Самовиховання вчителя
 |
САМОВИХОВАННЯ
ВЧИТЕЛЯ
ВИДАВНИЦТВО „УКРАЇНСЬКА ШКОЛА“
Ціна 30 коп.
1. В особі вчителя ми маємо ту культурну силу, що несе людям світло, знання й поступ. Учитель у своїм ідеальнім ореолі займає видатне місце в еволюційному рухові людської думки і в духовній творчости людства взагалі. Його праця не обмежується й не вичерпується самим навчанням, а охоплює все, що торкається виховання молодого покоління і втілення в нього високих людських ідеалів і думок.
Вплив особи вчителя іде далі по-за школу, в народ. Учитель є зразком, його поводження — прикладом для дорослих. Тому він повинен піклуватися не тільки про добро дитини, але й про добро дорослих, добро майбутнього народу і всієї людськости.
І чим ширше він розсуне рямці своїх обовязків, чим міцніше їх звяже з добром об'єктів своєї праці, чим глибше загляне своїм духовним зором в наслідки од свого діла, тим суворіш поставиться він до своєї особи, тим упертіш вимагатиме од себе виконання своїх обовязків.Працюючи на полі людської просвіти, учитель прищеплює молодому поколінню свої знання, свої моральні переконання, свої чесноти. Тому на нього спадає велика відповідальність перед людськостю та тим народом, серед якого він працює. Розуміючи всю вагу і значіння такої відповідальности, вчитель повинен завжди себе провіряти і з великою обережністю проводити ідеї в життя; він повинен віддавати свої знання, свої чисті поривання, свій талант на добро і користь дитини. Перевіряючи свою працю, учитель кришталізується морально. Працюючи невтомно для инщих, свідомий своєї відповідальности перед дітьми народу, перед їх світоглядом, учитель не ставить собі в заслугу чесної й щирої праці. В сім природний імпульс до вищого життя.
Педаґоґові більш, нїж кому иншому, потрібно удосконалювати свій внутрішній зміст, дбати про розвиток чеснот, бо самі знання без морального життя не зроблять його авторитетною культурною силою в громадянстві. Йому неможна і не годиться застигнути в однім раз на завжди витворенім зразку. Вчитель повинен поступово розвиватися. Але для справжнього вчителя не досить здобути зручність у методичних способах, бути гарним методистом: йому потрібно досягти певної духової висоти моральних переконань. Яка ціна його педаґоґичним знанням, коли він п'яниця, шахрай, взагалі нечесна, груба людина? Уміння навчати не в конечним ідеалом учителя. Мало передати самі сухі, мертві знання, — треба прищепити дитині що є найліпшого в людині, вложити в неї свою високу душу.Маючи діло з живою істотою, а полем своєї праці чуйну душу дитини, вчитель повинен зберігати її духову цілість, одночасно виховуючи в душі ідеальні людські змагання. Центром життя вчителевого є його шкільна праця. Тут його щоденні турботи. Се є головним нервом його думок, турбот і духових інтересів.
Учитель — довірений народу, довірений нації у вихованні й освіті нового покоління. Йому вірять, на нього покладають найдорожчі надії. В його руках майбутнє народу, доля й щастя країни.
Отже, щоб бути дійсним прикладом для инших, треба, щоб учитель досяг висоти загальнолюдських чеснот, безупинною працею виховав себе, поліпшив і удосконалив свої здібности та виробив власний характер і волю.
2. Міркування й праця — найперші чинники нашого удосконалення.
Коли-б людина не мала здібности обмірковувати свої вчинки, передбачати наслідки од них, коли-б нездатна була затримувати в пам'яти випадки та розуміти по анальоґії, вона прирівнялась би до нерозумних звірят, не мала-б здібности до розумового розвитку і виховання.
В першім періоді життя людини думки її хаотичні. Вони, яко наслідки емоціональних переживань, з'являються й зникають, без системи, без порядку. З часом ми здобуваємо владу над ними і направляємо їх згідно з вимогами моменту. Ми витворюємо їм певний шлях, якого вони додержують в своїх з'єднаннях. Потім ми не даємо їм розкидатись, обмежуємо їх певними рямцями. Збіраючи їх в окремі ґрупи, ми надаємо їхній течії потрібний для нас напрямок.
Але скільки ми бачимо в житті людей, котрі, як діти, не мають волі над думками, над міркуваннями! Волю ослаблено емоціональними вражіннями, і вона живе і діє під їх силою. Людям здається, ніби так легше і простіще жити: не треба з'усиль, щоб затримати, припинити сей калейдоскопичний біг думок і почуття.
Невільність у думанні буває тоді, коли людина не виховала в собі здібности обмірковувати завжди свої вчинки. Розслаблена розумова діяльність затримує творчість і самодіяльність. Ми безсилі зупинити течію думок, фіксувати їх на бажаній ідеї.
Тільки упертим повсякчасним обміркуванням замірів та вчинків своїх ми можемо досягти ясного розуміння своїх цілей.
Тримаючи на одних ідеях всю свою увагу, ми привчаємось розглядати всебічно їх впливи і здобутки; на инших ідеях ми не зупиняємось, обходимо їх, не звертаючи на них ні уваги, ні думок. Таким чином варті і користні для нас розуміння ми зміцнюємо в собі увагою до них.
Педаґоґ особливо повинен уміти володіти своїми емоціями й думками. Його працю сповнено несподіванками і роздратуваннями. Невільність у сфері міркування може нанести смертельну рану його моральности. Його неуміння скупчувати всі думки на одній ідеї знищує в нім послідовність і цінність його праці, гальмує його ліпші й найдорожчі поривання.
Кожний ступінь свій вчитель повинен пильно розглянути і обміркувати, процідити крізь решето знання й досвіду. Кожний його помилковий ступінь — се не просто хиба, а майже непоправна шкода. Через те педаґоґові потрібно завжди передбачити наслідки в майбутнім від свого поводження, своїх слів і вчинків.
Всим апаратом думання та почуття вчитель повинен володіти цілком і певно.
Натурально педаґоґ концентрує свої міркування коло своєї праці. Все миття його — ненастанна праця на користь инших. І нагородою за таке життя буде втіха од розуміння, що діло виконано свято.
Удосконалення себе та збагачення віри в своє власне призначення на землі твердо і непохитно веде його до щастя й душевного спокою, коли ідейности його праці не здолає затуманити і матеріяльно злиденне життя.
Внутрішня енерґія веде людину до дій, а дії викликають міркування, що підтримують рух енерґії, збільшують здібність до продуктивної праці і зміцнюють розуміння конечности праці в житті. Міркування й дії ідуть поруч у своїм розвитку. І одні без одних гублять силу і значіння в удосконаленні людини.
Людське життя надто коротке, а час учительської праці і того менший. І чим раніш учитель витворить у собі добродійні педаґоґичні звички, любов до праці і виховає в собі міцну волю, тим певніш увінчаються його старечі роки свідомістю, що він виконав на землі тө, що йому призначено було.
Праця облагорожує особу. Самовиховання допомогає радісно й упевнено виконувати працю як найліпше, чесно і можливо ширше виконувати педаґоґам свої людські обовязки.
Стояча вода гніє. Текуча, набіраючись сили й міці в боротьбі з перешкодами, власними грудьми прориває собі річище, по якму невпинно несе себе — чисту, прозору.
Повсякчасна праця над собою очищає душу і серце від намулу й життєвого бруду. Вона надає сили нести свої щирі поривання незасміченими неправдою до кінця днів.
Чесна незаплямована праця педаґоґа вимагає виховання в нас таких чеснот, як справедливість, добрість, терпіння, любов. Вони покажуть учителеві певні шляхи — як досягти цілей і завдань справжньої педаґоґики. Виховання їх в нас освітить наше життя сяйвом найвищого ідеалу й дасть сили пронести ввесь тягар учителювання радісно й нехибно.
