Робінзон Крузо/Глава XVII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XVII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XVII.
Москити. Виправляю скіри і беру ся за кравцьованє. Розпука. Розважаю своє положенє. Ґренляндскі нитки. Новий одяг.

Ще ж иньша обставина спонукувала мене до скорого зладнаня нової одежі. Саме з початком дощевої пори появили ся цїлі громади москитів[1]. Ранїйше не бачив я їх зовсїм, хиба в лїсї, де нераз нападали на мене в моклавих сторонах і шпигали немилосерно. Тепер, коли луг, примежний моїй печері, перемінив ся в одно болотє, навкучливі сї комахи внадили ся на добре і гризли залюбки моє тїло немов-то найкрасші свої ласощі.

У день давав я собі з ними ще якось раду, зате в ночи годї було видержати: шпигали по цїлім тїлї, влїтали до губи так, що мусів нераз обкладати ся цїлий сьвіжою землею, щоби біль трохи усмирити. Коли-б був у мене огонь, то димом викурив би ту кровожадну комашню. В ночи залазив я під верству кокосового листя, але і крізь него з’уміли они дібрати ся до скіри. Моє лице і руки аж попухли з наколюваня — а які терпіня дожидали мене в будучности, наколи одяг до хтеми підре ся? а час сей вже був недалекий.

Не було иньшої ради, тільки взяти ся до кравцьованя. Нераз бувало дома направляв я собі сам подерту одежину, щоби мати не побачила, стрібую тепер нову ушити.

Та не пішло се так гладко. Передовсїм скірки були за тверді. Убивши заяця і обтягнувши, кидав я скіру звичайно де небудь, не дбаючи, на щоби придала ся. Через те зсихала она на сонци, а коли прийшло єї простувати, пукала під руками. Треба було вперед змягчити.

Чув я, що кожемяки мочать скіри в корі дуба, але дубів на моїм острові не було. — Хиба намочу в морскій водї, коби іно волося не ушкодити — подумав я — і, користуючись гарною погодою, побіг над беріг. Порозкладав скірки волосом на землї і по черзї став зливати водою. Іно котра змягчіла, тер я її в руках як прачка шматє. По кількох годинах працї вдало ся менї здебільша їх виправити. Відтак ножем видирав з кождої останки мяса і стегна, а ,присипавши піском, тер знову,, щоби ще красше подали ся. Під вечер мав я таким робом усї чотирнайцять скірок виправлених.

Материял вже був — тільки краяти. Стару одїж взяв я на форму, та мій ніж за дві місяцї вживаня так притупив ся, що доперва мусїв я вперед виострити єго трохи, щоби забрати ся до краяня. Ах! з яким трудом приходило се менї, нїхто не няв би віри! З цїлої штуки материї краяти, се справдї дурниця, але прикладати ось так по кускови, мірити, трібувати — від того аж голова завертілась. Наконець розложив я усї части одягу з окрема на земли і аж таким чином потрапив до ладу.

На жаль! скірок було за мало, ледви на кожушок по коліна статчили, про ногавицї і не згадувати.

Усе вже зладжене, тепер сїдай, небоже, і ший! Та ба, а голка де? а нитки? Волокна пізанґу не пригожі на се, бо за грубі і за мало гнучкі, а лен і коноплї не росли на моїм острові.

А голка? Спершу думав зробити єї з желїзного вістря відломка файки яке подибав у кишени — тільки чим зроблю в нїм ушко, коли не мав нї огня, нї жадного острого приладу. Прийшло ся отже сю гадку залишити, а про друге гадати. Чи не примінити-б менї острих рибячих кісток? Море викидало на берег рибу, она здихала і зігнивала, а кістки оставали. Стрібував я в одній гарній кістцї провертіти кремінцем дїрку і вжити місто голки до шитя. Але проверчувана кістка ломала ся борзо. — Зажурений не знав вже я, як радити, коли се згадав кільцї мяжня сильні, тверді і острі, чого наглядним доказом була моя стара, поздирана на них ноша.

В кущах було їх доволі, і небавом мав я цїлий жмуток. Неставало іно ниток. Найкраще буде спороти панчоху, подумав — і мерщій забрав ся до сего, радіючи мов яким скарбом малим клубочком сїрої бавовни. І в голову не клав як коротка моя радість.

Вістря з файки вжив я місто шила до робленя дїрок в скірі, відтак, привязавши нитку до грубшого кінця голки, переволікав єї крізь отворцї. Та вже за третьою стїбкою нитка увірвала ся — звязав в друге, опять те саме. Либонь панчоха довго вже ношена стрюхла, і нитки послабіли, а я даром іно позбув ся холявки.

Цїла робота нї нащо, без ниток чей-же шити не будеш. Пригноблений невдачею, кинув я усе, і, присівши в кутї, став роздумувати над своїм невідрадним положенєм. Кільки то лиха зазнав я досїля на сему непривітному острові — день-у-день нова жура, а нїякої потїхи, нїякої хочби надїї кінця.

Кораблі европейскі не мають за чим в сї сторони пускати ся, хиба буря зажене їх тутечки, щоби розбити о скалисті береги. О моя-ж ти доле щербата! чи є на цїлому божому сьвітї другий такий безталанний як я? Га, може й є, хто там знає. А ось розважмо тепер по правді, кільки лиха, а кільки добра довелось мені тутки за ввесь час зажити:

Злі сторони житя:

Живу на пустім, глухім острові без надїї визволу.

