Роксоляна/А червона кровця на рученьках твоїх…

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роксоляна
Осип Назарук
А червона кровця на рученьках твоїх…
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
XIV.
... „А червона кровця на рученьках твоїх“ ...

„Немов ту пилку Бог
Кинув нас на світ.
Він знає нашу ціль,
Він знає і Тебе“.
   Омар Кгаіям.

І.

Султанка Хассеке Хуррем, „Радісна Мати Принца“, скоро прийшла до повного здоровля і розцвитала як роза в султанськім огороді.

Біле як ясмин личенько її набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодости своєї мала таємничий спокій, який має осінь, що вже принесла плоди. Найстарші мешканці сераю згідно говорили, що не було в нім Досі кращої і милійшої жінки. А Падишах приходив до неї кождої днини по нарадах Дивану. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сераю говорили, що сій жінці не відмовляє Падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі.

А Хассеке Хуррем ходила без заслони по цілім сераю й відважилась навіть допускати до себе чужих майстрів, що довго сиділи в її кімнатах і малювали її портрети. Такого ще не було ніколи в султанськім сераю. Правовірні мослєми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кімнати гарему. Але ніхто не відважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити Великого Султана й викликати гнів його. Навіть улєми і проповідники корану мирилися з чужими звичаями Хассеке Хуррем, бо ніколи не бракло її на молитві у святу пятницю, в великій мошеї Царгорода. Згодом і вони привикли до того й навіть самі приходили просити послухань у Хассеке Хуррем. І часто глітно було в кімнатах Ель Хуррем.

Приходили до неї учені й поети, малярі й будівничі, духовні й полководці. Кождого приймала радо й кождий виходив від неї здивований її умом і зацікавленням. Навіть злобний, письменник Ґгазалі, котрого боялися й найвищі достойники ізза його сатир, а котрий не щадив нікого, був одушевлений „Найкращою квіткою сераю“. Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбниці тисячу аспрів місячної платні, якої бувби ніколи не побачив ізза остроти язика cвого.

Але й инші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевлені нею. І перекладчик „Шах-наме“ Джелілі і божеський Бакі і фантастичний Хіялі і ворог його Саті і вічно пяний Фусулі й веселий комік Лямії, котрий говорив:

— „Хассеке Хуррем любить слухати поетів. Се я розумію. Але що вона говорить з Сеаді-Челєбі’м, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрізаде, що знає всі бібліотеки сходу — і більше нічого!...“

А Фусулі відповідав йому словами перського поета Гафіса, найбільшого лірика сходу:

„Каже пророк, що вино
Всіх злочинців мати!
Щож робити, як воно
Солодке прокляте —
І солодко як дівчина
Цілує, мій братеt!“

Але вся та пишна лявіна влади і культури сходу, що пересувалася постійно сальонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замітив се перекладчик „Шах-наме“, Джелілі. І сказав раз до неї:

— О, Велика Хатун, спічни духом своїм під наметом. Омара Кгаіяма, що робив намети для духа.[1]

— Я вже чула про нього й буду вдячна, коли блище познакомите мене з ним.

На те сказав Джелілі:

— Як подобається Тобі, о Хатун, отся думка Омара Кгаіяма, солодкого як мід, гіркого як гірчиця:

„Ціль і мета сотворінь — се любов,
Сила у соку вина — се любов,
Рим молодечих пісень — се любов,
І памятай, що життя — се любов“

— Гарне і правдиве, відповіла Ель Хуррем, але я сподіваюся чогось глибшого від нього.

— І маєш рацію, о Хатун, сказав на те великий поет Бакі. Мабуть догадуюся, чого очікуєш. І на те відповідає Омар Кгаіям, кажучи до шукаючої душі:

„Ти мене питаєш, яка тайна світа,
Ти на те чекаєш, що роскаже вчений:
Світ картина з мряки, з безвісти зринає
І знов у ту мрачну безвість пропадає“.

— Так дармо пропадає? запитала Ель Хуррем.

На це зауважив учений Пашкепрізаде, котрий знав усі бібліотеки Сходу:

— Перший рубайят се вислів молодости Омара Кгаіяма, другий рубайят се вислів з тих його літ, коли він не вірив в Бога і мав гіркість в устах.

