Робінзон Крузо/Глава XIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XIII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XIII.
Трібую розжегти огонь. Дощева купіль. Банани. Стаю теслею. Калєндар. Компас.

Сонце викотило ся вже високо, коли я прокинув ся. Не дивниця! по важкій праци і на догідній постели спало ся прегарно, впрочім не мав зза чого до роботи квапити ся і не було кому мене будити. Перший сей нїчим незаколочений сон покріпив мої сили, і я неначе на сьвіт народив ся.

Туга пігнала мене знов до скелї над печерою, відкіля міг слїдити судна на мори. Та даром спозирав я пильно на всї сторони — скрізь було пусто і глухо. Нараз шибнула мною гадка, яким чином дати про себе звістку кораблеви, коли-б справдї який туда перепливав. Зворушений сею гадкою, став я зносити хворост, обдирати кору з дерев і складати усе в велику купину на скелї, щоби на случай проїзду якого корабля огнем і димом звернути увагу моряків на остров. Та ось, коли вже назносив чималий костир, пізнав своє безголовє. — “Який з тебе дурак, Робінзоне — картав я сам себе. Наложив купину — дуже гарно — та чим єї підпалиш, коли кременя і губки Біг дасть! Треба бути зовсім безглуздим, щоби таку дурницю стрілити”.

Сердитий повертав я домів, роздумуючи, яким би чином зажегти огонь. Було-б се для мене справдїшнє щастє, бо коли згадав довгі безпросьвітні вечери, які дожидали мене в зимі, — сум і острах налїтали на душу.

Зразу трібував викресати огонь своїм ножем, та кременя годї було найти, а прочі всї каменї за мягкі не принадоблювали ся; прийшло ся отже сей спосіб залишити. Відтак згадав я, що Неґри зажегають огонь в той спосіб, що потирають два сухї кусні дерева так довго, аж загоріють. Стрібував я сего: витяг два грубі полїнця і тер їх без уговку трохи не цїлїсеньку годину. Дерево розігріло ся, та саме тогди не ставало менї сили — а коли по часови знов забрав ся до потираня, усе застигло і я мусїв наново починати[1]. Коли-б так який товариш до помочи, а то сам не справлюсь! Як важко відчував я тепер свою безпомічну самоту! По кількох ще даремних пробах, не вдїявши нїчого, а втомивши ся несказано, закинув я усе і пішов в лїс назбирати припасів кукурудзи, бо заносило ся на дощ, а в слоту нїяк було менї виходити.

В ночи вчув я якийсь шорох. За весь час мого проживаня на острові не подибав ще нї одного зьвіра, а таки дрож грози прошибла тепер цїлого. Чув я гомінний а невгаваючий шелест, котрий ішов нї то здалека, нї зблизька. Аж коли вибіг я з печери, густі каплї дощу пояснили менї єго причину. Вспокоєний повернув я на постїль, та небавом друга ще прикрійша обставина вирвала мене з просоня. Наслїдком зливи вода назбирала ся в печері і підійшла аж під ліжко. Почувши немилу холодежу, скочив я на рівні ноги, шукаючи на помацки сухійшого місця — але рівнїсенька долівка печери усюди однаково промокала. Наостанок подибав я кусок вистаючої стїни і тут примістив свою особу справдї дуже невибагливо і, прикучнувши, дожидав днини.

Ледви стало займати ся на сьвіт, і дощ трохи попустив, почав я глядїти за причиною нїчної купели. Зразу думав, що скалистою стелею не може вода затїкати, а з надвору хиба такой не заходила. Та ось на превелику журу побачив я в стели печери широку закалу, крізь котру вода цюрком переливала ся до салї моєї палати.

Треба сему доконче зарадити — та як? Найперше промів я воду з мешканя, вживаючи на ту цїль мітли, котру зробив з віток дерева. Відтак вдер ся на шпиль скелї, щоби розсмотріти краще ушкоджене. Вздовж муру рисувала ся широка на 15 цм. щілина, 2 м. завдовжки — туди скапувала вода до середини. Прийшло ся єї заправити або яку кришу ладнати.

Добродїю, Робінзоне! сказав я сам до себе — минувшого тижня був ти майстром мулярским, стрібуй тепер ще і теслею побути. Не чванячись довершив ти без клевця і кельнї не-аби-якого дїла, побачимо, як собі починати-меш без сокири і пилки.

Перш усего треба було придбати яких драниць чи дахівок. Бачив я в лїсї ростину, котрої широке листе як раз пригоже було на дах. Скоро дощ устав, пустив ся я у бір і незабаром подибав єї. Мала она грубе било 6—7 м. заввишки, насторошене прочками вже зсохлих листів. Чіпаючись за них, вдер ся я в гору листатої корони, розбрілої наче пальмовий вієр на всї сторони. Обхопив я ногами било і став рукою нахиляти листє, коли се побачив між ними жовтаві овочі за довгі до 30 цм., а з виду похожі на огірки. Понатинав я листя, наздирав і овочів і поскидав на землю. Зійшовши в низ, стрібував я тих дивовижних огірків і зрадїв чимало: мали прегарний солодкавий вкус, запашний і холодячий. Втїха моя була тим більша, що кукурудза менї вже навкучилась. Овоч сей находив ся бивно на острові, міг проте я доволї ним кормитись. Був се, як опісля дізнав ся, райский пізанґ[2].

