Робінзон Крузо/Глава XIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XIV
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XIV.
Вирядженє в подорож по острові. Зладнане найважнїйших потреб. Мотузє і чоботи. Капелюх і списа.

Моє самітне житє не видавало ся вже менї теперички так скучним, як у починах. Згодом став я звикати, а попри то втїшала мене все ще надїя, що може надпливе який корабель і визволить нещасного з отсеї тюрми. Одно тільки прикро доскулювало, іменно: одноманїтність корму. Кукурудза була, що правда, добра і ситна, банани прегарні, але і найлїпші ласощі з часом переїдять ся. На згадку хлїба і мяса попадав я в поганий настрій.

І що-ж, паничу — говорив тоді сам до себе — з’їв би так кусок печенї або курку жарену, а до того пайку білого хлїба з сьвіженьким маслом — що небоже? Не красше то було слухати батька і сидїти дома, де раював ти в добрі як пампух у маслї. Ах пампухи! прегарна річ! такі горячі просто з бляхи з конфітурами і цукром, які мама смажила бувало на пущенє! Сердешна мама! бідолашний батько! Кілько то журби завдав ти їм, ледащо, а тепер ще роптаєш на свою долю. Добре тобі так, негіднику, не варт ти навіть тих пізанґів і кукурудзи, на котру вередуєш. Захотїло ся бурлакувати по сьвітї, так пануй тепер на кукурудзових зернах.

Вичитавши сам собі таку проповідь, з лекшим вже серцем сїдав я відтак до їди, але по часови прокидала ся знов в менї жадоба красшої поживи і на останок порішив я невідмінно пустити ся на вандрівку в дальші лїси, де може найду иньші поживні плоди.

Та до подорожи не ставало чимало річий: повози, коний, прислуги, куфрів — словом усего без чого нї один богатий і статочний чоловік не виїздить з дому. Не був я вправдї такий вибагливий, але годі було і менї в подертих панчохах продирати ся крізь густі лїси, з голою головою іти під пекучим тропіковим сонцем. І хто зна’, чи найду де по дорозї поживу — приходило ся отже забирати зі собою банани і кукурудзу, а тут в мене нї торби, нї мішка не було. А як-би ще який зубатий добродїй, пард чи куґуар, зайшов мені дорогу, то чим єго поздоровити? Усе те розміркувавши, хотів вже я занехати подорож, коли відтак надумав ся инакше.

Робінзоне! зледащів ти нїнащо — почав я сам себе картати. Жарені голубці самі в рот не влетять. Хто нїчого не важить, той і нічого не придбає. Не маєш капелюха, чобіт, торби, оружя — то зроби! Та-ж первісні люди без нїчиєї помочи усякі винаходи поробили, а ти прецїнь бачив ріжні ремесла і скорше з’умієш дати собі раду. Не гай даром часу, а берись за роботу!

І став я розважати, чого менї потреба.

На торбу найбільш пригоже полотно, але в Анґлїї видїв я дуже мистецкі торби рибалок з мотузка плетені. Полотна в мене не було, але мотузя міг роздобути.

Пригадав я собі, що, заправляючи щілину в печері, чимало набідкав ся, щоби переломити листє банана. Мали они в серединї незвичайно сильні нерви, так що калїчили пальцї, і доперва ножем спроміг я їх перервати. Тепер узбирав я листя, повискрабував платівки,, а нерви поскладав у купу — на коли забрав ся крутити мотузє, показало ся що нерви за грубі і за тугі. Тодї прийшло мені на гадку, що анґлїйскі селянки мочать било конопляне в водї, щоби змягнїло — сушать відтак, дергають і труть на терлици. Зробив я оттаке і зі своїми бананами. Замочив цїлий пук нервів у потоцї, попритискав камінєм а сам взяв ся до капелюха.

Нерви пізанґових листів.як-раз пригожі були до плетеня, красше чим вербове пруте. Трівкійші від соломи, нїжнїйші від лозини творили прегарний материял на кошикарскі вироби. З них то задумав я виплести капелюх і сумнївав ся, що вдам єго без хиби, тим більше, що бачив нераз, як сусїд наш, кошикар, заходив ся з тим дїлом. Та не пішло оно так гладко: три днї мучив ся я, аж пітнїв, починав і закидав, псував і дер — аж наконець третьої днини вийшло щось — нїби капелюх. Не був він дуже складний, нї догідний, а все таки зрадів я ним невимовно і не проміняв би єго за нїякі скарби.

Опісля став я шевцювати. І тут прийшло ся поборювати нечувані перепони. Напсував сила кори на ходаки, бо кора лупала ся повздовж або пукала від країв. Двайцять підошов накраяв, а всї потріскали. Щоби сему зарадїти не вертїв я дїрок в корі, а прикріплював підошви до ніг лїянами, але і сї по часови рвали ся, кора розлазила ся, а я знов сьвітив босими ногами.

У той час пригадав я собі з розказу одного шведского капітана, що селяни з околиць Риґи[1] плетуть собі постоли з липового лика. Назбирав я отже лика з якогось дерева, виплїв подовгасті платівки і намочив на добу в водї, щоби змягчіли і через те лекше дали обвинутись довкола ноги.

Є капелюх, є чоботи! — закликав втішно, одного ще іно оружя не стає. І на се треба найти спосіб! В часї моєї тесельскої роботи запримітив я одно незвичайно трівке дерево[2] — вибрав тепер з него просту гиляку 2 м. завдовшки, відотнув від пня, застругав ратище і на конець в рощіль насадив остру каменюку. Ось і мав я спису так тверду, що вістрем єї пробивав в пнях дерев глубокі дїри. І сокиру придбав собі вельми пригожу. На морскім березї бачив я много каменюк. Одної днини найшов камінь подобаючий на вістрє топора, з невеличкою дїркою на однім кінци. Розсверлив я другою каменюкою сю дїрку і набив на топорище, ще й ужевками з нервів банана цупко привязав. Тепер була ось в мене сокира. Стрібував з нею рубати, бачу — що можна.

На таких роботах зійшов менї трохи не тиждень. Покінчивши їх, виймив я волокна пізанґові з води, де вже доволї змягчіли і висушив на сонци. Відтак витовк на камени грубою гилякою, аж термітє повідлїтало. Чисте волокно дало ся теперечки гарно крутити. Наробив я мотузя, а по сїм взяв ся за плетенє торби. До двох дерев, віддалених звиш пів метра від себе, привязував в поперек волокна, як найгустїйше одно під другим. Була се наче ткацка основа. Опісля вязав так само густо волокна з гори в низ, завузлюючи їх цупко з кождою з поперечних ниток в квадратні очка. Спершу ішло се менї нескладно, а все таки одержав я щось в родї сїтки. Відвязавши єї від дерев, злучив ще боками, полишаючи іно в горі отвір, де прикріпив широку плетїнку до перевішуваня через плече. Так мав я тепер в що набрати поживи хоч би і на довший час. По сїм нїчо вже не спинювало мене пустити ся в дорогу.





  1. Риґа, місто в Лївонїї над морем Балтийским. Нинї належить до Росиї, передше було шведским.
  2. Дерево таке зовуть желїзним (metrosidoros). Росте на островах Молюцких в Азиї і на сусїдних побережах Великого океану. В промірі мав нераз і метр, в незвичайно тяжке, туге і трівке. Китайцї платять за него дорого і вживають на якори і керми до своїх суден, бо є твердше від желїза, а мякуни і комахи зовсім єго не точать.