Робінзон Крузо/Глава XVIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XVIII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XVIII.
Різдво. Спомин про дім і родичів. Новий рік. Ячмінь. Трясенє землї. Гураґан і злива.

Другої днини по зладженю одягу почислив я час в моїм калєндари і засумував ся вельми. Нинїшний день був навечерієм Різдва Христового.

Спомини про дім родинний мов стадо журавлїв налїтати стали на душу. Згадав усе минуле, дороге. В сей день запирано у нас склеп уже з полудня, батько казав відтак переносити ся до гостинної комнати. Мати у той час заходила ся коло величезного плямпудінґу[1] і начиняла сама індика. Дві ті страви мусїли бути доконче. Сей старинний звичай, у нас торжественно заховуваний, водив ся від непамятних часів. Вечером засідали усї довкола великого стола ураз зі службою, а опісля розкривав батько Сьвяте письмо і читав уступ з евангелія св. Луки про народжене Христово, починаючи від слів:

— І стало ся в ті днї, що вийшов приказ від цїсаря Августа, щоби списано весь народ...

Вислухавши уважно сьвятих слів, сьпівали ми пригожі побожні піснї а відтак ішли за родичами до окремої комнати. Там стояв стіл, білою скатертю вкритий, під нею лежали дарунки для дїтий, домашних і слуг. Батько піднимав скатерть і роздавав по черзі, що кому припало. Які-ж там були радощі, крики, втїха! Тямлю добре ті часи, коли ще вся рідня була дома. Старші братя діставали звичайно в дарунку щось з одягу — я наймолодший безлїч всїляких іграшок, котрі служили менї аж до іменин — тодї заступав їх знов сьвіжими. Були се прегарні для нас сьвята, тому з нетерплячкою дожидали ми дїти сьвятого вечера і місяць вже наперед числили днї до Різдва.

Тепер, коли все те так живо стануло менї на думцї, здавилось серце несказаним болем, і я ударив в гіренький плач. Довго, довго голосив так навзрид, не в силї вгамувати ся — і слези принесли менї пільгу, немов з ними сплила уся гореч, усе важке, що стільки часу накипало у грудех. І на души стало лекше, але до працї не був я вже нинї спосібен.

Цїлу днину просидїв так на горбку біля печери, поглядаючи в ту сторону, де находила ся моя дорога Анґлїя. Чудова тропікова країна зі своєю пишною зелениною і цьвітами, до котрої онодї так рвав ся, остогидла менї в отсїй хвилї. Згадав я білий снїговий пух, що вкриває Різдвом широкими просторами мою вітчину, згадав ріки, сковані ледовими кригами, згадав тріскучий мороз — і затужив опять за рідною, коханою зимою.

Саме Різдво ще сумнїйше прийшло ся менї проводити. Дощ лив, не вгавав, і я приневолений був пересидїти весь час в печері. Туга зжирала душу — але доперва під вечер другого дня, коли трохи прояснило ся, вийшов я з дому.

Надійшов новий рік 1657. На острові стрітив я єго одинокий без родини і друзїв і пожелав сам собі скорого визволу звідсїля. З полудня вибрав ся на лови, та ізза спеки мусїв шукати захисту в тїни дерев. Як вже сонце стало поринати, пустив ся я в глубину острова, ще менї незнакому. Нараз, вийшовши з лїса, побачив стадко кіз. Вразила мене їх поява, бо досї не доводилось тих зьвірят стрічати.

Серце вдарило живійше, радісна гадка прошибла мною: хто зна, чи нема де на острові оселї Европейцїв, до котрих отсї кози приналежать. — Пустив ся я за зьвірятами, накликуючи їх блеянєм, але сполошені кози щезли митю в гущавинї. Біг і біг в надїї, що заведуть мене може до якої людскої загороди, та дарма! А ту вже й ніч западати стала, а я збив ся з дороги. Прийшло ся в лїсї нічлїжити. Доперва другої днини під вечер по довгім скитаню повернув я до своєї печери.

В місяць по сїй прогульцї, коли ішов берегом в місци, де мене море викинуло, побачив я зелені колоски ячменю. Зразу очам не няв віри. Европейське збіже на сїм острові? сон се, чи ява? від куди взяло ся оно тутечки?

Доси не згадав я на Бога. Взивав вправдї нераз єго помочи, але іно в хвилях найбільшої тревоги — а коли гроза проминула, знов позабував про найдобротливійшого Вітця. Тепер на вид сих колосків чудово засїяних почув я несказану радість і подумав собі, що, як онодї кормив Бог чудесним способом пророка Ілию на пустини, так менї дає тепер докази свого щедрого Провидїня.

Ся гадка зворушила мене глубоко. І чим я окаяний грішник заслужив на чудеса божої ласки? Вже хотїв впасти навколїшки, щоби подякувати Всемогучому, коли се бачу під деревом малий мішочок від збіжа, котрий я сам в перший день мого тут проживаня покинув був байдужно на землю. Мерщій схоплюю ся на рівні ноги, сердитий сам на себе, що звичайну природну подїю взяв за провидїнє небес. Позабув я негідник на ті безконечні ласки, якими надїляв мене Бог доси, за котрі і не здогадав ся я єще Єму подякувати. Так то не покидала мене давна легкодушність і маловірє.