В далинї від людий самітний і безпомічний заточник пожираний тугою, найменьшу річ мушу з несказаним трудом добувати.

Полишений усїх вигод, не маю чим хребта прикрити, не маю огню, без котрого важко обходити ся людинї.

Працюю так гірко для придбаня найперших средств житєвих, коли в Европі мав би усего подостатком і жив в добрі і вигодах.

Не маю оружя проти дикунів і хищних зьвірюк і кождої хвилини можу марно погибнути.

Від трех місяцїв не доглянув я на мори нї одного судна, не бачити менї вже либонь рідної землї, а вмирати на засланю.

Добрі сторони житя:

Але не потонув з другими у филях океану, і може ще поталанить ся менї красших днїв діждати.

Але не загибаю з голоду, маю власне захищене житло, а на острові бивно поживи і скусні овочі.

Але живу в горячім підсоню, де і без одежі можна обійти ся — а що, наколи-б розбитє заскочило мене десь на зимній Півночи?

Але працюєш сам на себе вільний і свобідний. Згадай іно неволю мавританьску, де нагайкою гнали до роботи.

Твій страх безосновний, — чи бачив ти тутки хищні зьвірята або Караібів?

Пять лїт не бачили тебе родичі, три місяцї засланя мала за се на тебе кара. Та стрівай, не знаєш ще, який конець тебе дожидає.

Таке зіставлене розважило мене і скріпило на дусї. Правда, що стан мій невідрадний, але бувають і прикрійші. Не кидай надїї, не піддавай ся лиху, а подбай радше скільки сил поправити свій побут на острові. А нитки — невелика жура — не такі невдогоди вдалось вже тобі побороти, побореш і отсю!

І справдї нагадав я собі, що в часї подорожи до Ґвінеї був на корабли моряк, котрий давнїйше плавав до Ґренляндиї[2] на ловлю китів. Сей розказував, що тамошнї жителї вживають до шитя струн, вкручених з кишок тюленів[3] Порішив я отже наслїдувати Ґренляндцїв і, забравши лук і стріли, пустив ся в лїс на лови.

Та заяцї гей нароком десь заховали ся, прийшло вдоволити ся папугами. Жаль менї було сердечно тих лїсних весельчаків, та що-ж, близша сорочка тїла. Убив їх кілька, а спрятавши гарні перця, справив відтак птахи. Вимиті і вимочені кишечки давали ся прегарно скручувати. На другий день мав я вже спорий пучень тонких струн, котрі для більшої гнучкости висмарував ще заячим товщем. Опісля почав шити. За пять днїв приодяг торжественно нову ношу.

Скупаний і вичепурений подабав я вельми на льондоньского коминяря, коли в недїлю прибере ся до церкви. Прожогом метнув ся відтак до потока і аж засьміяв ся у голос, коли побачив себе у єго прозорім зеркалї. Зашитий у волохату скіру виглядав я справдї незвичайно. Одяг мій був цїлковитий, не ставало іно камашів. Кожушок зі скір заячих волосом на верх представляв ся величаво, ногавиць позавидував би і найбільший чепурій споміж Неґрів, на голові капелюх з прутя банану сторчав як страхопуд серед збіжа, одна нога в холявцї панчохи, друга звинена куском полотна, здертого зі сорочки. Заросле лице, розкудовчене волосє, бо тільки пальцями щоденно причісуване, лук і стріли при боцї, торба через плече, в одній руцї списа, два рази висша від мене в другій стрепіхатий парасоль — ось як виглядав могучий самодержець самітного острова.

Коли-б так показав ся я тепер на улицях Льондону, гнала би за мною товпа, немов за чудовищем. А штудерний який чоловік взяв би мене возити по ярмарках буцїм то дикуна з незнаної країни, котрий живить ся іно сирими рибами і людским мясом.

Але я радїв несказано власноручно ушитим одягом і довго ще призирав ся своїй чудацкій стати, відбитій у прозорих водах потока.

Европейский одяг, вправдї лиш трохи цїлий але мені дорогий споминами — порішив я убирати лиш инколи в сьвята. Осталий більший кусок сорочки зачіпив відтак як хоругов на дереві, котре росло на побережу, щоби тим чином сповістити пливучі кораблі, що на сїм острові живе і взиває ратунку людина.




Робінзон Крузо (1919). Стр. 80.jpg
Робінзон зачіпає хоругов на дереві, щоби звернути увагу кораблїв.

  1. Москити або кумляки зовуть ся в горячих краях всїлякі роди насїкомцїв, котрі колять дуже болючо, як наші комарі.
  2. Ґренляндия, признавана за найбільший остров на земли, положена на мори Ледоватім на північ від Америки. Полуднево — західне побереже належить до Данцїв. Жителї переважно Ескімоси.
  3. Тюленї, ссучі морскі зьвірята — належать до сїмейства плавоножцїв або чогироплавчатих, бо ноги перемінені в них в плавцї. Кормлять ся рибами — живуть громадами в північних морях Европи і Америки і суть для тамошних жителїв вельми важні, бо достарчають їм трану, скіри, костий і кишок.