Робітничий співаник/Сонце сходить
| ◀ Не пора | Робітничий співаник Сонце сходить |
До бою ▶ |
|
|
Сонце сходить і заходить,
А я в тюрмі все в ночи.
Моє вікно вартовії
Не спускають з очий!
Разом мене стережете,
Менї звідси не втїкать
Не такі мої кайдани,
Щоб їх міг я розірвать.
Ой кайдани нещасливі,
Ви зелїзнї сторожі!
Не порвуть вас мої руки,
Не поріжуть і ножі.
В тюрмі тут я пропадаю,
За зрадливу жінку[1] ту!
Тут попав я в місто раю,
За любов мою сьвяту!
Ти не сьмій ся, чарівнице,
Не глуми ся надім-мнов!
Я ще тюрму перебуду,
І стріну ся ще з тобов!
Тебе люблять! Обожають!
Поки сьвітить ся краса.
Личка згодом полиняють,
Краса зникне мов роса!
Будеш в сьвітї ти скитатись,
Гола, боса, немічна,
Всї будуть тебе цуратись,
Обожателї й рідня!
От тодї ти на колїнах
Будеш землю цїлувать,
І у мене ти за зраду
Будеш прощеня благать.
Але тодї вже простити,
Ох!… не зможу я тобі!
Бо кайдани за глубоко
В серце вріжуть ся менї.
Не бувать вже як бувало
Нам з тобою у гостях,
Душу горе вже порвало,
Тїло — ланци по тюрмах!
В тяжких муках нам судилось
Коротати все житя!
Щастє зникло!… Мов приснилось
І пропаде в забутя!
Сонце сходить і заходить,
А в тюрмі все темна ніч!
Проч із думки чарівнице
Серце й душу не калїч!…
- ↑ Під жінкою треба розуміти долю, яка зрадила вязня, що находить ся в тюрмі.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |