Роксоляна/Служниця в султанській палаті

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
VIII.
СЛУЖНИЦЯ В СУЛТАНСЬКІЙ ПАЛАТІ.

„Любов перша — чаша запахучих квітів,
Любов друга — чаша з червоним вином,
Любов третя — чаша чорної отруї".....

   З сербської народної пісні.

І.

Сходяче сонце щойно усміхнулося над вежами і мурами султанського сераю і над страшною брамою „Баб-і-Гу-маюн"[1] і над ще страшніщою ,,Джеляд-Одасі“[2] і над великими плятанами в подвірях терему і над малими вікнами в підваллях челяді й над спальною кімнатою новокуплених невольниць.

Настуня прокинулася й відкрила очи. Инші невольниці ще спали.

Перше, що їй прийшло на думку, була челядь в домі її батьків. Одних слуг батьки її любили, других ні. Уважно пригадувала собі, котрих і за що любили.

Думки її перервала кяя-хатун[3], що прийшла будити

невольниць. Вони позривалися на рівні ноги й почали одягатися. Мовчки одягалася й Настуня й потайки перехрестилася та змовила „Отченаш“.

Новокуплених невольниць повела кяя-хатун на перший поверх гарему, щоб показати їм його розклад. Опісля мали їх оглянути і розібрати між себе султанські жінки й одаліски.

Весняне сонце грало світлом на ріжнобарвних венецьких шибах вікон султанського гарему й оживляло оргії красок «а чудових килимах кімнат. Уважно придивлялася їм Настуня і всіми змислами відчувала радість на вид тої пишної краси. І здавалося їй, що вона купається в тій красі, мов у теплий день в ріці Рідного Краю. І здавалося їй, що стіни, покриті килимами — живі-живіські і що вони оповідають чудові казки, як оповідали бабуня в ріднім домі. І здавалося їй, що вона вже не служниця, не невольниця, тільки богата пані, збогачена самим видом тих дивних красок і чудових картин. Цвитучі країни дивилися на неї зі стін, далеко кращі ніж в дійсности, квіти й овочі і виноградні грозна. Онде йшла Аґар з малим сином Ізмаїлом. Ішла пустинею, вигнана мужем з дому, під надходячу ніч. Але навіть пустиня виглядала на килимі мягка, мов матірна пісня. І все так чудово відбивалося від матово золотистих стін гарему. Так. Тут чула біля себе теплоту і працю великих умів і рук артистів.

Місцями переходила на пів темними коридорами й неприкрашеними кімнатами, що виглядали як камяні ломи. Мимохіть скоро минали їх.

Улюбленій жінці султана не сподобалася ні одна зі свіжо куплених невольниць. І їх повели в дальші, менше прикрашені крила гарему, де Настуню вибрала собі одна з султанських одалісок, гарна, але дуже розпещена Туркиня.

В її кімнатах зараз лишилася Настя. З нею було там ще, кілька невольниць.

Уже на другий день почала Настуня пізнавати життя великого гарему, його звичаї, зависти, інтриги й ненависти.

Думки й розмови султанських жінок, одалісок і служниць крутилися передовсім коло особи молодого султані. Всі були якнайдокладніше поінформовані про те, котрого дня і в якій порі був він у одної зі своїх жінок чи одалісок, як довго там сидів, чи вийшов задоволений, чи ні, на кого по дорозі подивився, що сказав, — до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощі, оточення султана — все мов у зеркалі знаходило докладне відбиття в розмовах і мріях гарему. Настуня скоро пізнала все те і скоро воно навкучило їй.

В душі відчувала, що все те тільки тимчасове. І тішилася тим, хоч воно трохи й турбувало її. Відколи розсталася з рідним домом, все було у неї дивне й тимчасове. Все, все, все.

Було се в три тижні по прибуттю Настуні до її нової пані.

Весна світила в повнім розгарі.

Дерева цвили у садах султанських. А в парках Ільдіз-Кіоску мов води рік ніжно филювали довгі й округлі грядки червоних, синих і пурпурових квітів.

