Роксоляна/Ой битим шляхом килиїмським, ой диким полем ординським...
| ◀ Страшне весілля | Роксоляна Ой битим шляхом килиїмським, ой диким полем ординським... |
В области татарських аулів ▶ |
|
|
ОЙ ДИКИМ ПОЛЕМ ОРДИНСЬКИМ...
„Там в долині огні горять,
Там Татаре полон ділять...
Один полон з жіночками,
Другий полон з дівочками...“
З народньої пісні.
Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробудилася й відкрила очі.
Хвилю не розуміла зовсім, де вона та що з нею діється. Над нею нахилилися дві постаті з чорними, скісними очима, малими вусиками й вистаючими кістками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною на верх. Грудь Настуні стиснув такий великий страх, що переходив аж у роспач. Якийсь дивний, півсвідомий жах і неприємність розливалися по всім її тілі і по очах, стискали гортанку, тамували віддих.
Перша її думка була, що вона в руках Татар — татарська бранка і що ті півдикі постаті з жовтаво-темними обличчами можуть з нею зробити, що хочуть.
Відвернула від них очі. Тепер побачила, що лежала на якійсь леваді, недалеко ліска. А біля неї лежало або куняло в отупінню багато молодих жінок і дівчат. Між ними пізнала кілька знакомих міщанських дівчат. Своєї подруги Ірени з Рогатина не бачила. Оподалік лежали й сиділи мущини повязані міцними мотузами й ременями. Відразу пізнала між ними свого Степана. Він вдивлявся в жіночий полон. Чула, що очима шукає її.Рівночасно думала над тим, що сталося з її батьком і матірю, з її подругами, з її весіллєм... Мала вражіннє, що воно розбилося, як скло.
Щезло, як сон.
Рогатина теж не бачила. І він щез як сон. Що буде з нею?
Ся думка загорілася в її головці, як пожар, що зривається на криші дому разом з першими лучами нового дня.
Татаре ходили поміж полоненими, порядкували їх, бючи тут і там батогами. Стони і крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок і товаришів недолі.
Вечеріло. Ніч затягалася ніжним серпанком таємничого смутку. В недалеких корчах заблимали мягким сяйвом свято-іванські мушки-світляники. Вони свобідно літали і світили. А десь далеко горіла пожежа.
Татаре розпалили великі огні. Видно, мусіли бути в більшій силі й чулися безпечно. Свідчив про се й численний полон, який зібрали. В нім було більше слюбних пар з дружками й дружбами. Саме тепер паювали їх. Настуня не розуміла, на чім полягало се паюваннє. Бачила тільки, що воно — припадкове.
По небі почали блукати блудні звізди, метеори. Хвилями виглядали, як правдивий дощ. Вона весь час бажала собі одного: жити, жити, жити — за всяку ціну жити, хочби в біді й пониженню, в татарській неволі! Бо світ був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!...
Три роди світел, що блимали на землі і на небі, надавали її першій невольничій ночі якоїсь таємничої краси. А грізні й дикі татарські обличча зі скісними очима й острими шапками викликали грозу невідомого їй, роскшіного жаху. В корчах чути було крики дівчат і жінок, над котрими знущалися дикуни. Уже тут зрозуміла Настя проклін, який часом чула на базарі при сварці перекупок: „А бралаб ти слюб на Дикім Поли ординськім!...“ І пізнала, що є щастя в нещастю: їй покищо не грозило таке знущання, бо татарські ватажки звернули вже на неї увагу як на цінніщу добичу й лишили її покищо в спокою.Ранком зі сходом сонця рушив татарський, табор разом, з полоном у східнім напрямі. Полонені мужчини йшли повязані, а женщини тільки під сильною сторожею. Хорих з переляку жінок, які не могли йти, повкидали в чорні, обозні мажі і везли. Хорих мужчин убивали на місці. Длятого кождий навіть останками сил старався йти, поки міг.
