Роксоляна/Султанка Місафір

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
XV.
Султанка Місафір.

 Ніяка влада не родиться з ненависти.
Всяка влада і власть родиться з любови.
О, Ви, що хочете денебудь якоїнебудь влади!
Запитайте самі себе, кого і що Ви любите?

І.

Власть уродилася з любови, а викормив її пошанівок. Таксамо як дитину, що родиться з любови й росте з пошанівку своїх родителів.

Давно-давно, коли турецький нарід утікав з Азії на захід сонця перед страшними ордами Джінґісхана, провадив його в утечі предок Сулеймана. І за те полюбив його турецький нарід і пошаною оточив як блиском всіх потомків його. А чим більше росла в нім пошана до роду Османа, тим більшу силу мав той нарід і мала власть його. І так дійшов вій до верха своєї сили за Сулеймана Великого, Селімового сина, коли полки його, йдучи горі Дунаєм, дійшли в саме серце Европи.

А тоді червоний криштал влади турецьких Султанів зачав переходити з любови Великого Султана в руки його жінки, з роду до влади непривичної, що прийшла Чорним Шляхом ординським і диким полем килиїмським з далекої країни, як бідна невольниця і полонила серце Падишаха.

То не жінка прийшла, то прийшов кісмет[1] Османів. А мав він обличча ангела і пальчики такі ніжні, як перші блиски сходячої зорі, а очи сині як небо весною. І піддався йому Великий Султан, володар трьох частей світа, що не піддавався нікому. І приглядався найбільший Завойовник блиски сходячої зорі, а очи сині, як небо весною. І піддався і Законодавець Османів, що буде робити прегарний „ікісмет“, присланий незбагнутою волею Аллага — Чорним Шляхом степовим і Чорним Морем бурливим... Бачив у ній великий розум і добре серце. І був, тим цікавіщий, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрій і так не міг опертися.

II.

Все оточення Султана знало; що султанка Ель Хуррем скорше довідалася про смерть Агмеда-баші, ніж сам Султан.

Вона бачила себе в зеркалі в тій хвилі, коли їй донесли про cе хслуги. Була сим оживлена і скріплена як ростина, котру в часі спеки піділлють водою. О, бо й вона пережила горячий день! Здавалося їй, що плила хитким човном по Дніпру і переплила його перший поріг, про який так живо оповідав їй у Криму старий козак-невольник. Хвилями було їй так горячо, аж холодно. Аж мороз ішов поза шкіру.

Серед усеї пишноти її обстановки пригадався їй убогий, спокійний дім батьків, де в часі морозів частували міцною горілкою робітників, що привозили з ліса дрова. Здавалося їй, що й її почастувала доля міцним червоним сорбетом і що той червоний сорбет облив їй одяг і руки.

Обмилася і змінила одяг. Мала вражіння що чує запах крови. Не почувалася до ніякої вини, бо боронила сина. Але той дивний запах докучував їй. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорощих арабських пахощів.

Ніжні пахучі клуби диму пригадали їй Великдень у церковці св. Духа. Впала на коліна і на силу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже, що її підглядають. Але очима душі вдивлялася в образ пресвятої Богородиці, що стояв між восковими свічами в убогій церковці на передмістю Рогатина.

— „Боже, будь милостивий мені грішній...“

Молилася щиро. Але гріхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла невинного сина свого. Гріхом уважала тільки те, що в тій ціли сказала неправду свому чоловікови. І за се просила прощення в таємної Сили над нами. І була переконана, що колись прощення одержить. Відчула полекшу у грудях. І чула навіть якусь невідому досі силу, що входила в неї й росла. Але й тягар був, о був.

На молитві застав її Сулейман.

— „Приходжу таксамо незаповіджений, як ти прийшла сегодня ранком до мене,“ — почав усміхаючись.

Очевидно приємно йому було застати жінку при побожнім ділі та ще до того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нім якийсь сумнів що до правди слів своєї жінки, то тепер розвіявся безслідно.

Встала й радісно як дитина закинула йому рученята на шию. Була переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим почувалася грішна супроти нього.

Сіли обоє біля кадильниці й Сулейман почав кидати в огонь золотисті зеренця ладану.

— Чи ти не маєш якої невольниці, що намовляла тебе з мого сина зробити христіянина? — сказав шуткуючи султан.

Відповіла весело:

— Я не маю ні одної христіянської невольниці. Але тепер візьму! Добре?

— Добре, добре! Очевидно на злість Агмедови-баші: нехай ще перед смертю довідається, що ти не боїшся його наклепів! — сказав султан.

— Він уже помер... — відповіла тихо.

— Що? без мого відома? Непереслуханий?!

Споважнів і сказав по хвилі:

— Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою німу сторожу?

Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича на яку щойно мав упасти його пястук. Був у тій хвилині подібний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним.

Вона відчула, що гнів його не звертався до неї, а зверталася до неї більше його пристрасна цікавість.

Відповіла так спокійно, якби ходило о якусь звичайну річ:

— А що мені даш, коли скажу тобі правдиву правду?

По обличчу султана було видно зацікавлення.

— Чи ти моглаб мені сказати й неправду? — запитав.

— Певно, що моглаб. І ти ніколи не довідавсяб про се. Але бачиш, що не хочу.

Зміркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по діточому і сказав:

— Яж тобі досі нічого не відмовив. Скажи, чого хочеш?

— Двічі тілько золотих дукатів, кілько хотів вимусити на тобі Агмед-баша!

Розсміявся й відповів:

— Алеж бачиш, яка кара зустріла його за вимушення!

— Але я не хочу тих дукатів для себе, як хотів він!

— Тільки для кого?

— Для мошеї!

— Якої мошеї?

— Такої, якої ще нема у твоїй столиці.

— Ти хочеш будувати нову мошею?

— Так. Як подяку Аллагови за відвернення першої небезпеки від нашого невинного сина. І назву ту мошею іменем його батька.

— Щож, будуй! Се богоугодне діло. Тільки чи не за багато золота ти хочеш? Ти не знаєш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обігнати кошти великої війни і здобути цілу країну!

Подумала хвильку й відповіла:

— Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Знаєш як? Ось як! В середині будуть чотири стовпи з червоного граніту. Бо червона кров сплила мені з обличча, коли я зміркувала небезпеку, яка грозила Селімови. А верхи тих стовпів будуть з білого як сніг мармору, бо я тоді дуже поблідла. І міграб[2] буде з білого мармору і проповідниця і мінбер[3]для хатіба[4] і мастаб муеззіна й висока максура[5], призначена для тебе. По боках будуть подвійні ґалєрії з худжрами, в яких люде укривати будуть золото і срібло й дороге каміння, а яких не рушить навіть султан! Бо все те буде під опікою Аллага!

— А маєш уже будівничого? — питав напів шуткуючи, бо знав, що часто любить говорити з будівничим Сінаном.

— Будівничого маю, але ще не маю грошей, тільки думку. Тай тої я не скінчила.

— Кінчи; вона дуже цікава.

— Так буде в середині. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там лежати по смерти...

Великий султан спустив побожно очі й поцілував подругу, А вона одушевлена мріла-будувала:

— Вся площа під мошею буде поділена на три чотирокутники. Середний меджід[6] я вже описала. Перед ним буде передсінок. А за ним буде огород Аллага, де людські ростиникости спочиватимуть аж до судного дня коли кожде тіло стане свіжим квітом у великім воскресенню Божім. І там ми обоє спічнемо на віки. А над цілим храмом скажу збудувати чотири мінарети високі аж до неба. І забезпечу їх освітлення у святі ночі місяця Рамазану[7].

Був гордий з такої жінки.

І так захопився її мрією, що сказав:

— На таку будову варта дати шістьсот тисяч дукатів.

Тільки чи не буде за мало?

— Може й замало. Бо я думаю ще про малу мошею мого імени. Вона буде скромна і дешева, з одним мінаретом. А стане на місци, де мене купили як невольницю до твого гарему. Тільки коло неї хочу збудувати школу для сиріт, кухню для убогих і дім для божевільних.

Божевільно міцна любов, якою розгоріло до неї серце молодого султана тоді, коли перший раз натяками згадувала йому про подібні замисли, — бухнула знов. Забув, з чого почалася та розмова і припав устами до її уст. Боронилася як колись дівчиною, кажучи:

— „Ти забув з чого ми почали. Тепер уже скажу тобі правду: то я спонукала твою німу сторожу, виконати нині присуд, який мав щойно завтра упасти на Агмеда“ ...

Опритомнів.

Совість судді несподівано сильно застукала до душі великого володаря. Але ще сильніще відчув скрегіт вищерблюваного в собі кришталу влади. Мимохіть кинув оком на дрібні рученятд своєї жінки. Виглядали ніжно, як білі квіточки лілеї.

