Робінзон Крузо/Глава XXIX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XXIX
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XXIX.
Виправа на західну часть острова. Чужа сторона. Острах. Утеча. Всїлякі здогади. Понеханє ґаздівства. Розпука.

Коли покіцчив я грудневу сїйбу, задумав вибрати ся на довшу прогульку по острові. З тої ночи, в котрій непояснена луна так мене перестрашила, минуло вже півтора року, а за ввесь той час не виходив я нїкуди, хиба до мого хутору. Безлїч працї придержувала мене дома, а також — сказати правду — страх огорнув такий, що бояв ся я запускати в дальші сторони острова.

Забравши тепер, як звичайно, усе пригоже зі собою, справив ся я в дорогу, що йшла в противнім напрямі як досї. Переднїщі мої походи обіймали іно всхідно — полудневий конець острова, та північ і захід були ще менї зовсїм чужі, — раз доконче треба розслїдити усю країну вшир і здовж.

Перейшов я спорий шмат лїса, що окружав мою долину з замком, і дібрав ся на чисту площу. Ланц невисоких горбків сїрів по єї конець. Вдрапав ся я на найвисший шпиль, що гей-би рогом заходив у море. У єго підніжа котила ся доволї глубока річка і ту саме впливала в океан. Приплив моря збільшав єї глубінь і творив немов залив — прийшло ся одначе підождати, аж вода спаде, щоби перейти на другий бік. Поки-що сїв я на березї і призирав ся рибкам, що плили в гору ріки, а по відпливі моря у низ повертали. Прегарне се було місце до ловлї, тим то і порішив я зайти сюди колись з сїтию і стрібувати рибарити.

Коли вода трохи спала, скинув я одежу, скрутив в клунок, помістив на голові і пустив ся в брід. Небавом станув щасливо на березї і одягнувши ся, рушив дальше.

Околиця сих сторін була неврожайна, місцями гориста, деинде знов скалиста. Між тим стало вже смеркати, бо сонце перед хвилиною запало в море; прийшло ся глядїти нічлїгу як звичайно на найблизшім дереві. Подибав я доволї догідне ложе між двома розлогими гиляками і там заснув внедовзї, здоровим, кріпким сном.

Прокинув ся скоро сьвіт жвавий і веселий, попоїв дещо і пустив у дальшу дорогу. Опівднї вдало ся менї устрілити якогось великого птаха з семейства тетерюків, котрий упечений мав дуже скусне мясо. Кілька пригорщ води, а на закуску золотий ананас довершили мій обід. Найгірше горячо продрімав я, а відтак вперед! Не вільно тобі, пане Робінзоне, спочивати, доки не зміриш усего свого царства і не дійдеш до камінного горбка, що накопичив ти єго перед двома роками у послїднїй прогульцї.

Під вечер вийшов я на простору долину під лїсом, з котрого щойно вибрав ся: була она сям і там заросла травою, але над самим берегом простягнув ся шмат землї, вкритий дрібним, вохким піском. Здалеки добачив я гніздо черепахи, а що голод став уже доскулювати, порішиб я тамки шукати поживи.

Спішу вперед жвавим ходом, коли се нараз подибую на піску... витиснений слід чоловічої ноги. Чи думаєте може, що по трех лїтах самоти врадував ся я отсим доказом людского житя на острові? Де там! навпаки — несамовитий острах огорнув мою душу. Знав я, що на островах Караїбського моря живуть дикі людоїди. Мов громом прибитий станув і споглядав я на сей зловіщий слід і дрожав з трівоги і обзирав ся довкола, чи не побачу де у кущах громади лютих дикунів. Але могильна тиша царила довкола. Зібравши на відвагу, поповз я обережно на недалекий горбок, відкуди можна було займити оком далекий простір. Та і тут не доглянув я нічого. Бігцем пустив ся знов над море і шукав за новими слїдами, але не подибав їх більше.