Пяні пахучим соком квітів і дерев жужжали пчоли у золотім сонци. На ясних саджавках між зеленю листя і блиском квітів пливали гірлянди біленьких лебедів.

На тлі аж темно-зелених кипарисів дивно відбивали сліпучо-білі корчі ясминів, біля котрих ставали і молоді і старі, що переходили чудними огородами сераю, вдихаючи запашну ласку неба. А часом над саджавками у парках султанських розпиналася семибарвна дуга. І було тоді так гарно, мов у раю.

Настуня привикла вже до своїх робіт, до ношення води, до миття камяних сходів, ди чищення кімнат, до тріпання килимів і диванів, опісля до обтирання дорогих мальовил, вкінці до скучного й довгого одягання своєї пані і навіть до тихого бездільного сидження в її передпокою. В думках старалася ще тільки привикнути до того, Щоб не журитися на вид старих невольниць, котрі тут і там волочилися як тіни при ласкавіщих жінках султанських.

Так надійшов памятний для Настуні день і таємнича година її долі.

Вечеріло.

Муеззіни кінчили співати пятий азан[4] на вежах струнких мінаретів. На сади лягала чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті[5]. Пахли гліцинії.

Служниці, між ними і Настя кінчили одягати султанcьку одаліску в мягікі нічні шати й мали розходитися, як надійшов кіслярагасі, начальник чорних слуг в ранзі Великого Везира. Він повідомив особисто паню, при котрій була Настуня, що сього вечера зволить її відвідати сам Падишах, Низько склонився і вийшов.

Султанська одаліска оживилася так, що важко було пізнати, чи се та сама жінка. її великі чорні очі набрали блиску й живости. Наказала покропити себе найдорощимй пахощами й одягти в найкращі шати і прикраси. Всі її слуги одержали гострий наказ, стояти біля дверей своїх кімнат і — не дивитися в очі великого султана, коли переходити-ме.

Тиша залягла в цілім крилі гарему. Тільки чорні євнухи ходили на пальцях і надслухували, чи не йде вже султан, володар трох частей світа.

Настуня після наказу cвоєї пані скромно стала біля дверей її кімнати й поклала руку на залізній краті відчиненого вікна, в яке заглядали розцвилі квіти білого ясмину, пронизувані таємничим сяйвом місяця.

Серце в її грудях билося живіще: вона була цікава побачити великого султана, перед котрим дрожали міліони людей і навіть дикі татарські орди, які нищили її Рідний Край.

Лискавкою перебігли перед нею спомини подій від часу її вивезення з рідного дому. Їй здавалося, що на всі землі та шляхи, якими йдуть орди татарські, простягається рука сеї людини, що мала входити в кімнату її пані, що ся людина — жерело тої страшної сили, яка нищить усе кругом. Так, серце в грудях Настуні билося живіще. Перший раз у життю відчула якийсь небувалий у неї внутрішний неспокій. І вся перемінилася в слух. І здавалося їй, що вона очікує співу соловейка і що він ось-ось затьохкає в парку...

Довго чекала.

Нарешті здалека зашелестіли кроки по килимах кімнат. Настя відчинила двері й махінально оперла знов руку на зелізній краті вікна, в котре заглядали розцвилі цвіти білого ясмину.

Не дивилася на молодого султана.

Тільки раз, оден раз.

Султан став.

Так... Перед нею став і стояв у блиску місячного світла, у всій красі і молодости своїй, первородний син і правний наслідник Селіма Грізного, — Сулейман Величавий, — Пан Царгороду і Єрусалиму, Смирни і Дамаску і сім сот міст богатих Сходу і Заходу, Десятий і Найбільший Падишах Османів, Халіф всіх Мусулманів, Володар трьох частей світа, Цар пятьох морів і гір Бажану, Кавказу й Ливану і чудних рожевих долин здовж Маріци і страшних шляхів на степ-ах України, Могутній Сторож святих міст в пустини Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх христіянських народів Европи і Повелітель найбільших сил світа, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Евфратом і Тигром, над синим і білим Нілем...

Ноги під нею задріжали.

