Роксоляна/Джігад

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
XVII.
Джігад.

 „Коли Джігад займеться на землі, тоді по
небі ходить заграна пожарна... Тоді стогнуть
шляхи під важкими колесами пушок Халіфа.
Тоді дудлять дороги від тупоту кінних полків
Його. Тоді чорніють поля від піших військ Па-
дишаха, що пливуть як повінь. Тоді гуде плач
жінок і дітей христіянських, як шум у градовій
хмарі. Бо жах великий несе з собою Джігад!"

І.

Таємнича рука Господня зіслала на землю 1526 рік.

Такого дивного року не памятали найстарші люде у Стамбулі. Сонце в день нагрівало воздух так сильно, що ночами прів навіть небесний фірманент і зі звізд капав огняний піт на землю: на золоту Пристань Стамбулу, на Море Мармара і на Долину Солодких Від.

А як розвинулися липи з бігом горячих Днів, то по довгих тижнях ночей без роси бачили люде ранком під липами і яворами дивний „піт небесний“, що мов липкий мід покривав каміння під ними. А подорожним, що в ті ночі спали під отвертим небом, злипалося волосся й одяг їх покритий був каплинами зоряного поту, що капав з небесних звізд на грішну землю і на людей її.

І в ті страшні часи, коли прів від жаху фірмамент небесний, постановив найбільший султан Османів рушити на завоювання землі „джаврів“. Тоді отворено святу „Браму Фетви“ і зі всіх мінаретів Стамбулу голосно закричали мослємські муеззіни:

— „Йдіть легкі і тяжкі та ревнуйте добром і кровю на шляху Господнім!“

А сто вистрілів з гармат оповістило початок Джігаду.

Так зачався Джігад — святий поход Султана Сулеймана.

А в перший день Джігаду падав дощ крівавий на землю христіянську, на шляхи, котрими мали йти небаром великі полки Падишаха. Падав дощ крівавий, хоч на небі не було ні вітру ні хмари. Впав і лежав на полях, стежках і шляхах від полудня до ночи. А в воздусі на угорських рівнинах піднявся пил крівавий і тижнями стояв на небі. Стояв і страшно світив хмарами в день і в ночи. І жах великий пішов по безмежних пуштах угорських і по замках лицарських. А безнадійність чорним саваном покрила соняшні землі Мадярів і Хорватів від краю до краю.

А як сімома брамами Стамбулу сунули мов туча на святий Джігад полки Сулеймана, — надійшла буря від Чорного Моря. І йшла перед військом Великого Султана і сипала дивним дощем білих риб, що милями заслав дорогу полкам Падишаха. Музулманське військо з острахом вдивлялося в свого монарха. А він їхав на чорнім як ніч кони, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета, „Твердий і Великий“ Султан Сулейман і ні оком не дрігнув, дивлячись на дивні знаки небесні. А військо його вдивлялося як в образ у неповорушну постать Сулеймана, що їхав на бистрім кони мов висока камяна подоба Господньої кари. Ніякого металю опріч твердої сталі не мав на собі ні при собі, ніякої оздоби одяг його.[1]

А біля нього їхала в арабськім вовнянім бурнусі і в кашмірськім шалю, у критій колясі за венецьким склом, улюблена жінка завойовника, прегарна Роксоляна Хуррем, „серденько серця Султана Сулеймана“.

А як на обрію зникали найвисші вежі Царгорода, Султан пересів з коня до карети жінки, щоб розпращатися з нею і сказав:

— Я додержу слова і покажу тобі, як виглядає битва. Пришлю по тебе. А тобі в опіку віддаю мого найстаршого сина.

Червень ударила в обличча Ель Хуррем. Велике довіря мужа так на неї поділало, як грім з ясного неба. І аж слези витиснуло їй з очей.

Сулейман Великий щось важив у душі. По хвилі сказав:

— Ти знаєш, хто тепер командант Стамбулу?

— Знаю, відповіла здивована — Кассім.

— Так, Кассім, Але він їде зі мною на війну.

— То його заступник.

— Так, але він старий і не відважиться нічого важнійшого сам зарядити.

— Отже хто? запитала.

— Ти, — відповів так тихо, що здавалося, немовби се прнчулося їй.

— Чи ти дав такий наказ?

— Перша основа правління: не видавати непотрібних наказів, бо се перешкоджує в праці чесним людям.

— А друга? запитала.

— Друга та, про яку все говорив мені мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! Він казав: Щоби здобути державу, треба мати у відповідній порі не більше як сто розумних людей, котрі по наказу одного готові на всяку працю і на всякі жертви. А щоби правити державою, вистарчить пять таких людей. Чи ти, о, Хуррем, маєш таких пять довіренних людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул — командант всім городам моїм, а ти будеш фактичним командантом Стамбулу.

Задумалася й відповіла:

— А колиб я не мала, то що треба робити, щоб їх знайти і придержати при собі?

— Ти розумно запитала, о Хуррем! Але ніяка людина не знаходить таких людей, бо їх знаходить і присилає для доброго діла тільки Всемогучий Аллаг. І вони по волі Його так стягнуться до доброго володаря, як стягаються опилки заліза до маґнету, який недавно показував тобі штукар венецький.

— А якже пізнати їх?

— Пізнати їх можна тільки по довшім часі по їх робучости і правости. Сі дві прикмети се як двоє очей людини. Одна без другої може також істнувати. І навіть може приносити хосен. Але помічник влади без одної з тих прикмет се каліка.

— А якже задержати таких людей при собі?

— Мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — так учив мене, о Хуррем, а мав він досвід великий: Перша прикмета володаря — ніколи не закпити собі з вірного слуги! А що дуже довго треба ждати, заки переконаєшся, хто тобі вірний, отож ніколи не кпи собі з нікого, що стоїть при тобі. Лучше убити ніж закпити. Бо глум се отруя, що затроює серце обидвох. Отроєні люде ні працювати ні правити не можуть.

— Я ще ніколи не закпила собі зі слуг своїх.

— Знаю, о Хуррем, бо уважно придивляюся тобі, відколи ти перший раз піднесла на мене несмілі очі свої. І тому власне кажу тобі, що ти будеш тепер правдивим комендантом Стамбулу і без наказу мого.

— Я маю тільки оден гріх на душі: я казала убити без переслухання Великого Везира Агмеда-башу.

Слези виступили їй з очей.

— Так, о Хуррем. Се гріх проти волі Всевідучого Аллага. І найгірший злочинець має право, говорити свобідно перед смертю. І колиб ти, о Хуррем, побачила бунт Стамбулу проти себе і бунт всіх городів моїх ізза домагання смерти останного бідака в державі, а не уступила перед тим домаганням, заки переконаєшся про вину, і мусіла втікати, і колиб я знайшов тебе опущену в пустині, по утраті цілої держави, — я сказавби тобі: „Ти була добрим командантом Стамбулу“! Бо володар, о Хуррем, тільки заступає святу волю Аллага і справедливість Його по силам своїм. І тому такий високий престол Володаря. І тому так далеко сягає рука його. Але та рука вяне без справедливости.

Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в сині очі Ель Хуррем і доповів отсі слова: „Аллагу Акбар“ (Бог Всемогучий)! Господь Всемогучий царствує над усіми землями й водами, над зьвіздами й воздухами. І без волі Його не виросте й не впаде ні червак, ні людина, ні пташина з гнізда. Він тяжко карає за все, що зробить людина проти святої волі Його, котра так коріниться в совісти людини, як коріниться дерево в землі, як коріниться державна Влада в послусі народа. А діл Господніх ніколи не зрозуміє людина. А хто думавби, що розуміє їх, той бувби подібний до сліпої людини, котра обмацавши хвіст мого коня, говорилаб иньшим, що знає його красу, расу і ріст.

Так говорив до жінки найбільший султан Османів.

