Робінзон Крузо/Глава I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава I
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава I.
Мій рід. Охота до плавби. Родичі противні моїм намірам.

Я родив ся 1632 року в анґлійськім містї Гуль[1]. Мій батько прибув властиво з Бреми[2], відтак жив з разу в Йорку[3], а придбавши знатного майна, перейшов до Гуль, де одружив ся з моєю материю. Єї рід звали Робінзон, від чого і мене прозвали Робінзон Крайцнер, переіменовавши звичаєм анґлїйским на Крузо, як і ми самі стали звати ся і писати.

Батько був заможним купцем, бо провадив торговлю кольонїяльними товарами, але в родиннім житю не зазнав щастя. З трех синів я оден остав дома: найстарший вступив до маринарки війскової і погиб в борбі з Іспанцями, середущий пустив ся перед десятьма роками проти волї родичів на море і пропав як камінь у воду, а і з мене не дожидали родичі великої потїхи, бо — правду сказати — був я ледащо і як від пошести тїкав від праці. Одинак у батьків, не привчений до нїякого ремесла, змалку вже став я залюбки думати про бурлацке житє. Батько хотів з мене зробити чесного і розумного чоловіка, тому платив учителїв і до шкіл посилав, але на нещастє занедужав перед кількома роками так, що не міг виходити з дому, а мати мусїла сама заняти ся ґаздівством і торговлею. Тепер полишений сам собі, тїкав я часто спід ока батька, а з материю робив, що захотів, бо тільки пічне мене бувало картати — вдавав я сейчас хорого, а бідна жінка, стревожена о житє дитини, в усїм лишала мені волю.

І так місто йти до школи або сидїти дома над книжкою, біг я до пристани, де мене найбільш манило, бо там в день аж суятило ся від людий і кораблїв. Та і було там що і бачити! всїлякі кораблї одно-дво і трищоглисті, великанські купецкі судна ріжних народів і гарнесенькі рибацкі човна ріжноманїтні бандери і одяги матросів — а все таке гарне, цїкавляче! Коли-ж часами корабель лїнїйний або фреґата воєнна загостять у пристань, то вже справжнє для мене торжество! Війду в розговор з моряком, що повернув з Індиї чи Америки і надивив ся там чорним як крук Неґрам жовтолицим Китайцям або червонокожим Індиянам і стане розказувати про непроходимі лїси бразилїйскі, зарослі великаньскими деревами, про ріжнокрасі папуги, золотопері колїбри, весельчаки-малпи — то серце так і рветь ся в ті сторони! А що-ж доперва, як старий керманич пічне описувати, яке то свобідне і веселе житє на корабли, які величаві міста на Всходї, які плодющі і богаті краї тропікові[4], де доста схилити ся, щоби згортати золото і дияменти.

Коли наслухаю ся бувало таких історий, то місця собі відтак з нудьги найти не можу: дім стає менї гробом, торговля і школа остогиднуть, і аж нераз плачу по кутках з розпуки, і сон від мене тїкає серед гадок, що мушу тут сидїти місто гуляти на прегарнім корабли по просторім океанї.

Инодї, як батько в добрім настрою, починав я з ним балакати про плавбу,, захваляючи заморені краї, але батько, не позабувши втрати середущого сина, одним словом замикав мені уста. — “Не посьмій і згадувати про море, говорив, бо оно кляте забрало мого бідного Тому, підпору моєї старости”. І слези котили ся по єго старечім обличю, коли згадав погибших синів і з великого зворушеня не в силї був кінчати розмови.

Мені ішло вже на 19. рік, а ще не знав я, чим стану. Батько конче хотїв з мене зробити купця, мати сьвященика, а менї знов плавба морска і оповіданє про далекі краї і народи завернули голову. За мою ледащість нераз ремствував на мене батько і мати з плачем наводила на розум. Спершу слухав я їх осторог, жалував за гріхи і з щирого серця кляв ся поправити, але ті гарні постанови скоро забували ся, і знов дармував я по прежньому.