Настуня йшла, пішки в гурті молодих дівчат. Йшла у своїм слюбнім одязі. Тільки віночок загубила десь. Ранна молитва до Бога успокоїла її. Якби не голод і сумні личка товаришок, булаб навіть весела.
За плечима чула форкання коней татарської сторожі, котра час до часу заїздила і з боків та придивлялася дівчатам. Притім робила майже про кожду з них ріжні голосні уваги, яких Настуня не розуміла. Особливо докладно оглядала сторожа дівочий полон, коли наближався до неї якийсь Турок.
Настуня мала між усіма товаришками недолі найспокійніше обличче. Додумалася, що се надавало їй поваги навіть в очах дикої сторожи, яка показуючи на неї ремінними: нагаями, повторяла часто слово:
— „Хуррем!“
Догадувалася, що слово „Хуррем“ значить або: спокійна, або безжурна, або весела. Не знала тільки, чи се по татарськи, чи по турецьки.
І се було перше слово з мови грабіжних торговців живим товаром, яке запамятала собі.
Татаре досить часто ставали на коротенький час і злазили з коней, щоб дати їм відпочати й перекусити. В той спосіб прічікували також на стада награбованої худоби й отари овець, щоб табор не розтягався занадто. Тоді відпочивали й полонені.
Коло полудня, коли спека була вже велика, Татаре зробили довший попас. Приготовлялися до обіду. Настуня була дуже цікава, як виглядатиме перший татарський обід. Вже по приготуваннях бачила, що мужеський полон не дістане їсти, тільки жіночий. Дуже Хотіла покормити свого Степана, але не бачила на те способу.
А Татаре розкладали свої казани й розпалювали огні. Виймали з возів награбовану муку й мішали її з кінською кровю, як на ковбасу та кидали валки з тої мішанини в кипучу воду. Показували бранкам, як се робиться і кільканайцять з них заставили до роботи. Вибирали, сміючись, „молодих“, у весільних сукнях. Між ними знайшлася й Настуня й одна польська шляхтяночка, яку ізза її блискучої сукні Татаре теж взяли за „молоду“. Вона пручалася зразу. Але по трьох ремінних нагаях почала витревало місити муку з конячою кровю.
Оподалік счирився крик. Там упала якась конина і здохла. Татаре з радісним криком кинулися на неї й почали її шматкувати ножами. Всю падлину опріч мясистого задка коняки, дали зараз зварити в соленій воді. Піну забороняли здіймати. А мясистий зад конини порізали на більші круги й поклали під сідла. Настуні робилося недобре на вид усіх тих приготувань і ще більше на думку, що з сими людьми прийдеться їй жити хто знає як — і як довго! Мимо голоду не могла й діткнути їх харчів. А Татаре лакомо заїдали падлину і ковбаси з кінської крови та муки[1].
З бранок мало котра їла. Татаре сміялися з тих, що не їли, як з таких, що не розуміють, в чім смак. Серед реготу рясно роздавали удари батогів ніби „на шутки“.
По відпочинку табор рушив у дальшу дорогу.
Слідуючого дня Настуня теж не могла взяти до уст татарських присмаків. Пила тільки воду. І так ослабла, що не могла вже йти. Але боялася, щоб її не посудили, що удає. І тому останками сил держалася на ногах.
Та під вечір упала — на степах Панталихи. Мовби змовилися з нею, майже рівночасно попадали на шляху й деякі інші бранки. Жара на степу була ще велика. Татаре здержали похід...
Напів притомна Настя чула, як дали їй кілька порядних батогів, як її підняли й поклали в якийсь віз, на тверді дошки. Очевидно мусіли зразу думати, що вона удає перетомлену. Батоги з сирівця, з ґудзами, були дуже болючі. Вилася й корчилася з болю від їх ударів, а тверді дошки ще більше придавали терпіння. Тільки під головою почула щось мякше, але з рубцями. Крізь роздерті шлюбні черевички діткнула пальцями теж якоїсь твердої матерії. В горячці здавалося їй, що се ризи з церкви св. Духа. Якась горяча червень заливала їй очі. Хотіла позбутися її й на силу відкрила їх. І побачила щось таке, як про се співалося в народній пісні:
„...Одну взяли попри коні,
Попри коні на ремені...