А попри звільна їдучий повіз як води плили густі лави піхоти мослємів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого. І монотонно як дощі осінні звеніли на шляху незлічимі кроки їх.

Молода султанка Ель Хуррем аж похилилася під вагою слів свого мужа. Відчувала, що все, все було в них таке правдиве, як золото. І вона все до чиста готова була ціле життя сповняти, — з виїмком одного, одного-однісенького... Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від иньшої жінки, що заступав її власному синови шлях до престола султанів.

Зітхнула і запитала:

— А яка друга прикмета володаря по думці твого розумного батька, нехай Аллаг буде милостивий душі його!

— Друга прикмета володаря, о Хуррем, — так учив мене мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його, — така: — Не вір нікому без підстави! А раз повіривши, вивисши його. А раз вивисшивши, не бери назад вивисшення того, поки суд иньших справедливих людей не скаже, що та людина стала недостойна твого вивисшення. Бо слово твоє, раз випущене, подібне до полку, який ти пустив уже до бою. Той полк уже не твій: він у руках Аллага, що рішає в бою.

Сулейман Величавий надумувався і додав по хвилі:

— Коли інакше робити-меш, внесеш замішання там, де повинен бути лад і спокій. І в тім замішанню сама станеш подібна до фуркала на вежі, з котрого так весело сміються малі діти, а котрим вітер крутить, з котрого боку повіє.

— Розумно тебе вчив твій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! А яка третя прикмета доброго володаря?

— А третя прикмета доброго володаря, — так учив мене мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його, — єсть увага, щоби слуги не були ніколи без роботи: бо лінь се мати злочинів. Та рівно добре треба уважати, щоби слуги твої не були перетяжені завеликою працею. Бо така праця скорше або пізнійше доводить до отупіння. А лекше єсть мудрому і справедливому володареви дати собі раду навіть тоді, коли він оточений розумними злодіями, ніж коли він оточений чесними туманами, хоч дуже зле і одно і друге. І ще вчив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — щоб не давати тої праці Великому Везирови, котру може зробити везир, ні головному судді тої, котру може зробити звичайний суддя. Ні не посилати аги яничарів туди, де досить післати звичайного дверника. Ні не поручати одної роботи кільком, бо тоді ніхто за працю не може одвічати. Ні не вірити кравцеви, що він уміє добре підкувати коня, а ковалеви, що знає міст покласти. І все казав, що ранок мудрійщий від вечера. Тому перед вирішенням важнійшої справи радив переспати кілька ночей під ряд, — нехай він спокійно спить у гробниці своїй!

Султан пригадав собі щось і додав:

— І ще казав мені мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його: Шануй стан духовний! Але не вір, не вір, не вір тим, котрі других накликають до жертв, а самі нічого не жертвують на ніщо! Се напевно злодії й обманці, хочби мали на собі одяги хабітів і дервішів і хочби по три рази були у святім місті Мецці, при гробі Пророка. Не будь, о сину, дурнійший від дикого звіряти, котре обминає дерева і корчі, які не дають доброго овочу в жертві зі себе, лиш отруйні ягоди. Се насінники непослуху, бунту й упадку. Так учив мене мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його!

— Я дуже буду памятати науки покійного батька твого, нехай Аллаг буде, милостивий душі його! Але я ще більше памяталаб науку твою! Скажи мені, чи люде добрі чи злі?

Поважно відповів Сулейман Величавий:

— О, серце серця мого! Я ще не маю такого досвіду, який мав мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але мені здається, що люде не добрі і не злі. Вони такі, якими їх роблять їх начальники у кождий час і в кождій країні. Тому за все відповідають верхи, хоч розуміється, є в кождім народі люде, з яких і найлучші верхи нічого путнього не зроблять. Є й цілі народи, що вродилися карликами, хоч нераз бувають числом великі. Коли давно-давно втікали предки мої з глибини Азії перед найбільшим завойовником її, вони по дорозі зустрічали такі народикарлики, великі тілом і числом, бурливі й бунтівничі, але маленькі духом. Бо велич духа людей і народів мірить Аллаг покорою їх і готовістю жертви для Влади своєї. І ніяка людська праця не дасть непокірним народам сили, поки не покоряться. Але на загал добрий приклад верхів робить чуда у народів. Народ все дивиться на свої верхи. Чи ти, знаєш, о Хуррем, кілько добра в семях правовірних мослємів зробила ти двома добрими вчинками?

— Котрими? запитала.

— Перший був той, що ти сама обняла заряд великої кухні сераю. Ще перед самим виїздом моїм, коли я пращався з членами ради улємів, імамів і хабітів, вони благословили тебе, кажучи: Вже маємо вісти навіть з далеких околиць, як поділала праця Хассаке Хуррем.

— Якже? запитала цікаво.

— Так поділала, що жінки і дочки навіть найзаможнійших родів ідуть за твоїм прикладом. І радо працюють, кажучи: Коли жінка могутнього султана може працювати, то можемо і ми.

— А якеж друге діло було добре?

— А друге, о Хуррем, було ще краще: те, що ти не соромилася своєї матери. Як далеко дійшла вістка про се, так далеко сягнуло добре діло твоє. І не одна дочка помогла на старости літ своїй матери, не оден син поміг свому батькови. Ми їдемо, а та вістка дальше йде. І дійде від краю усеї держави, а може й поза неї.

Сулейман Величавий похилився до колін своєї улюбленої жінки й поцілував обі руки її. А попри звільна їдучий повіз як води плили густі лави піших військ мослемів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого. І монотонно як осінні дощі звеніли на шляху незлічимі кроки їх.

— Таксамо як добрі діла ділають на народ і діла недобрі верхів його. А коли тих недобрих діл назбирається за багато, тоді Всемогучий Аллаг важить їх у справедливих руках своїх і на такий нарід, в котрім переважили недобрі діла, посилає крівавий бич з руки своєї. І такий бич Господній єсьм тепер і я, о Хуррем. То не мій розум, о Хуррем, зібрав ту силу, що пливе тепер сими шляхами на землі нессараг! То вічний розум Аллага. То не моя сила іде, о, Хуррем. То йде частинка незмірних сил Аллага! А я, о Хуррем, лише трісочка, яку несе з собою повінь страшної кари Його. І тому я так спокійно дивлюся на ті знаки Господні на землі й на небі.

Молода султанка Ель Хуррем вся замінилася в слух. Сулейман Величавий ріс в очах її. З острахом запитала:

— А як далеко ти зайдеш тепер?

— Се знає тільки Аллаг і іпророк його Магомет. Я не знаю, о Хуррем. Я стану там, де мене спинить Всемогучий Аллаг невидимою рукою своєю.

Муеззіни зачали співати третий азан на горбах високих верблюдів.

Як оком сягнути, задержались на шляхах всі війська мослємів. Стала й золотиста карета Ель Хуррем. Сулейман Великий висів з повозу і разом з військом своїм упав на землю, на диван молитовний, лицем обернений до Мекки. Молився.

А коли Сулейман встав, то як далеко сягали очі, видно було, як зверталися на нього побожні погляди мослємів і як уста їх шептали молитви до Бога за свого Султана.

Сулейман пращав улюблену жінку і поклавши праву руку на серце, вимовив ще отсі слова:

— Аллагу Акбар! Я додержу слова, як тільки Бог Всемогучий дозволить на те. Бо думка людини се ніч без світла Його, а сила людини се сила маленької дитини без помочи Його, а розум людини се піна на воді без мудрдсти Його, а життя людини се якийсь дурний бо безцільний сон без ласки Його!

Ще обтулив шалем білі руки Ель Хуррем, що витягнулися до нього з вікна карети. Ще раз поздоровив її, вискочив на коня й не оглядаючись більше, рушив у дорогу, серед ентузіястичного крику всего війська, що гримів як грім у хмарі.

