Рибалка Панас Круть (1913)

Рибалка Панас Круть
Іван Левицький
Київ: Відродженнє, 1913

• Інші версії цієї роботи див. Рибалка Панас Круть

ІВАН ЛЕВИЦЬКИЙ.

РИБАЛКА ПАНАС КРУТЬ.

ОПОВІДАННЄ.

Цїна 10 коп.

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЦТВА „ВІДРОДЖЕННЄ“.

— Ч. 7. —

Передмова.

Левицький Іван Семенович (псевдоніми — Нечуй і Баштовий), син священика, родив ся р. 1838 в містечку Стеблеві Канівського повіту в Киїщині; учив ся в богуславській духовній школї (1847–53), духовній семинарії (1853–59) та академії (1861–65) в Київі. Скінчивши академію, Левицький був спершу вчителем словесности в духовній семинарії в Полтаві, а потім учителював по ґімназіях — в Калїші, Сїдльцї, та Кишиневі. Р. 1885 він покинув службу, вийшов на пенсію і живе в Київі. На ниву письменства Левицький виступив р. 1868; перші твори його „Дві московки“, „Гориславська ніч“ — („Рибалка Панас Круть“) та „Причепа“ — друкували ся в журналї „Правда“, а потім в р. 1871 вийшли у Львові окремим виданнєм під заголовком: „Повісти Івана Нечуя, т. I“; р. 1874 у Київі видано „Повісти Івана Левицького“, де надруковано: „Хмари“, „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі“ і „Запорожцї“; р. 1880 зявляєть ся повість „Кайдашева сїмя“, р. 1881 — „Бурлачка“, р. 1883 — „Микола Джеря“ (в збірнику „Рада“), далї „Старосвітські батюшки і матушки“ (Зоря, 1891 і окремо), „Поміж ворогами“ (Зоря, 1893), „Старі гультяї (Складка, 1897), „Гетьман Виговський“ (1900) і багато инших в журналах та окремо. З наукових та популярних праць Левицького відомі: „Перші київські князї“ (Київ, 1875), „Татари і Литва на Україні“ (1875), „Унїя і Петро Могила“ (1875), „Світогляд українського народа“ „Правда, 1876), „Український гетьман Богдан Хмельницький“ (Львів, 1878), „Історія Руси“ ч. 1 (1878–81), „Гетьман Виговський та Юрій Хмельницький“ (1881), „Українство на лїтературних позвах з московщиною“ (1891) та ин. Починаючи від кінця 90-их рр. Левицький заходив ся коло повного видання своїх творів; досї вийшло сїм томів; перші два томи появили ся вже й другим виданнєм. В українському письменстві Левицькому належить ся одно з найперших місць; його написані рукою справжнього художника повісти й оповідання подають реальні картини з життя ріжних верств українського народа, але найкраще у його виходять постатї селян та духовенства.

Рибалка Панас Круть.

Там на Українї, де долинами тихо тече Рось, там між горами, між дубовими та липовими лїсами стоїть велике містечко Богуслав.

Висока гора скотила ся косогором і обірвала ся над самою Россю високими, рівними, як стїни, камяними скелями та проваллєм.

Глибоке проваллє розійшло ся в ґору рукавами далеко на всї боки, повиставляло проти сонця свої жовті глинясті боки. По над самісїнькою Россю, по над глинястими стїнами, поміж купами каміння вєть ся дорога, а по дорозі скрізь невеличкі місточки на глибоких та вузьких долинках, де глибоко на днї між високою кропивою та бурянами, по під вербами, тихо ллєть ся з каміня на камінь вода, а по тій водї слідком дійдеш до криницї з чистою водою, до зелених верб десь в найдальшому куточку долинки. На ту криницю з гори дивить ся дві-три хатини з хорошими зеленими садочками, з білими стїнами, з веселими віконцями.

На самому косогорі розлягло ся містечко. Тулять ся одна до однієї невеличкі жидівські хатки з вікнами і дверима, обведеними червоною краскою; обнизали вони кругом низкою глибоку долину. Де-котрі попримощувались на крутих боках долини, підперті високими стовпами, Глянеш на них, і здаєть ся тобі, що вони стоять або на дибах, або на химерних ногах. Де-котрі позлазили вниз, поховались між купами каміння, по притулювались до провалин.

А в містечку хатка на хатцї! З хатами помішані якісь хлївцї, якісь загороди з хворосту і з дерева, недостроєні, з одною або з двома стїнами, а часом з однїєю покрівлею на чотирьох стовпах. Кругом хат скрізь смітник, скрізь грязь, купки соломи. Між хатами никають голодні кози, смичуть стріхи корови. Попід дверима качають ся купами замурзані, обстрьопані, закудлані, трохи не голі жидинята в лапсердаках на грудях, в ярмулках на головах.

На базарі стоять рядками малесенькі крамницї, наче скриньки, понизані низками. В кожній крамницї одчинена ляда і обперта на стовпець. А з тих одчинених вікон виглядають голови старих жидівок і жидів з страшенними, худими, жовтими обличчями, з запалими очима, синїми губами. На них старе засалене дрантя, їх смутні очі наче оплакують той крам, що лежить на лядах перед ними: шматочки сїрки, цвяхи на сковорідках, шевську смолу на тарілках. А там далї худий, довгий жид куняє над шапликами з смолою та дьогтем, над шматками крейди, над чарками, пляшками та горшками.

Рядочки крамниць схожі на рядочки тих будочок, що ставлять на жидівських кладовищах, над гробками. Глянеш на ті крамниці, на тих крамарів і здаєть ся тобі, що то поодчинялись жидівські гробки, з котрих виглядають на світ живі покійники.

Восени і весною, як розпочнеть ся негода, все містечко з хатами і крамницями неначе плаває в грязї, рідкій і прозорій, й одбиваєть ся, неначе в водї. Старі жиди й жидівки бродять, як ті чаплї, по коліна в грязї; жидинята хлюпощуть ся, як поросятка, а сидухи з бубликами, з варевом сидять на горбиках, як ті жаби на маленьких болотяних острівцях.

І нїде нї садочка, нї квіток. Нема на чому запинити ока, нема на чому одпочити душі! Байдуже дїтям Ізраіля про зелені сади, про пахучі, гарні квітки! Тим крамарям хоч і в болотї полоскатись, аби звідтіль достягати гроші. Нечепурні Рухлї та Хайки замітають своїми нечистими спідницями смітники. І якби не Мойсеєва субота, то вони і не чистили ся-б, здаєть ся, нїколи; так би й потлїли живцем в нечистї. Тільки де-не де стоїть довгошия вишня, безлиста акція по-під кращими хатками. На земляній покрівлї хаток та крамниць повиростали кущі зеленої трави та березки, зелене бадиллє дикої лободи та часом вибігала на верх, на покрівлю прудка коза, щипала травицю, або стояла, піднявши в гору мордочку з борідкою.

Рідко трапляв ся такий щасливий рік, щоб не було пожежи в містї. Часом отсе серед ночи, в одному закутку містечка схопить ся полумє і покотить од кінця до кінця, піднїмаючи червоні язики до самого неба, розкидаючи огневий світ, — червоний, як кров — по скелях, по церквах, по лїсах та горах. Все те одкидало ся, одбивало ся в тихій водї, що червонїла, мов полита кровю. Здаєть ся, що саме пекло не таке страшне, як тодї буває страшне містечко. А в диму, в полумї бігають, як несамовиті, бородаті жиди, розтріпані жидівки, тягнуть перини, несуть подушки. По-під хмарами лїтають сполохані голуби, а дим то білий, то чорний, смоляний, застеляє хмарами ясне небо. І ратувати нїкому: горить, поки само собі схоче… А Другого року починає з другого боку, злиже, як корова язиком, півсотнї хаток та крамниць. З того попелу де не візьмуть ся маленькі хатки, ще менші крамницї, вкриті очеретом та землею; потім помаленьку підростають, вкривають ся дряницями, або подекуди й бляхою, а там дивись — знов палають в полумї і знов сходять, як гриби після дощу. Невгамовані, живучі дїти Ізраіля! І в водї не тонуть і в огнї не горять!

