Робінзон Крузо/Глава VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава VII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава VII.
Побіг з Салє. Клятва Ксурого. Стріча з львом. Неґри. Левпард.

Сонце скотило ся вже до западу, а ще нї одної риби не було в скрини. Мулей, не догадуючи ся нїчого, не завважав, що пливемо дальше нїж звичайно. Місто Салє, хоч положене на горі, щезло нам вже з очий і тільки пустий беріг маячів на милю від нас. Тоді приказав я Маврови стягнути вітрила, а коли він наклонив ся привязувати верівку до судна, ухопив я єго в пів і кинув в море. Мулей пірнув у воду, але по часови виплив знов верхи і прямуючи до лоди, молив, щоби єму житя не відбирати. В сю мить прицїлив ся я до него з рушницею і закликав: — Не займай нас, а то згинеш! Не думаю тобі нїчого злого робити і не зроблю, тільки остав мене в спокою. Знаю, що вмієш плавати як риба, тимто і легко дохопиш берегів. Я наважив ся утїкати і хочби прийшло ся тебе убити, на залишу моєї постанови.

Почувши се Мулей, завернув до берега і певно доплив сливо. За той час Ксури блїдий зі страху придивляв ся усему. Коли вже Мулей був далеко, сказав я до хлопця:

Ксури! і тебе кину так в море, наколи не покленеш на Магомета, що вірним менї останеш. Не пожалуєш сего, бо зроблю тебе великим паном.

Наляканий Мавр припав менї до ніг і тремтячим голосом заприсяг, що ніколи мене не зрадить. Відтак розпустив я вітрила і запустив судно на північ, вдаючи, що пливемо до проливу Ґібральтарского[1], щоби таким чином змилити погоню, яку Мулей за нами міг вислати. Але іно ніч настала, змінили ми напрям на полудневий. Нїкому певно і в думці не повстало би шукати нас в тій сторонї, де дожидала неминуча смерть; коли не від Неґрів, так в кігтях диких зьвірюк.

При добрім вітрі і супокійній водї плавба ішла хутко. Вже другої днини з полудня обминули ми побереже марокканьске і гирло ріки Дра, що впадає до моря проти острова Lanzarote. Був се спорий шмат дороги за нами, але такий мав я пострах перед Маврами і так бояв ся попасти знов у їх руки, що рішив ся плисти ще дальше, щоби погоня нас не наздігнала. Три днї і три ночи не з’упиняли ся ми нїкуди, доперва четвертої днини під вечер, коли води нам не стало, завернули до устя невеличкої річки.

Та заки вплили до неї, вже сонце зайшло і груба темрява припала землею[2]. Сейчас прошибаючі голоси диких зьвірів залунали довкола.

— Пане! просив Ксури, дрожачи зі страху. — На пророка! не висїдай на беріг, доки сонце не зійде.

Добре, мій хлопче! відказав я, тільки побоюю ся, щоби нас в день ще гірші вороги, дикі Неґри не напали.

На Неґрів маємо рушниці від котрих повтїкають, говорив Ксури, — а левпард чи лев не знають тут куль, а їх скаженій лютости нїчо оперти ся не в силї.

Признав я хлопцеви правду і закинувши якор, дожидав дня. Ніч проминула супокійно, тільки голоси диких бестий відганяли з очий сон. Доперва коло третьої по півночи якесь величезне зьвіря тутже при березї стрівожило нас своїм ревом. Ми пірвали за рушницї, аж ось зьвір кинув ся у воду і плив прямо до судна. У темряві чути було важкий єго віддих, знать був сильний і лютий. Ксури радив тихцем підняти якор і втїкати на море — я наказав йому мовчанку, бо побачив зьвіря вже о кілька метрів перед собою. Сейчас і вистрілив — зьвір з ревом завернув на берег і щез у сумерках.

Пекольний гамір підняв ся по вистрілі, рики і голоси усяких зьвірів наповнили воздух, та згодом усе затихло, замовкло, оніміло..

Наконець стало свитати. По оба береги річки тягли ся узгіря, вкриті кущами — далї трохи чорнїли густі бори. Тишина царила довкола, та ми дожидали повного дня, щоби вийти на сушу.

— Я піду по воду, сказав Ксури, а ви пане, останьте в суднї. — Чому се не хочеш іти зі мною? поспитав я недовірчивого Мавра. — Пане! закликав щиро хлопець, може в тих гущавинах скривають ся дикі зьвірята або Неґри. — Як мене обпадуть, то я один згину, а ви зможете за той час ратувати своє житє.

То підемо оба і ворогів повбиваємо — сказав я — взяв рушницю, а другу подав Ксурому. Відтак притягнув судно до берега і вискочив на сушу. Уоружені, забравши збанки у руки, запустили ся ми в край, не спускаючи з ока річки, відки могли надплисти довгі лоди дикунів. Тимчасом Ксури випередив мене і щез у гущавинї; та небавом повернув, несучи якесь звірятко на плечех. Подабало на заяця. Від двох днїв не мали ми нїчого теплого в губах, то-ж сейчас розложили огонь і спекли добичу, котрої мясо хоч тверде і вонюче заїдали залюбки, попиваючи сьвіжою водою з недалекого жерела.

Відтак не натрапивши на слїд людини в сих сторонах, наповнили збани водою і повернувши у судно, підняли якор.

Позаяк плив я вже раз тим шляхом, то і знав, що острови Канарийскі і Капвердийскі мусять лежати десь вже недалеко. Та в недостачі приладів моряцких до зміреня ширини ґеоґрафічної, під котрою находив ся, втїшав ся я іно надїєю, що пливучи так все на полуднє вздовж берегів, натрафлю на кораблї анґлїйскі, простуючі сею дорогою до Ґвінеї.