Великий Султан поїхав на Джігад. А за ним лавами їхала пишна кіннота й артилерія і плила струями піхота, обминаючи з пошаною повіз султанки. А повіз її стояв на шляху, поки виднів ще на кони Сулейман Величавий, що зник на обрію як сон. Тільки ще раз блиснув на горбі зелений прапор його. І довго летіли за ним на тлі неба стади чорних круків і великі супи — страшні „воздушні черви“. На їх вид христіяне в Стамбулі хрестилися й відмовляли молитви.

II.

Султан Сулейман перший і одинокий раз не додержав слова, яке дав улюбленій жінці своїй. Не додержав, бо не міг додержати.

Дня 29. серпня 1526 р. несподівано зустрівся коло Могача над Дунаєм з усім військом угорського короля Людвика. Було саме полуднє, як заграла до битви музика Мадярів і рушило бігом до бою їх блискуче лицарство. До двох годин проломив його, а заки сонце зайшло — смертельно викосив Великий Завойовник Османів. А король угорський в утечі утонув в одцій з рік угорських. І ніякої битви не міг Султан показати жінці своїй.

Сулейман заняв столицю Угорщини без бою і в 1.200 скринях, з буйволових шкір вивіз до Царгороду всі скарби і клейноди її. Несподівана легкість побіди застановила його так, що не пробував іти дальше. Оглянув тільки чорні гори Карпати і став на границях Угорщини, котра ночами світила загравами пожарів немов велика жертва за гріхи.

Ще з дороги султан прислав до Ель Хуррем свого любимця Кассіма, команданта Стамбулу, з прекрасними діядемами й нашийниками угорських королевих на перепросини, що не міг додержати слова. Кассім, вручаючи дорогі дари, додав:

— Але ми всі віримо, що Падишах додержить слова.

Кассім говорив правду.

Бо новий, ще більший „джігад“ задумав Падишах мослємів.

А заки він вернув несподівано з походу, його люба жінка зазнала такої муки в царських палатах, якої не зазнала навіть тоді, коли її гнали в неволю сирими батогами Диким Полем килиїмським і Чорним Шляхом ординським. Бо є в душі людини також Дикі Поля і Чорні Шляхи.

Мала владу в столиці.

Кождого дня рано зявлявся у неї заступник Кассіма і кланяючись низько, витав її словами:

— О, Радісна Мати Принца Селіма! Благословенне хай буде імя Твоє, як імя Хадіжі, жінки Пророка!...

А на питання, з чим прийшов, зачинав постійно так говорити:

— Останна ніч принесла тілько важних справ до столиці Падишаха, кілько єсть зьвізд на небеснім одязі Аллага! Та я представлю Тобі, о Радісна Мати Принца, тільки деякі, щоб попросити поради у доброго серця Твого.

І оповідав зі спущеними в низ очима, часом підносячи їх на ясні очі жінки Падишаха. Голова їй крутилася від тих справ, які викидала величезна машина столиці держави, що простягалася на трьох частях світа. Не знала досі, що чоловік її двигає на собі весь той безмірний тягар. Вже першого дня зрозуміла, чому її чоловік так часто приходив з почервонілими очима і так тихо сидів при ній, як хоре дитя при матери. Деякі справи були такі помотані, що дійсно тільки серцем, а не розумом можна було їх спробувати розвязати.

По двогодинній розмові з заступником Кассіма просила його, щоб перестав говорити дальше, бо була дуже втомлена.

Той кланявся низько і відходив лицем обернений до неї, раз-у-раз повторяючи слова: Благословенне хай буде імя Твоє, як імя Хадіжі, Жінки Пророка, що покірно несла тягар життя з чоловіком своїм!

По кождій такій авдієнції мала вгляд у глибини Стамбулу, в верхи і низи його. І все напів притомна від навалу думок лягала на диван і примикала розгорілі очі.

Змучена до краю виїздила по кождій розмові з заступником Кассіма або до Бін-Бір-Дірек’у[2] або до Єні-Батан-Сераю[3] на відпочинок.

Відпочивала в лодці, бо мучили її й томили звіти і поради, яких у неї засягав командант Стамбулу. А ще більше мучило її почуття величезної влади в наймогутшій державі світа. Не знала, що з тою владою ні починати, ні робити, бо ще не прийшов її час.

Але думка про Мустафу мучила її найгірше.

Бо мала під опікою первородного сина мужа свого від иньшої жінки. І чула безмірний тягар на собі — на саму думку, що булоб, коли муж поверлувби й не застав Мустафи.

А ще більше мучила її думка про пустку, яка булаб на тім місци, де любив гратися в саді малий Мустафа.

Відчувала, що полекшалоб їй, якби могла висповідатися перед матірю зі своїх думок. Знала се напевно. І знала, що мати знялаби з неї той тягар, від котрого аж помарніла. Але не могла того сказати.

Боялася. Бачила в уяві неперед, як мати перехрестилаб себе і її, вчувши про те. І які очі малаб і як поблідлаб.

І навіть знала що і як мати говорилаб на те. Знала: сказалаб їй: „Ти була у мене добра, золота дитина, а зло зачалося, відколи ти скинула з себе той хрестик, котрий я тобі дала. І потому скидала ти вже одно за другим, аж поки не дійшла там, де тепер стоїш і думаєш“.

Але чогось иньшоґо боялася ще більше. Раз зачавши сповідатися, булаб висповідалася і з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що тоді мати не моглаб довше жити під одним дахом з нею — з убийницею.

Думала: Або під вражінням того всего тріслоб матері серце, або покинулаб мене, -сплакана, віпавши на силах. І щож тоді сказати Сулейманови, котрий напевно довідається, в якім стані мати опускалаб палати. Що сказати?!

Знала свою матір лучше ніж себе. І знала, що вона вийшлаб від неї так без нічого, як прийшла — тільки з великим горем. Не могла.

А втім, а втім! Чиж можливо, не бачити сина на престолі султанів?

Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподівано вернув муж з походу.

О, якже витала його! З дійсною радістю і з дійсним смутком, вся змішана в нутрі своїм. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще і сим разом охоронив її — від здобуття золотого престола Османів для потомства свого.

Дякувала. А на дні серця чула, що вже не перепустить другої нагоди. О, ні!...

Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османів. Тоді виховає синів так, як уважає. О! І тоді зачне снувати пляни і діла, якими перевисшить Велику Княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест — таксамо потайки, як потаємно і вона несе свій невидимий хрест терпіння, в котрім уже призабула святі слова Господньої молитви: ... „і не введи нас во іскушеніє...“

А горами Балканами йшла в тім часі осінь. І немов горіло золоте й червоне листя дерев, як останнє пращання. Дерева стояли в блиску плодів своїх, мов священики перед вівтарями у ризах золотистих, червоно підшитих:

У садах Сербів і Болгарів стояли достиглі овочі. Осінь здійснила всі мрії весни. І спокійно гляділа у синьо-лязуровий небосклін небесний, по котрім тихо котилося золоте, велике сонце, одна з порошинок давних творів Божих.

З них людина бачить зникаюче маленьку часть і тішиться тим, що бачить, як тішиться метелик одним днем життя.

Але як на полях і в садах дозріває всяке добре насіння плодів землі, так дозріває й усяке зілля отруйне. А хто завчасу не виполе його зі своєї землі, той побачить, як отруйне зілля переможе й заглушить усяке добре насіння.

III.

Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джігад і вже було певно, що разом з ним поїде сим разом на війну і султанка Ель Хуррем, запитала вона Кассіма, команданта Стамбулу :

— Скажи мені, як властиво виглядає Джігад?

А все веселий Кассім споважнів на обличчу, повагом склонився й відповів:

— О радісна Мати Принца! Коли Джігад займетьcя на землі, тоді по небі ходить заграва пожарна. І кидає кріваві блиски свої на чорні стовпища і хмари диму. Тоді стогнуть шляхи під важкими колесами гармат Халіфа. Тоді дуднять дороги від тупоту кінних полків Його. Тоді чорніють поля від піших військ Падишаха, що пливуть як повінь. Тоді так гуде плач жінок і дітей христіянських, як шум у градовій тучі. Бо жах великий несе з собою Джігад!