Гляньмо-ж з міста вниз на Рось і на Зароссє. Як же там хороше, як чудово! Там Рось тихо пливе зеленою водою між високими камяними стїнами, котрі ще трохи подекуди аж понагинались, заглядаючи в воду, дивлячись на свій ясний одлиск в тихій прозорій водї; на синьому перекинутому небі одлиск то сїрий, то червоний, то яснозелений од зеленого, як оксамит, мякого моху, котрим укриті камяні стїни, неначе дорогими килимами. По-під скелями обидва береги оперезались рядами густих зелених ліз, густого високого очерету. А там низше розступились скелї, роздали ся на роздоллї нїби високими будинками, то полягли довгими рядами, купами, запинили річку острівцями. Розлила ся Рось рукавами й рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по каміннї, переливаючи білу хвилю з каміня на камінь, то вигинаючи воду, як шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, пінї. А там далї знов зійшли ся скелї до берегів, знов підняли ся над водою гори. А за горами розістлала ся широким подолом зелена лука. Рось вирвалась з неволї; як ґадючка, тричі зверетенилась колїнцями по зеленій траві, лиснячи світлою водою, синїм небом, білими хмарками в своєму лонї. Сховалась вона за скелею, за лїсом та горою, за сахарнею, що обперлась боком об скелю, піднявши в гору високий задимлений стовп, мов та чапля довгу шию в осоцї.

На низу, од гатки до гатки ходить по Росї важкий порон на товстій кодолі; греблї з тарасу помережили річку, неначе чорними шнурками, або стежками. Водяні млини, попритулювавшись до високого каміня, поховавшись під зеленими вербами, крутять день і ніч чорними колесами. На греблях, на пороні снують люде, як комашня. А нижче млинів, в водяних шумах зграями купають ся під шабас жиди, як те гайвороннє. Тонконогі, худі українські жидки лазять по мілководдї, як ті бусли. Руки їх довгі, тонкі, як цївки; ребра полїчити можна. Здаєть ся, цїле жидівське кладовище встало, щоб пополоскати залежані кістки в водї.

А там за Россю, на роздоллї, по-під горами й по долинах розсипались, як та череда, невеличкі біленькі міщанські хатки в вишневих садах, в яблунях та кучерявих грушах. Городи скрізь пообсажувані як Росії високими вербами, а на ровах росте рядами, густими як руно, зелена дереза. Між сїрими скелями стоїть стара церква з трьома верхами, сїра, поросла сизим та зеленим мохом, як самі скелї, а друга — нова й хороша, мурована — стоїть над самою водою, на високім шпилї, з високою дзвіницею; стоїть вона, як свічка в підсвічнику, горить проти сонця блискучим хрестом. Так хороше, так чудово кругом і внизу і на горах, де зелені лїси то виглядають з долин кучерявими верхами, то виходять і виступають сміливо на самі гори. Аж одпочивають очі по зеленому лузї, по блискучій водї, по хатах та садочках. А тихе лелїннє зеленої Росьової води по каміннї, шум з-під млинових колїс, котрі мигають своїми лопатнями, як тими крилами, пускаючи з себе довгими разками краплї прозорої води, а тихий, благодатний лїтнїй вечір — наводить на душу тихі думи, втихомирює серце, в котрому і сам не счуєш ся, як примічаєш ласку і любов до всього, до всього, що тільки є навкруги тебе, що тільки з усїх усюдів позирає на тебе…

Завернеш випадком в жидівську, або міщанську хатину, та глянеш на життє людське — і де та веселість дїнеть ся! Весело й хороше там на світі божому, та погано жити там людям.

В маленькій жидівській хатинї, перегороженій тонкою грубою, живе по три, по чотири сїмї. Господь їх знає, де вони там гнїздять ся! Кишать жидинята, як комашня, обідрані, в чорних сороченятах та нагрудниках, блїді, золотушні, з червоними, слабими очима. Жидки сидять, кравцюють руками, швидкими та сухими, як кість. А самі блїді та худі, тільки очі блищать! Старий бородатий жид, напнувши біле покривало, киває до вікна головою. За шаг паляничка, одна цибулька, або головка часнику — ото його харч на ввесь день! Жидівка годує кашею малу дитину, а кругом неї пятеро жидинят пантрує її в вічі, а пятеро качаєть ся по землї. Тїсно притулює вона до себе слабу дитину і цїлує щоки та очі. І там, під гряззю та при бідности, при горі бєть ся в грудях людське серце, і там криєть ся любов…

II.

Одного разу над містечком стояла тиха місячна, лїтня ніч. Високо, трохи не серед неба стояв місяць ясний, блискучий, повний. Синє небо аж блищало, а ясний місяць неначе одлип од неба, висїв, як блискуча куля, над самісїньким містом, заглядаючи в Рось. На дворі ясно, хоч голки визбирай. Високо піднесла ся над плисковатою покрівлею крамниць та хаток нова жидівська школа і блищала всїма вікнами, неначе в серединї палало полумє. На другій горі темнїли рядками гробки на жидівському кладовищі. Усе місто з плисковатими дахами нагадувало ті картини, де бувають намальовані східні міста з своїми руїнами, з гробовими памятниками. А високі верби на горі з круглими, кучерявими верхами наводили ману ще більше, нагадували про східні пальми…

Кажуть, що в глуху північ буває така година, коли засипає все на світї. Мабуть тодї така година йшла над містом. Місто заснуло, скелі стояли над водою, неначе думу тяжку думали; заснув лїс на горі, сумували зелені верби. Десь гавкнула собака з просоння та й замовкла; десь свиснув пізнїй соловейко та й задрімав. Глянеш на все те здалеки, з гори, і здаєть ся тобі, що бачиш якесь зачароване царство, де все поснуло й стало камяне: і гори й ліси і вода, навіть самий місяць з своїм тихим проміннєм скаменїв і захолов. Так було тихо, аж якось мертво, наче все те бачиш, як намальоване якимись чудовими красками на якійсь чудовій картинї; мов те дивне малюваннє ожило на полотнї, виросло аж до великости справдїшнїх гір та лїсів перед твоїми очима.

І чудно якось серед такого спокою! І примічаєш, що ти тут неначе зайвий; неначе кругом тебе все вимерло — все, що жило, а ти зостав ся сам. І не думки, не мислї йдуть на душу, а якийсь смуток, страх, бо чуєш, неначе в великій хатї, як стукає в грудях серце, як дзвенить в вухах кров. Знехотя озираєш ся навкруги, чи не лїтають кругом тебе якісь инші істоти, чи не виглядають з-за кущів чиїсь очі, чи не хлюпають ся в водї, чи не гойдають ся на зелених вербах зеленоокі русалки.

Там, над Россю, стоїть одна висока скеля, аж трохи схилилась над воду та над лози. З боків обсїли, облипли коло неї густі верби. В скелї, внизу, проти місяця чорнїла чорна тїнь, неначе двері в середину скелї.