Особливо велику ролю в шкільнім житті вчителя відограє почуття справедливости, що з'являється для його праці й його впливу важливою моральною силою. Тому вчителеві потрібно здобути ясні погляди на сю людську чесноту й виховати себе згідно з її вимогами.
Мотиви справедливости полягають у жалости до страждань инших. Жалість або спочуття властиве людині й виявляється в ній, як факт людської свідомости. Пережиті страждання перешкоджають нам завдавати їх иншим, затримують від шкоди для инших (до котрої хтось примушує нас), затамовують злобу й еґоїзм. Учителеві більш, нїж кому иншому, доводиться переживати почуття, з'єднані з жалістю і стражданнями.
Сучасна російська школа надзвичайно багата на такі переживання. Чиє серце не боліло і чия душа не розривалась тут, від тих мук, що витерплює дитина од шкільної науки? Жалість до нещасних жертв шкільного формалізму не дає нам спокійно брати участь в сій вакханалії примусу й лицемірства. І коли ми маємо мужність, то непохитно боремось за потоптані людські правда дитини; в протилежнім випадку ми оправдуємо свою участь всякими єзуїтськими міркуваннями та конечністю компромісів в нашій праці.
Більшість педаґоґів мають нахил до останнього. Ми вважаємо за краще мучити себе донорами, шарпати потай свою душу, навіть після кожного злочинного й ганебного вчинку обливати узголов'я слізьми каяття, замісць того, щоб бадьоро стати до виховання себе, аби не мати таких мук совісти.
Обовязки, що накладає на нас учительска праця, звязують нас морально з цілями шкільної освіти. І що-разу, коли ми ухиляємось від справжніх цілей освіти, то шкодимо дитині. Отся шкода вражає нас, як неправдивість, яку ми коїмо свідомо. Розуміння сієї неправдивости і наши внутрішні переживання примушують нас триматись поставлених обовязків, як морального закону. Ми зміцнюємо їх у собі міркуваннями, аби свідомо не порушати їх і тим забезпечити дитину від шкодливих страждань.
Учительська праця тільки при виключних умовах позбавляється свого примусового характеру. Тому дуже рідко одержує дитина в школі вільний гарний розвиток. В більшости, навіть у масі, на дитину там чекають фізичні і духові страждання.Сльози часто течуть в сім „храмі науки“. Шкільні будинки сповнено скаргами, ворогуванням, зненавистю, а то і роспачем. Нелюдськими засобами збуджуються в дітях погані шкодливі почуття, розвиваються і ростуть в школі духові хвороби, опаскужуючи чистоту і красу дитячої душі.
Як не схвилюватись вчителеві од сієї неправди! І чи не прокинеться в нім спочуття до сих мук і страждань дитячої душі? Адже він не може не бачити, як покривджено права дитини.
А коли педаґоґ часом не бачить, часом серцем не відчує сих страждань, то в нього є ще розум, яким він може спостерегти їх в дитині. А дійти до розуміння сього він повинен.
Треба розвинути духовий слух до чужих переживань. Треба навчитися відчувати страждання чужої душі. Треба прихилити своє серце до життя. Тоді з'явиться і природне розуміння справедливости.
Ми живемо нелюдським життям доти, доки не зрозуміємо, що для ближнього се так само злочинно, як шкодити людині фізично, викликати ній тілесний біль. Розуміти страждання, які я викликаю своїм поводженням у инших, є першим ступнем до моральнаго удосконалення. Найперша наука нам — не робити иншим того, чого не хочемо, щоб нам чинили. Останнє обертається в головне правило справедливости, коли його ми повинні свідомо брати за наше повсякчасне правило морального поводження.
Переносячи його до школи і прикладаючи до дитини, ми повинні ще розширити його і збільшити вимоги до себе. Царина прикладів справедливости надзвичайно велика, бо ми маємо діло з ґрупою осіб, де псіхика инша, нїж у дорослих, де розуміння мають індівідуалістичний відтінок дитячого віку. Ми повинні розвинути почуття справедливости до найширших меж, до найчуйніщої відгукливости.
