Робінзон Крузо/Глава XXXV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо
Даніель Дефо, переклад — М. К.
Глава XXXV
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Глава XXXV.
Караіби на березї. Кровавий бенкет. Сьмілий полоненик. Борба з дикими. Новий товариш. Єго сьвітогляд. Грішні думки.

З тої пори минуло зо два місяцї, коли се 15. мая ранним ранком доглянув я на мори з вартівнї пять лодий, наповнених дикими, котрі причалили в звичайнім своїм місци до берега. Велике число ворогів збентежило мене чимало; знав я добре, що на однім човнї буває шість до вісім люда — божевільством було би отже кидати ся менї одному на таку громаду. Тим то місто сам зачіпати, заховав ся я в замку, нарядив рушниці, підсипав фальконети сьвіжим порохом і так дожидав ворога.

Та вже година проминула, а нїякий шорох не заходив від берега. Се менї навкучило, — доконче мушу розвідати, що дїє ся в моїй державі. Закинув я рушницю на плечі і обережно посунув ся на горбок що лежав по конець лїса, на побережу — де причалили дикі.

Там захований поміж деревами став я приглядати ся Караібам крізь далековид. Було їх зо 30. Побравши ся за руки, танцювали довкола огнища серед дивовижних рухів і сьпівів. Кількох иньших підійшло у той час до човна і вивело відти двох полонеників, імовірно, щоби їх убити. Але коли один з них повалив ся під ударом камінного топорища, другий в ту мить розірвав свої пута і прожогом метнув ся як раз у той бік, де я стояв. На сей вид я ввесь похолов — цїла громада дикунів могла пустити ся за отсим збігцем і натрапити на мене. На щастє тільки трех се вчинило, а він за той час перегнав уже чималий кусок дороги.

Межи горбком, на котрім я станув, а дикими находив ся пролив морский зо 20 метрів завширшки. Полоненик мусїв єго доконче переплисти, інакше не втече. І так стало ся: прибігши над беріг, скочив він у воду, по часинці був вже на другім боцї і почав окружати узгірє. З єго трех ворогів оден роздумав ся і завернув — либонь не вмів плавати — два другі кинули ся й собі в залив.

Мій сон здїйснив ся. Провидїнє давало менї наглядно нагоду ратувати нещасного. Не надумуючи ся, збіг я з горбка, а станувши між збігцем а єго гонителями, завізвав першого щоби здержав ся. Та сей налякав ся мене не меньше, як і своїх ворогів. Даю єму знак, щоби був супокійний, а сам завертаю проти тамтих двох і в сю мить сторощую одному з них голову кольбою рушницї. Стріляти бояв ся, щоби гуком не принадити цілої громади. Товариш убитого станув спершу на вид трупа мов вкопаний, але коли узрів мене за деревом, прицїлив ся з луку. Нїм одначе встиг пустити стрілу, випалив я до него з рушницї і поклав на місци трупом.

Вистріл, огонь і дим несказаним острахом проняли втїкаючого, — знать було, що й від мене рад би утечи. Призвав я єго знов до себе — поступив ся вперед і станув, а дрожав як лист — бояв ся певно, що і я спутаю єго, убю і з’їм. Тодї зірвав я зелену вітку і став привітливо до него махати. Се єго підбадьорило, наближав ся спроволя, припадаючи що кілька кроків навколїшки, а коли вже підійшов зовсїм близько, схопив мою ногу і поставив собі єї на голові, бурмотячи непонятні для мене слова. Я підняв єго з землї і старав ся хлопця осьмілити.

Та ось Караіб, приголомшений іно ударом рушницї, став підводити ся і жменями трави запихати свої закервавлені рани. На сей вид жадоба пімсти зажевріла в очех визволеного. Складаючи руки, вказав на припнену при моїм боцї шаблюку. Діставши єї, митю поскочив до ворога і одним махом зняв ему голову з плеча так вправно, немов-то найлїпший европейский кат. Відтак повернув до мене і зложив голову вбитого у моїх стіп.

Не міг тільки вийти з дива, як се я з такої далечі вбив другого Караіба. Знаками просив мене о дозвіл оглянути трупа. Коли наближав ся до мерця, став перевертати єго на всї боки. Відтак осмотрів рану в груди, з котрої не много крови сплило, бо уся зляла ся внутр серця. Наконець забрав лук і стріли Караіба і повернув до мене. Я приказав єму іти за собою, але сей син природи був більше обережний чим я — радив вперед погребсти трупів, бо прочі дикі, натрапивши на тїла товаришів, можуть за нами гонити. По сїм причіпив він поясом від сагайдаку камінє до ніг мерцям і вкинув обох у залив.

Не роздумав я ще гаразд, куди свого гостя завести. Як мала ся річ у віщім снї, належало дати ему захист у замку — та ізза обережности порішив я примістити єго поки-що в хрустальній печері. Були там правда, цїннїйші припаси і амунїция, але все те находило ся в другій части поза довгим коридором, заставленим каменюками, і дикий не годен був їх найти у темрявах.

Завів я отже свого нового товариша до печери, дав єму кусок ячмінного коржа, полишив постїль і ковдру, а сам — зворушений подією — метнув ся бігцем на вартівню, побачити, що роблять дикі.

Одні кінчили ще при огнищи мерзкий свій пир, а другі ходили журливо понад берег, либонь шукаючи товаришів — коли одначе настав відплив моря, всіли на човна і від’їхали.

Спокійнїйший уже вертав я тепер поглянути, що дїє мій гість. Сидїв на траві перед печерою, а коли мене узрів, пав знов долїлиць і, повзаючи по земли, наближав ся, перенятий дрожию трівоги. Я, що стільки часу тужив за людским обличем, за щирим товаришем, мав велику охоту пригорнути єго до груди і засипати поцїлуями і пестощами. Але розум наказував обережність з людиною, котрої я ще не пізнав добре. Тим то і приймив я єго почитаня як річ звичайну, а щоби удержати хлопця в розуміню моєї висшости, вимовив я слово: “кацик”, вказуючи при тім на себе. Кациками зовуть американські Індияни своїх начальників, проте й порозумів мене мій гість, бо, хопивши мою спису, приложив вістрє до своїх грудий на знак, що тїлом і житєм менї приналежить.

Став я єму тепер лїпше придивляти ся. Був се гарний стрункий хлопець, лїт до 20. Обличе єго мідяної краски вкрашав доволї великий, орлиний ніс. Милі черти лиця не мали в собі нї крихти жорстокости, довгий, чорний волос филював свобідно по плечех, темне око жевріло добротою, а два рядки зубів блестїли як слонева кість, коли всьміхаючи ся отвирав чудово викроєні губи.

Спершу порозумівали ми ся зі собою іно знаками инколи вимавляв він якісь слова, а звуки людскої бесїди, котрої я звиш десять лїт не чув, проймали мене несказаною радостию. Порішив я вчити хлопця по анґлїйски. Поперед усего вивчив єго виговорювати моє імя, що і вдало ся ему несогірше. Відтак знов вказав на него і вимовив слово “Пятниця”, бо так прозвав я нового товариша на спомин нинїшньої пятницї, котра стільки перемін принесла менї ненадїйно. Опісла вивчив ще Пятниця слова: “так” і “нї” і на сїм покінчили ми першу лєкцію.

Тепер запросив я свого гостя до вечері. Складала ся она з печених бататів і сьвіжого молока. Я сам, пан острова, володїтель над одною людиною, взяв ся в присутности Пятницї доїти кози. Сей спершу з зачудованем глядїв на те, до чого я беру ся, бо єго земляки не знали, що молоко зьвірят здоровий і поживний корм. Нїколи ще не кушав Пятниця сего напитку, але як подав я єму чарку, пив залюбки і не міг натїшити ся милим вкусом.

Робінзон Крузо (1919). Стр. 166.jpg
Робінзон доїть кози в присутности Пятницї.

Через ніч полишив я нового товариша в печері, а скоро сьвіт взяв єго зі собою до замку, щоби одягнув ся, бо ходив зовсім нагий. Коли переходили ми попри місце, відкуда виднїла площа вчерашнього бенкету диких, показував Пятниця велику охоту оглянути останки пиру, на котрі либонь був вельми ласий. Та я на се строгим поглядом дав єму до порозуміня, що се мерзка річ їсти людий. Відтак, побачивши, що дикі щезли безслїдно, завернув і я в ту сторону, де бенкетували. Одначе побоював ся я все їх засїдки, тимто уоружив Пятницю в лук і сокиру, а сам узяв шаблю, пістолї і рушницю і пустив ся передом.

