, а за ним римський віршар (поет) Овідій, що жив у часи Христа. Ось як оповідає Овідій:

„Перший вік був золотий, тоді люде, без усякого силуваня, по своій волі і без прав, удержували честь і правду; кар і страху не було; карні права не були вирізані на мідяних дошках, (як перші права у Римлян) і молящий нарід не тремтів перед лицем свого судиї, а всі жили беспечно і без судиї. Не зрубували тоді люде сосен на рідних горах, аби спустити іх на води (не робили човнів), аби побачити чужий світ; не знали люде ніяких берегів, окрім рідних. Глибокі рови не окружали міст; не було тоді ні кривого ріжка, ні кашкету, ні меча, і без війська люде жили беспечно в солодкім супокою. Земля сама по собі, ціла, не скопана рискалем, ані поорана плугами, давала все, і люде, вдоволені стравою, котру земля родила вільно, збирали овочі з дикоі яблінки, гірські суниці та ягоди на твердих корчах, або жолуди, що падали з дуба. Тоді була вічна весна… Ще й земля не орана давала овочі і несправлене поле шуміло вяжким колосєм. Плили ріки молока й нектару (солодкого напитку) і з вічно зеленого дерева текли золотисті потоки меду.

„Але старого бога Сатурна скинув у Тартар (величезну підземну печеру), новий, Юпітер і взяв царство над світом. Настала срібна порода людей (або срібний вік), гірша від золотоі, але ліпша від мідяноі. Юпітер укоротив час староі весни; настали зими, літа, настали осени й коротка весна і став рік із чотирьох діб. Перший раз тоді повітрє запалало сухою спекою і почав виснути лід, заморожений холодним вітром. Перший раз люде увійшли в доми, а домами були йім печери, або куріні з рясного галузя, чи с плетеноі лози. Перший раз тоді посіяли зерно по довгій рілі, і зарули воли, придавлені ярмом.

„Третя настала мідяна порода, лютіща натурою і скорша до страшноі зброі, та все таки не спосібна до злочинства.

„Остатня порода з твердого заліза. Зараз у сей вік поганіщоі руди вскочило всяке злочинство; сором, правда, честь утекли, а натомісь увійшли хитрощі, ошуки, зради, насильство і злодійська жадоба маєтку. Корабельник справляє вітрила по вітрам, що йіх доти не знав добре; дерева, що довго стояли на високих горах, перероблено на кораблі, і вони почали гордувати незнаними доси хвилями. Земля перше була спільна всім, як світло сонця і повітрє, а тепер обережний землемір поділив землю довгими межами. Від богатоі землі не схотіли вже самого збіжа та страви, але пішли у груди землі — стали витягати скарби, що були сховані не далеко самого Тартару, отсі призвідники до лихого. Вилізло на гору шкодливе залізо і ще шкодливіще золото: почала ся війна, що послугує ся ними обома, і покровавленою рукою стала трясти дзвінку зброю. Почали жити рабунком: ані господар не є беспечний від гостя, ані тесть від зятя, навіть межи братами рідка приязнь. Чоловік задумує страту жінці, а жінка чоловікови, а мачухи готують страшні отрути. Син хоче на перед вирахувати, коли умре батько. Лежить на землі побита набожність, і дівчина Астрея (справедлива богиня), остатня з богів, покинула покровавлену землю“.

Подібно до слів Овідія малюють теперішню добу і деякі наші колядки:

Чому-ж так нема, як було з давна,
Як було з давна, а з первовіку?
Ой, бо вже давно, як правди нема!
Бо брат на брата мечем рубає,
Сестра сестриці чари готує,
А кум на кума все ворогує,
Сусід сусіда збавляє хліба,
А донька матір все проклинає,
А син бо вітця на право тягає,
А цар на царя військо збирає.

Побіч таких думок, які виложені у Гезіода та Овідія, про колишню райську добу, відмінну від теперішньоі, лихоі, письменники старих народів думали, що й тепер на краях землі є райські сторони, де люде живуть щасливо та праведно, і що до них ходять у гості й боги. Нам чудно читати, що між инчими Греки клали одну с таких сторін і в північні від них землі, як наша, де буцім-то жили щасливі та праведні Гіпербореі, то є нарід споза північного вітру!

Але і в нашім народі живе віра, що є десь щаслива краіна, вирий, куди літають птахи на зиму, і ключі від неі держить святий Юрко, а в казках наші люде розказують про сторони, де течуть ріки молочні, а береги з кисілю.

Подібні думки про райські віки та райські сторони показують великий поступ, який зробили люде від найдавнійших часів, коли вони були похожі на звірів. Думки ті показують, що люде вже мали в головах своіх ідеал — мірку, аби розбирати добре від злого, праведне від неправедного, і не вдоволяли ся щоденним житєм. Але до таких думок, що мусіли посувати людей ще до дальшого поступу, примішувало ся богато і неможливого та шкідливого. Зо слів Овідія бачимо, що він думав, що в золотім віці була вічна весна. Є справді такі краіни на землі, де панує вічна весна, але по більшій частині землі є й літо і зима й осінь, люде того перемінити не можуть і не можуть усі жити там, де вічна весна, то вже треба йім мирити ся с тим і тілько влагоджувати ся при тім як найліпше через ріжні вигади. А в Овідія ми бачили, що він ставить межи гріхами залізного віку всякі вигади, межи ними й те, що люде лізуть у середину землі. Як би єго послухали всі люде, то не мали би напримір і камінного вугля, що огріває йіх у зимі. Се в Овідія й подібних єму людей прояви тоі шкідливоі думки, що розум з єго вигадами є гріх. Ми про се говорили в книжочці „Оповіданя про заздрих богів“.

Нарешті до думок про райські сторони примішало ся ще одно шкідливе — мріі, що люде видумують із лінивства. Так Овідій росказує, що в золотім віці люде жили без праці, що тоді текли ріки молока й таке инче. І в наших казках росказує ся подібне.

Правда, праця часто людям тяжка тай не рівно тепер поділена. Але-ж люде не можуть вижити на землі без праці, і неробство було би й нездорове для людського тіла. Отже треба людям працювати, але розуміє ся, з розумом, улекшуючи всяку працю вигадами, та розділюючи єі рівно межи всіх, а думати про береги кисільні та ріки молочні — ні до чого не доводить.

Отсе є хибні та шкідливі точки в думках людських про давні райські віки та про далекі райські сторони, — але все таки, кажемо, такі думки свідчать, що люде, котрі дійшли до них, значно поступили над звірми, що не можуть розбирати своє житє. Тілько при таких думках поступ мусів іти дуже помалу, бо коли люде думали, що так уже ввесь світ установлений, з божоі волі, аби в нім чим далі тим усе робило ся гірше, то у них мусіли опускати ся руки. Коли хто перейме ся думкою, котру так рішучо вимовив сучасний Овідію римський віршар Горацій, що, мовляв, „батьки наші, гірші від дідів, породили нас іще нікчемніщих, а ми породимо дітей ще паскудніщих“, то такому чоловікови не схоче ся й жити, а не то працювати!