Робінзон Крузо/Глава XXVII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XXVII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XXVII.
Заосмотрене на зиму. Ріжні припаси. Масло і сир. Другі роковини. Клїмат острова. Роблю деякі поміченя.

Два тижні безмаль не був я дома, але застав усе як слїд: козенята підросли, а кози давали молока до схочу. Дуже скоро побратали ся з новими товаришами, а я не чув ся з радощів, коли глядїв на свою худібку.

Перш усього взяв ся я тепер розширювати і прочистити часть печери, що єї трясене землї засипало. В однім місци, де замість твердої скелї був мягкий підклад, легко прийшло ся відривати великі куснї каменя, і так промощував я собі дорогу, що творила гейби підземний прохід. Тамки задумав я переховувати неначе в маґазинї свої всїлякі знаряди. Тим то не вгавав в роботі, а копав землю аж до самої скелї, коли ось — вдаривши сильнїйше ратищем — пробив єї наскрізь: ясне сьвітло впало з-надвору.

Се немудро зробив ти, небоже! — сказав я сам до себе невдоволений — краще було мати печеру з усїх сторін захищену, а то тепер той другий вихід як-раз пригожий для ворогів.

— Сих хиба нема чого страхати ся, нїяких людий я доси на острові не бачив. — Та ось згадав луну. Давно уже не давала менї она супокійно заснути. А так був я передше щасливий і безпечний! нинї дрожав за найменьшим шорохом і жив тягом в тревозї перед чимсь-то ненадійним а страшним...

І хоч поклав ся увесь на Бога і Єму поручив опіку над собою, все таки, тямлячи пословицю: Стереженого Бог стереже! — заложив я пробитий отвір камінєм.

Позаяк опунциї дуже поволи росли, а кози в неволї на припоні чогось марнїли, задумав я зробити для них поки-що огорожу з бамбуса. Тим то вибрав ся за ним до моєї лїтної палатки. По дорозі побачив з радостию, що ячмінь вже зеленїв, а мельони прозябали з землї. З поворотом назбирав я у кошіль богато кукурудзи і порішив громадити поволи єї припаси на зиму.

Тільки не мав я в чім заховати їх на пору дощів, в печері було вохко і зерно могло стухнути. Вилїпив я отже кілька великих глиняних сосудів і доробив до них зверхи ще й покришки. Хоч на вид нескладні, були они трівкі і для мене пригожі.

Зібрану кукурудзу вилущив я з шульок, висушив добре на сонци а відтак зсипав в глечики і заховав в підземнім проходї. Серед тих робіт виходив я часто на лови, щоби придбати якої мясної страви і заосмотрити ся в мясо, скіру і товщ на зиму. Найбільше стріляв я птахів, меньше заяцїв, а вже кіз дуже мало, бо на них треба було цїлий день нераз ждати, а й то зчаста-згуста вертав з порожними руками. Убивши козу, вибирав я обережно найменьший кусок лою, топив, а відтак злевав у глечик. З заяцїв не було його богато. На що другого не дав ся сей товщ ужити, бо заносив дуже немилою, противною вонию.

Раз якось прийшло менї на гадку стрібувати зробити масло. Кози давали стільки молока, що бувало аж кваснїє. Масничку улїпив я з глини, бо з дереване мав чим вистругати. Товчок в недостачі дощинки зробив з кори твердого дерева, повирізував ножиком дїрки а в середині прикріпив бамбусовий прут. Відтак через кілька день збирав я сметанку, а коли вже мав добре горня, взяв ся за роботу. Успіх був чудовий і принїс чималу грудку масла. Спершу заносило оно трохи козами, але перетоплене не розріжнити було від коровячого.

З того часу робив я часто масло, полокав єго старанно, солив,, а опісля перетоплював до кухонного вжитку. З осталого квасного молока перевареного творив ся сир, та не було єго в чім витиснути, так і пропадав даром.

Дуже прикро відчував я на кождім кроцї брак полотна, але відки єго взяти? Наконець зладив я рід тканин з волокон пізанґу — малесенький шматок стояв мене три днї важкої працї. Не мав я ткацкого варстату, то й перекидав іно поодинокі нитки основи в поперек мотузєм. Путав і сїпав, а все таки вийшов платок, в котрім я витискав сир. Хоч як брала бувало охота з’їсти кусничок, перемагав я себе, а прятав весь припас на зиму.