Незабавом станули ми у мети. Який страшний вид розкрив ся перед нами! Довкола безлїч останків людских тїл: пять рук, три черепи голов і кілька костомах — кроваві пальцї і на-пів пооб’їдані куснї присмаленого мяса. Менї аж млісно стало, коли на все те глянув, мій товариш навпаки любував ся сим видом і, коли-б не мій строгий вид, без сумнїву гриз би залюбки костомаху котрого з товаришів.

Тепер почав менї знаками розповідати, що він з трома товаришами дістав ся по бійцї на їх острові в полон, а се ось саме голови єго товаришів, котрих ворог поз’їдав.

Відтак викопали ми яму і погребли тлїнні останки нещасних жертв — а по сїм справили ся домів. Тут виняв я сейчас зі скринї сорочку, штани, кабат і шапку і прибрав у все те Пятницю, Індиянин радїв новим одягом, як дитина: бігав і плескав з радости у долонї, та по часови почув ся в нїм нїяково, бо з роду звик був наго ходити. Хотїв скинути одежу,, та я на се не призволив. Згодом сам признав єї придатність, позаяк хоронила єго від москитів та других докучливих насїкомцїв. Тільки обуви такой не міг знести, тим то і вволив я єго просьбу і позволив ходити босо.

Тепер взяв ся я думати, де приміщу свого гостя. Разом мешкати з ним не хотїв, бо не зовсім ще довірював єму, проте побудував я Пятници окрему хатку з дощок тут-же при моїй. Товариш був вельми вдоволений з житла, страхав ся зразу іно Аміга, але, пізнавши лагідність зьвіряти, полюбив єго сердечно.

Мої побоюваня і недовірчивість показали ся небавом зовсїм безосновними. В темнім тїлї Пятницї мешкала прегарна душа, нїколи найменьше невдоволенє нї упір і не промайнули по єго обличу. Привязав ся до мене як до батька і усїма силами рад був віддячити ся менї за вратоване житє. Веселий, говіркий, роботящий, розважав, як умів, мою самоту і тугу. Одно лиш було прикрим, що не міг я з ним бесїдувати — тим то взяв ся учити єго по анґлїйски.

При науцї вживав я методи, яку примінюють учителї чужих язиків. Брав якунебудь річ до руки показував єї Пятницї і вимавляв голосно а виразно єї назву. Коли говорив знов про таке, чого нїяк було показати, то старав ся рухами і виглядом лиця річ як найкраще пояснити. І справдї мої з’усиля мали успіх: за короткий час міг Пятниця зі мною балакати про найзвичайнїйші річи, по роцї щебетав зовсїм добре по анґлїйски. Яка се була радість для мене, злишно й казати! і не рівня тій, якої зазнав я онодї, почувши людські слова з уст папуги. Се не бездушний птах, се жива розумна людина дїлила тепер зі мною свої гадки і почуваня.

Щоби змерзити Пятници людске мясо, дав я єму стрібувати козячого. При тій нагодї хотїв також показати хлопцеви, як полює ся, і пішов з ним на лови. Небавки побачили ми на шпилю скелї козеня. Даю знак Пятници, щоби був тихо, а сам складаю ся з рушницею до зьвіряти. Влучений козлюк скотив ся на землю, але і мій товариш лежав також долїлиць і дзвонив зі страху зубами. По часови підвів ся обережно, оглянув своє тїло, а не найшовши рани, приповз до мої ніг, шепотячи щось зі слезами. Звичаєм диких взяв мене за божество, котре володїє громами і перунами.

Піднїс я хлопця, всьміхнув ся до него ласкаво і показав рукою, щоби принїс вбите козеня.

Вчинив се, але здалеки і з острахом глядїв на рушницю. Нарядив я єї вдруге, щоби сараку осьмілити і з оружем познакомити. Ідемо дальше, аж ось на дереві зверещала папуга. Показую єї Пятници, а відтак прицїлюю ся до птаха. Залунав стріл, папуга злетїла, але й сим разом повалив ся Пятниця зі страху на землю.