Покріпивши сили їдою, взяв ся сейчас до заправи щілини в стели. Не було оно так легко, як думав зразу — закала пукла в горі доволї широко і нїяк було єї самим листєм закрити. Здалоб ся вперед уложити якісь підпори, а на них доперва листє. Нарізав я на ту цїль кільканайцять прутів, та в недостачи цьвяхів немав їх чим до щілини прикріпити.

Аж ось згадав на лїяни, ростучі густо в лїсї. Натяв їх чимало, а опісля, урізавши дві довгі прості гильки, привязав до них лїянами ті підпори так, що вийшла з того доволї довга, міцна драбина. Ту драбину положив я вздовж закали, а на нїй встелив кілька верств листя банану, притискаючи їх зверха камінєм, щоби вітер не зірвав даху — боки драбини тяготїли до землї кулями з галузя.

Ся на вид легка робота забрала мені цілий день і втомила так, що, покінчивши єї, трохи живий пав я на постїль. Проснувши ся другої днини згадав поперед усего на пізанґи і метнув ся за ними, щоби зладити собі сніданок. Вчера їв трохи з страхом, побоючись, чи не мають отруї, але коли-ніч проминула здорово, впевнив ся я, що можу їх безпечно поживати.

Відкритє пізанґів навело мене на гадку роздивити ся точнїйше по острові. Хто зна’, кілько ще пригожих ростин і иньших річий можна тут найти, а я мов той слимак живу вже так давно зашкаралуплений іно в моїй долині. Порішив я отже невідмінно вибрати ся на обзорини острова, але вперед задумав ще зробити собі калєндар, бо вже дни починали менї в памяти затирати ся; нинї ледви пригадав, що була субота. І наконець придумав я спосіб записуваня часу.

Недалеко від печери росли чотири дерева з гладенькою корою. На них взяв ся я значити днї і місяці. Мине день, наріжу на однім дереві карб — як мине сїм день, тоді вирізую на другім дереві, значить ся тиждень. А як трийцять день мине, тодї ріжу уже на третїм — значить ся: минув місяць. Як, не дай Боже, прийде ся тут довше полишити, то на четвертім дереві значити-му роки. Поки-що вирив я на корі острим твердим камінцем дату крушеня корабля: вівторок 23. вересня 1659. р. Нинї була субота 18. жовтня, двайцять шестий день мого проживаня на острові. Мав я отже таким побитом калєндар і не страхав ся тепер затратити рахуби часу на будучність.

Незабаром якось опісля побачив я на відломку скелї біля печери великий плоский камінь з отвором в середині. На єго вид прийшло мені на думку зробити собі компас, себ-то сонїшний годинник. Знав я добре,, що в полуднє тїнь предметів буває найкоротша. Вистругавши кусок дерева нїби дощинку, стяв єї у клин ширшим кінцем заосмотрив в отвір каміня, тоньший звернув прямовисно в гору. Коли сонце підняло ся найвисше і тїнь патичка була найкоротша, зарізав я вздовж тїни ножиком черту. Перед заходом сонця вибіг знов на скелю і зробив карб на точці, на котру впали послїдні лучі сонця. Другої днини назначив я таким чином місце всходу сонця, а позаяк в краях тропічних день майже рівний ночи, подїлив я круг каменя між всходом а полуднем, відтак між полуднем а зоходом на шість рівних частин, вирізав ножем карби і позазначував числами години. Так змайстрував я собі годинник не зовсїм то може і точний, але для мене пригожий і вартнїйший невідь якого.





  1. Дикі знають і без помочи другого самі зажегти огонь. Правда, що они много дужші від Европейцїв і вміють до сего брати ся. Взявши два куснї неоднакового дерева, мякше і твердше, потирають сесе з великою силою по першім, аж огонь займеть ся — Або роблять в однім полїнї отвір, встромлюють в него друге полїно і крутять ним обома руками дуже скоро невгаваючи, доки не стане горячим до жару.
  2. Пізанґи належать до семейства бананів. Суть між зворотниками побіч пальм головними живителями людий. Подабають на пальми: мають стрімке било, листи цїлокраї, яйцеваті, нераз звиш 2 м. довгі а 0.5 м. широкі. В дїйсности те, що зовуть билом, є лише сувоєм піхов листних, котрі виходять з підземної бульви. Било гона виходить з бульви доперва під пору зацвиту і видає в горі великанське грозно цьвітів, з котрих постають овочі. Овочі їдять ся сирі або уварені на ярину — суть дуже родючі так, ще насаджені дають на 100 м. кв. — 300 кґ. поживи.