І ще єсть оден його рубайят з того часу:

„З великим трудом черпав я науку
Зі старих книг, котрі читати важко.
На свого духа довгих мандрівках
Знайшов я правду — одну-одиноку:
Я прийшов як вода і як вітер минуся“.

— А що він сказав, коли вернув до Бога?

— Тоді сказав:

Плаче водна капля, далеко від моря.
Море каже: Дармо бешся ізза горя.
Кожде сотворіння Господня дитина:
Ділить нас від Нього лиш часу каплина“.

Султанка лекше відітхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрізаде замітивши, що їй справляє пільгу, додав:

— Дальші твори духа Омара Кгаіяма дають уже повний відпочинок для духа навіть грішних людей. Від них не виймав він і себе, кажучи:

„Хоч клейнод всіх чеснот не належав до мене
І хоч блиск всіх чистот від гріхів не був мій,
Не назвав я ще білого чорним ніколи,
Тому вірю у ласку Господню для мене“.

Обличча султанки розяснилося зовсім, а Пашкепрізаде закінчив ще одним рубайятом Омара Кгаіяма:

„На право чи на ліво — пилка кінець кінців
Послухає грача, а не сама себе.
Немов ту пилку Бог кинув нас на світ:
Він знає нашу ціль, Він знає і тебе!...“

Настрій був дуже поважний, коли комік Лямії замітив:

— Що Омар Кгаіям великий фільософ, се і я признаю. Але я вже бачив, як пилка навіть у доброго грача кінець кінців упала в воду. Тай чи тільки в воду?

Всі засміялися, а служба зачала розносити ласощі й солодкі сорбети, та прегарні полудневі овочі.

Так на верхах, в султанських сальонах, шукали правди про Божу тайну світа, котру кождий віруючий нарід знаходить від віків у твердій вірі в Бога, а як верхи захитають його в ній, він розпливається мов мрака на долині.

О, глітно було в кімнатах Роксоляни! А у всіх крилах гарему, де жили инші жінки Падишаха, було тихо і пусто, як в опущенім домі. Тільки зависть куняла в них. Але й вона не відважилася покищо виходити з укриття.

Бо людська зависть і злоба як грабіжні звірюки ждуть на свою жертву, щоби зловити її у пригожу хвилинку.

II.

У прийомних кімнатах Хасєеке Хуррем ставало щораз то більше глітно. Вже не тільки від поетів, артистів і учених, але й від везирів, кадіяскерів, дефтердарів, нішандшів, сігільдарів, чокадарів, нікябдарів, ходжів і всяких инших достойників. Найрадше говорила вона з великим будівничим Сінаном.

Та приняття инших зачали її томити а часто й нетерпеливити, бо від багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають.

Султанови не хотіла жалуватися на ту повінь прохачів, бо боялася, щоб він всім не заборонив приходити до неї. А деякі з них були цікаві для неї, від деяких сподівалася допомоги для своїх плянів, які почали в її мріях виринати від хвилі, як стала матірю, а ще виразніше, відколи довідалася про ворожбу старого дервіша, що прийшов до Сулеймана в день святої ночи Кадр. З тими плянами так укривалася, що боялася навіть думати довго про них.

Але коли їй раз забагато було натовпу ріжних достойників, казала запросити злобного Ґгазалі й запитала ще раз, чи він не знає причини аж таких численних відвідин.

Зробила се нарочно і в тій надії, що злобний Ґгазалі додумається, чого їй треба і своїми сатирами віджене бодай найбільше влізливих. Ґгазалі зараз зміркував, в чім діло й урочисто відповів:

— „О Хассеке Хуррем, благословенне хай буде імя Твоє! Твій слуга Ґгазалі знає причину тих численних відвідин...“

— „Нехай скаже!“

— Недавно приїхав до Султана — хай живе вічно! — посол індійського князя Бегадіра-Шаха, привіз йому в дарі пояс вартости сто тисяч золотих дукатів і сказав: „Султанулберрайн ве хаканулбаграйн, хадімул гаремайн еш шеріфайн, шам джемет мешам, місрнадіретул іср, Галєбеш-шегба, Дарул-джігад, Дарул-селам!“[2] Поможи панови мому проти невірних нессараг, що приплили морем й усадовилися у його пристанях! А він складає Тобі за допомогу триста скринь повних золота і срібла, у святім місті Мецці, при гробі Пророка...