Другу взяли попри возі,
Попри возі на мотузі...
Третю взяли в чорні мажі...“
Вона була в чорних скрипучих мажах. Здавалося їй, що се домовина. І що в тій чорній домовині похоронена вся її ясна дівоча минувшість.
Запала в півобморок. В нім чула, як ще боліли удари татарських батогів на ніжнім тілі її. І пригадала собі, як перед кількома роками була тяжко хора. І як тоді таксамо пашіла її головка і все тіло, немов побите. І як мати її клячала перед образом Розпятого й офірувала одиначку свою на монахиню, коли виздоровіє. Щойно тепер пригадала собі, як опісля, коли вже Степан старався о її руку, мати противилася тому. І як пригадувала обітницю свою.
Кров ударила їй до голови.
Тепер уже знала, що якби була послухала материнської волі, не булаб пішла страшним шляхом ординським. Бо навіть дикі Татаре поважали монахинь і з пошаною вступалися їм з дороги, називаючи їх „дівчатами дивного Пророка джаврів що помер на хресті“. Монахині могли свобідно ходити до татарських таборів і навіть брати для бранців молоко від татарських кобил. Якби була послухала матери, булаб тепер могла спокійно йти між дику татарську орду зі спущеними вниз очима, зі збанком у руці. А баші й аґи татарські булиб із забобонним страхом вступалися з дороги перед „нареченою таємничого Бога джаврів, що помер на хресті“.Зачала плакати найтяжшим, тихим плачем — у чорних мажах татарських, що їхали Дикими Полями в невідоме місце і в незнану будучність... Попала в стан півсну.
Як довго була в такім стані півсну, не знала. Чула тільки, що кілька разів зливали її личко водою. А двічи пробували якісь, мабуть жіночі, руки заливати її молоком.
Коли нарешті відкрила очі, побачила кругом себе безмежну й дику рівнину, покриту полином і чорнобиллєм, тирсою-ковилем, пориту балками й ярами. Зрозуміла, що опустила вже галицьку землю з її управними полями, гаями й лісами. Опустила — на завше, немов щось шепнуло їй.
Гнітучий жаль стиснув її грудь і серце в ній защеміло. Як оком сягнути, бачила кругом тільки спечені сонцем степові простори, які вже починали жовтіти від жари. Тільки в балках і біля солончаків видніли тут і там смуги якоїсь сірої зелені.
Більше відчула, чим зрозуміла, що знаходиться на Диких Полях, на однім зі страшних татарських шляхів. Де саме була, не знала.
Припускала, що на „Чорнім Шляху“.
Чорний Шлях[2], званий також „Злим Кроком“ або „Шляхом Незримим“. „Чорним“ називався він з ріжних причин. Ходило ним чорне нещастє, убийство, грабіж і „чорна смерть“, чума. Йшли ним століттями чорні від бруду орди монгольські й почорнілі від нужди бранці-невольники. І земля тут з природи чорна, а татарські коні стоптавши траву, значили на ній чорне пасмо переходу.
Шлях сей ішов майже по тій самій лінії, по якій і сегодня йде торговельний шлях до Одеси. Туди і колись давно йшов сухопуттєм торговельний і воєнний шлях староукраїнських князів.
Татаре мали звичайно три дороги, якими в своїх наїздах розливалися по Україні, вибігаючи спільно знад Чорного Моря. Оден їх шлях ішов волоським пограничем, другий серединою Поділля, третій Київщиною й Волиню. А всі вони лучилися в Східній Галичині. В серце її, у Львів змагали всі навали татарські, що плили як повінь тими трьома шляхами. Волоський ішов проти Львова через Бучач і Галич, подільський або кучманський через Теребовлю й Золочів, волинський закручував на півночі і йшов проти Львова через Сокаль і Жовкву. Йдучи з трьох ріжних сторін, змагали вони до одної мети, до серця Східної Галичини і впивалися в околицю Львова мов три кріваві мечі в грудь людини.