В таку північну добу звідтіль, з-під тої скелї виступили дві постаті людські, білі, як мерцї в білих покривалах. Вони несли щось довге та чорне, взявшись руками за кінцї. В одного чоловіка біла борода висїла до пояса, а лиса, як колїно, голова блищала при місяцї, неначе скляна. Друга людина була середнїх лїт з чорним волоссєм, чорним вусом… Білі сорочки на їх при місяцї здавались ще білїйші; люде ті проти місяця були неначе аж прозорчасті, наче білим туманом повиті, неначе на березі блукали якісь тїни не сьогосвітні. А то були живісїнькі люде: один був старий рибалка Панас Круть, а другий — молодий, Панько. Вони виносили свої човни, що були сховані в тій камяній печері од негоди. Поклавши човни при березї, вони почали стягати сітку, котрою були вкриті лози, як павутиннєм. Тихо шелестїли зелені вершечки ліз, розхиляючись; сїтка, як намітка, моталась жмутами в руках; білі поплавцї з березової кори білїли разками по лозах, по зеленій траві, падали на землю з рук. От уже сітка складена в човни. Обидва рибалки поприпадали на вколїшки на хибких човниках, обперли ся веслами в білий побережний пісок… Зашипів затужавілий пісок під човнами і два човни, як два селезнї, тихо полинули по водї, покидаючи за собою легенький слїд, що розходив ся, як промінь по тихій водї. Весла лягали на воду рубом, сїтки клались на самісїньку волу. Нї одна крапля не ляпнула, не сполохала водяної птицї.

А тим часом, роблячи дїло, рибалки тихо загомонїли проміж себе. Старий Круть забубонїв товстим голосом. Їх розмову підслухали зелені верби, нерушимі скелї, ясний місяць та соловейки.

— Дїду Панасе! — питав Панько.

Дїд мовчить, неначе не до його говорить ся.

— Дїду Панасе! — питає Панько вдруге.

Помовчав знов дїд, а далї одказав знехотя:

— Та чого?

— Кілька пак років, як ви, дїду, бовтаєтесь отут за рибою?

— А тобі на віщо? — одказав дїд трохи сердито.

Дїдови не дуже хотїлось балакати, а Панькови приспіла охота доконечне питати його.

— Та так! — каже Панько.

— Чи давно я отут бовтаюсь? — почав дїд, неначе сам до себе, та й задумав ся. — Моя покійна Одарка, царство їй небесне, померла перед Петрівчаним пущаннєм. А тому вже, мабуть, буде двадцять років ще й три. Таки-ж з того часу я покинув усе і почав ловити рибу.

— Двадцять років ще й три! — промовив Панько, прицмокуючи. — А під котрою-ж то вербою ви, дїду, закопали гроші?

— Що таке?

— Гроші! — одказав Панько.

— Які? — питав дїд, наче трохи здивувавшись.

— А ті, що ви заробили на рибі! — одказав Панько.

— Гм! закопав я гроші, тільки не під вербою, а в шинкарки в скринї…

— Оттак! А на віщо ви дали гроші шинкарцї до схованки?

— За горілку! — одказав дїд твердо.

— А на віщо-ж ви пєте?

— А біс його зна! мабуть тим, що хочу!

Панько стиха усміхнув ся.

— Чим же ви дїду, промишляли, поки ще була жива ваша покійниця? — питав Панько.

— Еге-ге! За що я не брав ся, до чого я не кидав ся?! Я, бачиш, таки тутешнїй міщанин з батька, з дїда, з прадїда. Чи бачиш — ондечки на горі, над проваллєм, коло каміння стоїть хатина, коло неї жменя города? Старий рів заріс густою дерезою. Отам я звікував свій довгий вік, оттак вона стояла при батькови.

Дїд згадав про лїта давні, минувші й розбалакав ся.

— Тільки й зазнаю я того щастя, як був я малим хлопцем. Що було набігаєш ся, нагуляєш ся з хлопцями по тих горах, по тих долинах в гилки, в хрещика! що було накупаєш ся в Росї, налазиш ся по тих скелях високих, де птицї вють гнїзда! А прибіжиш, було, до дому, чи зїси шматок хліба, чи й ні — де впадеш, там зараз і заснеш, чи в хатї, чи й під хатою на призбі. А зійде сонечко — знов несуть тебе ноги на скелі, знов купаєш ся в Росї, печеш ся на піску, або ганяєш за вівцями, доки мати не покличе обідати. І де брала ся та сила в тих ногах? Тепер мене на круту гору вже ледве ноги виносять… Та й давня-ж то річ! Як згадаю, то так неначе все менї снилось, а не жило ся. Матір уже давно забув, навіть яка була на вид. На-силу мріє менї, як в туманї, якась висока молодиця в жовтім очіпку, без хустки на голові. Сидить, було, на призбі та все сорочки латає.

— Взяв мене батько од череди й почав учити кравцювати. Він, бач, був кравцем і кушнїром. Все, було, шиє кожухи та свитки та бє вовну на струнї; все, було, деркотить струна в сїнях од ранку до вечора. Робимо, працюємо було з батьком, а прибиль не дуже було позначаєть ся. Все, було, в нас недостача: ходимо в латаній одежі та харчуємось по злиденськи. А прийдеть ся класти чинш, було батько грошей позичає.

— Оженив мене батько, а сам умер, покинув менї отой ґрунт, три овечі шкури та два незапродані кожухи.

— То ви, дїду Панасе, вмієте й кравцювати? — казав Панько. — Пошиєте-ж менї кожушину, як прийде зима?

— Кравцювати… Чи кравцювати-ж тільки? Чого я не вчив ся, за віщо я не брав ся на своєму віку?! Я й кравцював, і кушнїрував, був шевцем, стрільцем, а далї кинув ся до цимбал, став музикою. А тепер, як бачиш, я рибалка. Брав ся я за все, та не було менї щастя-долї ні в чому. Оттак, як бачиш! Як тепер не маю нїчого, так і тодї не було нїчого. Неначе вчепила ся до мене недоля, та й годї! І день, і ніч думаю, а все не вгадаю, чого я такий нещасливий. Чи менї Бог уже не дав талану, чи на мене змалку наслано, чи мене такий піп хрестив, чи, як співають в піснї: „такії куми брали, щастя-долю одібрали“. А може менї Господь не дав розуму, як от другим людям?..

Дїд Панас замовк і задумав ся, і Панько задумав ся.

— Але-ж нї! — промовив дїд разом як прокинувшись. — Я не дурний, і розуму мені не позичати в людей. Чи повіриш, на що, було тільки гляну, вже й умію, вже й сам зроблю, та ще й як зроблю! І батько покійник було дивуєть ся, що я так швидко вивчив ся шити кожухи, і швець показав менї тільки раз, як чоботи шити, і дяк наші дивував ся, що я так швидко вчу ся, мов з огню рву, мов з жару хапаю. А малим хлопям як був, то пороблю було кіскою колеса млинові і пятирнї, зовсїм, як у млинї. І на цимбалах нїхто не вчив мене грати. А вже, було, як почую пісню, або козака до танцїв — зараз було перейму, і сам отсе як почну міркувати, та й складу до ладу, та й заграю, аж у самого жижки дріжать до танцїв. Нї! Господь не обідив мене розумом. Я, мабуть, нещасливий. Мабуть, така вже моя доля…

— Але-ж ви, дїду, таки щось заробляли?

— Постривай бо, не сунь ся поперед батька в пекло! Заробляли…

Панько замовк.

— Заробляти — я заробляв потроху, та не міг, як то кажуть, на ноги зпястись. Нїяк, було, не зберу тих грошенят, щоб разом закупити краму, разом присїсти до роботи, разом продати, разом і гроші забрати! Перепадає було там, цїдить ся сяка-така копійчина за копійчиною, капає було потроху. А більш того було, що отсе візьме та й порветь ся зовсїм… А тут було, прийде строк платити панови чинш за оту дерезу… Давай, хоч з колїна вилупи! Плачу бач за те, що моя землянка притулилась до панського глинища! Треба-ж і прожити, і прохарчуватись, треба-ж і одягтись. Думав я та гадав, як би тут у світї хоч не забагатїти, — куди вже нам до того! — то хоча зпястись на ноги. Ото раз якось пішов я до Берка, таки до сього, що й тепер держить заросянський шинк та млини. Тепер він, бач трохи скапцанїв. А тоді… було, ходить-похожає з блискучому, довгому каптанї, позакладавши назад руки, а на голові шапка боброва, аж волос вилискуєть ся, на ногах білі панчохи. Ходить було, тільки колише довгими чорними пейсами. Прихожу я, Берка не має дома, тільки Берчиха сидить, прибрала ся, як та панї, та плентає панчоху в руках. — Здорова була, Рухле! — кажу їй. А вона як визвірить ся на мене!

