Робінзон Крузо/Глава XLIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XLIV
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XLIV.
Стан острова. Єго жителї. Основанє міста. Розлука. Тишина на мори. Величезна фльота. Страшна подїя. Похорон праведника. Роздираний болем вертаю до Анґлїї Подорож на Всхід. Дальша судьба кольонїї. Закінченє.

Вислухавши розказу Іспанцїв, повідомив я їх, що привожу чимало людий і всїлякі припаси одежі, оружа і амунїциї. Врадувало їх се вельми і дякували мені сердечно, що про них не забував.

Небавом надійшли три Англичани. Еткінс, що так ворохобничо поводив ся зразу, поправив ся цїлковито а в борбі з дикими зложив докази незвичайної хоробрости, — але змарнїв нїнащо і слїдно було ,що не довго потягне. Хотїв я брати єго з собою до Анґлїї, але він промовив:

Пане ґубернатор! най Бог сторицею заплатить вам за ваше ласкаве поведенє зі мною драбугою, котрий по правді не раз вже вартав повиснути на шибеници — але до вітчини вертати не хочу. Нагрішив я чимало, найже вмираю тут, де Бог милосерний вразумив мене і позволив стати чесним чоловіком. Може товариші мої повернуть домів, я таки тутки остану.

Що нам робити в Анґлїї? — сказав оден з матросів. Тут маємо усего доволї, а там прийде ся гірко трудити і до смерти по морю скитати. Наколи пан ґубернатор позволить, ми на сїм острові доживати-мем віку.

Трох іно Іспанцїв просило ся до Европи, бо задумували повернути тут з родинами, котрі остали в Іспанїї. Я взяв ся заплатити їм дорогу.

Відтак привів я нових поселенцїв з корабля. Не могли налюбувати ся красою острова і радо на нїм осїли. Тепер число сьвіжих і давнїйших жителів моєї держави так представляло ся:

Англичан 22 Англичанок 25.
Бразилїйцїв 5 Бразилїянок 7.
Іспанцїв 17
Караібів 4 Караібок 3.

Разом мущин 48, жінок 35 — не вчисляючи мене, Пятницї і єго батька.

Така осада, посїдаючи подостатком оружа і амунїциї, могла відперти і кількасот диких, наколи-б зважили ся поновити зачіпку.

Порішив я остати на острові цїлу зиму, а капітан мого корабля мав поплисти до Іспанїї і привезти родини поселенців. Дав я єму також повновласть стягати родини добровольцїв, котрі схочуть осісти між нами.

Сейчас по від’їздї капітана взяли ся теслї з підмогою осади стинати дерево на будову місточка. На ту цїль виглядїли ми узгірє над заливом моря, що творив прегарну пристань. Поперед усего порішено виставити дві каплицї: одну для католиків, себ-то Іспанців і Бразилїйцїв — другу для Англичан. Для поміщеня усїх родин прийшло ся побудувати 28 домів. Дон Хуан і Ґонзалєс не хотїли оставити замку, їм отже поручено сторожу кріпости і арсеналу.

Бразилїйцї взяли ся закладати плянтациї, анґлїйскі хлібороби повибирали собі поля, теслї обрабляли дерево, кравцї з жінками шили одежу і білє, — словом незвичайний рух закипів на пустім до недавна острові.

З початком мая повернув щасливо висланий корабель і привіз анґлїйського пастора з жінкою і донькою і старенького католицького сьвященика. З Іспанцями прибуло 13 осіб, між сими пять членів родини, наконець з Анґлїї приїхало трох жонатих мужиків з дітьми, чотирох парубків, стельмах, столяр, двох ткачів, пивовар, слюсар, римар хірурґ, котляр, гончар і другі ще ремісники і кольонїсти з родинами так, що населенє виносило тепер: Англичан 110, Іспанцїв 31, Бразилїйцїв 12, Караібів 8 — отже разом 161 люда. З того пять оставало в замку, а прочі містили ся в 49 домах міста, котре на мою честь прозвали Робінзонтаун[1], се-б то місто Робінзона.

Спершу мав я гадку покинути остров на весну, але прийшло ся забавити цілий рік, бо треба було розпаювати ґрунта і завести лад в кольонїї. Доперва 26. червня 1673. р. відплив я, пращаний слезами вдячности і грімкими вистрілами замкові батериї. Одна лиш прикра подія помрачила нам хвилю розлуки, а іменно смерть батька Пятницї, котрий на два тижні перед тим помер.