Кождий з тих шляхів народ ще сегодня називає „чорним“ і ще сегодня оспівує трагедії, які діялися на тих чорних шляхах татарських.
„Із гори, з гори, з темненького лісу
Татаре їдуть, Волиночку везуть...
У Волиночки коса
Золото-волоса —
Щирий бір освітила,
Зелену діброву і чорну дорогу...“
В такім самім положенню, як оспівана в народній пісні Волинянка, була й Галичанка Настуня.
Свідомість, що знаходиться на страшнім татарськім шляху, була для Настуні чимсь іще страшнішим, ніж сам той шлях; ніж свідомість, що була в руках торговців живим товаром. Закрила очі.
Але цікавість мучила її й спонукала знов відкрити їх тай оглянути страшний шлях, яким, везли її в незнані землі й незнану будучність. Отворила очі й довго дивилася.
Не був се властиво ніякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не ріжнилася від Дикого Поля. Тільки в ряди-годи зустрічався на тій Полосі людський або кінський кістяк, ще рідше сліди огнища, а біля них порозкидані кости й побиті черепи з горшків і людей. Тільки далеко поза собою бачила чорніючу смугу землі, стоптану копитами ординських коней. Не розуміла, чому в пісні співається: „Ой битим шляхом килиїмським...“ Бо се не був ні шлях, ні битий... Хіба били його своїми пораненими ногами бідні бранці-полонені та копита некованих татарських коней.
Онде йшли вони — татарські бранці — оточені татарською сторожею. Помарнілі, почорнілі, ледви на ногах держалися. Здавалося їй, що вони не видержать довше сеї подорожи в безмірній одноманітности степу, виссаного жарким сонцем з останніх соків — як серце її було виссане з надії.
Подивилася на свої ноженята, щоб побачити, чи не поранені. Бо може прийдеться і їй дальше йти пішки... Щойно тепер запримітила, що має тільки оден слюбний черевичок на собі і той подертий. Видно, мусіли роззувати її, але оставили. А може при взуванню оставили, подумала.
Невзута ніжка боліла. Придивилася їй блище. На ній була кров, почорніла, засохла...
І ще побачила, що в чорних мажах, якими їхала, були без ладу накидані річи, головно жіночі, й усяка матерія, очевидно награбована. Гірко усміхнулася. Бо пригадалося їй пророцтво циганки. Воно вже здійснювалося, але зовсім інакше. Бо вправді бачила „під ногами“ адамашкову матерію, але не було ні перлів, ні фарарів, ні біленьких шовків. І кровцю мала не на рученьках, а на ніженьках...
З трівогою пошукала на собі маленького срібного хрестика від матери, бо боялася, чи не забрали його. Він був. Засунула його на бік. Якже дорогий він був тепер для неї! Не тільки як памятка від матери, але й як памятка з тої країни, яку покидала — може на все. Перший раз у життю відчула дійсну близкість Того, хто помер на хресті, замучений. Терпіннє наближало її до Нього. Кругом бачила також терпіння битих бранців, які йшли пригноблені на свою Голгофту. Міцно притиснула хрестик до себе й успокоїлася. Тому хрестови служив її батько. Іменем того хреста боролися на степах наші козаки з Татарами. Якась неозначена надія на поміч, на свободу почала прозябати в її думках.
Оглянулася на всі боки, шукаючи очима Степана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цілий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем і вилискував тут і там зброєю своєї сторожі.І пригадалися їй казки з діточих літ про те, як страшні смоки й потвори поривають дівиць і забирають зі собою, яких опісля освободжують відважні лицарі.
— „Козаки! Козаки!“ закричало щось в її душі.
Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. І побачила далеко, десь дуже далеко — ряди постатей, які скрадалися тихо, як тіні, в напрямі табору. Не виглядали на Татар. Чула се всім серцем своїм. Якась безмежно глибока прихильність і любов до них засвітила в нутрі її душі. Побачила й кінні відділи — козацькі, певно козацькі! Зірвалася на чорних мажах і витягнула рамена як молениця до чудотворного, образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всі коні козацьких відділів — не мали ніг... Так... Вони їхали на конях, які не мали — ніг...
Зрозуміла, що це був злудний привид степової пустині, який часто лучався на Диких Полях України.
Упала на віз...
Відвернула личко від матерії, на котрій спочивала і солені каплини заперлилися їй з очей. Витиснула їх заведена надія. Пробувала здавити в собі жаль. Але не могла.
А в тім часі далеко, на Галицькій Землі, у Рогатині, хора мати Настуні, в тяжкім горю своїм, на хвилю задрімала при пораненім батьку. І мала сполудня дивно виразний сон.
Снилося матери, — що її Настя, дочка-одиначка, йде чорним шляхом килиїмським і Диким Полем ординським... Йде в своїй легкій, слюбній, білій сукні... зелений віночок згубила десь в степу... Йде попри дикі коні-бакемати, йде під батогами диких Татар... Йде серед спеки степом бездоріжним... а піт солений залива їй очи, лється в уста... І вже в неї жовкне личенко дівоче, та темніють очи сині як вода... А червона кровця з ніжок її спливає, на тверде коріння, на степове сонзілля краплями накрапляє...
Настунина мати з плачем зі сну зірвалась і до церковці св. Духа зі своїм тяжким болем пошкандибала і Матери Божій свою бідну Настуню всею душею в опіку віддавала.
А в тім самім часі далеко від неї на чорнім шляху килиїмськім, на Дикім Поли ординськім молоденька Настя серцем материнську журбу відчувала, сліди її по хаті очима цілувала, жаль в собі задавляла. Але здавити не могла.І плач потряс нею, як нагальний вітер яблінкою в саді над Липою, біля церковці св. Духа... Виплакавшися, зітхнула до Бога і успокоїлася.
На однім з постоїв запримітила Настуня якийсь неспокій між татарською сторожею. Татарські команданти раз-ураз збиралися на наради, перечилися між собою, висилали гонців. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже далеко в степах. Очевидно — Татарам грозила якась небезпека.
На цю думку радісно заблистіли очі Настуні а в серці розгорілася надія. Надія на свободу.
Як надійшла ніч, не могла заснути. Бо цілий табор не спав. Чути було в воздусі, що на щось заноситься. Задрімала щойно по півночі, як косарі вже високо піднялися на небі.
Як довго дрімала не знала. Збудив її тупіт кінських копит і страшний крик. Намети татарського табору в однім кінці палахкотіли ясним огнем. В його блеску побачила кілька невеличких козацьких ватаг, що відважно вдерлися в татарський табор. Пізнала козаків по їх лицях і шапках, по чубах тих, які в метушні й бою втратили шапки. Серце в її грудях забилося так, що немов грудь розсаджувало.
В таборі між полоненими піднялася метушня. Козаки перли якраз на ту часть табору, де містилися полонені. Вже доперли до мужеського полону. Вже частина полонених мужчин получилася з ними. Вже чула виразні оклики в рідній мові:
— „Ріж, бий невіру бісурмана!“
І здавалося їй, що між полоненими доглянула й свого Стефана, котрий напирав на Татар з люшнею від воза. Серце в ній билося як пташка в клітці. Вже бачила, як вертає до дому, як кінчить перерване весіллє і як справджуються слова циганської ворожки, що матиме два весілля, а одного мужа.
Весь жіночий полон з дрожачим серцем слідив вислід боротьби. Полонені дівчата й жінки сиділи тихо як перелякані птиці, над якими бються шуліки. Тільки тут і там якась відважніща вимикалася в степ серед замішання й інстинктом кермована бігла в напрямі, відкіля прийшли козаки. Настуня з жалем дивилася на свою зранену ніжку.Татаре боронилися завзято. Особенно витрівало боронили тої части табора, де був жіночий полон.