Коли очуняв, казав я ему принести птаха, і так з подвійною добичею вертали ми тепер домів. Тут обтягнув я козеня, а мясо покраяв на куснї. Оден насадив на рожен і казав Пятници обертати над огнем, а другий вкинув в горнець з водою, задумуючи уварити з него росолу. Я сам пішов за чимсь до печери, полишивши Пятницю при кухни. Саме тодї почала вода в горшку кипіти. Пятниця дивив ся і не вмів собі витолкувати, що се так воду в гору піднимає — про кипяток не мав знать понятя. Коли згодом стала вода берегами переливати ся, попав на чудацку думку, що се безперечно якесь сотворінє порушає так воду — встромив отже живо руку в горнець, щоби єго схопити, заки
Робінзон Крузо (1919). Стр. 169.jpg
Робінзон застав Пятницю як вимахуючи рукою, підскакував на всї боки.
усю воду вихлюпає. Та саме в сїй хвили зверещав проймаючими голосами. Я, почувши їх у печері, так і похолов весь зі страху. Думав: нїчо другого, тільки Караіби напали нечайно на замок і мордують Пятницю. Як стій метнув ся я до хати з сокирою в руках,, порішивши боронити товариша від нелюдів. Але на превелике диво застав єго, як вимахуючи рукою, підскакував на всї боки. Спершу не розумів я, що з ним стало ся, згодом аж усе вияснило ся.

Не легка була справа витолкувати Пятници значінє і прикмети окропу. Як всї дикі так і він усе, чого собі не міг пояснити, приписував невидимим духам, котрі служать деяким людям і повинують ся їх приказам. І тепер думав він, що в водї сидить дух, котрого я, великий чародїйник, там закляв. З трівогою глядїв все ще на горнець, а з пошаною на мене. Не зважив ся їсти росолу, котрий я налив єму у мисчину, бо вважав сю страву також за якийсь чародїйний напиток. За те кукурудзяна лемішка і печеня з козлюка смакувала єму вельми, дивував ся лиш, чого я солю мясо, і не хотїв вложити в губи посоленого куска. Тодї взяв я несолене мясо і зробив те саме, що він, спльовуючи з обмерзїнєм — та се нїраз не доказало ему, що сіль смачна приправа, і нїколи не зважив ся єї ужити.

Непознакомлений з европейским способом житя, не знав також спершу як і брати ся до вилок і ложки. Коли я єму се показав, понїс вилки до губи, але звернув мясо до уха, а колодку вилок з рукою як звичайно до уст. Вина такой не хотїв пити, бо єго до води лиш звикле піднебінє не зносило нїякого пекучого напитку.

Одної днини з полудня присїв я з Пятницею в тїни дерев перед замком і став роздумувати над подїєю, що склала ся послїдними часами в моїм житю. Нараз прошибла мене ось яка гадка: Маєш тепер всего доволї, Робінзоне, чи не час спочати тобі по лїтах тяжких невдогод і мозолів? Є ось у тебе отсей молодий, сильний товариш, він най трудить ся за вас обох, а ти вживай лиш готове! — Та зараз таки стидно стало самому за такі грішні думки. Як се! — закликав я — хочеш товариша, котрого Бог зіслав тобі у самоту, перемінити в свого раба - невольника? Що дає тобі на се право? Хочеш знов починати колишнє ледаче житє? Згадай іно, чи не праця тільки й уміреність зробила з тебе чесного чоловіка — чи не знаєш з власного досьвіду, що в добрі найскорше забуває чоловік на Бога і єго ласки?

І каючи ся за грішні думки, пав я навколїшки і порішив і на будуче не покидати працї і живити ся як найпростїйшими стравами. Крім того задумав я оден день в тижни проводити як і передше на самотї осторонь від Пятницї в молитві і постї. По сїм рішеню лекше стало на душі, теплїйше на серци. Але я знав, що людскі постанови не бувають трівкі, тим то й задумав я скріпити їх в умі ще й яким наглядним зверхним знаком. Хопив як стій за ніж і вирізав в скелї у входу до замку отсї слова: “Праця і уміреність!”