Припав устами до її руки. А вона гладила його по обличчу. Не питав навіть, як вона спонукала його німу сторожу, передвчасно виконати кару смерти. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цікавить та дивна жінка. Досі був він у своїй палаті й державі сильний як лев, але одинокий. Він нікого не боявся, а його боялися всі. В сій жінці відкрив людніну, яка не боялася його, від якої міг кождої хвилі сподіватися чогось несподіваного і він і все його оточення. Зовсім таксамо, як від нього самого.

Тим ставала рівною йому. Мав глибоке задоволення з того, що біля нього був ще хтось, кого таксамо бояться, як його. Мав пару — і не чувся вже самотним. Зрозумів, яким чином міг так спокійно дивитися на ту нечувану дивовижу, що її жінка викликала сегодня в судейській салі: та дивовижа була йому дорога, неоцінима. Як лев-самотник, що довго блукав сам і нарешті знайшов собі самицю, простягнувся у весь ріст з задоволення.

Запитав дуже ніжним голосом:

— Чи тобі не прийшло на думку, як ослаблюєш своїм кроком судейську совість найвищого судді в державі?

— Прийшло. Але я сказала собі, що ти можеш переслухати про все євнуха Гассана. Він живий...

Відіткнув усею груддю. Вона також відітхнула свобідно, бо знала вже, що викрикував напів божевільний Гассан.

Сулейман знов споважнів на хвильку.

Пригадав собі ріжні неприхильні вискази про жінонк ріжних мудрців сходу і запитав:

— Чи ти ніколи ще не сказала мені неправди?

Засміялася як дитина і відповіла:

— Так! Сказала!

— Коли?

— Тоді раненько... над морем... коли в червонім блиску сходячого сонця надпливали рибалки...

— А якуж неправду сказала ти тоді?

— Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любовю. І думала, чи ти не голоден. А соромилася запитати тебе...

По тих словах, що були для нього солодші від меду, могутний султан Османів перший раз в життю сказав собі, що про душу жінки всі мудрці не знають нічого... Дивувався сам собі, як міг тоді повірити, що та делікатна істота хотіла харчу для себе, а не для нього. Пригадав собі, з яким смаком тоді заїдав і сягнув по чашу сорбету...

III.

Великий султан Сулейман випив чашу сорбету, не тільки зі спраги, але й тому, що чув якусь дивну пустку в нутрі. Вона не була прикра й навіть робила йому якусь полекшу. Що се таке з ним діялося — не знав. Але був переконаний що вияснення знайде лише в очах сеї жінки. Обняв її й чекав — якогось інового „нападу“, нового „вимушення“ її ніжних рученят і чудових, уст. Чув приємність у цілім тілі з того, що є хтось, що може на нім робити вимушення.

Вона інстинктом жінки відчула свою перевагу в сю хвилю. І мала навіть ясний плян ще одного вимушення. Вже дійсного вимушення — а то для себе, не для мошеї. Але трохи боялася зачати, а ще більше — не знала, як зачати.

Він налив собі ще одну чашу сорбету. Пив помалу, любуючись думкою про те, що ся дивна жінка очевидно ще чогось захоче. Її мовчанка дразнила й напружувала його. Не видержав і сказав:

— Ну, скажи вже раз те, про що думаєш. Я сьогодня готов програвати...

— А звідки ти знаєш, що я ще чогось хочу?

— І знаю навіть, що чогось незвичайного. Бо ти зі звичайними справами не надумуєшся так довго, от як напримір зі смертю Агмеда-паші.

Ще подумала й запитала:

— Чи тобі було прикро, що я зробила таку дивовижу?

— Ні. Було щось надзвичайне. Ніяка ннша з моїх жінок не відважиласяб на таке. І се мені навіть сподобалося, що ти така відважна.

Подякувала йому усміхом і сказала:

— А що ти зробив би, якби я зробила ще більшу дивовижу?

— Тут, у палаті?

— Так.

— Прилюдно?

— Так.

— Яку дивовижу?

— Довго тріваючу.

— Цікаво! Якже довго?

— Ціле життя.

— Довго. Але я не розумію!

Мовчала й надумувалася.

Був уже переконаний, що заноситься дійсно на поважнішу дивовижу, коли вона аж. так довго надумується. Ждав. Вона повіяла віяльцем і запитала:

— Чи ти мігби наближитися до жінки, про яку знавби, що вона недавно могла бути в руках иншого мужчини?

Видивився на неї і відповів коротко: — Ні.

— А що ти відповів би, якби я таксамо сказала тобі: — „Ні“!...

