Робінзон Крузо/Глава XLIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XLIII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XLIII.
Наїзд Караїбів на остров. Дві фльотилї. Битва і пораженє диких. Спаленє човнів. Вторичний напад. Індийський вожд. Хоробра Караібка. Побіда. Закінченє війни.

За весь той час помічувано часто Караібів на побережу, але їх пекольні пири нїчим не заколочували спокою жителів. Аж ось одного ранка надбігають стрівожені два Англичани, звіщаючи, що фльотиля — зложена з 8 лодий, наповнених дикими, причалила до острова недалеко їх осель. На щастє доглянули єї на мори ще завчасу, щоби втечи з жінками і добутком.

Сейчас Дон Хуан, котрий був тут наче ґубернатором, вислав трох Іспанцїв і одного Англичанина на обзорини. Кози загнали у гай окружаючий замок, нарядили пушки і рушницї і дожидали нетерпеливо висланцїв. Незабавом повернули они вельми стурбовані, бо дикуни відкрили хати Англичан, знївечили їх до хтеми, відтак розбігли ся в ріжних напрямках, либонь щоби вишукати жителїв острова. Хоч число Караібів доходило до 50 — не страхали ся їх Европейцї, бо мали доволі амунїциї і оружа.

Через цілу ніч одна часть поселенцїв, одїта і уоружена, спочивала, а друга у той час сторожила. Дон Хуан спав на скели вряди-годи піднимав ся і глядїв в ту сторону, де дикі розложили ся табором. Ліс закривав їх зовсїм, тільки ясна луна вказувала, що палять огнища. Поведеня їх не вміли собі Европейцї пояснити.

Скоросьвіт вибрав ся іспаньский проводир в товаристві одного з Англичан на розслїди. Дійшовши по конець лїса, побачили табор диких, котрі і в думцї не мали відплисти, а пекли собі преспокійно батати. Не було між ними полонеників, засуджених на смерть, що вельми чудувало Дон Хуана. Цілий день сторожили пильно, а коли ніч настала, вислали батька Пятницї, щоби підокрав си до табору диких і розвідав про їх наміри. Над досьвітом повернув він, сповнивши як слїд свою задачу. Дикі прибули на остров вишукати єго жителїв, спіймати і пожерти, бо коли послїдним разом відправляли тут свої звичайні бенкети, оден з них запримітив хати Англичан, але доперва на мори сказав про се товаришам.

Вістка розійшла ся стрілою по цїлім племени і оно задумало зробити велику воєнну виправу. Тепер не починали ще бійки, бо дожидали підмоги.

І справдї, другого дня рано побачили поселенці з вартівнї двайцять один човнів, на котрих находило ся майже 150 Караібів так, що цїла їх сила переносила двіста голов. Ся обставина вельми стрівожила Европейцїв — не легко було побідити так численного ворога, хоч і як кепско був він уоружений.

Мали они луки і стріли, списи і широкі мечі з желїзистого дерева. Сила поселенців, в десятеро меньша, складала ся з 17 Іспанців, 3 Англичан, батька Пятницї і трох жінок, котрі порішили також бороти ся поруч своїх мужів. В арсеналї було 12 мушкетів, 5 рушниць, 3 ножі, 5 пар пістолїв, 2 галябарди, 3 мечі і 7 шаблюк. Крім того прикріплено чотири топірцї на довгі дручки і роздїлено сокири поміж тих, котрі не мали шаблюк. Велику пушку і три фальконети наряжено карабіновими кулями.

Европейцї уставили ся по конець лїска, що окружав замок; на горбку серед гущавини поміщено два фальконети під доглядом Еткінса, батька Пятницї і чотирох Іспанцїв — осталі двайцять люда і двох Англичан під проводом Дон Хуана заховали ся поза обривами скель в в хащах підніжа узгіря. Жінки вдерли ся на стрімку стїнку, забравши луки і стріли, з котрими вміли поводити ся. В крайнім случаю порішено заперти ся в замку і відти бити ворога.

Дикі подїлили ся на три віддїли: перший, зложений з шести люда, ішов передом гейби на обзорини. За ним в 100 кроків ступало сорок других, уоружених в мечі і луки, — наконець решта звих 160 голов замикала похід півкругом. Всї повагом посували ся в лісок, знать відкрили передше, що тамки заховані жителї острова.

Европейцї пропустили передню сторожу, не чіпаючи єї зовсїм, — але коли середний віддїл наближив ся на далечінь стрілу, загреміла величезна сальва споза скель, а кільканайцять диких повалило ся трупом на землю. Безмежний острах запанував поміж Караібами, митю пустили ся на втїкача і щезли у лісній гущавинї.