Одно тільки заключав я на певно, що область, попри котру ми плили, зовсїм незаселена, винявши череди диких бестий: львів і левпардів, ревучих по цїлих ночах.

Раз здавало ся менї, що бачу по правий бік вершок Тенеріфи, найвисший шпиль островів Канарийских. Мав велику охоту до них плисти, але вітри не дали, розбурхане море за грізне було на наше судно і я порішив і дальше держати ся берегів.

Часто висїдали ми на беріг і Ксури бігав за водою. Раз повернув до мене дуже хутко, блїдий з остраху.

Що такого? поспитав я, а сам похолов.

Там, там... шепютїв хлопець — на долині... Пан з великою головою: (Так зовуть Маври льва).

Нарядивши рушницї, став я з Ксурим посувати ся тихцем в гущавину, куди він вказував. Завернувши на право, натрапили ми на стрімку скелю, 8 м. заввишки і цїлком відокремлену. Вдираю ся на вершок, перехилюю на край і бачу здоровенного льва, що лежав в кущах під скалистою стіною. Вицїлив я прямо в голову, але лев лежав на нозї, що закривала єму чоло так, що куля вдарила по колїнї і зломала кість. Лев зірвав ся та ураз і поваливсь; відтак на трех ногах спиняючись, почав страшенно ревіти; стрілив я у друге, знов в голову і сим разом лев грянув на землю, від часу до часу іно кидав ся в смертній дрожи. Тепер вже і Ксури набрав духа, принїс з каюти сокиру і дорубав льва.

Ся побіда коштувала мене кілька кульок і троха пороху, а хісна з мяса не було нїякого. Але відтак прийшло мені на гадку, що скіра льва може мати для мене якусь вартість, тому і забрав ся до єї стяганя. Ксури показав при тім незвичайну вправу, опісля розстелив стягнену скіру на даху каюти, щоби висохла.

По сїм плили ми дальше, живучи дуже ощадно з наших припасів і зрідка іно опускаючи судно. Плавба ішла добре, але минав вже шестий день від нашого побігу, а ми досї ще не стрітили нїякого корабля. Не вже-ж на те тїкав я з неволї, щоби тепер потонути в филях океану або стати добичию лютих зьвірюк? А там згадав я, що кораблї европейскі держать ся звичайно подальше від берегів ,щоби не попасти в руки мавританьских розбишак. Та на моїм слабкім суднї при недостачі поживи нїяк було менї пускати ся на широкий океан, тому порішив я плисти дальше на полудне аж до християнських осель в Сенеґамбії[3]. На тім я і будував усї свої надії, бо дві іно остали менї дороги: стрітити ся з кораблем або згинути на мори.

Четвертого дня по стрічи з львом, а девятого по виїздї з Салє скінчили ся наші припаси і ми завернули знов до берега. Край був тут відмінний; місто скалистих і пустих узгірій побачили ми зелені простори, зарослі густо пальмами.

Се дахтильники, сказав Ксури, закиньмо якор, я вилїзу на дерево і назриваю тих смачних овочів.

Та не одні дахтилї росли на побережу — підопливши близше, узріли ми численну ватагу Неґрів. Були они без оружія, тільки стоячий по переду держав довге деревище в руках.

— Відпливаймо чим борше! закликав Ксури.

— Зза чого се?

— Той чорний проводир має спису; вміють они нею так вправно метати, що і на шістдесять кроків влучать.

— Що дїяти? їсти не маємо вже нїчого, треба доконче щось придбати. Бери рушницю, Ксури, і мір в того Неґра, я за той час вийду на берег. Коли-б кинути хотїв списою, стріляй!

За сими словами висїв я з лоди, держачи також заряджену стрільбу в руках. Та ледви торкнув суші, як ось поміж Неґрами счинили ся незвичайна метушня. Чоловік зі списою не ворухнув ся з місця, але всї прочі пустили ся в ростїч на втікача. Спершу думав я, що моя поява так їх налякала, коли се з гущавини стрибнув величезний левпард і біг прямісенько на Неґрів. Мерщій прицїлив ся я до него і вистрілив — левпард підскочив, заревів з болю і як довгий простягнув ся на землю.

Дикуни, перелякані гуком вистрілу і непояснейою для них смертию, припали ниць до землї, і цїла громада навколішках при повзла до мене з ознаками найбільшої пошани. Мабуть взяли мене за якогось бога від перунів. Користаючи з сего, почав я вказувати на губу, плямкаючи щоками. Чорні порозуміли мене в мить: кількох з них піднялось з землї і кинулось прожогом у село недалеко на узгірю побудоване. Внедовзї повернули і принесли два куснї сушеного мяса, коші з дахтилями і просом. Зложили усе те на березї, а самі пали знов на землю, повзаючи взад до своїх. За той час Ксури стягнув скіру з левпарда. Занесли ми поживу у судно і відчалили від берега, а я на пращанє вистрілив у воздух, щоби ще більше налякати чорних дикунів.

І вже далеко були ми на мори, а они ще лежали долїлиць, на конець підняли голови, а коли узріли, що грізний бог перунів від’їхав, поспішили на беріг і жадібно кинули ся на стерво вбитого звіра.

По часови і їх ми стратили з очий.





  1. пролив між Іспанїєю а Африкою.
  2. В краях тропікових сейчас по западї сонця настає ніч. Нема там сумерку, який бував у нас в наслїдок переломлюваня ся скосо падаючих лучів в висших верствах воздуха.
  3. Сенеґамбія, країна на західнім побережу Африки між ріками Сенеґаль і Ґамбія. Край над Сенеґалем належить до Франциї, часть над Ґамбією до Англичан.