— То ти кажеш, Кассім, що Джігад страшний?

— Дуже страшний, о Велика Хатун!

— А чи є ще щось страшнійше ніж Джігад?

Комендант Стамбулу надумувався хвилину й відповів з острахом в очах:

— Є ще страшнійша річ, ніж Джігад, о Радісна Мати Принца!

— Чи ти, о Касєім, бачив ту ще страшнійшу річ?

— Я бачив початок її, о Пані який удусив зараз своєю рукою Султан Сулейман, нехай благословенне буде імя його во віки! Але про ту ще страшнійшу річ не вільно навіть думати, не то говорити, о Найяснійша Пані!

Очі султанки заблистіли цікавістю. Вона хвилинку нагалася і промовила живо:

— О Кассім! Ти скажеш мені, що се була за річ ще страшнійша ніж Джігад, котру ти бачив на свої власні очі! Я вірю тобі, о Кассім, що ти скажеш мені правду!

— Все опріч того скажу, о Радісна Мати Принца! А того не можу сказати, вибач вірному слузі Падишаха і свому!

— Чому не можеш сказати, о Кассім? запитала уражена. Атже коли ся річ ще страшнійша ніж великий Джігад, то її мусіли бачити також иньші люде. Чомуж вони можуть знати про се, а я ні?

— О, наймудрійща із жінок мослємських! Ти правду сказала, що ту річ ще страшнійшу ніж Джігад бачили й иньші люде! А я тому не можу її оповісти, бо є старе повіря, що коли про ту річ в палаті султана заговорить хочби тільки двоє людей, котрим вірить султан, то та страшна річ покажеться вдруге ще за життя того султана.

— Се забобонне повіря, о Кассім! сказала піднесеним голосом. Таксамо забобонне, як те, що зорі на небі маніть силу над людьми на землі!

Учитель Річчі зі школи невольниць стояв їй як живий перед очима... Кассім подумав і запитав:

— Чи дозволиш, о Радісна Мати Принца, висказати мені отверто, що думаю?

— Все говори правду, відповіла вже успокоєна.

— За твоїм дозволом, о Хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Ні одно не єсть забобон, ні друге. Що се друге не єсть забобон, можеш переконатися кождого часу, коли місяць, найбільша зьвізда ночи, стоїть у своїй повні над палатами Падишаха. Тоді з численної служби в сих палатах есе витягає когось його дивне світло з кімнат. І витягнена людина лізе у сні по таких місцях, де навіть найзручнійший штукар з Египту ні з Багдаду не мігби вилізти без утрати життя. Своїми очима можеш побачити, о, Радісна Мати Принца, що небесна зьвізда має силу над земними людьми. Чомуж би иньші зорі не мали мати подібної, або ще більшої сили? Тому, що ми добре не знаємо того?

Султанка задумалася над тим, що чула від Кассіма. А він говорив дальше:

— Сам султан Сулейман уродився під такою зьвіздою, що мимо всіх війн і боїв умре своєю смертю на львинім столі. Так каже старе передання і всі мудрці сходу твердо вірять в те, що нема такої людської сили, котра моглаб позбавити життя Сулеймана. І тільки тому й міг він зломати ту річ, ще страшнійшу ніж Джігад, про котру не вільно ні думати ні говорити, щоб не повторилася.

— Ти боїшся, Каосім?

— О, Хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий воїн, покласти своє життя на приказ Падишаха за Нього, за Рід його і за державу його, спокійно відповів командант Стамбулу.

Цікавість султанки росла. Бачучи, що звичайними способами не видобуде з Кассіма того, чого він не хоче сказати, опустила обидві руки і напів примкнула очі, немов ослаблена. І тихо як легіт вітру промовила до нього:

— О, Кассім! Чи Падишах може мені оповісти про те, що він сам зробив?...

Кассім зблід...

— Не може, відповів.

Вона вмить спостерегла його переляк. І зараз використала кажучи:

— А чому не може?

Кассім ще більше змішався. По хвилі, зібравши думки, відповів:

— Бо Падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, діло, а сам не похвалиться ним.

— А як ти думаєш, Кассім, чи єсть на світі така жінка, що моглаб видержати і не сказати чоловікови свому: Я чула від того і того таке й таке. Він зачав говорити і не хотів скінчити...

Кассім, притиснений хитрістю Ель Хуррем, пробував в останнє боронитися і сказав:

— Така жінка єсть, о Хуррем. Се одинока подруга Падишаха, котрій я вірю, що не видасть тайни, повіреної їй на слово.

— Так, відповіла радісно і плескаючи в долоні як дитина, зірвалася з дивану. Тількиж ти, о Кассім, ще не сказав мені тої тайни! А як скажеш, вона остане між мною і тобою. Навіть син мій Селім, як доросте, ніколи не довідається про те, що сказав його мамі командант Стамбулу у святім році Джігаду!

На те Кассім не мав уже що відповісти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо говорити.

— То було так. Коли у місті Оґрашкей помер покійний батько Падишаха, блаженної памяти султан Селім — нехай Аллаг буде милостивий душі його — і чорним возом везли тіло його до Стамбулу, тоді на престол султанів вступив син його Сулейман, нехай живе вічно! А тоді вибухла ворохобня війська у Стамбулі...

— Так?! перервала здивована Ель Хуррем. Ворохобня... проти... Сулеймана? А чомуж я про се ніколи досі не чула?

— Бо про ту річ страшнійшу від війни й помору ніколи не говорять правовірні мослєми в палаті Падишаха.

— А чогож вибух той бунт? І хто його зробив? І по що? І як Сулейман здавив його?

Тепер пригадала собі, що султан Сулейман дуже нерадо їхав з нею в околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарів. А коли раз спонукала його поїхати з нею туди, то весь час мав глибше ніж звичайно засунений турбан на очі і був дуже маломовний.

А Кассім оповідав дальше:

— Ворохобня, о Хуррем, се річ страшнійша від війни. Бо тоді в улицях міста убиває брат брата і батько сина і дочка зраджує матір свою, як тільки допустити до того, щоб ворохобня розгорілася.

Відітхнув і оповідав дальше:

— А викликають ворохобню злі люде, котрі все носом чують, коли над ними має затяжіти тверда рука. А причин до ворохобні знайдуть вони сто тисяч, а як нема, то видумають.

— А щож видумали тоді?

— Нічого не видумали, тільки зажадали від молодого султана виплати в золоті надзвичайних дарів.

— Хто зажадав?

— Яничари, відповів так тихо, якби боявся, що стіни вуха мають.

— І султан виплатив?

— Ой виплатив він їм таку платню, що страшно попамятають і мабуть ніколи більше не підіймуть зброї проти Сулеймана.

Султанка Ель Хуррем заперла в собі віддих і вся перемінилася в слух. А в гарній головці її так закипіли думки, що примкнула очі, щоб командант Стамбулу не зміркував, що діється в ній. Кассім оповідав дальше:

— Вже міхами обвязали шиї аґам яничарів і на площах столиці чути було гуркіт викочуваних гармат і метушня счинилася в сераю, як молодий Падишах казав привести три коні. Приведено три коні. Я був тоді ще адютантом його як принца, бо ще не було часу зробити ніяких змін. Молодий Падишах вискочив на коня і кивнув на мене і на Агмеда-башу, пізнійшого Великого Везира. Ми обидва сіли на коней, вже бачучи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав відваги, сказати словечко до Падишаха.

— І ви в трійку поїхали?

— В трійку, о Хуррем!

— Без війська?

— Без ніякого війська. Сулейман їхав на переді, а ми за ним. Уже здалека шуміла велика касарня яничарів як шумить Босфор в час бурі. А Падишах мовчки вїхав на подвіря, де так кипіло, як у кітлі.