Коли вимовила те слівце „ні“, здавалося їй, що вшиває на другий, ще більше небезпечний дніпровий поріг.

Її відповідь була для нього зовсім несподівана. Скорше сподівався почути ганьбу від Пророка з неба, як таке. Був ображений мов нечуваним замахом на свої права.

В першій хвилі хотів їй відповісти, що вона належить до нього, як кожда жінка в сій палаті, і що вона була ще недавно невольницею! „Але невольниця не здобудеться на те, щоб висмикнути з рук султана криштал судейської влади“, подумав. „І не відважиться навіть на спробу таких змагань, як ся!...“ Пригадав собі, що від часу вінчання з нею не був ще ні разу у иншої жінки.

Вибирав у душі між усіми і нею. Волів її. Думав, як над шуткою. Але по її обличчу бачив, що се для неї зовсім поважна справа. І запитав:

— А що ти зробилаб, якби я відмовив?

Те, що він ужив слова „зробилаб", а не „сказалаб", застановило її. Зрозуміла, що тепер рішається її становище на цілу будучність, на ціле життя, та що від сеї хвилі вплив її буде або безнастанно рости аж до невідомої висоти, або безнастанно меншати, аж упаде до ряду тих жінок-невольниць, що служать до роскоші й забави — поки не зівянуть.

Все, що винесла з дому, піднялося в ній на саму думку про такий упадок. Але не хотіла в такій рішаючій хвилі нічим подразнити мужа. І лагідним словом відповіла:

— Я скажу тобі се аж тоді, коли ти відмовиш.

— І виконаєш се?

Голос її задрожав, але миттю набрав звуку. Відповіла твердо, заглянувши йому в очи:

— Виконаю!

Надумався.

Пригадав собі європейських монархів, що жили без гаремів. Пригадав собі й життя пророка Магомета, котрий довго жив з одною жінкою, Хадіджою, що була старша від нього. А ся була така молода! Якесь внутрішнє почуття справедливости пробудилося в нім, мов ключ цілющої води, що добувається зі скелі. Примкнув очі від натовпу думок і сказав:

— І я виконаю те, чого ти домагаєшся.

Була дуже задоволена. Але не показала тога в такій мірі, як могла. Може ізза страху, що переведення тої надзвичайної постанови султана натрафить на ріжні перешкоди... Задумалася.

Сулейман взяв її за руку і промовив:

— Пригадую, що ти прирекла сказати мені, що зробилаб, якби я був відмовив.

Спокійно почала оповідати мов казку дитині:

— Я зробилаб те, що роблять жінки в моїм краю, коли їх мужі люблять инших жінок.

Йому шибнуло в думці одно-одиноке слово: „Місафір!“ І він запитав: — А що саме?

— Я взялаб малого Селіма на руки й опустилаби твою палату, столицю і державу. І не взялаб я з собою ні одної прикраси, яку ти мені подарував: ні діямеду з перел, ні перстеня з брилянтом, ні синих туркусів, ні одягу з шовку, ні грошей!

— І з чого ти жилаб у дорозі та ще з дитиною? Запитав.

Задріжала. Бо сподівалася, що запитає, яким правом забралаб йому сина. Але зараз успокоїлася. Бо се його питання було для неї доказом, що він більше любить її, ніж дитину. Спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

— Аз чого жиють убогі жінки з дітьми? Я варилаб їсти хорим в тімарханах і чужинцям в каравансераях, я пралаб білизну в великих гамамах[8].

Перервав сильно занепокоєний на саму думку, що ся жінка моглаб утечи з його палати й на небувалий сором йому, як його законна жінка, заробляти таким чином на життя своє і його сина!... По хвилі запитав:

— Чи ти думаєш, що мої люде не знайшлиб тебе і непривелиб сюди, заки сонце другий раз зайшлобн на небі?

— О, се ще не таке певне! Я нікому не призналасяб, що я жінка Султана, пана трох частей світа. Скажи, чи хтось так легко догадавсяб, що робітниця в лазні, може бути жінкою султана?

Подумав і відповів:

— Дійсно, нелегко.

Спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

— І так працюючи, ішлаб я все на північ, чужими краями, аж поки не дійшлаб до рідного дому.

Не міг погодитися з думкою, щоби щось подібне могло статися проти його волі і сказав:

— Нелегко булоб людям догадатися, що ти султанська жінка. Але нелегко булоб і тобі втечи переді мною!

— Скажім, що твоїм людям навіть удалосяб зловити мене в дорозі. То що ж ти зробивби мені?