Але свідомість мала майже ясну. Він був прекрасно одягнений, — стрункий і високий. Мав чорні як терен, блискучі, трохи зачервонілі очі, сильне чоло, матово-бліде обличча лагідного виразу, тонкий, орлиний ніс, вузькі, уста й завзяття біля них. Спокій і розум блистіли з карих очей його. На дорогій темній котарі біля дверей одаліски виразно відбивала висока постать його.

Стефан Дропан зі Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший від Стефана. Така молодість била від нього, що не могла собі уявити, як він мігби стати старцем з білою бородою і зморщеним обличчам, якого їй описував у Каффі учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто — неможливим.

Спустила очи вниз і ручку зняла з зелізної крати...

Чула як обкинув її поглядом згори до долу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй підійшла до личка.

Засоромилася того, що її невільницький одяг закривав красу її тіла. За хвилинку виринув у неї ще більший страх на думку, що скаже її пані на те, що султан так довго задержався тут...

Мимохіть підвела вії та благаючим поглядом показала Султанови двері своєї пані, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. І знов спустила свої сині очі.

Але чи султана Сулеймана задержав білий квіт ясмину, що заглядав у вікно, чи білолиций місяць, що пронизував пахучі листочки ясмину, чи біле як ясмин личеінько Настуні, чи її переляк — досить, що султан не відходив; стояв, вдивляючись у неї, як в образ.

За хвилю запитав:

— „Я тебе ще ніколи не бачив?“

— „Ні“, відповіла тихо, ледви чутно, не підводячи очей.

— „Як довго ти тут?“

В тій хвилі відчинилися двері сусідної кімнати й виглянула султанська одаліска з розгніваним обличчам.

Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила двері. Вона на одну мить спізнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнівним поглядом на свою служницю як — суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидві жінки. І сказав до Насті, збираючись до відходу:

— „Ти підеш за мною!“

Зовсім збентежена глянула Настуня на свій одяг і на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махінально пішла за Сулейманом. Ідучи, чула на собі погляди своєї пані. А в дальших кімнатах і своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрілами.

III.

Не памятала, як і куди йшла і як опинилася в невеличкім наріжнім, будуарі гарему, де в закратовані вікна заглядав синій, міцно пахучий боз.

Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату вікна.

Молодий Сулейман підійшов до неї і взявши її за руку повторив своє питання:

— „Як довго ти тут?“

— „Три тижні“, відповіла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримітив се султан і сказав:

— „Ти чого така перелякана?“

— „Я не перелякана, тільки не знаю, як тепер покажуся на очі своїй пані, якій я мимохіть перебила твій прихід“.

Забула з перестраху додати який небудь титул, належний володареви Османів. Говорила просто через „ти“ і „твій" Він очевидно взяв, се на рахунок незнання мови і звичаїв.

— „Ти зовсім не потребуєш показуватися їй на очі“ відповів усміхаючись.

— „Чиж не таксамо зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок?" замітила дуже тихо.

Султан весело засміявся і сказав:

— „Ти, бачу, не знаєш, що котру жінку чи дівчину султан раз діткне, її відокремлюють і дають їй окремих неволениць і євнухів".

Зрозуміла. Мов лискавиці осліпили її на мить нові, зовсім несподівані вигляди.

Хвилину билася з думками й відповіла вся спаленіла від сорому:

— „Мусулманам коран забороняє насилувати невольниць проти волі їх"...

Молодий Сулейман споважнів. Пустив її руку і здивований запитав з притиском на кожнім слові:

— „Ти знаєш коран?"

— „3наю", відповіла вже трошки сміліще. „І знаю, що коран у богатьох місцях поручає як богоугодне діло освободжування невольниць, а передовсім лагідність і доброту супроти них. І знаю, що ти наймогутніщий сторож і виконавець приписів Пророка", — додала, незначно підводячи очі на молодого Султана Османів.

— „Хто вчив тебе корану?" запитав.

— „Побожний учитель Абдуллаг, у Каффі, в школі невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих літ!"

— „Він добре вчив тебе."