Поселенцї хотіли їх здоганяти, але Дон Хаун на се не позволив, бо побоював ся, щоби дикі, очунявши з переполоху, не окружили їх в чистім поли, де мусять переважаючі числом побідити.

І се справдї показало ся вельми розумним, бо незабаром знов пронесли ся крики, і Караіби випали з лїса. Передом біг муж великаньского росту з пучком червоних пер на високо звязаній чупринї. На лївій руцї мав великий щит з черепашиної шкаралупи, — в правій держав тяжкий деревляний меч, по обі сторони наїжений острими кремінцями.

Іспанцї припустили їх доволі близько, а відтак аж повитали їх влучними вистрілами. Та хоч кільканайцять Караібів знова пало, решта бігла хоробро вперед, викидуючи сотню стріл, з котрих дві ранили Іспанцїв.

Робінзон Крузо (1919). Стр. 219.jpg
Загреміла величезна сальва з поза скель у кільканайцять диких повалилось трупом на землю.
Вже іно сорок кроків розмежує воюючих, за часочок допадуть Караіби Европейцїв, а тодї вже нїчо сих послїдних не вратує. Та ось Еткінс з Іспанцем запалюють фальконети, прочі відповідають громами з мушкетів.

Страшний гук, відбитий сторично об стїни скель, спиняє атаки диких — в трівозї і неладї розсипують ся на всї боки. Даремно вожд з червоним пером намагає ся їх одушевити; проняті забобоном, що се бачать перед собою духів володїючих перунами, тїкають мерщій з побоєвища.

Опівднї не стало і слїду по них. В годину опісля вийшов Дон Хуан ратувати ранних. Сїмнайцять диких знесено до шопи і осмотрено їм раки — лекше ранні утїкли з товаришами, а 31 вбитих лягло на побоєвищи. Оставало ще 150 Караібів до побореня.

По короткій нарадї порішили Іспанцї заперти ся в замку, бо немислимим було удержати ся на давнім становищи тим більше, що і з них вже двох було ранених. Побоювали ся також, що при другім атаку дикі освоєні з огнистим оружем стануть ще завзятїйше напирати, а хочби й половина з них пала трупом, то і остала решта доволї сильна, щоби вирізати знесилених боротьбою Европейцїв.

Дон Хуан турбував ся ще й тим, щоби дикі не всїли у човна і не привели собі на підмогу нової більшої сили. Еткінс хоч терплячий на тїлї, не втратив однак сили духа. Почувши побоюваня Дон Хуан, а відтягнув батька Пятницї на сторону і довго з ним щось балакав. Під вечер щез старий Караіб з замку.

Решта днини проминула супокійно. Дикі по такім важкім пораженю не посьміли зачіпати ворога. Европейцї схоронили ся за вали замку, з котрого стрільниць визирали пащеки трох фальконетів і кільканайцять рушниць. Цїлу ніч зміняла ся сторожа — чотирох по черзї пантрувало замку, поки другі спочивали по денних трудах.

О півночи кервава луна загоріла на обрію небес. Дон Хуан метнув ся на вартівню і з зачудованєм побачив човна диких в поломіни. Цїла залога замку приглядала ся пожежі, що кервавим блеском сповила тихі прозори океану. З далека чутні були заводи диких, як побивали ся за своїми суднами.

В годину опісля прибув отець Пятницї, котрому то за порадою Еткінса вдало ся підпалити караібску фльотилю. Тепер не було вже чого бояти ся приїзу нових сил ворожих, але ті, що остали на острові, попавши в розпуку, могли стати ся небезпечними для Европейцїв.

Ся гадка мучила невпинно Дон Хуана. Караіби полишені на острові можуть розбристи ся по околици, понївечити засїви, повбивати кози, а засівши де в хатах вистріляти їх всїх до одного. Дві дороги остало тепер Европейцям: або гинути з голоду, як минуть ся припаси поживи, або в розпуцї самим вдарити на Караібів і полягти від їх стріл.

На щастє дикі не були на стільки проворні. Горяча кров не дала їм ждати на повільну, неминучу загибель ворога. На другий день скоросьвіт вирушили з лїсів, щоби начати нову боротьбу.

Коли прибули на побоєвище, стали розглядати ся кругом, чи не побачать де ворога, відтак закричали радісно, думаючи, що сей не посьмів виступити до бійки. Вожд з червоним пером довго щось говорив до своїх, либонь загрівав їх до хоробрости і витревалости — опісля стисненим ланцом справили ся усї в хащі. Але лїс був так густий, що проминула довга година, заки перші ворожі відділи виринули споміж дерев. Залога замку порішила тодї аж стріляти, як ворог буде закритий гущавиною.