Крім того чи мало часу зійшло менї на приспособленю дерева на топливо, котрого брак минувшого року так важко доскулював. Осїнні гураґани наломили в лїсї сила галузя, і коли-б так у мене сокира, не було би чого й журити ся — але я ніяких знарядів не мав, прийшло ся отже власними руками при помочи нужденного ножика виломлювати гилє. Все таки назбирав я доволї хворосту, знїс єго на плечех і копичив під стелею печери у стїнку, що могла заступити від вітрів.

Зайве козяче мясо солив я знову в великих горшках і переховував в пивници, та мусїв єї ще о метр поглубшити, бо горячо і крізь зверхню верству листя доходило аж там, і раз кільканайцять кільоґрамів мяса змарнувало ся нїнащо.

Робінзон Крузо (1919). Стр. 123.jpg
Робінзон ловить рибу у зладжену сїть.

Серед такої роботи злетїло мені лїто, — надходив час жнив. Вибрав ся я на свій хутїр, як прозвав лїтню оселю. Збіже достигло вже зовсїм і видало сим разом пять снопів ячменю. Мельонів було звиш сто, та небавом показало ся нерозумом плекати їх в тім місци, бо переношенє тілький сьвіт до печери стояло за много часу.

На рік, як доживу, устрою собі городчик біля оселї, а поки що, треба обходити ся без них. — І так решту роздзьобали птахи, бо я забрав лишень десять в двох прогульках з хутору до замку.

Коли звіз я вже весь свій добуток, счіпив два бучки в цїп і став молотити. Та много зерна полишало ся ще в колосю. Позаяк полон не був великий, вилущив я остале збіжа в руках. По моїм обчисленю могло бути зерна так з девять кварт і сї зберіг я на будучий засїв.

Між тим наближала ся пора дощів, котрі вже і стали перепадувати. Треба було загодї заосмотрити житло. Часть печери від поля загородив я бамбусною тростию — а на нїй порозвішував гейби опони листя кокосу; відтак злаштував неначе руштованя з вязаних прутів бамбуса, подавав кільканайцять поперечниць а на них наложив соломи, а поверх мягесенького моху. Усе вкрив позшиваними скірками заяця. Зо скірок кіз зробив ще і ковдру і подушку, випхану мохом — і так ось придбав я собі королївску постїль і в перше провів ніч на справжнїм ліжку.

Наспіли і другі роковини мого проживаня на острові. Відсьвяткував я їх у постї, роздумуваню і молитві. Сумний се був день для мене... Весь рік в ярмі роботи прихапцем тільки згадав я инколи на своє положенє — але в сю днину цїла моя нинїшна доля і минувшість живими красками станули менї перед очима. Милий Боже! два роки уже не чув я людської бесїди, а сїм лїт як не бачив я дорогих родичів. Чи живуть они, чи може грижа загнала їх у могилу?

Незабавки заревли скажені гураґани, настала пора для мене несказано прикра. Дощі плюскотїли цїлими днями мов з кади. Громи били так сильно і густо, що наші европейскі хуртовини проти них се справжня іграшка природи. За кождим розгоном вітру згадував я трясенє землї і нераз в ночи тїкав до стайнї, щоби не погибнути під звалищами печери.

Не описати лютої сердитости гураґанів — виривали дерева з корінєм, а раз сторощили дах на моїй шіпцї, і тільки з бідою вдало ся єго направити.

Жовтень і падолист доскулювали менї найгірше. В половинї грудня починало прояснювати ся, а під новий рік знов прегарна погода царила на острові. Коли я тут проживав перший рік, затягла ся слота аж геть у січень. В маю перепадували ще через кілька тижнів густі дощі — впрочім цїлий рік нї хмаринки на небі.

Через зиму плїв я кошелї, до чого прутя придбав ще в осени. В них задумав переховувати нове збіже. Крім того трудив ся я ще і над глиняними сосудами і набрав згодом такої вмілости в гончарстві, що тепер вироби мої мали вже много кращу і складнїйшу форму ніж первістні. Сосуди ті призначив я на припаси поживи.

Милий Боже! коли бувало розважив я усе, що вдало ся доси зробити менї самому, пізнав я аж тепер, яким добром є суспільність і подїл праці. В просьвічених краях усї сполом працюють. Селяни доставляють поживи, ремісники споладжують одежу, знаряди і сосуди, иньші ставлять доми, будують мости і дороги — а я сам оден мусїв давати собі раду. Через те тратив сила часу так, що річна праця не статчила на удержанє жити. Цїлїський рік думав я іно, в що приодягти ся, чим прокормити, а прецінь лїнтяєм не був і даром часу не гайнував. В самотї доперва і в тяжкім трудї прийшли менї такі думки, передше й не гадав про се та не вмів як слїд оцїнити хісна, яке приносить спільне пожитє людий.