Обоє дивилися на себе, якби відкрили в сій палаті щось зовсім несподіване. Вона не сподівалася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім Падишахом і може — випросити у нього свобідний поворот до Рідного Краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин і церковця св. Духа і сад біля неї і луги над Липою і великі стави і білий шлях до Львова... Аж покрасніла від мрії, як сніжний квіт калини, сонцем закрашений. А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг — йому, наймогутніщому з Султанів! Здавалося йому, що з її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.

На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про „насилування". Хотів їй сказати, що не має ще ніякої підстави, говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею. І успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніщий сторож святої читанки Пророка.

Взяв її знов за руку і сказав:

— Чи ти віриш у Пророка?"

— „Я христіянка," відповіла виминаючо, але доволі виразно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.

— „І якже ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не віриш у нього?"

— „Але ти віриш," відповіла так природно й весело, що розброїла його. „А ти тут рішаєш, не я“, додала.

— „Тай розумнаж ти!“ — сказав здивований Сулейман. „А відки ти родом, як називаєшся і як сюди попала?"

Скромно спустилася очі й відповіла тихо:

— „Я з Червоної Руси. Твої люде називають мене „Роксоляна Хуррем"[6]. Татари вивезли мене силою з дому батьків, в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі".

„Ти була вже жінкою другого?" — запитав.

— „Ні," відповіла. „В сам день вінчання вивезли мене."

Молодий Сулейман хвилину боровся зі собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:

— „А чи ти по своїй волі лишиласяб тут, якби я прирік взяти тебе до свого гарему на правах одаліски?"

— „Ти не зробиш сього," відповіла.

— „Чому?"

— „По перше тому, що я христіянка."

— „А по друге?"

— „По друге тому, що я тільки яко служниця слухняня...“

Засміявся і сказав:

— „По іперше ти і яко служниця не зовсім слухняна!"

— „А по друге?" запитала.

— „По друге — говори ти по третє, бо не скінчила."

— „Скінчу! Отож по третє я думаю, що тільки тоді можна віддаватися мужчині, коли його любиться..."

Молодий султан знав, що в цілій величезній державі його нема ні одного дому, ні одного роду мослемів, з котрого найкраща дівчина не впалаб йому до ніг, якби лиш проявив охоту, взяти її до свого гарему. Він дуже здивувався, що тут, одна з його служниць, — ба, невольниця! — може мати такі думки... — „Що за. диво?“ подумав.

— „Значить — тобі треба сподобатися?" — запитав на пів з глумом, який одначе щораз більше перемагала цікавість.

— „Так“, відповіла наівно.

— „І якже можна тобі сподобатися?" — питав з іще виразніщим глумом. Одначе рівночасно чув у глубині душі, що ся дивно відважна дівчина зачинає його дуже інтересувати.

А вона спокійно відповіла:

— „Подобається мені тільки такий мужчина, який не думає, що має право й може зі мною робити, що хоче..."

— „А чи ти знаєш, що я мігби за такі слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю?"

— „І мавби тільки невольницю..."

— „Розумію. А як жінка ти хотілаб, щоби твоїй волі підлягали всі палати мої. Правда?"

— „Ні", відповіла щиро як дитина. „Не тільки палати, але й уся твоя земля — від тихого Дунаю, до Базри і Багдаду і до камяних могил, фараонів і по найдальші стійки твоїх військ у пустинях. І не тільки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькі судна рудого Хайреддіна."

Молодий Падишах підняв голову як лев, котрому на могутню гриву хоче сісти легка пташина. Так до нього не говорив ще ніхто!

Був у найвищій мірі здивований і — розброений. Тінь твердости зовсім щезла довкруги його уст. Велике зацікавлення сею молодою дівчиною, що так основно ріжнилася від усіх жінок в його гаремі, перемогло в нім усі иньші почування. Пустив знов її руки і іпочав поводитися як супроти дівчини з найповажніщого дому.

— „Де тебе виховували?" — запитав.

— „Вдома і два роки в Криму."

— „Чи ти, о Хуррем, знаєш, чого домагаєшся?"