Шлях до такого самовиховання показують нам наші людські почуття і наші розуміння дитячої душі.
Нахил людини до влади, до панування над подібними їй істотами, до еґоїзму, гніву, наша дражливість та нестриманність найбільш завдають страждань иншим, а в школі — дітям. Але так не повинно бути. Я розумію, що праця вчителя при сучасних умовах тяжка і ненормальна, але й відповідальність його перед своєю совістю надто велика.
В житті взагалі справедливість кладеться в ґрунт нашого поводження, наших відносин до инших. А тим паче се потрібно в школі. Тут на кожнім ступні можливо ламати права на вільне, незатримане життя дитини.
Обопільна праця вчителя й учня по кілька годин в день, при певній залежности один від одного, потім вимоги проґрам і вимоги шкільної адміністрації, все се сповняє життя школи такою численністю впливів і приймань, що натурально доводиться від учителя вимагати більше, нїж од звичайної людини.
Се відчувають всі, кому доводилось ставати свідомо до праці педаґоґа. Особливо, коли вчитель не має волі погодити свою працю з вимогами дійсної педаґоґики, коли він з'являється в школі знаряддям чужої волі. Ненормальність відносин учителя й ученика особливо виразно відтіняється переживаннями од незадоволення з своєї праці та її наслідків.Кожний відчуває, що він, педаґоґ, часто буває причиною дитячого горя, дитячих сліз і страждань. Кожний розуміє, що так неможна, що дитина вимагає до себе справедливости і спочуття, що без справедливости не зменшити страждання дітей та своїх власних гризот і мук совісти.
Обовязки до живої людської істоти повинні бути вище за обовязки до проґрам, наказів, циркулярів. Центр ваги шкільної праці — дитина; і дивитись на свою працю, як на службу, — ненормально, не по-людському. Неможна обертати себе в канцеляриста, придатного до мертвих бумаг, а не до праці коло живих людей.
Справедливість є чеснотою, яка в школі ґрунтується на добрі дитини. Вона прирожденна людині. Але не слід змішувати її з чиновницькою або службовою справедливістю. Ся справедливість є вигаданою чеснотою, придатною для додержування певного повного порядку. Вона еґоїстична і бездушна, невідгуклива на страждання инших. Для неї один мотив — службові обовязки. Зовсім иншою є дійсна справедливість. Вона має безліч мотивів і в педаґоґичній праці всі вони ґрунтуються на добрі і користі дитини.
Але складна природа дитини утрудняє розпізнавання дійсної користи од тієї, що нам ввижається. Так, напр., часто в педаґоґичній праці вживають примусу над дітьми, що лінуються вчитись. Поверхова справедливість ніби оправдує вживання такої кари. „Ти дома полінувався, то повчи тут, в школі, зо мною“, міркує вчитель і зостається з дитиною, як усі порозходяться із школи. Здається, ніби по правді, ніби так і треба. Але разом можуть з'явитися кілька мотивів, які руйнуватимуть підвалини попередніх міркувань учителя. Такими можуть бути: 1) я вживаю примусу, а силувати дитину се моральне злочинство; 2) я не знаю дійсної причини її лінощів: може се через фізичне слабування, мені невідоме; 3) можливо, що дитина од природи розкидлива і неуважлива, а тому безсила запобігти лихові; 4) нерозуміння дитиною мови, загальна неталановитість її і т. ин., словом, мотиви, які ясно доводять учителеві, що оправдатись він може тільки службовою, чиновницькою справедливістю, а не загальнолюдською. Він відчуває, що справді користь для дитини була-б не від того, що він прикладав до неї, а від чогось иншого, чого він зараз не знає, або що він тільки невиразно уявляє собі і неясно відчуває серцем. Мотиви сі з'являються часто наперекір нашому досвідові, переконанням і практиці. І ми бачимо, що наші прінціпи справедливости хитаються, бо зґрунтовані на непевних підвалинах.
Міркування та спостереження поможуть нам найти дійсний мотив того чи иншого вчинку дитини, найти справжні причини його. А останнє допоможе бути нам справедливішими в своїй праці. Виховуючи себе таким чином, ми виконуємо наше людське призначення.