— Знаю, сказала на се Хассеке Хуррем. — Султан уже вислав воєнну фльоту під проводом Сулеймана-баші. А тих скринь іще не привезли з Мекки сюди.

— О Хассеке Хуррем, во віки незабуте най буде імя Твоє! Ті скарби вже везуть сюди. А як привезуть, тоді побачиш під своїм порогом найбогатших скупиндряг, які всякими способами добиватимуться Твоєї ласки, чи радше скарбів Султана... Як чорні круки ждатимуть уперто на добичу й не буде такої погані, на яку вони не пішлиб, аби тільки дістати щось зі скарбів Бегадіра-Шаха! Се тільки перші вістуни тих, що прийдуть...

Злобне обличча старсго сатирика прибрало острий вид. Він відчув, що тиснуться йому з уст ще острійші слова. Тому низько склонився й вийшов, нездержаний розумною жінкою Падишаха. В кілька днів опісля почала в сераю кружляти його сатира про влізливих прохачів у султанки. Натовп їх через те зменшився, але не багато.

III.
Минув ще якийсь час і наступило те, що предсказав Ґгазалі про всякі способи здобування ласки могутної султанки.

Одного дня, в порі, коли муеззіни кінчили співати третий азан на вежах струнких мінаретів, зголосився до Хассеке Хуррем її перший дружба, великий везир Агмед-баша. Якесь недобре прочуття зворушило серце Хассеке Хуррем на сам вид того достойника. Він низько склонився й почав:

— О, найкраща з жінок Падишаха, о Радісна Мати Принца Селіма, нехай Аллаг буде йому прихильний від колиски до гробу. Я прийшов зложити чолобитню наймогутнійшій з жінок султана в тій надії, що вона буде й наймилостивійша для вірного свого слуги.

Так виразно вже в перших словах не натякав їй досі ні чого ні оден достойник. Се її застановило. Очевидно мусів мати підставу до такої смілости. Але яку? Була сим дуже зацікавлена. І щоби скорше довідатися про се, вдарила також у виразний акорд:

— Раз тільки красніє той, що просить, а два рази краснів той, що не дає! Я радо готова сповнити твоє прохання по силам своїм...

Агмед-баша змішався. Бо він приготував собі довгу і круту стежку, заки мав стати на місци, в якім мала бути мова про давання. А жінка Падишаха відразу поставила його на тім місци. „Чи знає справу, з якою я прийшов?" подумав — і збентежився ще більше. Бачив, що вона запримітила його збентеження. Але більше нічого не міг пізнати по її спокійнім обличчу. Напружив увагу, зібрав усю свою притомність і по надумі відповів:

— Багато ворогів має кождий, хто вірно служить державі Падишаха. А сказано: „Як маєш ворогом хочби мурашку, то будь обережний!" Не знаю, чи хто з моїх ворогів не представив мене перед сонцем Падишаха як людину, з якою годі погодитися.

В сій хвилі вже була переконана, що з сим достойником прийдеться їй звести завзяту боротьбу. Не знала тільки, за що. Розуміла добре, що проповідкою про мурашку грозив їй, а не оправдував себе. Скипіла внутрі. Але не показала того по собі, тільки відповіла таксамо двозначно:

— Я не знаю про тебе нічого злого. А ворог се дійсно небезпечна річ. Особливо тоді, коли він має зависне серце. Бо сказано: „Заздрісного не примириш навіть найбільшою ласкою!“

Великий Везир Агмед-баша зрозумів також, що жінка Падишаха говорить про нього, а не про його ворогів. Але пробував дальше переконувати її, що його можна позискати.

— Вірний приятель — сказав — лучший ніж свояк.

— Правдиву допомогу дає тільки Аллаг, відповіла твердо, бо вже їй тяжіла ся розмова. А предложенням „вірної“ приязни, очевидно за гроші, чулася внутрі ображена.

— І його заступник Падишах на землі тай та, що е зіницею його ока і зерном його серця, докинув.

— Я вже на початку розмови сказала тобі, що сповняю всі прохання — по скромним силам своїм.