— Його не пізнали? перервала.

— Його зараз пізнали, бо нераз він з тим військом ходив на муштри ще як престолонаслідник і знав його кождий жовнір у столиці. Падишах мовчки зіскочив з коня, а ми зробили те, що й він. І я і Агмед, оба ми були певні, що живі не вийдемо з тої прогульки.

— А що ви думали, що буде з султаном?

— Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали.

— І щож було дальше?

— Падишах просто пішов в середину збунтованої казарми.

— І всі затихли?

— Ой не затихли, о Радісна Мати Принца! Тільки уздрівши самого Падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.

— А що на те Падишах?

— Падишах спокійно сказав отсі слова: „Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!“

— І виступйли?

— Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.

— А Падишах що сказав до них?

— Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трома ударами на місци зарурубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спамятався.

Ель Хуррем зблідла. Кассім кінчив:

— Ціла казарма збунтованого війська кинула зброю і впала на коліна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся і вийшов з казарми. І ще тої днини розброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долівку у довгій на милю казармі яничарів.

Дрожачи під вражінням того, що говорив Кассім, запитала Ель Хуррем:

— І всіх їх на смерть засудив султан?

— О, Хассеке Хуррем! Падишах не судив з них нікого, тільки віддав суд над бунтівниками в руки військового суду. Лиш казав покликати до того суду кромі вчених суддів ще одного простого жовніра-каліку, першого, якого зустріне його післанець на вулицях Стамбулу. І той суд не помилував нікого. Бо вільно помилувати всякого злочинця й навіть убийника, але не вільно помилувати раз збунтованого війська. Колиб його помилував суд, то не помилував би Аллаг ні тих бунтівників; ні того суду.

— То ті яничари, що тепер є в Стамбулі се зовсім иньші?

— Зовсім иньші, о Хуррем! Деякі з них надходили якраз з поблизьких міст, коли народ кінчив на вулицях Стамбулу роздирати на шматки трупи збунтованих і кидати собакам кусники їх тіла.

Султанка Ель Хуррем закрила очі руками і сказала:

— Дійсно! Страшний єсть Джігад, але є ще страшнійші річи, ніж Джігад. Ти правду казав, о Кассім!

А Кассім кінчив оповідати те, про що ніколи не оповідали правовірні мослеми в палаті Падишаха:

— А на деякі подвіря народ сам затягнув призначених на смерть бунтівників і замкнувши всі брами, дивився з вікон, як голодні, собаки живцем роздирали звязаних бунтівників.

Султанка відкрила руками очі і сказала:

— Се вже дуже жорстоко, о Кассім!

— Але справедливо, о Хуррем!

— Чому справедливо, о Кассім?

— Бо народ, котрий милосердиться над бунтівниками проти Аллагом даної Влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тільки ще гіршими, ніж ті пси, що мають шерсть на собі.

— То пси без шерсти гірші ніж пси з шерстю? запитала наівно.

— Безконечно гірші, о Хуррем! Бо навіть найлютійші пси з шерстю не збиткуються довго над ніким. Загризуть — і по всьому. А собаки без шерсти дуже збиткуються, о Хуррем, — і довго тревають їх знущання.

—А чому я ще не бачила таких небезпечних собак без шерсти? Як вони називаються?

— Ти бачила їх, о найкраща квіточко Едену! Ті собаки без шерсти називаються люде. На покаяніе народам сотворила їх безконечна мудрість Аллага, як найстрашнійшу кару. І взяла мудрість Божа гнучність гадини і зуби вовка і рев медведя і виття гієни і скомління пса і кигті леопарда і рило безроги і їдь скорпіона і захланність тигра. І горе, о Хуррем, містам, і країнам, котрі не пізнаються на тій собачій породі без шерсти.

Хвилину думала, потому запитала:

— То ти, о Кассім, відколи бачив початок бунту в Стамбулі, певно змінився до глибини душі?

— Так, о Хуррем, я від тоді змінився до глибини душі, відповів якимсь сухим голосом, як дервіш-аскет.

— І ти не уступивби перед бунтом, хочби весь Стамбул ішов проти тебе...

— Я не уступивби, о Хуррем, хочби весь Стамбул ішов проти мене, тільки сконавби у крови на станиці своїй; відповів комендант Стамбулу голосом аскета.

— Так, як конає останній луч сонця, коли нічю надходить туча, додала.

— Ти добра, о Хуррем, що жовніра рівнаєш з Божим блиском світла, відповів вірний жовнір Сулеймана і глибоко склонився.

А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душі видавала вирок смерти на нього, на любимця свого, на Кассіма-башу, коменданта Стамбулу. Видавала вирок в імя Селіма малого сина свого, будучого Халіфа й Султана Османів.

Видавала вирок твердий і невмолимий. І вже очима своєї душі бачила окрівавлену голову Кассіма, застромлену на страшній царській брамі Бабі-Гумаюн, де вже чорні круки, випили очі одного адютанта її мужа.

— Тяжке єсть діло володаря, промовила тихо, немов, до себе.

— І тим тяжше, чим лучше серце його, сказав чистий Кассім з отвертими очима.

— Ні, о Кассім! немов вибухла. Бо володар з чистим серцем має мир у душі! А що діється з тим, котрий мира не має?

Навіть не припускаючи, що і до чого говорить гарна Султайка, відповів спокійно командаит столиці:

— Мабуть правду кажеш, о наймудрійша із жінок мослємських, вибрана Аллагом на подругу найчистійшого з праведних заступників Пророка!

Подякувала йому поглядом і встала. Авдієція була скінчена.

Комендант Стамбулу низько склонився мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дійсно задержала вигляд невинности з дівочих літ своїх. Кассім зложив руки на грудях і виходячи лицем обернений до жінки Падишаха, пращав її словами:

— Благословенне хай буде імя Твоє, як імя Хадіжі, жінки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя!

Коли Кассім опустив кімнату і затих шелест його кроків на дорогих килимах її будуару, — впала на диван, обняла аксамітну подушку руками і зайшлася здавлюваним плачем.

Не припускала досі, що її муж аж такий очайдушно відважний — він, що так тихо приходив літами до її кімнати.

Ясно бачила всю трудність у виконанню свого пляну. Та ще глибше розуміла її, пізнавши Кассіма, на поміч котрого рахувала. Вже знала, що помочи від нього не дістане для протизаконного діла. Не припускала, що аж така тверда вірність виростає в серцях офіцирів султана. Розуміла добре, що такий дуб сам не росте. Се тільки оден представник більшої скількости дубів міцного ліса, що ріс довкруги високого престола султанського роду. Відчувала і розуміла се. І знала, що коли як буря не звалить того ліса вірних людей, то син її ніколи не засяде на престолі Султанів. Ніколи!...

Звук сего слова звенів у ній, хоч не вимовила його, немов якась чорна безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всі її мрії й надії. Та се ні трохи не змінило самого ядра її замислу. Се, що - пережила тепер у розмові з Кассімом, тільки казало їй розложити на довший час підготовку й виконання свого пляну. І ждати нагоди.

Нагоди, нагоди нагоди! Щось немов кричало в її душі. Відчувала всіми нервами, що така нагода прийде. Розуміла, що чим хто висше стоїть, тим більше бачить нагод. І розуміла, що в ціли знищення того мідного ліса, котрий охороняв Рід і закон Османів, мусить наперед будувати-будувати-будувати.

Зачала вслухуватись. І видалося їй, що аж сюди, в кімнати царського гарему, доходить стукіт тесаного каміння при будові святині, яку розпочала.

О, якаж вона ще тоді була щаслива в порйвнанню з тим, до чого дійшла тепер! Хоч уже тоді мала на совісти смерть непереслуханої людини, котра зрештою заслужила собі на смерть своїми вимушеннями на невинній дитині.

Чи не заслужив? питала сама себе. І сама собі відповідала:

Заслужив!