— Яка я тобі Рухля! свиня ти, мужик, гадюка! яка я тобі — ти? я з тобою свиню пасла, ци сцо?

— А що-ж ти таке з сякого такого? — питаю її.

— Хиба з не бацис! я пані, не музицка…

— Еге-ґе! кажу. — Таких панів на базарі по сїм за цибулю! А де Берко? Я прийшов позичати грошей.

Як натякнув я за гроші, зараз моїй Берчисї як рот зацїпило. Вже і не сердить ся! Звичайно, жидові грішми рот залатаєш. Попобий на всі боки й заплати, то пропаде, як на собацї.

А тут і Берко рип у хату. Я до його; говорю йому, що так і так, будь ласкав, зарадь — позич грошей.

— Добре, — каже Берко. — А де-ж твоя застава?

— Он на горі стоїть! — кажу.

— Я твоєї дерези в заставу не хоцу! — одказує він менї.

— Яка там в гаспида дереза! — кажу йому. Бери хату та ті кожухи, що нашию.

Згодив ся мій Берко. Закупив я краму, нашив кожухів та шапок. Найняв я конячину та потяг ся аж на Довгопільський ярмарок, на степи, коли чував… А ярмарок там ставав об другій Пречистій. Що там за сильний ярмарок стає у тому Довгопіллї! Куди нашому! І в слїд не вступити.

Іду я ще до світа лїском по долинї, а ярмарок уже чути. Не то реве, не то стогне, але гуде-гуде, наче сто роїв вийшло разом, сто млинів меле, або земля стогне — от-от трястиметь ся! Коли виїзджаю з лїса, аж там по-під лїсом між кущами на дорозї, на стежках позасїдало жидів, як того звіря хижого!… Чи несе молодиця на продаж або птицю, або овощі, чи везе хто возом — де не візьметь ся жидова з-за кущів, з-за ровів, так і вкриють, як та галич. Рвуть з рук, смикають, ростягують клунки, не поторгувавшись несуть в хати та ще й лають людей… Бий їх, сила божа! Нападуть часом на молодицю або на чоловіка, мов чорти на грішну душу. А все то, бач, щоб не допустивши людей до ярмарку, дешевше купити і обдурити. Цїну дають, як на сміх. І не з одного воза поростаскували клунки…

Сердешний мужик не похопить ся й оглядїтись. А жидинята тому й раді; стромляють руки між полудрабки та витягають, що налапають. По злодїйськи, бач, роблять, а справи не знайдеш!…

От вїзджаю я в ярмарок, трохи неначе на взгірє. Ярмарок саме заклекотів, як окріп в казанї, розсипав ся так трохи на низі к мосту. Як глянув я на той ярмарок з гори, то аж стовпом став! Господи! що-ж то за сильний був ярмарок! І вродив ся й охрестив ся і мабуть вмру, то такого не бачитиму. Хиба склади до купи з двадцять! Куди не кинь оком на всї боки, скрізь люде, та й ще люде — так і ходять хвилею, або як той густий лїс, що ним гойдає великий вітер. Мабуть більше, як десять риз, не сказав би, засїяно самісїнькими людськими головами. Чорні, сиві шапки, жіночі хустки так і ворушать ся, як ота комашня, коли розгребеш їх гнїздо. Проміж людських голов стирчать рогаті волячі голови, а на кінному — кінські голови чорніють, наче понизані разками. Тїснота, як у церкві на Великдень — і протовпитись не можна. А довгополі жидки так і лїтають, так і снують між людьми, як ті джмілї. Якого там краму не було, Господи милостивий! Що там було товару, коней! Кавунів, динь, капусти — не сказати возами, але горами. А там вози добрі кінські й чумацькі, обіддє міцне, чудове, колеса, ложки. Гончарі заставили горшками таке місце, як наш базар: чумаки стояли цїлими валками. Серед базару під шатрами торгували жиди та коробейники стрічками, ситцем, матирбасом, і всякими матеріями, а дївчата та молодицї облїпили їх, як бджоли свою матку. Що там було бубликів, паляниць, печеного й вареного!… А коло містка засїли аж в три ряди старцї, старчихи та лїрники. Всї грають і співають. Та хороше-ж співали! — краще, як дяки в церкві, та все пісень таких жалібних. Кругом їх слухають люде, попідпиравши голови руками. А далї на возах стояли дїди, піднявши шапки на палицях, та викликали: сюди, мов, шевцї й кравцї, шаповали й коновали, крамарі, гончарі, чумаки й козаки — щось маємо казати!… Той оповіщає цїну за роботу у якогось пана, той розказує, що пропало троє коней перистих. А народ товпить ся, снує, дивить ся, гомонить, розказує, про що викликали, які цїни. Як вертав ся з ярмарку, то й тодї гуло в ухах до самісінького вечора.

Нирнув і я з конячиною та з візком в ту гущавину. Розіклав я свої причандали в ряду, повтикав кілки, розвішав кожухи, шапки. Коли оглянусь, коло мене з одноґо боку жид, із другого боку жид з кожухами та смушевими шапками. Надала мене лиха година стати між ними! Висять мої кожухи, минають люде мій крам; а в гаспидових жидків, отсе дивлюсь, спорожняєть ся рядок за рядком. І бий його, сила божа, з тими жидами! Сухі, довгі та тонкі, як хорти, швидкі, вюнкі, звивають ся коло покупцїв, які ті вюни. Отсе стою та дивлюсь, а жид витягає з гурту за пояс мужика. Підгляжує, як той крюк, і зараз вгадає, кому чого треба. Мужик звичайно впугаєть ся в одежу, як на ярмарок, та ще й понакладає й сього, й того і за пазуху, і в кишенї і в відлогу, в одній руцї мазниця, а в другій батіг. Лає жида: та одчепись, невіро, піди під три чорти, або й далї! — А все таки йде за жидом. А жид так і вертить ся, так і виляє хвостом, крутить ся, як навісне веретено. Як той хорт, зіпнеть ся на вішалку, вхопить зубами шапку, накине на чоловіка, накине кожух на плечі. А сам то з боку, то з заду, то з переду, то прискакує, то одскакує, обсмикає, обтягує! Повертає чоловіка та приказує; бий його, сила божа, де в його ті слова беруть ся! Лепече та сокоче, хвалить крам, нема, мов, кращого й на світї. Десь вихопить дзеркальце, плюне, обітре рукавом.

— А бацис, як хоросе! На тебе всї люде дивлять ся. От козак! Дивись, як дївчина за тебе моргає! Дивись!

А чоловік, або парубок думає — може й справдї. Повертаєть ся, та питає в жінки: Подивись бо, Мотре, чи в справдї гарно? Бреше мабуть, псявіра! — А жидок вже й чоломкаєть ся по руцї та гне таку цїну, аж сумно слухати. Жид зараз таки візьме та й спустить половину, аби, бач, забалакав ся покупець. А я стою та стою. Прийде хто, скажу свою цїну, як слїд, щоб Бога не гнївити, не правлю по-жидівськи, як за батька: завгодно, бери, а не завгодно, як хоч — нїхто не силує. Минають мене люде. А обдурювати якось нїяково, та ще й гріх; якось і язик не повертаєть ся; до того, бач, треба призвичаїти ся, зараз не потрапиш… Бач, чоловіка підманювати якось не приходить ся…

Опівднї ярмарок почав рідшати, почали люде росходитись, поярмаркувавши. Поїхав і я; спродав чимало, але й чимало до дому привіз. Думка така була — продати в себе на ярмарку на Дмитра.