Здивовано відповів:

— Що? Наказавби знов привести сюди й замкнув-би в гаремі!

— Яким правом? Адже я свобідна! Волю подарував мені сам султан Сулейман, якого весь нарід називає Справедливим. Гадаю, що він не сплямивби свого імени і своїх законів насильством над безборонною жінкою і ще до того матірю свого сина!

І знов шибнуло йому в думці словечко: „Місафір!“

Усміхнувся і подумав, що то він супроти неї безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина і його любов. Та не сказав їй того, тільки запитав:

— Але яким правом забралаб ти мого сина з собою?

— Таким самим, як Гагар забрала Ізмаіла.

— Атже її чоловік вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганявби.

Був дуже цікавий, що вона відповість на се. А вона спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

— Ріжну твар Господню ріжно виганяють з її гнізда. Інакше пташку, інакше рибку, інакше лисичку. Я не моглаб на віки остати — в домі роскоші, як свобідна жінка, хіба як невольниця! Любов не терпить товаришок! — вибухла. І була дуже гарна в тім вибуху і гніві.

— Атже ти як свобідна звінчалася зі мною. Тай знала, бо бачила, що я маю й инших жінок. Так, чи ні?

— Так. Але я думала, що ти покинеш инших. І як бачиш, я слушно думала! Бо ти вже прирік.

На се не знав, що відповісти. Думав уже над тим, яке вражіння викличе його постанова. Був навіть задоволений з того. Бо до всіх пророцтв про його надзвичайність в історії свого народу приходила ще одна, дійсно небувала надзвичайність. Усміхнувся, обняв її тим дуще, що мав уже її одну і сказав:

— А відки ти знатимеш, чи я не заведу собі гарему десь за Царгородом?

— Сулейманови вірю на слово! Иншому я не повірилаб.

Споважнів.

В тій хвилині прочув, що з тою жінкою переживатиме дійсно дивні пригоди, яких не переживав ні оден султан. І пригадалися йому слова Пашасаде: — „Прегарна Хатун Хуррем має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки корану зї своїми думками і своїм бажанням, як лучить великий будівничий Сінан благородні мармори з чорвоним порфіром“.

Дійсно. Навіть се її надзвичайне бажання не було противне святій читанці Пророка. А те, що вона ні разу не заговорила при тім про коран, переконувало його, що вона вже наскрізь стала мусулманкою. Бо з досвіду знав, що позірно навернені на мусулманство люблять багато говорити про коран, особливо тоді, як домагаються чогось. Вправді багато вчених говорило, що жінка не має душі, але ся очевидно має душу, — подумав. І ще яку!

З задуми вирвали його — таки його власні слова, котрі вимовив несподівано для себе самого:

— Я завойовник і розумію душу завойовників. Ти здобула мій гарем, а потому — Кажу Тобі — возьмешся і до здобування моєї держави...

Говорив се так, мовби цікавість як се виглядатиме, перемагала в нім усі инші думки.

Вона не зрозуміла відразу й по жіночому відповіла:

— Побачиш, що тобі не буде зле по здобуттю гарему! А державу — якже я можу здобути її?

— Наперед схочеш знати всі її тайни, почавши від першої: Не перешкоджуй у праці чесним людям!...

— Тайни держави? запитала й очі їй засвітилися, як дитині, котрій покажуть гарну забавку.

— Так! Держава має свої тайни, подібно як подруже життя, сказав, вдивляючись у її очи.

Не питала, які дальше. Бо була ще надто пересичена радістю своєї побіди над гаремом. І не хотіла непокоїти чоловіка ненаситністю. Але в голові сплітала свої спомини й думки про могутність від першої зустрічі з ним. Сплітала з тим, що він тепер сказав. І здавалося їй, що за сим першим здобуттям мусить прийти якесь друге, третє, десяте. Як воно приходитиме, ще не знала. І навіть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловіка не виходили їй з тямки. „Таємниці держави“! Їх певно можна знайти у війську й на війні, сказала собі.

І постановила побачити колись війну, бо там найяркійше мусить блистіти крівавий криштал влади.

Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити війну. Знала, що війна страшна. Бо чула про неї не мало тай сама бачила й пережила татарський напад. Розуміла, що більше захопила її охота, побачити війну зблизька, з самого нутра.

Нараз засвітило їй у головці, мов у церкві на Великдень: Атже при тій нагоді могла побачити чудові країни заходу, про котрі так гарно оповідав Річчі у школі невольниць, у Криму! Де він тепер? І де може бути Кляра? Ірина? І... батько та мати...