А другий адютант з молодих літ її мужа? Чи і сей заслужив на смерть?

— Ні! — голосно сказала сама до себе. І додала шепотом: Та мусить умерти. Бо я мушу мати свого довіреного на тім становищі! Мушу! Без того всі мої пляни на ніщо не придадуться. На ніщо!

Відчувала й розуміла, що убиття Кассіма булоб її першим, уже зовсім безпідставним убийством. Але не бачила вже відвороту. Куди? До чого змагати? Чула, немов у ній крізь усе її єство перепливає якась рвуча ріка — влади, золота, блеску, могутности. На дорозі стоять Кассім і Мустафа. Мусять бути усунені! А коли, — се ще покажеться. Ще відбуде з Кассімом оден святий Джігад на захід... А потому...

Встала, зібралася й поїхала подивитися на роботу майстрів святині зі стовпами червоного граніту і з верхами з білого як сніг мармору, де міграб буде з білого мармору і проповідниця і мінбер для хатіба і мастаб муеззіна й висока максура для Сулеймана Справедливого...

Здрігнулася.

На хвилину зробилося їй дуже жаль, що він, її муж, єсть і буде і на віки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити його нарід. За його велику побожність, котру помалу сама тратила і без котрої було їй так тяжко, так що раз тяжше. За його спокій. А головно за його очи, котрими той народ так дивився все на її чоловіка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селіма.

І той нарід і вона — обоє мали силу від своєї любови. Тільки — розуміла, о якже розуміла, — що сила того народа була невинна, хоч нищила довкруги всі землі, які не належали до Падишаха, — а сила її була недобра, хоч іще не нищила, а будувала.

Розуміла. Та не мала вже змоги завернути. Воля її плила вже як ріка. Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим її пригнали сюди з Рідного Краю. І навіть чула на собі сирі батоги — жадоби влади для сина свого, для крови своєї.

Чула, що програє святий Джігад добра і зла, який має в душі кожда людина, — одна більший, друга меньший.

Вже доїздила до місця, де тесали каміння під будову святині. Її святині! Здалека чула стукіт робітників і бачила, як кланявся їй Сінан, найбільший будівничий Османів, що робив своє діло.

Підняла руку на знак, що побачила його і приязко кивала до робітників, що похиляли голови перед жінкою Султана, володаря трьох частей світа. Вискочила з повозу і стала на квадрі білого мармому, гарна як ангел з синими очима...

IV.

В місяци Мугаррем 936 року по численню святої Геджри[4] разом з бурями зрівнаних днів і ночей наблизилися під Відень передні сторожі і перші орди турецьких паліїв.

Огні і дими горіючих осель покрили всю околицю.

Перших сім полонених німецьких лицарів приведено перед самого султана. Кождий з них мусів держати на копіє настромлену людську голову. Так переслухував їх Завойовник Османів.

А рівночасно два крила його військ ішли як буря в глибину Европи. Праве вже доходило на зелені левади прекрасної Морави, а ліве аж до моря коло Триєсту.

В навечеря св. Вячеслава розложено величезні султанські намети в селі Сіммерінг[5] під Віднем. В нутрі і зверха блистіли вони золотими прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардія з 12.000 яничарів.

За нею аж до річки Швехат стояв беґлер-бег Беграм, намісник Анатолії, з азійськими військами; а праворуч від Сіммерінґу військові канцелярії. Від Санкт Марксу до брами біля Штубенрінґу і дальше аж до Віденської Гори стояв Великий Везир Ібрагім і весь артилерійський парк, під командою Топчі баші. З ним був віроломний єпископ Павло Вардай з Ґрану, що передав се місто Туркам без бою і пішов з їх табором... Зрадивши в душі свою віру й Апостольську Столицю, зрадив і нарід свій, що стояв на дорозі в поході Туркам. І буде на віки страшним доказом народам, що зрада своєї церкви і віри все попереджує зраду свого народа.

На Віденській Горі станув Балі-бег, намісник Босни, командант передньої сторожі, а перед ним, блище до міста, Хозрев-беґ, намісник Сербії, командант задньої сторожі війська в сім поході: Перед брамою бурґу стояли добірні війська Румілії, а перед шкотською брамою в напрямі Деблінґу могутний баша мостарський. Весь простір дунайських вод стояв під наказами Кассіма, коменданта Стамбулу, що мав з собою вісім сот суден. І гомоніли від них широкі води Дунаю.

І стогнала земля і стогнали гори від тягару гармат і полків Сулеймана, що мов величезні дими оточили широким перстенем найбільшу христіянську кріпость над Дунаєм.

Турецькі „бігуни й палії" розбіглися загонами не тільки по околиці Відня, але й по Долішній і Горішній Австрії, та по цілій Стирії, сіючи скрізь знищення й пожежу. Жертвою їх упали чудові винниці Гайліґенштату і Деблінґ і Пенцінґ і Ґіттельдорф і замок Санкт Файт і Ліхтенштейн і Медлінґ іБерхтольсдорф і Брун і Енценсдорф і навіть сильно укріплений Баден і долішна часть Кльостернайбургу разом з величавим монастирем над Дунаєм і багато инших замків, осель і городів. Фуражуючі й реквіруючі війська Сулеймана доходили аж у прегарну долину Ізонца, вирізуючи до ноги залоги христіянські.

В дні коли Роксоляна приїхала в Сіммерінг, підпалив Кассім на її честь всі мости на Дунаю. І вони горіли довго в ніч. Тогож дня застановлено в обляженім Відні всі годинники на вежах святинь і публичних будинках.

Застановлено на знак, що нема міри часу для трудів і праць і жертви, нема для нікого, коли віра й держава знаходяться в смертельній небезпеці.

А двайцять третього дня місяця Мугаррем відкрила турецька артилерія вогонь на Відень, проти Кернтнертору, і била безнастанно цілу ніч аж до ранку. І всю ніч лив з неба дощ без уговку і не уставав ні на хвилинку.

Вже другого дня одержали Турки наказ, приготовити драбини до наступу, щоб вилізати на мури міста. Анатольські війська стягали з гір кругом Відня дерево і вязки хворосту, щоб заповнити рови. Втім через Соляну Браму вибігло нечайно вісім тисяч обляжених і впало на зади тим турецьким відділам, що здобували Кернтнертор. Але вони замість нічю вийшли з міста щойно ранком, бо спізнилися з випадом. І Турки убили 500 з них і сотника Гаґена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували Турки разом з ними вдертися в отворену браму. Одначе отвір був за вузький, щоб більша сила їх могла нараз вдертися в місто.

Щойно коли двома мінами зробили більший вилім біля монастиря Августинів коло Кернтнертору, припустили в тім місци тридневнн наступ. Безнастанно гриміла артилерія з обох боків і безнастанно грали труби, позавни і тримбіти з веж Авґустинів і церкви св. Стефана: їх весела музика мала додавати відваги оборонцям міста.

Так ішли дні за днями — кріваві дні.

Ще дві міни сильно поширили вилім біля Кернтнертору, І воєнна рада везирів і башів під проводом Падишаха вирішила останній та найбільший наступ, бо студінь і недостача харчів давалися вже в знаки турецькому війську. Остигаючий запал війська піднесено приреченням величезних сум в золоті. Кождому яничарови обіцяно виплатити тисячу аспрів. Герольди викликували в таборі, що котрий простий воїн перший дістанеться на мури міста, одержить трийцять тисяч аспрів, а коли се буде субаші, то стане цісарським намісником. Сам Сулейман підїхав аж під мури города й оглянувши вилім, висказав за його величину признання Великому Везирови. А вилім той мав 45 сяж-нів довжини.

Як морські филі в час бурі рушили мудшагіди[6] в великий вилім муру, а кров і мозок значили їх сліди.

Рев гармат і крики свіжих полків Падишаха, що перли иа мури Відня, долітали аж до Сіммерінґу, до золотих наметів Роксоляни.