Агмед-баша зрозумів, що довше годі вже зволікати з тим, за чим прийшов. І сказав помалу:

— Я приходжу до наймудрійшої з жінок Падишаха з великим проханням. Як воно буде в ласці сповнене, остану до смерти вірним невольником усіх замислів Твоїх і сина Твого, хай потіхою Тобі буде, о Велика Хассеке Хуррем!

— З яким проханням? запитала. Він відповів:

— Злі люде уважають мене дуже багатим і кажуть, що я загарбав у Єгипті податки Падишаха. Але се неправда! Я убогий і навіть задовжений...

— „Довг пече як огонь", відповіла приповідкою, заохочуючи його до дальшого прохання, бо була дуже цікава, кілько схоче сей великий богатир, знаний з захланности. Знала, що Султан добре знав головний блуд характеру Агмеда-баші, одначе держав його на найвисшім місци ізза його великої робучости, точности і сприту.

— Так, о чудова квіточко Едену! відповів Агмед-баша.

— Думаю, що Падишах радо осолоджує біль своїх вірних слуг. Кілько треба на заспокоєння твоїх довгів?

— О, ти дуже ласкава, найкраща зірко світа! Мені треба (тут відітхнув) триста тисяч золотих дукатів...

— Триста тисяч золотих дукатів?!...

— Триста тисяч, о найцінніща перло держави Османів! Буду до смерти вірним невольником всіх замислів твоїх і сина твого!

Се повторення тих самих слів занепокоїло її ще більше, ніж домагання високої суми. Відповіла майже налякана:

— Не маю инших замислів як ті, що ними живе серце і ум Падишаха! А мій син щойно усміхається до добрих людей! Але я готова тобі допомогти. Тільки аж з таким домаганням не можу прийти до Падишаха...

— Инша не моглаб, а Ти все можеш, о найкраща зірко в життю Падишаха!...

Була здивована величиною, нахабністю й упертістю прохання. Відповіла встаючи:

— Се неможливе! Атже найбогатший князь Індії прислав Падишахови дар, який варта третину того, чого ти домагаєшся!

— Він прислав іще й инші дари, о дуже милостива Пані!

— Се не дари, а заплата за кров і кошти війська Падишаха!... Ти за дорогий приятель, додала на пращання.

— Дороща від всіх скарбів доля дитини... — відповів твердо. Задеревіла і зблідла. По хвилі запитала:

— Якто? А при чім тут дитина?

Завагався й уриваним голосом сказав:

— А хтож... оборонить... малого... Селіма... перед...

— Перед чим?

— Перед злобою улємів і гнівом Падишаха, коли розійдеться вістка, що він... охрещений на христіянську віру!... Хтож оборонить, як не Великий Везир Агмед-баша?...

Остовпіла з великого жаху за свого сина. Вся кров збігла їй з обличча. Була бліда, як ялиця овіяна снігом.

Але вмить опритомніла. Думки як лискавки почали їй літати по голові в дикій погоні! Наперед цілий табун думок про небезпеки, які грозять її синови. Бо за себе не боялася ні хвилинки! О, ні! Навпаки — чулася міцна, як ранена львиця, що боронить своє молоде... Вже вітрила слабі сторони нападу. Але. не знала ще сили ворогів.

Упорядкувала думки зелізною волею і постановила довідатися, чи її таємницю підглянув сам Агмед-баша, чи його спільники. На хвилинку знов похололо їй біля серця на думку, що таємницю її може знати більше людей. Бо що таємницю її вже знали, сего була певна. Пригадала собі, як захиталася завіса біля дверей. З тим більшою силою випрямила свою думку й обережність. І вже спокійно відповіла:

— Язик не має костей і говорить, як йому вигідно. І якже я можу дати облизати золоту кість всім язикам тих, що принесли до тебе сю сплетню? На се за мало триста по триста тисяч золотих дукатів!

Агмед-баша встав і тихо прошепотів:

— О, наймудрійша із жінок мослємських! Треба ще тільки забезпечити мовчанку одного євнуха...

— Котрого? запитала невинно як дитина.

Агмед-баша завагався. Але солодкий усміх матери принца та її великі, чисті як небо, очі мимохіть видерли з його уст імя спільника.