Засоромилася, що так рідко згадувала про них. А прецінь вони були такі добрі для неї... Вже двічі посилала з купцями розвідчиків у Польщу, щоб довідатися, що з ними сталося. Але купці привезли тільки вістку, що всякий слух по них пропав. Щож мала робити більше? Тепер усі її думки були захоплені сином і війною. Крівавий криштал влади, який раз заблистів перед очима її душі, полонив її вже на завше.

Думала, що аби той криштал посісти, треба його налеред побачити в огні і зрозуміти. Думала до ранка.

IV.

На другий день рано султан особисто наказав, привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свідків. Гассан трясся весь час як осиковий лист. І раз-у-раз повторяв:

— Все неправда! То Великий Везир Агмед-баша казав мені так говорити.

— А на щож ти так говорив, коли знав, що се неправда?

— Бо везир казав.

— Атже ти знав, що се неправда!

— Знав.

— То чомуж ти говорив?

— Бо везир казав.

— І гроші обіцяв?

— Обіцяв

— І ти тому так говорив?

— Тому. Але я вже більше не буду.

— Певно, що не будеш, закінчив допити султан.

Над вечером євнуха Гассана зашили в мішок і понесли топити в Босфорі. Він ще в мішку кричав:

— Все неправда! То Великий Везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей і дім у Скутарі!...

— Там порахуєш ті гроші, відповів оден з яничарів, що кидали в море чорного Гассана. Заколихалося море і тільки водні круги покотилися по нім. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни.

І так закінчилися хрестини султанського сина Селіма.

*  *  *

Хассеке Хуррем казала собі докладно оповісти про те, як топили Гассана. Й опісля кілька разів ходила на місце його страчення. Ще довго потім непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золоті гроші на дні моря, на міленькім пісочку між червоними коралями...

А криштал влади над гаремом вже мала в руках! Тепер видніло перед нею ціле море криштальне і як кров червоне... А сонце над Стамбулом сходило раз-у-раз таке кріваве, що побожні мослєми ставали здивовані й молилися до Всемогучого Аллага, щоб відвернув нещастя від Роду Падишаха. Бо всі вірили, що його нещастя булоб нещастям усеї держави і народа.

V.

Як показати всему дворови Султана свою побіду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем.

Хотіла се зробити як найделікагнійше, але виразно.

Ріжні думки приходили їй до голови. Рішилася на дві. Післала свого учителя до ради улємів, імамів, і хатібів з повідомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага.

— Благословенне хай буде імя її, як імя Хадіжі, жінки Пророка, — сказав на ту вістку старий Пашасаде, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу. І повторила ті слова висока рада ісляму з лицем оберненим до Мекки.

А тоді молода султанка Ель Хуррем дала знати до султанської кухні, що особисто переймає нагляд над нею. Ніхто не вірив, що се можливе. Ні її служниці, котрих посилала до кухні, ні ті, що працювали там.

Але улюблена жінка Сулеймана дійсно прийшла. У скромній білій сукні без прикрас, з біленьким фартушком на собі.

Навіть страчення Великого Везира Агмеда-баші не викликало такої дивовижі, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цілім сераю мов запалив! Голосно зачали говорити про пониження достоїнства жінки Падишаха. Переляканий Кізляр-аґа повідомив про се самого Падишаха. А над вечером прийшли завізвані до Султана Кемаль Пашасаде і Пашкепрізаде.

Султан Сулейман Дозволив їм сісти на дивані й довго мовчав. Не знав, від чого і як починати. Нарешті сказав:

— Ви може додумуєтеся, в якій справі попросив я вас до себе?

— Так нам здається, відповів Кемаль Пашасаде.

— Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у моїм роді?

— Давно-давно Твоя розумна прапрабабка, Царю, жена султана Ертоґрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження, відповів Кемаль Пашасаде. А Пашкепрізаде як луна повторив його слова:

— Давно-давно Твоя розумна прапрабабка, Царю, жена султана Ертоґрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження.

Султан відітхнув. Бо вже з досвіду знав, яка важка боротьба з суєвірям і привичкою людських думок і очей. Знав, що часом лекше здобути найбільшу кріпость, ніж переломати оден людський погляд тоді, коли нема на чім опертися в минувшині.

Незабаром у всіх мечетах Стамбулу славили хатіби жінку Ертогрула і ставили за взір всім жінкам правовірних мослємів. А обурення, яке закипіло проти молодої султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив і пошану. Бо змінчива думка кождого народу, змінчива більше ніж филя на морських безвістях. І благословенні ті, що протиставляють їй свою думку і своє діло, коли се роблять в почуттю своєї правости і в пошані законів Божих.

Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уяві своїй представляти собі свого сина Селіма на престолі султанів. Була вся потрясена тою блискучою мрією. Червона кров била їй до очей.

Але що зробити з первородним сином Сулеймана від иньшої жінки?... Знала, відчула й розуміла, що законодавець Османів не уступить в сій справі так, як уступив в инших. Знала твердий і споконвічний закон Османів, святий для всіх мослємів від краю до краю величезної держави Султана Сулеймана, намісника Пророка на землі.

Мов пекуча іскра впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала і пекла, горіла і щеміла і полумям лалючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем бігла до колиски сина Селіма...

Ой, колисала го, повивала, в білі муслини спати клала, в яснії очка заглядала, в маленькі ручки цілувала. І страшне діло задумала — при золотій колисці сина, як усміхалася дитина, в прекрасній кімнаті, в марморній палаті, в цісарськім саді, над морем чудовим, над Рогом Золотим, що весь кипів життям і сіяв під синим небом, у блиску Божого сонця.

Бо свобідну волю дав Господь людині — до добра і зла. А хто відразу не опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплює дім. І тоді нестримно дозріває овоч думки людини, як дозріває буря, зірвана хмарою.

VI.

На другий день, як утопили в Босфорі чорного Гассана, зустрілися улєми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде у передсінку Гаґії Софії, найбільшої мошеї в цілім Царгороді.

Перший промовив Мугієддін Сірек:

— Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрізадем в султана Сулеймана — нехай живе вічної — і що ви відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула?

— То правда, о приятелю, що я з Пашкепрізадем був у султана Сулеймана — нехай живе вічно! — але то неправда, що ми відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертоґрула, бо відкрив її мені Пашкепрізаде, а я відкрив султанови.

— Благословенне хай буде імя Алагга! Може все те замішання скінчиться на смерти Агмеда-баші й одного євнуха!...

— Може скінчиться.

Так думали улєми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде. Й обидва помилялися.

Небагато днів минуло, як одного вечера з дільниці вельможів затрівожено сторожу сераю і велику казарму яничарів дивною вісткою, що підбурена кимсь товпа нарада облягає палату вбитого Агмеда-башу і вже проломила огорожу.

Як стій рушили туди відділи яничарів і сіпагів. Але хоч дійшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати і знищення її. Начальник яничарів, що дав наказ жовнірам, відперти товпу, впав, тяжко поранений камінням, а військові відділи стояли безчинно, слухаючи криків товпи, що треба знищити гніздо і рід того, котрий хотів украсти сина Падишаха.

І на очах війська розгромлено палату Агмеда-баші та всі будівлі її, а його жінок і дітей витягала розшаліла товпа за волосся на вулиці Стамбулу. І ніхто не знав, що з ними сталося.

Султана не було того дня в Царгороді. А як приїхав, зараз завізвав до себе Кассіма, команданта Стамбулу, товариша своїх діточих забав, котрому довіряв і котрий був дуже привязаний до нього.

— Що сталося в моїй неприсутности? запитав.

— Знищено дім Агмеда-баші. Його жінки і діти лежать поранені.

— Хто се зробив?

— Зробила підбурена товпа.

— А хтож її підбурив?

— Царю, відповів отверто командант Стамбулу, всі сліди вказують на те, що жерело того заворушення ніде инде, тільки в сераю.

— Чи ти припускаєш, що хтось із близьких мені осіб свідомо викликав те недобре діло?

— Того не припускаю. Мої найлучші звідуни не принесли нічого такого, що давалоб підставу до подібного припущення.

— Може боялися щось таке приносити?

— Знаю їх добре і думаю, що сказалиб усе.

Султан задумався і довго думав. І мовчки сидів біля нього приятель з його молодечих літ, командант Стамбулу.

По хвилі Кассім докинув:

— Я думаю, що се самосівний зрив, котрий зродився зі старої ненависти народа до Агмеда-баші і котрий тільки використали ріжні темні духи.

— Як радиш залагодити ту справу?

— Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при мені. Всі тої думки, що треба тільки порадити семї Агмеда-баші, щоб виїхала зі Стамбулу, а народови оповістити, що колиб іще раз лучилася спроба таких непорядків, то з волі самого Падишаха не буде помилування.

— І не робиш ніяких доходжень більше?