Султанка Ель Хуррем лежала на шовковім дивані і якась дивно прикра роскіш розпирала її грудь і тамувала віддих. Думала. Вона всім єством своїм не хотіла упадку того міста, якого дзвони так жалісно молилися до неба. Але ся війна була її ділом. Пригадувала собі як отворила святу „Браму Фетви“ та на питання султана одержала відповідь імамів, якої хотіла: що й вона, хоч жінка, має обовязок брати участь у святій війні проти невірних — по словам корану:

— „Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кровю на шляху господнім!“[7]

Не могла забути, як тоді шаліла султанська столиця і як пяні восхитом дервіші виносили з меджидів золоту як сонце хоругов пророка і червоні, як кров, прапори Османів і білі Омаядів, зелені Фатимідів, чорні Аббасидів.

Пригадувала собі, як султан не хотів, щоби брала з собою в поход своїх малих синів, Селіма й Баязеда. Тоді вона вдруге зажадала рішення імамів. І в друге Шейк-уль-іслям, голова імамів, на питання, чи й діти обовязані брати участь; у святій війні, дав таку відповідь на письмі:

— „Ми зволили відповісти: Так. Бог Всевишннй знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочи, син свого батька, — нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра відповідь.“

І молоденький син Роксоляни Селім взяв участь в поході. Виїздив зі столиці на кони поруч свого батька в оточенню гвардії султана. А мати їхала з ним у відкритій колясі, пяна мріями; як роза, повна червені й запаху.

Не могла відвести очей від малого Селіма. Для нього хотіла збагнути таємницю війни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в обороні будучности свого старшого сина зразу дуже її привязала до нього, потому усувала його в тінь.

Вечеріло і дитина вже спала в наметі.

З вежі св. Стефана долітали звуки дзвонів на трівогу. А наступ мудшагідів шалів кріваво кругом мурів Відня і все кріпшав.

До намету Хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на облйччу і спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа.. Встала і сама налила йому чашу сорбету. Він мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала мов дитину.

Випивши, сів на дивані й зажмурив очі. Був такий утомлений, що виглядав як розпряжений лук. Тихо сіла коло мужа й навіть найменчим рухом не переривала його відпочинку. Помалу похилилася голова великого султана. І він з утоми заснув сидячи.

Сиділа біля нього, а в голові аж шуміло їй від ріжних думок. Боялася, щоб він особисто не повів своїх військ до наступу на мури Відня й не погнб.

Не довго спав завойовник Османів. Встав. Протер очі. Умився і збирався до виходу.

Не хотіла пустити його самого.

Одягнулася в свій вовняний бурнус, взяла шаль кашмірський і вийшла з ним.

Султан не говорив ні слова. Думав над чимсь.

Ель Хуррем казала й собі привести свого коника, сіла на нього і поїхала з чоловіком. За ними їхали два адютанти.

Сулейман мовчки наближався до обложеного міста.

Коли підїхали на якесь узгіря, очам їх представився величавий вид. На високі околи і мури Відня, як оком сягнути, дерлися зі всіх сторін рухливі муравлища полків Падишаха, освітлювані червоним блиском заходячого сонця. Всі віденські церкви дзвонили на трівогу, жалібно, понуро.

Бам — бам — бам — — — Бам, бам, бам!

Гармати ревіли, міни тріскали. Чорний дим докривав окопи і мури міста. Коли вітер провівав його, видніли серед його клубів блискучі панцирі німецького лицарства і густа чернява полків мослємських, що мов бурлива повінь заливали зі всіх боків, зелізні відділи Німців.

Камяними вулицями Відня бігли монахи з хрестами в руках і голосили:

— „Бог і Мати Божа помилують нарід, коли він варт Божого змнлування!“

З домів виходили навіть ранені, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчів для підкріплення воїнів перед страшним наступом турецьких сил.

Крівавий бій шалів уже між окопами і мурами Відня. Стиснене і заливане мусулманами місто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна піна: на мурах христіянського міста появилися довгі процесії німецьких жінок у білих одягах, з малими дітьми при собі.

Вид їх мав підбадьорити борців і немов сказали їм своєю появою:

—Коли не встоїте у бою, то дітей ваших застромлять на списи, а жінок і дочок ваших заберуть у неволю чужинці...

Спів від них лунав — рівний, поважний. Священики в білих орнатах благословили їх і йдучих до бою лицарів золотими монстранціями. Церковні прапори маяли на вітрі. Дівчатка в білих одягах і самі смертельно бліді сипали квіти перед монстранціями.

А як на високій вежі св. Стефана ударив великий дзвін на „Ангел Господень“, спазматичний плач потряс білими рядами жінок і дітей німецьких: вони ревно плачучи витягали руки до неба і благали помочи в Бога.

— „Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!“ — лунало їм у відповідь з густих лав мослємів, що перли без уговку на мури міста. Перли й лягали покотом і нові перли — без кінця.

Сулейман Величавий підніс очи до неба і сказав разом з військом своїм:

— „Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!“ І рушив конем у напрямі свого штабу.

Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що він готов для одушевлення своїх полків особисто піти наступом на місто.

Задіріжала на цілім тілі

Бо якби муж її впав під мурами Відня, то хоч місто моглоб тоді бути здобуте розюшеним військом мослємів, та всі пляни її умерлиб разом з життям її мужа. Ще син її був за малий, щоб міг устояти в тім вирі, який міг зірватися по смерти Великого Султана і — його первородного сина. Ще майже нічого не приготовала до таких змін.

Пригадала собі слова Кассіма про небесні зорі, що мають силу над людьми на землі. Чула нераз, що ті зорі затемнюються. Від заходу надходила ніч і темна хмара.

А на мурах міста німецькі жінки в побожній екстазі на очах мужів і синів своїх зривали з пальців золоті і срібні перстені, здіймали лрйкраси з голов і складали прилюдно перед монстранціями на знак, що раненим і родинам погибших дана буде поміч. А там, де на мурах було за мало мужчин, жінки і діти Германців метали в турецьке військо приготоване на мурах ікаміння і лили горячу смолу з казанів, що кишіли у фрамугах мурів.

А бій кипів. Шалений бій на білу зброю, на ножі, на зуби і пазури. Великий, жертвенннй бій, від якого ще не загинув ні оден нарід на світі, що вмів вірити і молитися. Не загинув, а скріплявся пролитою кровю і молитвою своєю у тяжкі години горя і трівоги: бо конають тільки ті народи, що не жертвують і не боряться до загину — В єдности й молитві своїй.

В сутінках вечера побачила султанка, як засвітилися всі церкви віденські, немов великі вівтарі, освітлені для Бога, котрий бачить і рахує кожду жертву людську. Перед її очима стали отворені царські врата церковці св. Духа на передмістю Рогатина у хвилі, як ішла до слюбу і як тіочула крик: „Аллагу — Аллаг!“

У світлі червоних смолоскипів узріла на мурах Відня, як німецька дитина завбільшки її сина Селіма кидала каменем у яничара, що ліз по драбині.

Серце в ній тьохнуло.

Несподіваним і для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого мужа. Наполоханий кінь Сулеймана кинувся в бік і султанка вилетіла з сідла. Сулейман хотів її задержати і впав з коня.

Оба адютантн зіскочили зі своїх коней.

Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклій землі і зложивши руки як до молитви, залебеділа до свого мужа:

— Ти не підеш у вир сеї боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А ще жаден твій син не годен сам усісти на престолі султанів ні піднести меча проти бунту! — Закричала.

І заломивши руки, слізми зросила кріваву землю німецьку.

Від заходу надтягала буря. Від долин дунайських свистів вітер по горах і кидав першими заблуканими каплинами тучі — кидав на чорного коня Завойовника Османів і на нього самого і на двох його адютантів, що стояли як камяні подоби, мовби не чули й не бачили нічого. Кидав і на сплакану Султанку Ель Хуррем, що виглядала мов мучениця у світлі лискавиць на долині плачу. І була мученицею, бо більше ударів горя ждало на неї в життю її, ніж було тих каплин тучі, котрі порахувати може тільки сила Божа.