— Гассана, сказав шепотом.

— Як? запитала таксамо наівно.

— Або грошем або ножем, відповів, думаючи, що вже має в руках наймогутніщу з жінок Падишаха.

— Я ще не мала крови на своїх руках, відповіла в задумі. В тій хвилі пригадалася їй ворожба циганки. Немов посвоячена духом з нею вдивилася в нахабника. І було їй ясно, що він не, убє одинокого свідка її таємниці, тільки укриє його, щоб до кінця життя мати ніж проти неї і її сина.

— Я ще не мала крови на своїх руках, повторила. І не хочу мати! додала з притиском. Чула, що тепер сказала неправду. Стало їй так прикро, аж терпко. Не від того, о, не від того, що відчула жажду крови тих людей, які загрожували долю її сина. Тільки від того, що сказала неправду перед такою людиною! Відчула приниження в душі, таке бездонно глибоке, що з ним не могло рівнятися навіть приниження проданої невольниці, яка мусіла робити все, що їй нелюбе. І султанови не сказала правдивого імени свого сина. Але се не було для неї брехнею. Ні. І прийшло в її душу пізнання, що найбільшим пониженням для людини се брехня. І що те пониження тим більше, чим більше нікчемний той, перед котрим говориться неправду. І щось закричало в її душі дивними голосами: — „Ти цариця трьох частей світа! Чи ти стерпиш аж таке пониження?“ А другий голос говорив до неї немов здалека:

— „Не убий!“...

Знов напружила думку як струну і сказала:

— „Приймаю твою оборону перед злими язиками. Прийди завтра в сю пору. Я ще сьогодня буду в тій справі говорити з Падишахом“ ...

Агмед-баша весело схрестив руки на грудях, низенько склонився і вийшов.

IV.

Упала на шовкові подушки й відітхнула. Але не зітхненням утомленої. Хоч тряслася на цілім тілі, ум її був острий як бритва і ясний як огонь. Тряслася з обурення. І слези виступили їй з очей. — На лежанці відбулася в ній якась коротка, але мов буря напрасна боротьба. Нутро її було так розфильоване як море в часі тучі і бурі. Нараз немов перун тріс у ній і потряс цілим єством її. Була напів притомна від того потрясення. І здаївалося їй, немовби щось зломалося в ній, щось урвалося, щось таке ніжне як далекий відгомін пісні, як золотий промінь сонця, як усміх дитинки. Так, дитинки, дитинки, дитинки.

Знала, на яку воду пускалася. Мимо розхвилювання важила всякі можливости, особливож відношення мужа.

Скоро перебігла в думках, як він досі нічого їй не відмовляв: ні ходження без заслони, ні принимання чужих мужчин, ні замків у дверах на спосіб, який був у домах її країни, ні навіть держання собачки, яку мусулмане уважали нечистим сотворінням.

Все, що вона робила, було для нього добре і чисте. Навіть діткнув собачки, помагаючи її мити. Навіть се!

Встала. Ні. Зірвалася, мов львиця з ланьцюха!

Закликала чорних євнухів і білих невольниць. Евнухам наказала приготовити прекрасну лєктику Селіма, в якій його виносили в сади. А невольницям веліла, одягнути себе в одяг, у якім приймала перший раз султана у своїх кімнатах.

Глянула у венецьке зеркало. Зворушення оживило її ніжне обличча, а сльози облили її великі очі, що виглядали як озера по бурі.

Вийшла з цілим почотом невольниць і євнухів. Між ними йшов і Гассан. Він дуже уважно ніс її сина в лєктиці, раз-у-раз оглядаючись на матір. Перейшла велике подвіря гаремліку і прямо йшла до брам селямліку. Сторожа не відважилася задержати її при вході до палати Падишаха.

Ще всі памятали перенесення команданта сторожі аж до Трапезунту, хоч він тільки сповнив свій обовязок.

А сим разом могутна султанка йшла вже не сама, а зі своїм сином, з принцом Селімом.

Команданг сторожі, побачивши її напрям, щез як камфора. А змішана сторожа мовчки розступилася, поздоровляючи малого принца як члена султанського роду Османів.