Мушу ще раз обзирнути той слїд — шепотїв я до себе нишком — може се іно гра моєї уяви або таки моя власна нога, і я лиш трівожу ся даром. — І побіг знов на те саме місце — та нї! відтиск як найточнїйший! пята, підошов, кождіський палець в пісок врізаний, — а я прецїнь маю чоботи з козячої шкіри. Милий Боже! від чого сей слід? не в силі я сеї загадки розвязати.

І ось несамовита, непоборима трівога огорнула нараз усе моє єство, затрусив ся я на цїлім тїлї і як божевільний почав з усїх сил тїкати. Кожде дерево, кождіський кущ принимав в моїх очех стать людску, найлекший шорох трівожив мене несказано; розвага, зимна кров, спокій покинули мене у сю хвилю, не знав я де і куда біжу. Що зі мною тодї дїяло ся, сего нї розповісти, нї описати — гнав як шалений, потикав ся і вдаряв раз-по-раз. Наконець утомлений до крайности, пав я на землю в гущавинї і тут провів ніч серед мук і здогадів.

Ледви сон стулив мої вії, коли се знов прокинув ся я зі страху, щоби дикуни не заскочили мене нечайно. Усякі суперечні страшні гадки прошибали мою голову. Згадав я торічну луну: нїчо другого, тільки Караїби мусїли зажегти тодї сухі трави[1]. Се наглядно! Сама пожежа не счинила ся без причини, а як уже я згадував, царила у той час як найкрасша погода, отже і перунів не було.

Другої днини о півднї був я вже дома. Мерщій кинув ся на постїль і не думаючи про їду, хоч від вчерашнього обіду крім води нїчого не кушав. Трівога відбирала охоту до всього, найчудачнїйші гадки палили голову.

Се прямо неімовірно! мешкати три роки на острові і не доглянути єго жителів. Нї! Нї! я кріпко пересьвідчений, що крім мене нїхто другий не живе тутечки. Але хто-ж се полишив слїд ноги на піску? як дістав ся він на остров без судна? чому я єго не бачив? Слїд сей прецїнь не мрія, не сонний привид, я видїв єго, доторкав вчера руками. А може тих дикунів загнала буря з тої далекої землі, яку доглянув я раз перед двома роками зі шпиля найвисшої гори? А може, причаливши до неврожайної части острова, закинули думку про поселенє?

Коли-б так прибули в більшій громадї і мене случайно стрітили, тодї жде мене неминуча смерть: убють і з’їдять. А хоч і зможу загодї заховати ся в якім кутку, так знищать безсумнівно мою оселю, повбивають кози, понівечать поля.

Такі гадки мучили нестерпно мою душу. Три днї не посьмів я вийти з печери, бояв ся навіть видоїти кози, хоч треба було се зробити, бо бідні зьвірята могли втратити молоко.

Справивши ся з тим дїлом, зібрав я на відвагу і побіг на ту високу гору пересьвідчити ся, чи не побачу часом якого судна близь острова. Але надія чи острах — бо годї почуваня мої назвати — не оправдували ся. Площа моря сияла у сонци мов гладке зеркало, найменьшого човника нї слїду. Трохи спокійнїйший повернув я домів.

Небавом якось вибрав ся я на свій хутір. Взяв нову спису, лук і повний сагайдак стріл. — Та що поможе мені те все проти череди диких Караїбів, безперечно лїпше від мене уоружених! подумав я. А все таки поборов трівогу і ввійшов в лїс, роззираючи ся обережно довкола.

В долинї найшов я усе, як передше: ячмінь ріс прегарно і заповідав добрий полон!

Ах! що менї з него! закликав я в розпуцї — коли не знаю, чи буду єго поживати. Скорше чи пізнїйше ватага диких Караїбів може наїхати мій остров і знївечити усю мою працю. О нї! не повернуть уже щасливі хвилї давної свободи і безжурности, нїколи не бути вже менї щасливим, нїколи! нїколи!