Правда, за молодих лїт вчила мене ненька про Бога і Єго сьвяті дїла, — але відтак серед бурлацкого житя иньші подїї і вражіня придавили сьвяту віру дїточого серця; — коли щастило ся, і не думав я про всемогучого Творця, — а як біда доскулювати стала, місто молитов — клятьби і виріканя спливали на уста. Не розважив я ось і тепер, що лиш за божою ласкою пали ті зерна у таке місце, де захищені від сонця серед пухкої землі виросли так гарно. Наколиб трапили на тверду скелю, чи принесли би менї хосен?

В половинї мая зайшла подїя, в котрій трохи не втратив житя. Сидїв я саме при входї печери і стругав щось ножиком, коли се знечевя почув якийсь, чудний, підземний рокіт. Схоплюю ся з місця і позираю в гору, чи не надтягає туча. Гляджу — і серце в менї завмерло: вершок гори над печерою дрожить, хитає ся страшенно. Наконець з гуркотом провалює ся в низ, загативши потік ломами каміня. Стревожений до глубини душі, перескакую мур і втїкаю над море, щоби і самому не погибнути під звалищами.

Се трясенє землї! — закликав я, стукотячи з остраху зубами. І глядїв довкола, дожидаючи, коли розступить ся земля і поглотить мене у своє бездонне ирло.

По часинцї повторило ся трясенє опять, та вже слабше від першого — тільки чув я якийсь гук в моїй печері, а здалеки бачив, як хитали ся шпилї гір, а оден над морем з лоскотом провалив ся в филї, викидуючи в гору високий стовп води. Гляджу дальше, аж ось в другій горі, що стояла недалеко, розпукло ся узбіче в однім місци, і відтїля ішов дим і огонь, вилїтали каменюки і попіл, і щось текло наче огниста річка. Нагадав я собі з розказів моряків, що бувають на землї гори, з котрих добуває ся огонь і ллє лява, себто розтоплена сїрка, салїтра та другі земні мінерали. Викидують їх на верх підземні пари, наколи розширять ся і найдуть собі щілину до виходу. Гори такі звуть вульканами. Мав їх тепер перед собою.

Як живу, не бачив я ше трясеня землї, нї вибуху вулькану. За першим рокотом почало менї в голові мішатись, за другим припав до пня величезного дерева і кликав в божевільнім остраху: Боже мій! Боже! змилуй ся наді мною!

На часинку землетрясенє затихло, лява перестала витїкати, гудїнє змовкло, та я все ще не зважив ся повертати домів. Присївши під деревом ломив руки в розпуцї. Подїя проняла мене до живого. Так не можу вже я тепер нї хвилини бути безпечним і певним житя: одно таке землетрясенє, один вибух вулькану, і вся моя праця, моє житло і я сам спічнемо під горою каміня.

Тимчасом воздух ставав чим раз душнїйший, чорні хмари затягнули увесь небосклін. Зняв ся вітер, і в пів години заревіла шалена хуртовина. Море клекотїло неначе кипень, спінена площа бовванїла гребенястими филями, водні гори вдаряли скажено о береги, вириваючи дерева з корінєм. По двох годинах сердитого вітру прорвали ся хмари, хлинув дощ. Не дощ, а цїлі струї води летїли в низ одним шипучим потоком.

Мокрий як хлющ сидів я на моклавій земли. Трясеня не поновляли ся більше, і я порішив вертати в печеру, бо серед такої зливи годї було на дворі оставати. Бредучи по пояс, перейшов я увесь луг під водою. Провалені скелї загатили потік, котрий став причиною повени.

З несказаним трудом дібрав ся я якось напомацки до печери. Дрожав зі страху, чи нове трясенє не погребе мене під розвалинами, та бо знов і під голим небом нїяк було довше сидїти. Найшовши на борзї сухий кут, прикучнув я тямки і задрімав.

Дощ цїдив від рана — а коли зважив ся я виглянути з печери, увесь аж похолов: більша часть моїх теремів лежала привалена і засипана ломами каміня. Як-би се стало ся в ночи, не жити би менї вже нинї. Мій ратунок був справдї чудовий, бо саме пивниця і місце над постелию були привалені. Відтак побіг я подивити ся на вульканїчну гору. Огня вже не було, тільки лява текла ще, заскорузлюючи ся поволи зверха. І я трохи очуняв зі страху.

Опівднї прояснило ся, води сплили до моря. Треба було брати ся до очищеня печери. Важка се була робота, бо не мав я нї тачок, нї візка на вивіз землї, лишень нужденну мотику з мушлї. Та се мене нї раз не лякало — працював цїлу днину без уговку, щоби усунути землю знад пивницї і дібрати ся до своїх припасів.

Занятий роботою, і не подумав я за ввесь час про поживу, тепер аж під вечер взяв ся до їди. Але якось нїчо не йшло в смак, пив тільки цїлїський день, а спраги не в силї був вгасити. Раз-у-раз прошибала мене дрож, то знов кров горячим приливом вдаряла до голови.

Чи се з утоми, чи в наслїдок пережитих подій почув я тепер в усїм тїлї дивну неміч і охлялість у членах. Не в силї дальше працювати, положив ся ще за дня на ліжко з сухого моху, а зверха прикрив ковдрою з заячих скірок, котру іно-що ушив недавним часом. При постели приладив дві великі мушлї з водою, щоби в ночи не бігати до жерела.




  1. plumpudding — улюблена анґлїйска лєґуміна з булки, муки, товщу, розинків і міґдалів, — поливає ся румом, котрий при поданю запалюють.