Увійшла в будівлю, де ще не була ні одна жінка мослемська, відколи Турки вступили в улиці Стамбулу.

Йшла коридорами й салями Селямліку в діядемі з перел, в роскішних шовках, в блискучих фарарах — і вся в слезах. А перед нею несли чорні євнухи малого принца Селіма в біленьких муслинах, в золотій лектиці. За нею йшли білі невольниці гарему, збентежені плачем жінки Падишаха.

Вигляд султанки був такий поважний, якби несла з собою найбільшу таємницю держави Османів. Високо держала голову а слези як перли котилися по її гарнім обличчу.

Всі військові й достойники, яких зустрічала, схрестивши руки на грудях, з поспіхом уступали з дороги росплаканій жінці могутнього Султана.

Тут і там на роздоріжжах коридорів жовнір стояв мов остовпілий на вид жінок в палаті селямліку: думав, чи се не привид...

А деякі побігли злякані до команди двірця селямліку, де дали знати про надзвичайну подію самому адзі сторожи сераю. Той вискочив з кімнати як опарений і бічними переходами скоро пішов, щоб заступити дорогу Роксоляні. А вона йшла відважно.

Йшла прямо до салі Великої Ради Дивану.

А як дійшла до дверей, дала знак чорним євнухам, щоб задержалися. І виступила наперед, перед лєктику сина свого.

Ага яничарів, що вже стояв зі сторожею біля Ради Дивану, побачивши сплакану найкращу з жінок Падишаха, схрестив руки на грудях і збентежено промовив:

— О радісна Мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому має приймати чужих послів.

— Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду — на розбишак, що бушують в палаті Падишаха! — сказала твердо, приступаючи до дверей. Аґа яничарів вмить відступив на бік, схилившись аж до колін могутньої султанки. Тоді вона додала мякшим тоном :

— Не бійся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого!

Дала знак євнухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салі Великої Ради Дивану. Й увійшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама мала в ній судити.

Увійшла й закричала:

— Ратуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кімнати!...

Султан встав з престола.

— Що се? запитав голосно і пальцем дав знак усім, що були в салі, щоб опустили її. Збентежені достойники виходили оглядаючись як на дивогляд. Бо хоч до ріжних див уже привикли від сеї жінки Падишаха, але і в сні їм не снилося, щоб вона могла відважитися, прийти аж тут, незаповіджена, з дитиною й цілим почотом!

За суддями вже без наказу поспішно вийшли євнухи й невольниці султанки.

— Що сталося? запитав занепокоєний Султан. — Чи хто зробив яку кривду тобі, або дитині?

Гнів уже мав в очах.

— Не мені, але нашій дитині! відповіла, тихо плачучи, щоб не лякати сина. Виняла з лектики малого Селіма і взяла його на руки, цілуючи й обливаючи слезами.

— Нашій дитині? Хто смів!? — тихо запитав султан, споглядаючи на сина, що невинно усміхався до нього.

— Агмед-баша!

— Великий Везир Агмед-баша?!

— Так! Великий Везир Агмед-баша!

— Щож він зробив?!

— Наперед кажи його увязнити. Бо я боюся, щоб не втік з палати!... Тряслася з обурення.

— Він є в палаті?!

— Недавно був у мене! І ще накажи (вплач) увязнити його спільника, чорного євнуха Гассана! Він жде за дверима... Опісля я все роскажу...

Султан уважно подивився на сплакану і схвильовану жінку. Кинув, оком ще раз на дитину, що вже кривилася до плачу і плеснув у долоні.

З трьох дверей великої салі вийшли німі сторожі Падишаха. Султан сказав твердо, слово по слові:

— Увязнити великого везира Агмеда-башу і Гассана, чорного євнуха, що служить у Хассеке-Хуррем!

Вийшли тихо як тіни, схопивши лиш іскристий погляд Роксоляни.

Султанка Ель Хуррем німим рухом попросила подержати сина — й упала бліда. Зімліла у судейській салі. А маленький Селім ревно розплакався, на руках свого батька.

В такім положенню у престольній салі Великий Султан іще ніколи не був. Не знав, що почати з собою, з дитиною та жінкою. Не хотів кликати слуг, щоб не бачили зімлілої жінки, бо уважав, що дивовижа й так уже була нечувана.