Бідний хлопець пригноблений страшним ударом не хотів оставати на острові і просив ся зі мною до Анґлїї.

Полишив я осаду під зарядом Дон Хуана в цвитучім стані, заосмотрену в усе, що до єї розвитку було потрібне. Рогата худоба, безроги і вівцї привезені мною, почали вже множити ся, будова місточка ішла скоро, словом — мав я надїю, що за які лїта розвине ся тут прегарна кольонїя.

Третьої днини по нашім виїздї залягла на мори зловіща тишина; через кілька годин посував ся корабель ледви замітно, та нараз попав у морску течію, котра стала єго гнати ід всходови.

Двічи матрос з коша на щоглї остерігав, що бачить землю у всхіднім напрямі — на таку далечінь годї було доглянути з помосту, чи се остров, чи більший шмат суші. Опівднї вигладив ся океан мов зеркало, і ми побачили на милю на всхід землю. Межи нею а нашим судном вкрило ся море множеством чорних точок, що живо ворухали ся сям і там. Керманич розізнав в них караібскі лодї, котрих могло бути звиш 150.

Либонь дикі доглянули наш корабель, задержаний тишиною, і всїли в човна, щоби єму близше придивити ся. Не врадувало мене се нї трохи, бо легко могло прийти до борби, котрої я собі не бажав. Осада корабельна, наслухавши ся на острові всіляких історий про хоробрість і жорстокість Караібів, затрівожила ся сильно, а нїяк було обминути з ними стрічі, бо нї вітрець не ворушив вітрилами, а морска течія звільна та невпинно посувала корабель ід берегови.

Промовив я до осади, загріваючи єї до відваги, відтак приказав нарядити пушки і ручне оруже, також приладити сосуди з водою, наколи-б дикі захотїли підпалити корабель. Було нас всіх 27, а на фльотилї диких находило ся звиш 1000 люда.

Пів години опісля окружило нас множество човнів. Караіби мали здає ся нам;р вдарити нараз з усїх сторін. Потрясаючи списами і натягнувши луки, почали видавати проймаючі оклики. Ми візвали їх знаками, щоби віддалили ся — порозуміли нас, але у відповідь пустили хмару стріл, з котрих одна ранила матроса. Осада, кипучи жаждою мести, так і рвала ся до бійки, та я нерозумний! зволікав: — жаль було мені тих темних людий, котрі й не знали, яка нерівна з нами борба. Порішив я ужити ще послїднього способу, щоби їх вразумити.

Пятнице! — кажу — вийди на верх корабля і промов до них. Скажи їм, що на корабли суть духи, володїючі перунами, що наколи сейчас не відпливуть, то знищимо цїлу їх фльоту і вимордуємо всїх без пощади.

Індиянин взяв у руку зелену вітку, вибіг на поміст і став привітливими рухами скликувати диких. По часови одна з найбільших лодий, в котрій було двайнайцять мужа, підоплила під корабель.

Ледви Пятниця скінчив свою промову, як ось дикі у відповідь сипнули на него градом стріл — дві прошило єму груди. З глухим зойком повалив ся нещасний на землю.

Митю кинув ся я до вірного товариша. З сумним усьміхом глянув менї в очи, хопив мою руку, притис до уст, а відтак спустив духа.

Стріляти! стріляти до тих мерзавцїв! закричав я роз’ярений до крайности — цїлити добре і бити без пощади! ах! лотри, злочинцї!

І хопивши льонт в руки, перший звернув я вистріл на зрадливу лодку. Загудів грім і судно щезло з поверхнї вод. По сїм посипали ся другі сальви, матроси без уговку наряджували пушки і пускали смертоносні кулї до найдальших лодий , щоби тим чином близшим не дати утечи. Три чверти години трівала страшна канонада — три части ворожої фльоти знищено, трийцять ледви човнів спасло ся від погибели, море вкрили куски лодий і мертві тїла Караібів.

Сей вид проняв мене жахом і я велїв закінчити борбу. Що менї по смерти отсих нещасних, та-ж они в своїм краю мають повне право відогнати Европейцїв, котрі в Америцї допускали ся таких страшних жорстокостий і девять десятих населеня винищили. Ах! радо дарував би я їм житє, віддав усе майно, коби лиш дорогий мій Пятниця віджив.

Усьмішки, з якою конав, і строга смерть не зігнала з того любого облича. Припавши до мертвого тїла, сидїв я з заломаними руками, а мої горячі сльози падали на кохане, зимне вже лице. Від часу, коли дізнав ся я про смерть родичів, не переживав ще так страшних хвиль розпуки. Не в силї був здавити болю, лиш вряди-годи виривали ся з уст слова:

Пятнице! мій дорогий Пятнице!

Сонце вже клонило ся на запад, а я все ще тонув у своїм горю; товариші не зважили ся мене потїшати. Наконець капітан приступив до мене, а торкнувши легко плеча, просив, щоби переміг я біль і залишив даремні горюваня. Мов зі сну важкого прокинув ся я, підвів і дав знак, іцоби ладили похорон.

Обшили тіло Пятницї в нове вітрильне полотно, прикріпили до ніг дві кулї і зложили на дошцї посеред помосту. Місто сьвященика відчитав капітан на голос послїдне смертне благословенє, взиваючи присутних, щоби помолили ся за душу покійника.

Ціла залога зібрана на помостї а сердечно полюбивша бідного Караіба пала навколішки до молитви — горячі слези спливали по обгорілих лицях тих людий, так твердих на біль і зворушеня.

На сей вид така розпука здавила мою душу, що не тямлячbсь з болю, з голосним риданєм кинув ся я на мощі товариша; ледви мене відтягнули.

Матроси підняли дошку і помістили єї на краю судна так, що більша долїшня половина тїла виставала поза корабель. Капітан відчитав послїдню молитву. Пращай, дорогий мій брате, товаришу засланя, сердечний друже, пращай, пращай на віки!

Дошка задрожала, тїло легко сховзло в море, котре на завсїгди на віки зімкло над ним свої хрустальні води.

І не стало Пятницї.!

Сумна ся подїя змінила зовсїм мої пляни. Місто плисти до Бразилїї, як се я зразу задумував, подав ся я прямо до Анґлїї, де прибули ми без нїяких вже пригод з кінцем вересня.

Майно моє, що виносило звиш 65.000 L. запевнювало менї безжурне житє, але брак ріднї, смерть Пятницї а крім того колочнечі в Анґлїї і сусїдній Шкоциї спонукали мене до нової подорожи, сим разом на всхід до Індиї, островів Сундайских, Китаю і Сибіру. Не стану єї подрібно описувати, бо се не стоїть в нїякій звязи з моїм островом. Скажу іно, що в торговли в Індиї і Китаю і в транспортї футер зросло моє майно двічи.

Сею торговлею занимав ся я лїт одинайцять. Коли наконець повернув домів, вже Стюарти а Анґлїї не володїли, а на престолі засїв Вільгельм ораньский, що передше панував в Голяндиї. З ним і мир повернув до краю.

Корабель, пливучий з Антилїв, привіз менї дуже сумні вісти про стан моєї осади:

До 1680. року се-б то так довго, докіля жив Дон Хуан, усе ішло як найкраще, а населенє зросло до 400 люда. Та по єго смерти Англичани, шістть раз численнїйші від жителїв романьского племени, стали гнобити Іспанцїв і Бразилїйцїв так, що згодом прийшло між ними до борб, наслїдком котрих Романцїв прогнано з острова.

В кілька лїт опісля під пору, коли француский король Людвік XIV. пособляв зверженому з престола Якову II. Стюартови в борбі з Вільгельмом ораньским, підоплив случайно француский корабель під мій остров. Побачивши застромлений на замку англїйський прапор, знищив місто, а жителїв єго взяв в полон або вимордував.

Так оселя, задля котрої понїс я стільки труда і коштів, упала ще за мого житя. Було в сїм і моєї трохи вини, бо належало підчинити остров під вдасть анґлїйської корони, котра безперечно з’уміла би захистити єго від ворожих нападів своєю могучою опікою, як захищала другі кольонїї.

Пригноблений тими невідрадними вістками, покинув я торговлю і живу тепер в моїй палати, недалеко міста. Найлюбійшим моїм занятєм є вишукувати молодих людий, що бажають стати моряками; їм пособляю виобразувати ся в сїм званю. Крім того радо несу поміч шкільній молодежи, бо знаю з власного досьвіду, як гірко приходить ся в житю без науки.

Коли вмирати-му, перекажу своє майно на образованє спосібних ремісників і хлїборобів і на ширенє між ними просьвіти, бо она одна тільки є головним жерелом могучости кождого краю; поки-що готовлю ся до послїдньої подорожи, котрої крайна мета... вічність.


  1. town — місто.