— Я вже досить доходив. Нічого тут опріч шуму не зробимо.

— Нехай буде і так, сказав Султан. Але другу подібну ворохобню треба буде вже здавити рішучо і безпощадно.

Незабаром семя Агмеда-баші опустила Царгород і все затихло над Золотим Рогом. Султан ні словечка не сказав своїй любій жінці про ту неприємну подію. А вона дійсно не була винна в ній: то тільки злий замір, який кільчився в ній, відчула темна товпа з пристаней і передмість столиці, як відчуває вода, де низ і куди плисти.

VII.

В кілька днів по нападі на дім Агмеда-баші перша жінка Падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не міг відмовити.

Прийшла з малим синком, вся в чорнім і з глибокою заслоною на обличчу. А як відслонила її, видно було обличча гарне і бліде, вимучене журбою. З плачем упала до ніг чоловікови і сказала:

— Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночи мала я страшний сон: снилося мені, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синови, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й — плач не дав їй докінчити.

Султан збентежився й відповів тихим голосом:

— Щож я тобі поможу на важкі сни?

— Дай і мені дозвіл, опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичів. Я маю дуже важке прочуття.

— З сином? Сеж неможливе. Він як мій наслідник мусить бути вихований тут, на дворі.

— Наслідник? Ще не знати, чи на його наслідство згодиться та, від волі котрої залежить все в цілім сераю — від падишаха почавши, на конях у стайнях скінчивши!...

— Жінко! перервав Сулейман.

— Може неправда? запитала дріжачим голосом. Чогось подібного ще не було в роді батьків твоїх! Вся служба оглядається тільки на її волю, а я, мати престолонаслідника великої держави Османів, не маю навіть чим поїхати до мо- шеї на молитву...

— Ще мало коней і повозів?

— Ні, не мало, зовсім не мало! Алеж я не можу показатися на вулицях Стамбулу з первородним сином Падишаха в гіршім повозі, ніж вона, та приблуда з Керван-Йолі, що...

Не докінчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.

— Кождій з вас видається гіршим все, що одержить друга. А моя жінка Ель Хуррем таксамо добра як ти...

— Таксамо? І длятого вже всі иньші жінки забули, коли їх муж був них? А ти, батько, забув, як виглядає твій син від першої правної жінки!... І ти кажеш: „таксамо“!... О Боже!... І навіть виїхати відси не вільно, тільки маю тут мучитися сама в тих мурах?...

Розплакалася голосно і хилялася від ревного плачу як чорна сосна від сильного вітру. Крізь плач говорила щось нерозбірчиво.

Сулейман, котрий все був рішучий, тут не міг здобутися на рішучість тим більше, що відчував і розумів її прикре становище. Надумався, що се добра нагода, позбутися на будуче подібних сцен, котрі в разі повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби і всего двора. І сказав:

— Може твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворі. Повідомлю тебе про те в свій час.

Плач під чорною заслоною устав. І дався чути притишений, але як сталь острий голос:

— Погодити? В свій час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб вона рішила про те!... Ні!... Беру назад свою просьбу!... І не вступлюся відси, хіба мене і мого сина силою винесуть з дому мужа і батька живих або мертвих!...

Склонилася глибоко і хлипаючи з плачу під заслоною вийшла з кімнати, а здержуваний плач потрясав нею, як вітер деревиною.

Атмосфера в сераю ставала щораз тяжша. Ріжні понурі слухи зачали ходити по великім комплєксі султанських палат. І занепокоїлася за внука мати Падишаха...


Nazaruk Roksolana Ornament4.jpg

Примітки[ред.]

  1. Призначіння, якого — по віруванням мусулман — не можна нічим відвернути від себе. В Нашім народі є зовсім подібне повіря про „долю“ , котрої „ні обійти, ні конем обїхати не можна.“
  2. Міграб — ніша, в якій лежить свята книга, коран; се головний вівтар мусулманської святині.
  3. Мінбер — підвисшення, з якого хатіб що пятниці голосить право верховладотва ісляму.
  4. Хатіб — святочний проповідник. У мусулман святочний день пятниця.
  5. Максура — емпора, в якій султан слухає богослуження.
  6. Меджід — міппе молитви, по еспанськи „mezquito", з чого перекручено „мошея“.
  7. Цю святиню Роксолянн в Царгороді будував Сулейман сім літ і видав на неї сімсот тисяч дукатів. На ті часи — величезна сума. Се найбільша мошея в Царгороді, небагато менша від великанського храму св. Софії.
  8. Гамам — лазня