Поклав сина в золоту лєктику, що стояла на підлозі, метнувся до жінки й махінально заніс її на місце, де сам сидів. Опісля скочив до дверей, за якими все стояла німа сторожа з вирізаними язиками. Відхилив двері й зажадав води.

Перелякана сторожа ще ніколи не бачила Султана в такім зворушенню і гніві. Вмить подано йому воду у кришталевім збані. Сам замкнув за собою двері й підійшов до жінки.

Маленький Селім плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачер води рукою й покропив улюблену жінку, раз-у-раз повторяючи:

— Що тобі заподіяли? Що тобі заподіяли?

Відкрила очі, бліда як квітка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Він задержав її й сам подав їй дитину. Сиділи мовчки в трійку. Вона кормила розплаканого сина, а він подавав їй воду.

Як успокоїлася і прийшла до себе, запитав:

— Коли ти не дуже втомлена, то може скажеш, яку кривду заподіяв тобі і дитині великий везир Агмед-баша?

— Скажу, скажу, — відповіла тихо, — бо серце тріслоб мені з болю, якби не сказала.

— Кажи — просив.

— Великий Везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатів...

— Якто зажадав? За що зажадав?

— Аби закрити перед людьми й тобою...

— Що закрити? — перервав обурений.

— Що я охрестила твого сина Селіма, — вибухла.

— Охрестила?...

— Ні, се видумка! Се нікчемна клевета Великого Везира Агмеда-баші й підкупленого ним чорного євнуха Гассана!

Ревно заплакала.

Він відітхнув. Оцінив думкою всю злочинність вимушення і сказав:

— Обидва злочинці повинні вмерти! Тільки справедливість вимагає, щоб їх переслухати!

Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пізнати по собі. Думка про те, як боронитися дальше, успокоїла її зовсім.

Встала і промовила:

— Роби судейське діло своє!

Склонилася так як людина, що має повну слушність за собою й не боїться вироку. Блідо усміхнулася. І пішла.

Султан не сказав їй ні словечка, що непотрібно зробила дивовижу, якої ще не було, відколи султани сиділи на престолі.

А в цілім сераю була біганина, метушня і перестрах не до описання. Напів збожеволілого зі страху Гассана відвели в тюрму. Він весь час кричав з великого жаху:

— Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей! І дім у Скутарі! А то все неправда, що я говорив!

Ніхто не знав, що він говорив. Але всі боялися питати. Ніхто не хотів знати таємниці султанської жінки, бо вже чув нюхом, що кров буде на ній.

Агмеда-башу увязнили в сераю, у хвилі, як ішов через браму Джеляд-Одасі. Увійшов до неї, але не вийшов з неї. І ніхто вже більше не бачив між живими Великого Везира Агмеда-баші, першого міністра держави. Тільки яничари, що стояли на сторожі біля Джеляд Одасі, оповідали потому пощепки в касарні, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його німа сторожа Падишаха.

— За що? питали шептом у довгій на милю касарні яничарів.

— Ніхто не знає, за що. Бачили тільки, як ішла з плачем до Султана його прегарна жінка Хуррем Роксоляна.

— І ніхто перед смертю не переслухав Великого Везира?

— Ніхто не переслухував...

— Такого ще не було, відколи царствує рід Сулеймана...

— Але й не було ще такого султана. Сей знає, що робить.

Шептом говорили в довгій на милю касарні яничари...

Бо могутну руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський і ціла столиця і вся могутна держава Османів, що простяглася на трьох частях світа...

*  *  *

Ще того вечера на царській брамі Бабі-Гумаюн застромлено окрівавлену голову Великого Везира Агмеда-баші.

Уста мав викривлені терпінням, а кождий нерв його страшної голови дріжав у промінню заходячого сонця. А тіло його вже четвертували султанські сіпаги на площах Царгороду.

І жах великий пішов по Стамбулі, султанській столиці, пішов по палатах султанського сераю, пішов по блискучих салях селямліку і по пахучих кімнатах гаремліку. І дійшов навіть до святинь моcлємів. Й інакше ніж звичайно співали в той вечір муеззіни з високих, струнких мінаретів свої молитви:

...„Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!“...

Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни.

А дня того вечером другий раз в життю не могла клякнути до молитви Султанка Ель Хуррем, радісна мати принца Немов у далекій, закрівавленій мраці станула перед нею мала церковця на передмістю Рогатина. І мовчки стояла. А з далека долітав дивний крик муеззінів на високих мінаретах сераю...

... „Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!“... Вони молилися до Бога свого за Великого Султана і за державу Османів, по котрій ішов уже „Кісмет" з крівавими руками. І тихо додавали в своїх молитвах:

„Відверни, Боже кров від дому Падишаха!“

*  *  *

А по великих базарах Стамбулу ходили дивні слухи про султанку, яку бачили у коридорах і салях селямліку. І так оповідав собі про се простий народ турецький:

Хотів Агмед-баша украсти дитину султанки Ель Хуррем. І підкупив чорного євнуха Гассана щоб той підсунув сонний напій султанці. І зробив чорний Гассан та недобре діло: підсунув напиток на сон молодій султанці... А як вона заснула, підкрався чорний Гассан з Великим Везиром. І взяли дитину султанки Ель Хуррем.

Але вона зірвалася у сні: І в сні закричала й дитину відобрала. І пішла сонна на скаргу до Султана... У сні ішла...

Йшла коридорами й салями селямліку...

Йшла...

В діядемі з перел, в роскішних шовках, в блискучих фарарах і вся в слезах...

— Уся в слезах?

— Так! Вся в слезах...

— А перед нею несли чорні євнухи малого принца Селіма в біленьких муслинах, в золотій лектиці...

— В золотій лектиці?

— Так! В золотій лектиці.

— За нею йшли білі невольниці гарему, збентежені плачем жінки Падишаха...

— Збентежені плачем?

— Так! Збентежені плачем.

— Йшла просто до салі Великої Ради Дивану.

— А якже знала, куди там іти, коли ще ніколи не була в селямліку?

— Так! Знала дуже добре, бо вело її материнське серце... Бо йшла по справедливість.

— Який-же вирок видав султан Сулейман?

— Справедливий вирок видав султан Сулейман: Казав так довго бити обох виновників, аж поки згідно не призналися, за кілько грошей перекупив везир чорного Гассана. А потому казав припікати везира Агмеда, щоб видав з себе якраз тілько зойків, кілько дав грошей спільникови свому. І сконав Агмед в Джеляд-Одасі.

— А чорний Гассан?

— Його казав султан кинути у море зі звязаними руками: як перепливе до Острова Принців то може йти, куди захоче...

Справедливий вирок видав Сулейман. Нехай Аллаг Акбар благословить сліди ніг його! Бо таки крав податки Великий Везир Агмед і то крав так, що не могли його імити... А на тих податках були стони і кров. Тай вистогнав їх Агмед в Джеляд-Одасі... А решту рахунків возьме в нього Аллаг з вічними очима.


Nazaruk Roksolana Ornament5.jpg

Примітки[ред.]

  1. Омар Кгаіям, високо культурний перський поет, учений і фільоcоф, реформатор східного календаря. Уродився в половині 11 століття як син ремісника, ткача наметів, у місті Нішапур, в країні Хоразан, славній своєю пшеницею, шовком і виробами з вовни та копальнями туркусів і маляхіту. Був скептиком і пессішістом, але згодом осягнув радісний світогляд, опертий на вірі в ласку Божу. Т. зв. „рубайятом“ (коротким чотиростихом) висказував найглибші думки в гарній і милій формі й був улюбленим поетом мусулманської аристократії духа на всім Сході. В зеніті турецької влади за Сулеймана сей поет і перська культура взагалі були високо цінені. Цікаво, що сей поет і тепер, в часі зеніту великобритійської влади, також високо цінений англійською аристократією, про що свідчать нові переклади і студії над ним.
  2. „Царю двох частей світа і Володарю двох морів, Стороже двох святих міст (Мекки і Медини), Пане трьох престольних городів (Константинополя, Адріанополя і Брусси) і (Каіра) могутнього і (Дамаску) як рай прекрасного і величавого Галебу і (Вілгороду) дому святої війни і (Багдаду) дому опаоення й побіди!“... (Се оден з титулів султана в тих часах).