Мовчала.

В тій хвилі чула, що звелк першу боротьбу з могутним Падишахом, з десятим і найбільшим султаном Османів — і що тепер наступить кристалізуваяня їх взаємин. Інстинктом відчула, що се кристалізування не сміє поступати скоро, коли має бути трівке. Глибоко відчувала, що се не остання розмова з султаном.

А молодий Сулейман почав якимсь мягким розмріяним тоном:

— „У старих книгах написано, що були могутні султанки, які по завзятих боях брали в підданство султанів. Але ти, о Хуррем, хотілаб мене взяти, в підданство зовсім без бою!..."

— „Без бою неможливо нікого взяти в підданство," відповіла.

Довшу хвилю вдивлявся в її молоде, інтелігентне личко. Потому сказав:

— „Так, маєш слушність. Чи ти може — не виграла вже бою?..."

Не відповіла.

Він приступив до вікна і схопив кілька разів запашного зоздуху, як ранений.

Вона жіночим інстинктом відчула, що доволі глибоко загнала йому в нутро солодку, але затроєну стрілу першого вражіння симпатії і любови. І відчувала, що він зараз спробує виривати з серця ту стрілу.

Молодий Сулейман задумано вдивлявся в ясну ніч. Нараз став близько перед нею і запитав:

— „Чи можна більше разів любити в життю?"

— „Я молода й недосвідчена в тім", відповіла. „Але я недавно чула, як співали про се невольники зі сербської землі, що працюють у твоїм парку.“

— „Якже вони співали?“

— „Вони співали так:

„Любов перша — чаша запахучих квітів,
Любов друга — чаша з червоним вином,
Любов третя — чаша чорної отруї... “

Сказала се напів співучим тоном, причім як могла так перекладала сербську пісню на турецьку мову.

По хвилі докинула:

— „Але я гадаю, що і перша і друга любов може стати отруєю, коли не поблагословить її Бог Всемогучий.“

Сулейман признавав їй у душі глибоку рацію, бо розчарувався був на своїй першій любови.

Став як вкопаний. Був переконаний, що вона думає, що він уже перебув і третю любов... Не хотів оставити її в тім переконанню. По хвилі промовив помалу не то до себе, не то до неї:

— „Першу чашу я вже випив. Тепер мабуть другу зачинаю пити, хоч вино заборонене Пророком. І вже чуюся пяний від нього. Тільки третьої чаші ніколи не хотівби я пити..."

Дивився допитливо в її очі. І був далеко кращий ніж недавно, коли побачила його, як ішов до її пані. Тепер здавалося їй, що вже не від сьогодня знає його. Мовчки слухала биття власного серця.

По хвилі Сулейман сказав:

— „Ти завдала за весь час тільки одно питання, а я завдав тобі багато питань. Запитай мене ще за що...“ — й усміхнувся. Був дуже цікавий, що її зацікавить.

Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Зміркувавши, що ні, — спитала дуже поважно:

— „Чому ти маєш зачервонілі очі?"

Такого питання не сподівався від невольниці, з котрою вперве говорив. Бо привик його чути тільки від одної жінки — від своєї матери, коли вертав утомлений з нарад Високої Порти або з довгої їзди конем в часі вітру, або коли за довго читав книги або звіти намісників і дефтердарів.

Відповів з приємністю:

— „Сильніщий кінь повинен більше тягнути..."

Несподівано схопив її в рамена й почав цілувати з усею жагою молодости.

Боронилася, чуючи, що між ним і нею стоїть на перешкоді передовсім ріжниця віри. Ізза тої ріжниці чулася ще невольницею мимо горячих поцілунків Падишаха. Ізза хрестика від матери, який чула на грудях, боронилася перед першим вибухом пристрасти молодого мужчини. В шамотанню з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на грудях Настуні. І всупереч звичаєви — мовчки зняв свій золотий, султанський сиґнет, який мав ще його прадід Ма- гомет у хвилі, як вїздив у здобутий Царгород.