Одної днини повернув я з пристани вельми зворушений. Старий Смітс, капітан купецкого корабля, котрий що-йно відбув подорож до всхідної Індиї, розказував довго і богато про ловлю жемчуг на острові Цейльон, про польованє на слонїв, про заможність і гостинність тамошних жителїв. Наслухавши ся всего того, порішив я непремінно зістати моряком і нинї ще з моїми гадками мамі звірити ся.

Бідна жінка мов нежива стала, почувши мою сповідь. — Дитино! закликала зі слезами — чи позабув ти, що твій брат погиб на мори, а другий у війні, а ти один нам позістав на сьвітї? Чи бажаєш загнати нас у могилу, полишивши сиротами на самотї? Покинь сю божевільну гадку, котра без хиби смерть нам принесе!

На се відрік я роздратований: “Коли ви, мені спротивите ся і батька не упросите, то утоплю ся; красша смерть, чим таке нудне житє в запертї, в тісних, душних мурах в однаковіській все роботі”.

Дорога мама, стрівожена моїми словами, стала мене пригортати і цілувати, заклинаючи, щоби я отямив ся. Єї пекучі слези падали на мою голову, але я негідник не зворушив ся ними; на терпіня дорогої, сердешної неньки був байдужний, уперши ся при своїм. О, як тяжко покарав мене за те Бог опісля!

Зажурена мама пішла таки просто до батька за мною. Сей, почувши річ, розсердив ся вельми і призвав мене до себе. З тьохкаючим серцем увійшов я в єго кімнату, а батько, побачивши мене, закликав: “Що се за дурниці приверзли ся тобі, хлопче? Моряком забажалось зістати? Чи думаєш, що так відразу зроблять тебе старшим? Щоби стати мореплавцем, треба знати математику, ґеографію, астрономію і другі науки — треба довгі роки служити на корабли і неодну грозу перебути, заки дійде ся ступня капітана. Щоби бути корабельним майстром, треба вміти ковальство і механіку і тесельску роботу, а ти, небоже, що знаєш? пустувати та у пристани гави ловити, на будучого капітана се трохи за мало. Без працї і науки чоловік є нічим і до нічого не доведе. Хоч і призволю тобі поплисти на море, скажи, що дїяти-меш на корабли? Ледви зістанеш звичайним матросом-попихачем, котрий цїле житє спинає ся іно по щоглах і реях[5] та зносить штурханці і наруги. Чи не красше спокійно жити і трудити ся між своїми, ніж наставлятись на всілякі небезпеки і певну смерть, яка кождої хвилї може постигнути моряка на водах? Чи не ліпше спочати на ріднім кладовищи побіч костий батьків і дїдів, як потонути в глубинах океану на поталу рибам та другим зьвірям морским? Покинь пусті мрії, бо я нїколи не дам тобі на се мого дозволу і благословеня. А коли не хочеш вчити ся, то від завтра перестанеш ходити до школи, а вступиш до склепу. Працюй або вибирай ся з мого дому, бо лїнтая не гадаю довше даром живити. А тепер проч з моїх очий!”

Остра проповідь батька стрівожила мене чимало — ще нїколи не бачив я єго таким сердитим. Всї мої надїї на плавбу до Цейльону розвіяли ся мов сон. Знав я добре, що з батьком нема жартів, тому вже другої днини стояв за вагою у склепі.

Новий труд заняв мене спершу. Кілька тижнів ішло все як найкрасше: мати росла на радощах, батько споглядав ласкавійше. Про море позабув я майже. Правда, нераз коли відважував каву чи яке коріня, згадав я ті прегарні краї, де ростуть отті товари, і нераз зітхнув нишком з туги за ними, але на сім і кінчало. І хто зна, чи не став-би я був згодом добрим купцем і поважаним горожанином міста Гуль, коли-б случай не розбудив у менї приспаної жадоби плаваня і не зіслав нагоди єї вдоволити.