Заплатив я Беркови гроші, а з процентом одпрохав ся: думав бач, набіжить покупець, поки до Дмитра. Покупець не набіг, строк прийшов; забрав Берко мої шапки, бодай його за печінки взяло! Процент, бач, був жидівський. А тут кличуть мене на окономію, кажуть платити чинш. Кажу — грошей нема, божусь, заприсягаюсь: батечку й голубчику! буду землю їсти! нема, підождїть! — Не йме віри, вражий пан! Давай, хоч з колїна вилупи, хоч з землї викопай, хоч украдь, каже. Не діждеш того, думаю, і грошей не дам. А він послав десятників на закуцію; забрали мої кожухи!… І в мене, як не було нїчого, так і не зосталось нїчого…

Дїд Панас замовк, і Панько задумав ся.

Закинули рибалки сїтку, одплили в гору й почали бовтами полохати рибу. Пішли одляски між горами, по лїсах, по долинах. Голосна луна розлягла ся серед тихої ночи, одбиваючись по скільки раз од гори до гори, од скелї до скелї, наче цїле військо раз-у-раз стреляло з рушниць. Луна стихала далеко десь в лїсї, а там знов одкликала ся дрібно та часто, неначе тріщало по всьому лїсї сухе гилля, ламаючись і падаючи з дерева. Обізвав ся в лїсї пугач, застогнав сумно та страшно — таким голосом, яким кричать люде в лиху годину перед наглою смертю; наче хтось тонув, наче когось різали. Заплакала сова на скелях, як дитина в сповитку. Замиготїли кажанки, неначе хто перекидав грудками. Пішла хвиля далеко по гладенькому поверсї води…

Проміннє місяця ламало ся в хвилї, блищало, миготїло, рябіло, наче хтось сипнув з мішка на воду блискучими іскрами. Десь далеко, в глухому кінцї, в містї, обізвав ся один півень, а за ним другий, третїй… Рибалки перехрестились.

— Другі півнї співають, глуха північ! — каже дїд Панас.

— Глуха північ, — одказав Панько і знов перехрестивсь і шептав про себе: „Да воскреснеть Бог“.

Хапаючись, рибалки почали витягати сїтку в човни. Риба блищала проти місяця білою, як срібло, лускою, тріпалась, побивалась в сїтцї, як муха в павутинї. Чимала щука вилась, як підкова, в руках у дїда і гойдала човник, хибкий, як трісочка. Дїд Панас потяг її по голові довбешкою. Риба зітхнула зябрами й простягла ся. І знов все замерло, все замовкло. Знов рибалки, крадучись по-під скелями, по-під лозами, разом закидали сітку з двох боків. Знов тихо забубонїв дід Панас, розпочавши розмову…

— Оттак бив ся, бив ся з нуждою; кинув кожухи, почав чоботи шити; капала потроху копійчина. А як померла моя жінка Одарка, залишив я й чоботи. Нехай йому син вражий, думаю! Роби, роби, одпочинку тобі немає, а на тебе все таки наполягає нужда. Покійний рибалка Кендюх — ти його не памятаєш — нараяв мені купити човен та ловити рибу. Оттак, як бачиш, брехаюсь оттут двадцять років ще й три. Не заважають менї тут анї жиди, анї пани. Годує мене й зодягає мене Рось, спасибі їй, як та рідна мати. Аяк померла моя покійниця, тут було тільки й розважу себе, як попливу по водї оттакої ясної, тихої ночи, як теперичка.

III.

— Чом же ви, дїду, не оженились вдруге? — питав Панько.

— Чом? Багато розказувати, та нїчого слухати. Адже-ж ти маєш жінку?

— Маю. Так що-ж?

Дїд думав і згадував.

— Багато бачив я на світї молодиць і дївчат. Було, на веснї, оттут на Росї, перевезу їх не одну сотню. Тепер я старий став, то й чудно якось згадувати про теє. А тодї було все придивляюсь, чи не вгляжу де таких очей, чи не почую де такого голосу тонкого, як був у моєї Одарки. Отже-ж не побачив… І до сього часу, хоч тепер я й старий, і тепер менї байдуже про теє… та й про покійну жінку вже забув ся…

— Здаєть ся, вона була з себе така невеличка, мала? — казав Панько.

— Куди там тобі памятати! Як ми брали ся, тебе й на світї не було; а як вона вмерла, ти, мабуть, на припічку кашу їв…

Дїд розговорив ся, згадуючи про свої лїта давнї, про своє давнє щастє…

— Моя покійниця жінка була дуже гарна. Чи бачиш, яка тепер тиха та ясна ніч? — оттака була моя Одарка. Тиха, як мала дитина, смирна, як те ягня. Нїколи не чув я від неї недоброго слова, нїколи вона навіть не сердилась… А оте синє небо не таке гарне, як були в неї тихі синї очі. Чи чув ти, як гарно між вербами співав соловейко? Оттакий голос був у неї чудовий, тонкий та рівний, як шовкова нитка. Сидить, було, вона кінець стола, шиє сорочку та все співає, та таких же тобі пісень смутних та жалібних. Було, сижу я коло роботи, нужу ся, гну ся — та зведу очима, гляну на її лице мале, дрібне, та добре, як у малої дитини… І не раз часом, було трапить ся яка пригода, як було зажурю ся та засумую — подивлюсь було на неї, і стане менї легше, якось наче аж одпочину. А як прислухаюсь до її піснї, то й чорні думки, було, одпливуть десь далеко. Забуду, було, на годину про свою нужду, стане мені веселїйше, навіть якось до дїла берусь охітнійше. А вона все, було, сидить, нахилившись над роботою, спустивши очі, виводить голос, як лляну тонку нитку. І тепер, хоч давно те дїялось, я памятаю… Все, було, співає тієї пісні, що як кажуть:

Ой умру я, мій миленький, умру!
Збудуй менї кедровую труну.
Надїнь менї лляную сорочку,
Та поховай в вишневім садочку,
Насип менї високу могилу.
Та посади червону калину.
Будеш, милий, по саду ходити,
Одно дитя за ручку водити,
А малеє на руках носити…

А я їй одспівую, жартуючи, бач:

Ой деж тобі кедрини узяти —
Будеш, мила, в дубовій лежати!

Ой деж тобі вишнини набрати
Будєш, мила, в бузинї лежати!

А вона менї знов каже, проти мене ніби:

Ой умру я, умру
Та буду дивитись —
А чи буде мій миленький
За мною журитись?
А він зажурив ся,
В жупан нарядив ся,
Сїдла коня вороного
Та їде женить ся.
Ой постїй же, милий,
Ще ж я не вмираю.
Тільки в тебе, мій миленький,
Правди вивіряю!

— А я, було, аж сержу ся, що вона, бач, співає, наче проти мене, хоч, конечне, жартуючи.

— Отже-ж неначе знала, шо вмре, наче душа її чула, що недовгий вік дав її Бог. А, може, нужда вкоротила їй віку… Не зазнала вона в мене роскоші. Все, було, каже: — Як то ми в світї будемо жити і чим будемо жити? Все, було, журить ся. Та ще й на біду собі вдалась наче панянкою. І того, було, не їсть, й того не хоче. Все хотїлось їй ласенького та добренького. А в мене Біг має, було, часом і хлїба. Жаль менї було її; як дитинї, купую було їй гостинця. А тут у всьому недостача; і того немає, і того треба.