На нім був чудовий, синій туркус, що хоронить від роздратування й божевілля, від отруї і повітря, що дає красу і розум і довге життя тай темніє, коли його власник хорий. Поклавши сиґнет на шовкову подушку, вдивився в оксамітні, великі, вже втомлені очі невольниці. Але вона — не зняла малого хрестика, хоч зрозуміла його і хоч він сподобався їй тепер. І се — рішило про її вартість в очах Великого Султана...

Шамотання з молодим і сильним мужчиною втомило її. Щоб мати змогу відпочати, сказала, ловлячи воздух:

— „Будь чемний, — а завдам — тобі ще — одно цікаве,— питання!"

— „Завдавай!" відповів Сулейман, також віддихаючи глибоко.

— ...„Як ти можеш опроневірюватися своїй найлюбіщій жінці, залицяючись так до мене, хоч ти мене вперве побачив!..."

— „Якій найлюбіщій жінці?"

— „Казав мені побожний учитель Абдуллаг, що твоя найлюбіща жінка зоветься Місафір. Зійшла — казав — у серці Десятого Султана немов ясна зоря і зробила багато добра у всіх землях Халіфа... Я сама бачила у святій каравані гарне дитя твоє — певно від тої жінки," додала.

Повторяла слова учителя без ніякого заміру і з повною вірою, що султан уже має найлюбіщу жінку, котра називається Місафір. А слова учителя, що та жінка зробила і багато лиха, пропустила, щоб не вразити Падишаха.

Молодий Сулейман зачав слухати з великою увагою. Не тільки зміст її слів зацікавив його, але й свобідна форма і вже перший акорд її, перші два слова. Хоч люде се такі єства, що якби їх було тільки трьох на світі, то оден з них бувби їх головою, то все таки в кождім без виїмку є природне бажання бодай ілюзії рівности. Має се бажання і цар і жебрак і велитень і дитина, бо се прояв вічної правди про рівність всіх перед обличчам Бога.

Султан не чув довкруги себе атмосфери рівности, хіба при одній своїй матери. І тому з великою приємністю вчув від служниці слова:

— „Будь чемний!“

Але коли вона скінчила, з тим більшим захопленням заатакував її, кажучи:

— „Не маю найлюбішої жінки! Хіба може буду мати...“

Не могла догадатися, чи знає він передання, які оповідали про нього. Але якийсь внутрішний стрим не радив їй питати про се.

Опиралася постійно дальше.

Опиралася — аж поки від укритої в мурах Брами Яничарів не залунали надзвичайні молитви улємів[7]. Бо в круговороті часу наближався великий день османської держави, в котрій її військо вдерлося в столицю Греків.

І турецькі улєми молилися досвіта.

Султан, хоч збурений був до самого дна, переміг себе. Встав засоромлений і пішов сповнити обовязок молитви.

Настуня глибоко відіткнула, відпочала й упорядковала волосся та одяг на собі. А як виходила з наріжного будуару зі спущеними вниз очима, срібні звізди „Косарі“ на небі піднялися високо над стрункими мінаретами Стамбулу — й низенько кланялись чорні євнухи молодій служниці в султанській палаті...

Примітки[ред.]

  1. Висока брама, звана Царською (в напрямі Гаґії Софії); на ній застромлювано голови страчених достойників і злочинціів.
  2. „Кімната Катів" внутрі т. зв. Середної Брами, біля Площі Яничарів, з двома воротами. Там схоплювали везирів і пашів що попали в неласку султана) в хвилі, коли перейшли перші ворота. Других уже відчинити не могли. В середині їх замучувала на смерть німа сторожа
  3. Безпосередна керовниця гарему, яка одержувала се місце тільки після довгої служби.
  4. Поклик до молитви.
  5. Брама щастя (гарем).
  6. Радісна Русинка.
  7. Учені в державних і церковних науках, котрі у мусулман були в тих часах нерозлучні (В західній Европі т. зв. Відродження, котре в дійсности було скептичне й навіть атеістичне, розбило вже було ту лучність і доводило до крайного зіпсуття суспільности). Улєми могли не бути священиками, але часто священики бували улємами.