Нараз — Настуні похололо в серці. Козаки почали подаватися... Вона ще не розуміла, що сталося. Невимовний біль і жаль стискав їй серце мов кліщами. Невже вони не освободять її? Невже й Стефан покине її?
Козаки і з ними частина полонених були вже — за таборами. Очевидно відходили поспішно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозуміти, що було причиною того всего.
Щойно по довгім часі, як козацькі ватаги вже ледви видніли в блиску догоряючих частин табора — побачила, як здалека надїздив більший татарський чамбул.
Тепер і татарська сторожа з табора кинулася в значній части в погоню за втікачами.
Як чорне гадє затемніли на степу татарські відділи. Козаків уже не видно було.
— „Нехай їх Бог ратує!“ подумала Настуня й хотіла молитися за них. Але увагу її відвернув прикрий крик. То оставша частина татарської сторожі добивала ранених козаків і деяких полонених, передтим виколюючи їм очі й знущаючись над ними в страшний спосіб.
Так закінчився серед українського Дикого Поля оден з тих незлічимих і страшних епізодів, одна з тих нічних різанин, в котрих від віків ніхто не просить ні не дає пардону. А кріваві степи Запоріжжа знов мерехтіли спокійно в ранній імлі, такі здорові і свіжі, якби їх щойно сотворила дивна рука Господня.
Настуня в своїй глибоко віруючій душі думала весь час над тим, чому Бог дав їй на цілі дні наперед побачити козацькі відділи, перекинені може на багато миль злудним привидом пустині, — а не дав їй освободження. Думала й не знаходила відповіді.
І ще на одно не знаходила відповіді, а саме на питання, чому діти тої землі, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від Татар. Чому вони не женуть Татар у неволю, але Татаре їх?Зі сходом сонця табор рушив у дальшу дорогу. Свист ремінних нагаїв і крики болю полонених не умовкали. Але жіночого полону не били. Навпаки. Щойно тепер дали сему полонови можливий харч: ячмінь, просяну і гречану кашу, приправлену кінським товщем.
Настуня зрозуміла, що кормлять їх уже як свою власність, яка представляє більшу ціну на торзі, коли добре виглядає.
Вже чула в серці, що не вирветься з неволі. І почала спокійно придивлятися своїм власникам — присадкуватим, з товстими черевами, широкими плечима, короткими шиями й великими головами, з узкими, чорними очима, короткими носами, малими ротами та з волоссєм чорним як смола і грубим як конячі гриви.
Розуміла, що прийдеться їй стати невольницею або може жінкою одної з тих брудних потворів, про які ще в дома оповідала їй бабуня, що вони родяться сліпі, як собаки[3].
Здавлюбала в собі обмерзіння й дивилася в невідому далечінь. А уста її шептали молитву до Богоматери.
Татаре що раз дальше запускалися в безмежні степи, йдучи в полуднево-східнім напрямі. А чим далі посувалися у глибину степів, тим більше свобідно почувалися й їхали помаліще. Але в міру як наближалися до своїх аулів, щораз то частійше бралися до тресури свого жіночого полону, щоб заголюкати до останка своїх бранок і зламати в них усякі прояви їх волі.
В тій ціли як лише котра прочуняла від утоми, казали їй злазити з воза, привязували за шию мотузком до маж і так казали йти або й бічи при возі. Здоровіщих, у котрих можна було сподіватися сильніщої волі, тресували ще більше дико: таких брали на ремені за шию й попід пахи та гнали попри конях.
Ой ще не все сказав Настуниній мамі її виразний сон про долю її дочки!.. Коли й вона прийшла трохи до себе, мусіла також іти що другий день на мотузі попри чорні мажі татарські і мусіла часом бічи попри диких конях на ременях, під ляскіт батогів і під регіт ординців.
І так їх тресували по черзі, всіх без ріжниці походження і віри і мови, всіх, що породила наша гарна земля, котрої її мешканці не могли оборонити ізза неладу між ними.