— Дивлюсь та примічаю — почала моя Одарка вянути, мізерніти. Тане, як та свічка! Питаю, що тобі, що в тебе болить? Недобре менї, каже — погано менї. Та й похилить вона голову низенько. А в мене серце обіллєть ся кровю. Чую я щось недобре.

— На веснї захворіла, а до Зелених Свят уже й звалилась. Перед Петрівчаним пущаннєм був такий чудовий теплий вечір; сонечко вже стояло на вечірньому прузї. На дворі тихо та тепло, як в вусї. Десь за Россю на болотї крякали жаби дрібно, начє хтось горохом сипав, а в лузї туркотала горлиця… І тепер, як згадаю, то так як бачу все те, як тодї було, що тодї дїялось.

— Сїнешні й хатні двері були відчинені. Лежала вона і тихо стогнала, і лїки вже не помагали… Поглянула вона через двері на двір, а там видко було їй і Рось, і луки далеко-далеко, і ліс, і Пречистянську церкву на горі, і скелї…

— Як хороше на дворі — каже вона менї так тихо, на силу я почув. — Так менї обридло лежати… Виведи мене Панасе, на призбу, нехай я гляну хоч на світ Божий.

— Важко менї стало, бо я чув що людина перед смертю бажає подивитись скрізь, оглянути, де вона ходила, де вона була. Взяв я її, вивів, посадив коло себе на призбі, укривши кожухом. Вечірнє сонечко блиснуло на неї червоним проміннєм. Глянув я їй в лице, і в душі менї похололо. Коло мене сидїла тільки тїнь моєї Одарки. Тільки вічі стали ще синїйші, більші, яснїйші та такі тихі, нерушимі, як скло, аж менї страшно стало. Здалось менї, що вона дивить ся на мене вже з того світа.

— Як гарно на дворі, — на силу промовила вона.

— А на дворі було і справдї хороше. Як тепер бачу той вечір. Сонце наче лежало на Кучеренкових вербах, заховавшись трохи в зелене гилля. За Россю череда йшла з гори в містечко. На Пречистянській церкві горіли хрести червоним жаром. А жаби тихенько кракали, а горлиця десь далеко жалібно туркотала…

— Як хороше на світї — знов промовила вона, — ой світе мій красний, який ти хороший! Ой світе мій, як в тобі зелено та весело! А я в тобі, світе, ще не нажила ся.

— Дивлюсь — вона стала наче веселїйша, але сльоза покотила ся з очей. Здавило мене, неначе хто вхопив в жменю моє серце і здавив з усієї сили. Коли чую — схиляєть ся її голова на моє плече, та така важка, як камінь… Закрила очі й Богу душу оддала, навіть не зітхнула. Зовяла сидячи, як та квітка на сонцї. Царство їй небесне!… Вбирали її, ховали, а я навіть сльози не пустив. Хожу тільки та дивлюсь. А в грудях менї важко; запекло ся моє серце.

— З того часу став менї світ немилий. Так менї тяжко, так мені було важко, наче ота скеля лягла на мої груди.

Дїд Панас показав на скелю рукою.

— Зранку було то сюди, то туди за роботою, то неначе було й байдуже. А прийде вечір — знов давить мене в грудях, тяжко менї, наче хто розриває мою душу. Сяду було, упоравшись, на призбі, дивлюсь на Зароссє. Сонце сїдає за вербами, люде вертають ся з поля. Між вербами курять ся комини димом — жінки вечеряти варять. А мені з гори все видко: як заганяють молодицї товар, доять корови, як вони порають ся, як посїдають люде по під хатами з дїтками вечеряти… Щасливі, думаю, люде на світї, хоч і вбогі сїромахи, як і я, та в мене тільки Бог одібгав останнє щаєтє. І стане менї якось і заздрісно, і жаль мене бере, а коло серця так і шкребе, так і дряпає, не сказати — кигтями даре, або гадюка ссе. Сижу я на призбі — й сон мене не бере. В людських хатах все було позатихає, все посне. Місяць зійде й покотить ся геть геть в гору. А я все сижу та сижу. І не було в мене нїякої думки в голові. Ввесь отерпну, було, од смутку, здеревенїю. Ввійду в хату — там сумно, сумно, як в домовині! Тільки місяць блищить крізь вікна по столї, по стїнах… Чую було, розказують, що мерцї ходять. От і тепер гомонять, що Трубехівна ходить до своїх сиріт дїтей. А тоді говорили, що одна молодиця бачила свого мертвого чоловіка, як сама в степу жито жала та голосила; начеб то вийшов з жита. Сижу, було, я кінець стола та й жду, чи не прийде, було, покійниця, чи не зявить ся або в дверях, або з сїнях. Сижу було, одчинивши хату й сїни, та жду наче якого гостя дорогого і не боюсь ні трошечку, бо я зроду нічого не бояв ся. Отже ж не прийшла!…

— Тягне було мене, наче за поли на двір, на той шлях, кудою понесли її на кладовище. Вийду на шлях, а самі ноги несуть мене на ту гору, де кладовище. Вийду, було, аж на поле. На дворі видно як у день, видно мені все кладовище, всї хрести малі й великі, навіть гробки. Гляну, було, в той куток, де її поховали. Нема нїчого! Самі хрести стоять та мріють при місяцї. Жита та пшеницї стоять, як удень.

— Як було плаваю сам один човном під отсими скелями в таку, як тепер, ясну ніч, то не раз було заглядаю за каміннє, за лози, під густі верби — чи не вигляне її лице з за зеленого листу, чи не жде вона мене під отими скелями, де, бач, нїхто не ходить.

— Тепер я старий став, про все мені байдуже, як старому дереву в лїсї. Згадую й росказую про своє горе, як про чуже. А все таки найде година, як почну думати та думати, то й жалко стане, що не пожив я в світї щасливо, що не дожив я до старости вдвох — в парі. Тільки було, як приснить ся часом, то я наче аж веселїйший стану. Отже-ж було й снить ся не гурт то. Тільки раз якось приснилась та так чудно, так чудно, що я досї не забув. І досї я не розумію, чи то воно менї снилось, чи може воно й справдї було. І досї не пригадаю, чи спав я тодї, чи не спав… Але, здаєть ся, не спав, бо так неначе бачив стелю над собою, навіть сволок і дошки на стелї.

— Чую я її голос… Співає вона пісню, ту саму котру вона частїйше співала, як була жива; та так же співає тихо, та так же жалібно! На душі менї стало легко, наче як здоровє вертаєть ся після важкої болїсти. Слухаю я, не наслухаюсь… Голос той рівний та тонкий, та мякий, як шовк, так неначе ллєть ся в мене з усїх боків в груди, в душу, а серце млїє, розмліває. Хочу встати та глянути, бо знаю, що вона сидить кінець стола, коло віконця — звідтїль наче й голос йде — та не можна встати. Так тобі наче ввесь розімлїв, ростопив ся, не сказати, як віск, чи од того великого жалю, чи од щастя й надїї. І бою ся таки, щоб не перестала співати; нехай наслухаюсь, думаю. А вона отсе, переспіває та й тягне тим голосом довго та рівно, наче нитку виводить, та все тихійше та тихійше; затихає голос, тремтить, неначе її проймає якийсь великий жаль Схопив ся я, озираюсь по хатї. А на дворі вже почало на світ благословитись. На стінї червонїв раннїй ранок. Кватирка на вікнї була одчинена, а проти вікна на дерезї сидїв соловейко та так же виспівував хороше та голосно. Одчинив я сїнешні двері, дивлюсь на його, а він сидить на дерезинї, співає, аж бадилина під ним гойдаєть ся. Защебетав він раз, вдруге, втретє, а далї зняв ся, та й хто його знає, де він і дїв ся! Наче потонув в небі на схід сонця. Чи соловейко-ж то прилїтав до моєї хати? — скільки живу й зазнаю, то на моїй дерезї тільки цвірінькають горобцї та цокотять сороки. Чи не душа то її прилїтала до мене, співала менї пісню, щоб подати об собі звістку, щоб розважити мене. Бо, кажуть, і мертвому жаль, як живі побивають ся. А тепер уже менї про все байдуже!…

А тут і справдї десь далеко між вербами, в зелених кущах, заспівав соловейко раз — та й замовк, вдруге — трохи хрипко, втретє — розкотив ся і розлив ся голосно та дрібно. Ще міцнїйше і яснїйше стало дїдове згадуваннє про ту чудну ніч, про той сон, про соловейка, про покійницю. І Панькова думка стала, як жива, наче бачив він очима все те, що розказував йому дід Панас…

IV.