Здалека чути було, як кріпшав шум і гук хрнстіянської крїпости. То очевидно кріпшала оборона Відня.

Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.

Великий Завойовник і Законодавець Османів обернувшись обличчем до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з адютантів.

Той приложив трубку до уст.

За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих мов морські буруни рядів мослємських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.

— Чи то знов до наступу? — запитала все ще клячучи султанка Ель Хуррем.

— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світа. І підступивши до Жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.

Обоє йшли мовчки і думали — про своє життя. Він думав у покорі свого духа про волю Аллага, котрий може тут, на сім місці поклав межу для дальшої кари „джаврам“

А вона? Хора в нутрі душа думає над своїм болем.

Обляжене христіянське місто немов віддихало. В нім ще яснійше заблистіли Господні церкви і радісно мов на Великдень дзвонили всі дзвони їх. В цілім лісті лунала одна-одинока пісня:

„Тебе Бога хвалимо!“...

V.

Глуха осінь ішла землею Германців, коли відходив з під Відня Сулейман Величавий. Не гнала за ним ніяка погоня. Ні оден відділ Німців не вийшов за мури міста. Тільки вітер шумів по лісах над Дунаєм і кожний листок кидав у гріб його. Якісь короткі, немов постарілі, дні йшли, з сірим світлом своїм над військом Падишаха, що з вірою вертало з ним.

Тільки тут і там зарокотів грім по небі. І часом перун фосфоричним світлом круто як гадина заскакав на обрію.

А листки безнастанно канули з дерев.

Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомість їх. Він тихо промовляє осінними днями: так минуть і ваші дні. І ви так ніколи не вернете на сей світ, як не вернуть на дерево ті самі листочки, що зогниють в землі, як не вернуть ті дні, що минули.

Відчував своїм серцем ту Господню мову великий султан Османів. І тому спокійно вертав з походу свого. А спокій вожда все уділяється тим, що вірять в нього і йдуть за ним. Тоді й вони стають учасниками його спокою.

Здовж берегів дунайських їхав Сулейман у напрямі столиці Угорщини. Вже видніли вежі її, коли при шляху на оболоню узріла султанка Ель Хуррем бідний табор циганів. Блідий місяць стояв на небі, а в таборі горіли червоні огні.

І дрігнув давний спомин у душі султанки. Вона казала задержати криту карету свою, вихилилась крізь вікно і кинула жменю золотих монет між гурток циганських жінок.

Як голодні птиці зерно, так вони вмить визбирали гроші з землі й зачали тиснутися до вікна карети, щоби предсказати будучність незнакомій пані.

Султанка Ель Хуррем простерла ліву руку й одна з циганок зачала говорити:

...Біля шляху твого лелече й кедрина... По однім боці квіти і тернина... По другім боці хрест і домовина... Як блідий місяць, так рости буде твоя сила, Пані... А в життю своїм — два рази зустрінеш — кождіську людину, — котру раз узріли — ясні очі твої... А як час наспіє — на мості калиновім — узриш перстень з міди — в пяної людини — — — позліткою вкритий — — — з каменем фальшивим — — —“

Тут циганка глянули в обличча незнакомої пані і сильно збентежена крикнула одно незрозуміле слово та перервала ворожбу. Як розпуджені птиці, зачали втікати від повозу всі циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очи, а лівою кинула в карету крізь отворене вікно золотий гріш, який передтнм підняла з землі.

Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподіваною образою звороту гроша, а ще більше перерванням ворожби. Бліда глянула на свого мужа, котрий спокійно сидів на кони. На благаючий опіки погляд улюбленої жінки дав знак рукою — і його гвардія вмить обступила колом весь табор циганський.

— Що се зйачить? запитав Султан провідника циганів, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той відповів з острахом, кланяючись майже до самої землі:

— О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в життю і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки...

Коли він се говорив, помалу наближалися розпуджені циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золоті монети, одержані від султанки.

Султан не відповів циганови ні слова, тільки тихо сказав кілька слів до одного зі своїх прибічників.

Незабаром циганам видавано обрік, сіно й овес для коней. А султан з жінкою виїздив на королівський замок на нічліг.

Коли знайшлися на високій плятформі замку, зворушена пригодою султанка сказала несміло до мужа, що почулася матірю.

Уcьміхнувся до неї і сказав:

— Коли буде син...

— То ти даш імя йому, докінчила.

— А коли буде дочка?

— То імя її буде Мірмаг (Місячне Світло), відповіла, бо згадка про силу того світла, про яку оповідав мені раз: Кассім у Стамбулі, додала мені сили під Віднем не пустити Тебе до бою.

По хвилі додала:

— Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобі може і життя вратувала.

Султан весело усміхнувся й відповів:

— Коли я собі добре пригадую, то здається, що я через тебе впав з коня і в рішаючій хвилі вивихнув собі руку. Але може й лучше так сталося.

— І ти ще можеш сумніватися, чи лучше? запитала.

— О, ні, не сумніваюся, відповів Сулейман, котрий так любив сю жінку, що мимо великої твердости свого характеру все їй уступав. І все був задоволений з того, що уступав.

— І чомуж ти відразу так не говориш? сказала врадувана.

— Повір мені, що я дуже тішуся, що не ти звихнула руку, тільки я, відповів.

— А мені найбільше подобалося, як ми йдучи на Відень бачили з горбів по дорозі, як утікали перед Тобою німецькі відділи. Точно, як птиці перед бурею!

Бачив, що вона не звертала ніякої уваги на його невдачу й тішилася тільки проявами його сили. Чув любов її й був щасливий, дуже щасливий.

— А не знаєш, запитала, чому циганка перервала предскасування моєї будучности?

Цікаво вдивлялася в його очі.

Сулейман споважнів і сказав:

— Мабуть тому, що тобі предсказує будучність сам: Аллаг.

— Нехай діється воля Його! додала так щиро, якби на хвилинку блиснула в ній її давна віра.

І разом увійшли в прекрасні кімнати угорських королів.

Муеззіни зачали співати пятий азан на вежах струнких мінаретів. На Дунай лягала чудова тиша ночі і птиці змовкали в густих очеретах.

Сулейман Величавий схилився з жінкою на диван молитовний, обоє обличчам обернені до Мекки.

Обоє молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними — дивне життя.


Nazaruk Roksolana Ornament6.jpg

Примітки[ред.]

  1. Автентичне. Так і представлений Сулейман у славній ґалерії воскових подоб султанів. Подоби всіх иньших султанів прибрані в найдорожші одяги і клейноди — з виїмком подоби Сулеймана В.
  2. Бін-Бір-Дірек („Цистерна Тисячі й Одної Колюмн“), крита студня в Царгороді з величавим басейном, величини Церкви Нотр Дам у Парижі, сегодня вже висла. Дах її на 16 рядах колюмн.
  3. Єні-Батан-Серай („Запавшася Підземна Палата“). Була се також величава цистерна в Царгороді, збудована ще візантійським царем Юстиніяном (на 1000 літ перед Сулейманоїм). Дах тої цистерни опирався на 336 мармурових колюмнах, на б м. високих, уставлених симетрично в 26 рядах. Поміж тими колюмнами тихо пливала лодка по басейні води обєму близько 10 клм.,^2 (140X76 м.).
  4. У вересні 1529. (Перша облога Відня). Діялося се в 37 літ по видертю мусулман з Гранади в Еспанії, котрі там мали гарну державу від року 1238 до р. 1492.
  5. Тоді cело, тепер XI. округ Відня.
  6. Мудшагіди — мусулманські борці за віру, учасники святої війни „Джігаду“.
  7. Девята сура корану, вірш 41.