Замість вертати домів пішов я наново оглянути той зловіщий слїд чоловічої ноги. Думав, може в сумерках не розібрав єго добре — і таки все щось тягне людину розслїдити у сотний раз своє нещастє, немов то в роздираню залюбки власної душі находить відраду і потїху.

Місце те лежало доволї далеко, цїлий день проминув, заки я тамки дібрав ся. Сонце вже почало западати, коли станув у цїли. Задля сумерків прийшло ся відложити розслїди до завтра, а покищо глядїти за нічлігом.

Та де тут спати? ану-ж надпливуть дикуни і доглянуть мене! Стрівожений такими думками помчав я стрілою на недалекий горбок — але на мори пусто — глухо.

Успокоєний вишукав я дерево, вдрапав ся високо, прикріпив поясом до гиляки і заснув.

Прокинув ся ранним ранком і як-стій побіг над беріг шукати страшного слїду. Подибав я єго незабаром. Був він много більший від моєї стопи і очевидно приналежав до чоловіка, що нїколи не носив чобіт — отже до якогось Караіба.

Дрож трівоги стрясла моїм тїлом, не знав я зразу, що дїяти, жах відбирав менї розвагу, а суперечні дикі гадки прошибали голову. В першім приступі розпуки хотїв я розвалити мур довкола печери, знищити цїле житло, стайню і палатку на хуторі, спалити огорожу і засїв, розігнати кози, бо думав, що коли затру усї слїди мого проживаня на острові, буду тодї аж безпечний, і дикуни мене не доглянуть.

Не було що дїяти! озирнув ся я кругом і побачив за лїсом споміж дерев остру кіпчату скелю, що сторчала майже при самій печері. — Се буде моя вартівня! подумав я — з неї усе догляну, що дїє ся в отсїм місци. Стежачи оком за тою скелею, дібрав ся я в півтори години до замку, але ся обставина місто мене розважити, затрівожила ще дужче, бо запримітив я , що дикі причалили до берега зовсїм близько моєї оселї і лиш Провидїнє встерегло мене перед ними. Мучений усякими здогадами, хоч і втомлений, не годен був я заснути.

Другої днини прокинув ся вже много спокійнїйший. Прийшло менї до голови, що остров такий плодющий і великий, а положений — на мою думку — недалеко від суші, не може бути чужий сусїдним жителям. Хто зна’ чи за три роки, від коли тут проживаю, нераз вже буря не загнала диких на мій остров — та знать не припав їм до вподоби, бо инакше давно вже построїли би на нїм свої оселї.

Чув я колись від моряків, котрі бували в сих сторонах, що Караіби не мають вітрил, а кермують свої човна веслами, користуючись припливом і відпливом моря. Наглядна річ, що загнані филею на остров, не зважать ся на нїм нічлїжити, щоби не втратити догідної пори відпливу. Одного тільки бояв ся я, а іменно нечайного нападу дикунів.

При оебрежности можна би й сего устеречись а наколи більша ватага висадить ся на беріг, можу скрити ся в якій печері і там переждати, поки не відчалять.

З соромом приходить ся сказати, що страх, трівога і журба так заволоділи мною, що зовсім позабув я шукати відради в молитві, котра передше усе мене кріпила в таких хвилях. Сум і пригнобленє такою мракою сповили душу, що і не згадав я на слова:

— Взивай мене у днї трівоги, а споможу Тебе, і хвалити-меш імя моє во віки.

А прецїнь, коли-б послухав я був того голосу і в своїх турботах прибіг до Господа і Єму найлїпшому Вітцеви віддав ся з усїми моїми смутками, то безперечно набрав би серця і, скріплений довірєм в Господа на небесах, поборов трівогу і сумнїви, які так важко давили мою душу.




  1. В горячих краях буйні і високі трапи висихають у лїтї, і яайменьша іскорка переміняє їх в одно пламенне море. В американьских степах підпалюють трави нароком, щоби справити землю.