На низенькому плисковатому острівцї, що заріс подекуди густими лозами, кругом обріс високим очеретом, обізвав ся другий соловейко, а за ним підняло ся з верб, з кущів, з лїса, з лугів щебетаннє, галас. Заспівали наче по птичому лїси, верби, лози, очерет, гори й долини. Десь в траві на лузї цвірінькали якісь пташечки. В містечку обізвав ся півень, за ним другий… закричали, перекликаючись, півні по всїх ярах, по всїх долинах, де були людські хатки.

— Швидко буде на світ благословитись, — промовив дїд Панас.

— Еге! — одказав Панько.

Місяць скотив ся над Кучеренкові верби. З-за ліса, над сахарнею тихо зійшла зірниця, мигаючи срібним світом, наче веселими очима. Кінець лїса на темному небі трошки прояснилось. Над широкими сїножатями, над зеленими ярами встав легесенький туман. Далекий лїс на яру наче хто прикрив тонкою білою наміткою. Роса почала слатись по землї. Заплакали зелені верби та лози дрібною росою; трава забілїла під росою, наче обсипана пилом. З теплої, як окріп, Росьової води встала тонесенька пара, як з гарячого казана, і тихо полягла в один бік, посхилявши вершечки. На дворі почало свіжішати. Ясний місяць зблід, засоромившись зірницї та червоного ранку. Змагають ся між собою день і ніч. Як глянути на захід сонця — там стояла місячна ніч; а глянути на схід сонця — там починаєть ся ясний день. По один бік Росї грала зірниця, обливав червонуватим світом веселий ранок. Хрести на Пречистянській церкві вже горіли червоним, раннїм жаром, а по білих стїнах світив місяць жовтим проміннєм. Навіть одна половина дїда Панаса була в ночі, а друга зачервонїла ранком по білій сорочцї, білій бородї. Зачервонїли білі гуси, що одпочивали на маленькому зеленому острівцї.

Потягли рибалки сїтку. Затріпала ся, заблищала риба червонуватою лускою. Дїд Панас виплутував рибу, клав собі в човен; налапав дві жаби і швиргонув їх з пересердя геть у воду. Жаби розчепірили ноги, як крила, полетївши по повітрі вперше на своєму віку, поблискуючи білими животами проти зорі.

— Чи не закинути ще раз? Сонце не сплоха зійде, — казав дїд Панас.

— То й закиньмо! — одмовив Панько.

Закинули рибалки невод втретє.

— Бідував я рік, бідував і другий, а далі дивлюсь, що непереливки, кинув я ік нечистому своє ремество. Спродав я свій гармидер. Старий рибалка Кендюх нараяв мені купити човна та ловити рибу. А я ще до того справив собі добру рушницю. Як отсе було стане лїд на водї, то я за рушницю, та в лїс: брожу, хожу, поки ноги несуть.

— Ще, бач, замолоду, як я парубкував, — давня то річ! — дуже я любив співати пісень. Було отсе тільки почне вечеріти, зараз вихожу на гору, сяду на скелї над Россю та й співаю, аж поки не захрипну, аж луна було розлягаєть ся річкою. Співаю, аж сам себе слухаю! А то часом накличу піснею дівчат та хлопцїв, та заведемо улицю.

— Вже як став рибалкою, поки, бач, не посивів, то й тут було вигукую, плаваючи по Росї. Нагукав я сим скелям та вербам! Будуть вони пам'ятати рибалку Панаса!

— Справив я собі ще й цимбали. Попригадував пісні парубочі, й сумні, й веселї, й швидкі та дрібні. Сижу, було, на призбі та митикую, прибираючи струну ік струні, голос до голосу. А як, було, прийде свято або недїля, йду було туди, де збирають ся хлопцї та дівчата. Випю чарку, виню другу, та як вдарю по струнах, то було вже не дуже й прицїляюсь, — самі руки бігають, наче хто другий водить ними. Стане менї й весело, й хороше; заграють й заспівають мої думки, аж у самого жижки трасуть ся до танцїв. Передо мною, як ті качечки на ставочку, випливають дївчата рядочками, бють козаки тропака, аж земля гуде! І забудеш було, що ти сїромаха, і вбогий, і голий, і босий; їй Богу моєму, було забуду й про покійницю. Сиплять ся нятаки в шапку мою, а шинкарка знай частує та частує! При молодих, бач, і сам трохи помолодшаєш.

— Щось менї, дїду Панасе, не втямки, щоб я бачив у вас рушницю — промовив Панько.

— Не бачив… бо немає теперички. Була, бач, мені на віку причта… Одному попови я росказував про неї на духу. А тепер я швидко вмру, посивів я дуже — роскажу я тобі, щоб не все забирати й на той світ. В глуху північ я б і не росказував, та вже треті півнї співали, і на світ почало благословитись. Не ловила ся, бач, менї риба, та й дичини, було, не гурт-то потраплю піймати. Річ така, бач, що не вмів, не привчив ся, як поміркував я потім. От пішов я раз до знахура, старого дїда, що був таки стрільцем. Він жив на долинї під самісїньким лїсом. Росказую йому про те, а він мені й каже: — В недїлю або велике свято яке зачни ти плести невод під церквою, як почнуть дяки співати „Іже Херувими“, а як стануть люде причащатись, скуй гачок на удку. От тодї все само так і полїзе тобі в руки. А як будеш говіти, то задерж у ротї причастє, завяжи в хусточку, візьми рушницю, зайди в лїс в саму гущавину, причепи на дубі, одлічи тридцять ступінїв на захід сонця, та й стреляй, не дуже розглядаючи, бо тобі зявить ся або Христос на хрестї розпятий, або твій батько, або мати, або те, що тобі наймилїйше в світї. А як побоїш ся брати причастє, то візьми який небудь образ.

— В першу таки недїлю забрав я свої струменти в кишеню та й пішов в Покрівську церкву, що стоїть на каміннї. Дивлюсь, з одного боку дворі зачинені, людей немає, неначе сам нечистий знав про те, та й порозганяв. Чую, почали „Херувими“; зачав я сїтку, а опісля скував на камінї два гачки. А через тиждень почав я говіти та ззів причастє — бач, не зоглядїв ся та й страшно якось стало. Взяв я новий невеличкий образ св. Варвари та й побрів з рушницею в грабове над вечори. По дорозї ще зайшов в шинк, випив для сміливости з пів кварти горілки.

— А на дворі було світло й тихо. Знайшов я в лісї дуба гиллястого, зеленого, старого. Стоїть він так трохи на ярку, в самісїнькім узирі, а коло його кущі зеленої лїщини.

— Одміряв я тридцять ступнїв, а в мене серце стукотить, ноги дріжать, руки тремтять, наче, борони Боже, в пропасницї.

— Повернув ся я назад, ще й рук не звів гаразд — дивлюсь, а під дубом, між двома кущами лїски, під широким зеленим гиллям стоїть моя покійна Одарка… блїда, як була перед смертю. Сонце світило на неї, а синї великі очі дивились на мене пильно й страшно… Зявилась так, як сидїла в той вечір зо мною поруч на призбі, коли до неї смерть прийшла…

— Голова моя заморочилась, зелений лїс закрутив ся в очах; щось загуло, зашумїло в ухах, і сам я не памятав, що дїялось зо мною.