Та Караіби, викинувши силу стріл, скоростию лискавки перебігли простір, що дїлив лїсок від замку. Загреміли пушки Европейцїв, але позаяк дикі гнали одинцем, убито ледви кількох, а прочі дерли ся вже на мур і палїсаду. Пістолетні кулї, галябарди і топори повалювали найзавзятїйших, та другі не дали ся тим відстрашити і перли сьміло на замок. Погибель Европейцїв здавала ся неминучою, рішили ся отже бодай продати дорого житє.

Аж ось одна Караібка, либонь сьвідома звичаїв свого племени, вицїлила стрілу на вожда з червоним пером, котрий, станувши на вершку палїсади, величезним мечем витрутив галябарду з рук Дон Хауна, а другим ударом ладив ся сторощити єму голову. Нечайно засвистала стріла і прошибла грудь хороброго Індиянина: захитав ся і повалив на землю мов дуб, підтятий сокирою. На вид постріленого вожда завили Караіби з розпуки і, залишивши штурм, збігли ся довкола него, щоби ратувати. Хіснуючись суєтнею між ними, стала залога замку сипати кулями, але они, не вважаючи на смерть і рани, старали ся іно дорогі мощі унести в безпечне місце. Тодї білі випали споза валів і вдарили на тїкаючого ворога. Сей і не трібував ставити опору. Ледви при входї в гущавину вдало ся Дон Хуанови здержати своїх, що без пощади витинали Караібів.

Пятьдесять трьох убитих і сорок ранених спочило на боєвищи. Завзяті Іспанцї добивали вмираючих так, що ледви 29 була спромога вратувати. По сторонї білих був ранений тільки один Іспанець Ґонзалєс, лекші рани потерпіло пятьох.

Три дни по сїй битві не чутно було нїчого про Індиян. За той час з 29 ранних Караібів померло 14, а решта подужала. Чверть милі від замку викопали поселенцї глубоку яму і погребли в нїй тїла 109 диких. Четвертої днини рано полишив Дон Хуан Еткінса і пятьох Іспанцїв ураз з хорим Ґонзалєсом в замку, а сам на чолї десятьох своїх земляків, двох Англичан і батька Пятницї вийшов поглядїти, що дїють дикі. Кроваві слїди і трупи по дорозї вказували шлях Караібів. В гаю найдено 5 неживих, в великім лїсї 11, на морскім побережу 4.

Коли віддїл Европейцїв дібрав ся по конець лїса, окружаючого рівнину, де стояли табором Караіби — сумний вид розікрив ся перед ними. Одинайцять мерців лежало простягнених на земли, 45 живих сидїло, похнюпивши голови довкола вожда, що спочивав у серединї. Всї ті нещасні не їли либонь нїчого від кількох вже днїв, побиваючи ся жалем по втратї свого героя.

Дон Хуан зжалив ся над ними. Уставивши своїх людий до бою на случай напасти, вистрілив з пістолї у воздух.

Дикі задрожали на гук стрільнї, але жаден з них не хопив за оруже — навпаки, відкинули єго від себе на знак, що не думають боронити ся. Іспанцї підійшли до них близше, Караіби пали долїлиць.

Тодї поспитав їх Дон Хуан через батька Пятницї, що задумують дальше чинити.

Відповідь диких звучала:

Могучі духи, що володїєте перунами, видертими богови Бенамукі! Вбили-сьте нам вожда, котрий більше поїв ворогів, чим нас тут прибуло на той страшний остров: вбийте і нас і з'їджте, бо боронити ся не будемо — даруйте тільки житє нашим жінкам і дїтям, що остали дома. Наколи ваша воля, то ми самі готові собі завдати смерть.

Тодї вожд Іспанцїв велїв їм сказати, що дарує їм житє а навіть усїх ранних, єсли іно покленуть ся нїколи більше в ті сторони не вертати. Колиж посьміють раз єще до сих берегів причалити, то в той час їх усїх повбивають перунами, а остров їх затоплять в глубинах морских.

Як-же повернути нам домів — сказав оден з Караібів — коли ви спалили наші судна?

Позволю вам побудувати иньші, ось тут маєте сокири. Дикі з радостию приняли сю ласку і митю кинули ся стинати дерева. Іспанцї подали ся з поворотом до замку.

В тиждень по сїм шість лодий стояло вже готових. Караіби спекли і пожерли тїло вожда з червоним пером, бо вірили, що через те наберуть ся такої хоробрости, яка єго оживляла.

Дон Хуан заосмотрив їх у припаси поживи на дорогу і звернув їм одинайцять ранних, котрі могли вже з ними плисти. З двох соток Караібів, що прибули на остров, тільки 56 вернуло домів.

З того часу минає вже рік, а нї одно караібске судно не причалило до острова, на котрім так страшні понесли втрати.