В одних ті знущання кидали іскру ненависти і ті поганіли в душі і на обличчу. Настя не належала до них. На татарських ременях пригадувала собі, що не тільки її мати але й вона сама жертвувала себе в хоробі на службу Богу. А потому, коли минула хороба, забула овій обіт і знайшла собі земного нареченого. Тепер свої терпіння уважала покутою за зломання обіту. Без словечка скарги бігла попри коні ординські. А терпіння, яких зазнавала і які спокійно зносила, надавали її вже передтим гарному личку, якогось ще більшого вдохновення. Личко її продовжилося й набрало такої великої, що аж хоробливої ніжности, а очи в болю і терпінню набрали глибини. Дух її ріс і кріпшав в упокореннях, як росте у кождої людини, котра свій хрест лучить з думкою про Бога й очищення.
Татаре знали вже з практики, кілько їх дикої тресури може видержати кожда сорта живого товару. Длятого звичайно не перетягали струни, бо той „товар“ становив їх богацтво.
Але не одна з тресованих, оскільки не погибла, діставала й кілька разів горячки, заки перейшла великі степи України і дійшла до Криму. До тих останних належала й Настуня.[4]
Молитвою втихомиряла свої болі й упокорення. В уяві своїй бачила тоді нутро церковці св. Духа в Рогатині або катедри св. Юра у Львові, де вперве побачила свого Стефана.
Але часом горячка від степової жари і знущання доводила її до маячення, коли вже лягла на твердій землі для відпочинку. Тоді уперто переслідував її привид Чорного Шляху, хоч замикала очи. В її уяві йшла тоді тим шляхом чорна смерть, чума. Ішла висока аж до хмари, вся чорна як аксамит, з чорною косою у руці, на білім кістянім держаку. Йшла і сміялася степами Запоріжжа, а все йшла від сходу сонця...Настуня вже освоїлася з думкою про все, навіть про чорну смерть на Чорнім Шляху.
Тимчасом її Стефанови удалося в замішанню прилучитися до одної з козацьких ватаг. Незабаром добився він до Камянця, де його батько мав спільників. З одним з них пішов, Стефан зараз до монастиря Тринітаріїв, котрі займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську віру, одержить допомогу при викупі своєї судженої. Але коли почув від Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан, — відразу змяк і почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний.
Молодий Стефан любив Настуню. Але він твердо любив і свою Церкву, хоч вона була в пониженню. Може якраз длятого любив її так дуже, що бачив її слабість в порівнанню з латинським костелом. Не розумів причин слабости одної, ні сили другої хоч бачив кріпку організацію латинських священиків, їх всюдиприсутність і ціпку звязь їх самопомочи.
Як кожда сильна і благородна вдача, так і Стефан не давсяб був взяти на ніякі обіцянки ні навіть на сповнення їх — за ціну опущення своєї церкви. На предложення чужого монаха не відповів ні словечка, хоч чув жаль у душі, що й наша церква не мала такого Чина як Тринітарії. Батьківський товариш відповів за нього:
— Се син Дропана, купця зі Львова. Ні він, ні його батько не схоче даром вашого труду.
Тепер і чужий монах не відповів ні слова, тільки дальше рахував приблизні кошти викупу.
Вийшовши з тринітарського монастиря, пішов Стефан подякувати Богу — до своєї церкви біля самого ринку в Камянци. Довго клячав на її камяних плитках і молився.
А коли вийшов, побачив на церковнім подвірю подругу Настуні, Ірину, котрій також удалося втечи серед замішання, хоч і з иньшою ватагою козаків. Була дуже втомлена і змарніла. Разом поїхали в дальшу путь — до дому.
——————
- ↑ Автентичний опис обіду.
- ↑ Meatus Tartaris, Via Nigra, по турецьки Керван Йолі. Шлях сей мав ще й інші імена так у нашого народу як і в чужих.
- ↑ Автентичне повіря нашого народа про Татар.
- ↑ 3 оглядів естетичних не подаємо тут описів іще далеко гірших знущань над полоненими, котрі стверджують автентичні жерела очевидців.