— Очунююсь я, аж коло мене кругом маленькі пастушки стоять та дивлять ся, пороззявлявши роти. Сїра собака нюхала мою голову. По долинї паслись воли. Встав я ніби зпросоння. Та й заснув же я гарно та міцно! — кажу хлопцям. — Отсе-ж я, хлопцї, заблудив. Покажіть менї дорогу з лїса. Забув, бач, навіть дорогу. — І не знаю, чи то я гріх зробив, чи то мара одна зявилась менї, чи то Бог покарав мене, чи півкварта горілки зашкодила менї. З того часу не беру я рушницї в руки. Нехай вона згине…

На голові в Панька волоссє настовбурчилось, як щетина…

Зачервонїло над лїсом небо, неначе кровю облило ся; зачервонїла нижче лїса в Росї вода. Між небом і водою став чорною попругою лїс та гора. Місяць скотив ся низенько й побілїв. Густа роса посїла на всякій ростинї. Привяле аж посхилене бадиллє од пекучого сонця — піднїмалось, як зпросоння, під свіжою росою, потягло ся, аж шелестїло, випрямляючи притомлене листє. Висока трава аж понахиляла верхи під важкою росою. Лист на дереві міцнїшав, набираючись цїлющої води небесної. Всякі квітки роскручували свої пупяночки, розгортували листочки, свіжі, хороші, як личко маленького дитяти. Розлили ся пахощі по-над зеленою травою, по-над тихою водою. А пташки без перестану, без спину, виспівували, скільки сили в їх було.

— Годї! Кидаймо! — промовив дїд Панас. — Хвалити Бога, риби доволї.

Пристали рибалки до берега, витягають човни на берег, роскидають мокрі сїтки по лозах. Запахло по березї баговиннєм, мулом та рибячою сирістю.

— Що-ж то за вози стоять ондечки під скелями? — каже Панько.

— Он гляньте, дїду! Мабуть, хтось їхав до млинів та не потрапив. Але як же воно влїзло аж під сї скелї?

— Де ти в недовірка бачиш ті вози? — спитав дїд. — Та то кущі верболозу! Протри лиш баньки! Ти спати хочеш.

Дїд засміяв ся.

— От я так нїколи не вгляжу возів там, де кущі стирчать — казав дїд.

Тягне дїд човна стежкою між густими лозами та й став.

— Паньку! Ходи сюди, будь ласкав! Зжени отого вола — лїг саме на стежці. Може й справдї хто заплутав ся тут між кущами та ночує.

Дїд Панас, не дожидаючись Панька, штурхнув веслом під бік того вола. Весло задзвенїло об камінь.

— Ви й справдї, дїду, не бачите возів, та тільки воли бачите, де каміннє лежить! — промовив Панько регочучись.

— Е! враг його матері! старий же я став, — промовив дїд. — Чи підеш до дому, Паньку? бо я, мабуть, ляжу отут під вербою та одпочину трохи, поки сонце зійде.

Впав дїд на траву, підклавши два кулаки в голови, та й заснув, прикрившись свитиною.

В містечку почав ся шум. Забрехали собаки, заревли корови та телята, обзиваючись до корів. Цїла отара овець та кіз, ягнят, козинят мекала та бекала. Співали півні, кричали гуси. Почув ся людський гомін, крик. Все те галасуваннє то піднїмало ся разом, то затихало, а звідтїль одрізняв ся голосний крик корови, або півня.

Викотилось з-за лїса красне та пишне сонце. Пішли люде в поле на роботу. Підняв ся дїд Панас з верболозу, вмив ся на березї, втер ся рукавом і тихо бубонїв святу молитву, хрестячись в-ряди годи. Швидко потім жидівка чистила під шинком рибу, а жид одмірював дїдови пів кварти горілки…

_*^*_*

Двадцять три роки ловив дїд Панас рибу. За те-ж йому й смерть, мабуть, на роду була написана од води.

Весною була дуже велика вода в Росї, що й люде на-силу таку воду запамятають. Позаливала вода луги, сїнокоси, позносила млини, навіть позвалювала хати, що стояли низько над водою. А між скелями та по каміннї ревла Рось, крутила ся як на лотоках вода.

Не вважаючи на теє, дїд Панас, вихиливши пів кварти горілки, поплив ловити рибу. Чи він не встеріг ся, чи тим, що зайве випив, ухопила вода човен з необережним дїдом та й поперла в шум на саму бистрину, де було багацько каміння. Летїв човен з дїдом як стріла, тільки борода дїдова манячила… Кинула хвиля човном, як тріскою, з високого каміння, що через його лила ся, як навіжена, бистра вода. Сховав ся рибалка дід Панас під водою з човном і по сей день… Оддячила там своєму ворогови риба.

Видавництво „Відродженнє“

випускає дешеві і загально-доступні книжечки з красного письменства й ріжних областей знання. Книжечки виходять серіями по 10 № у кожнїй, в розмірі від 1 до 3 арк. друку й цїною від 10 до 20 коп. книжечка.

В перший десяток увійдуть такі твори української лїтератури:

№ 1. Ів. Котляревський, Наталка Полтавка.
№ 2. Гр. Квітка-Основяненко, Перекотиполе.
№ 3. М. Гоголь, Сорочинський ярмарок.
№ 4–5. Т. Шевченко, Гайдамаки.
№ 6. Марко Вовчок, Три оповідання (Два сини, Викуп, Чари).
№ 7. Ів. Нечуй-Левіцький, Рибалка Панас Круть.
№ 8. Ів. Франко, До світла.
№ 9. В. Стефаник, Синя книжочка.
№ 10. В. Винниченко, На пристанї й ин. оповід.

При кожнїй книжечцї портрет і короткий життєпис автора.

Другий десяток міститиме популярно-наукові розвідки про всякі справи українського й світового життя. Друкують ся:

№ 11. Проф. М. Грушевський, Про українську мову і українську школу. (З портретом і біоґрафією автора).
№ 12. М. Порш, Про автономію України.
№ 13. Б. Свідерський, Економічні нариси.

Готують ся до друку:
№ 14. Проф. М. Грушевський, Одність чи роспад? (Про українску справу в Росії) й инші книжечки.

В третїй десяток увійдуть твори М. Кропивницького (По ревізії), Ів. Тобілевича (Карпенка Карого), Ст. Руданського (Співомовки), П. Мирного (Лови), Б. Грінченка (Байда), О. Мартовича, М. Коцюбинського („Persona grata“) й ин., а також вибрані твори з української народньої словесности.

Набувати книжечки „ВІДРОДЖЕННЯ“ можна в кожнїй українській книгарнї.

Всякі українські книжки і часописї можна дістати в отсих українських книгарнях:

У Київі:

1. Українська Книгарня, ред. Лїт. Наук. Вістника, Фундуклєївська, 12.
2. Українська Книгарня, ул. Безаковська, 8.
3. Крамниця „Час“, В. Володимирська, 53.

В Полтаві:

1. Українська Книгарня, Петровська ул., д. Воророжейкина.
2. Книгарня Г. Маркевича, Бульвар І. Котляревського.

В Катеринославі: Книгарня Лозинської, Проспект.

В Харкові: „Українська Книгарня“, Петровський пер., 48.

В Одесї: Книгарня „Дїло“, Преображенська, 11.

В Катеринодарі: „Українська Книгарня“. Катерининська, 34.

В Житомирі: Книгарня Совинського.

КИЇВ. 1913
Накладом Видавництва „Відродженнє“.
З друкарнї 5. Київської Спілки.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.

Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1930 року і автор помер щонайменше 100 років тому.