Одної днини при снїданю каже батько до мене: “Прислали нам сьвіжий транспорт товарів. Служба не має часу, підеш ти їх відобрати, іно не бари ся довго, не лови гав у пристани!” З радостию почув я сї слова, бо від двох недїль не виходив нікуди з дому тому прожогом побіг над берег, підскакуючи весело по дорозї. Та коли станув у пристани, митю щез мій радісний настрій. Кільканайцять кораблів стояло в остої, по легкім зморщенім плесї морскім пишно колибали ся иньші наче великі, білі лебедї, — оден як-раз опускав беріг серед великих окликів матросів і гуку пушок. Менї живо вдарило серце, слези забренїли на очах, і в розпуці закликав я голосно :“Мій Боже милий! який-же я нещасливий!”

— А ти, кертице земна, чого так заводиш? відозвав ся хтось позаду і вдарив мене легко по плечу.

Я повернув ся і побачив Джона, мого шкільного товариша, веселого, любого хлопця, котрий вже чотири роки служив на корабли свого батька.

— То ти Джон? закликав я втішно, давно вже не бачили ся ми зі собою!

— Не дивниця! два роки майже плавав я по морях індийских. Був в Ґоа, Калькутї, Батавії, Манїли, а навіть в Макао[6], коли ти, черепахо,, за той час повзав іно по улицях родинної дїри.

— О який ти щасливий! — промовив я сумовито. — Чого-б не дав я, щоби твоїм житєм зажити!

— А чому-б і тобі такого,житя не закоштувати. Море усїх приймає, а на кораблях місця доволі.

— Мені і думати про се не вільно, відказав я похнюпившись.

— Як се? дивував ся Джон.

Розповів я єму своє положенє, висповідав ся з усїх турбот, жаліючись, що родичі стають в моїм щастю в дорозі. Джон вислухав усего а відтак усьміхнув ся зневажливо: “Та бо ти небоже, не вмієш собі порадити. Коли-б таке на мене, давно уже покинувби я старих і поплив першим принагідним кораблем. Такого жвавого хлопця кождий капітан прийме, а що нїчого не вмієш, дурниця! чимало дечого і я спершу не понимав, а тепер глянь! який з мене молодець-моряк!

— Зробивби і я се, кажу — та бачиш, побоюю ся трохи. Батько заєдно клепче менї, що хто родичів не слухає, марно згине і Бог не буде ему благословити. Ось моїх двох старших братів пустило ся на море без призволу батька і оба в молодих лїтах погибли. Може-б і мене така доля постигла.”

Нездара з тебе, братку, ось що! засьміяв ся глумливо Джон. Мілїони людий пускає ся на море і щасливо повертає. Кождий батько любить своє торочити, така вже їх вдача. Тепер сердить ся і зборонює тобі, але як повернеш з повними кишенями, радо тебе стрітить. Раз треба зважити ся! От, знаєш що? завтра пливемо до Льондону — коли в тебе охота, їдь з нами. Побачиш велике місто, закоштуєш моряцкого житя, а не припаде оно тобі до вподоби, то за кілька тижнів вернеш домів і станеш знов торгувати перцем і гвоздиками.”

З щирої душі! зітхнув я у відповідь — так, що-ж... коли...

— Що такого?

— Не маю гроша на дорогу. — Дурниця! закликав Джон, повеземо тебе даром там і назад. Добре?

Я з радостию почав єго обіймати і цїлувати.

— А тепер іди і готуй ся у дорогу. А не спізни ся, бо завтра скоро сьвіт опускаємо пристань, а ждати на тебе не можемо.

— За се не жури ся, сказав я прощаючись, з’умію я встати дуже рано, коли треба.





  1. Гуль, місто у всхідній Анґлїї над заливом Гамбер: (Humber).
  2. Брема, місто нїмецке над морем Північнім.
  3. Йорк, (York) місто анґлїйске на всходї.
  4. Землї, положені по обох боках рівника (екватора) на північ і на полудне поміж поворотником Рака і Козорога, зовуть ся тропіковими. Є се найгорячійше підсонє на кули земній.
  5. Реї суть то поперечні жердки, прикріплені до щогл, на котрих розпинають полотна, т. зв. вітрила.
  6. Ґоа і Калькута міста в Індиї передґанґесовій. Батавія, столиця острова Сундайского: Ява, Манїля, столиця острова Люзон, що належить до громади Филипинів. Макао, пристань в Китаю над океаном Великим, належить до Портуґальцїв.