Коли хочете дати дітям задоволення, радощі і щастя, будьте справедливими до них, виробіть у собі чуйність до їх страждань, до горя, до їх переживань. Виховуйте уважність до малої людської істоти, щоб уникати в праці вчинків, які матимуть хоч би натяк на неправду і надсильство.Дуже було-б добре зазначити випадки неправдивости в шкільній праці. Але се неможливо. Провести точно лінію, де вчитель вживе надсильство, а де ні, — неможливо. Як часто доводиться бачити несподівані сльози дитини там, де ніби не вжито ніякого примусу. Справді — „ніби“. Трапляється, наприклад, такий випадок: читає дитина і робить на слові помилку. Учитель зупиняє її, пропонує уважніш прочитати слово. Дитина знову помиляється. Учитель вдруге пропонує їй прочитати слово гарненько. Але раптом дитина розплачеться. Учитель не розуміє, чого вона. Він не вжив ніби ніякого примусу, не гримнув на неї, а дитина певне пережила якісь страждання? Певне вона мучилась і хвилювалась до того? І справді, трохи більше уваги і спостереження — і ясно було-б, що дитина захвилювалась після вдруге неправильно прочитаного слова. Шкільна праця і душа дитини — ще не досліджене поле. І поки там будуть старі методи вчиття, доти повно в вій буде несподіванок і надсильства, доти ми не зможемо зважити впливу праці на дитину. Все залежить цілком од відносин і чуйности вчителя, од його поважання прав дитини, од глибини розуміння такої чесноти, як справедливість.
Справедливість повинна стати в учителя його натурою, обернутись в його природну чесноту. Тоді тільки ми можемо чекати од його праці найліпших наслідків.
„Не шкодь дітям“, — повино бути повсякчасним правилом справжнього педаґоґа, і рівноважне йому — „будь справедливим до дітей у своїй праці“ — стане центром його педаґоґичних змагань.Виховати себе так — значить досягти загальнолюдського ідеалу справедливости. Учителеві се дуже потрібно і важливо. До сього ідеалу він повинен змагатись і відповідно дбати про самовиховання і удосконалення.
Ніщо так не прихиляє дітей до вчителя, як його щира, сердечна добрість.
Людина родиться простою, одвертою і доброзличливою до всіх. З довір'ям і ласкою вона запобігає дружби і лагідного відношення до неї всіх. Нема в ній ворожнечи до инших, хоч би се були вороги її. Вона гідна однаково ласково пестити і любити лева і ягня, змію і голуба, вівцю і вовка, друзів і ворогів своїх. Тому дитина — символ любови та незлобности.
Але згодом зерно добра і любови разпорошується об життєву скелю людського еґоїзму, злоби та вигаданих умовностей. Природна добрість покривається брудом життєвої жорстокости і перетворюється в недовір'я й ворожнечу.
Навіть моральний вплив педаґоґа часто зменшується перед силою життєвого досвіду. Оточення з пристосованими до життя правилами поводження, з їх умовною мораллю, охоплює дитину, що легше підпала прикладам, нїж словам, хоч би й гарним, високоморальним, але тільки словам. Коли дитина дуже рано звикає керуватись принятими правилами поводження, еґоїзм і жорстокість, що навкруги оточують її, прищеплюються так міцно, що дитина, ніби загіпнотизована, згублює свою дитячу простоту, одвертість і безпосередність. Еґоїзм перемагає инші почуття.
Ся риса не покидає дитину до юнацтва, коли починає переважати вже розумове життя, коли власними льоґичними висновками з'єднується життя з громадськими ідеалами добра і складаються моральні переконання юнака, коли з'являється потреба погодити особисте добро з добром громадського орґанізму. Тоді починається перебудова поглядів згідно з моральними поглядами тієї спеціяльної верстви, до якої належить юнак.
Любити дитину — значить робити їй добро. Виховання душевної добрости і чулість серця забезпечуть нам виховання і любови до дитини. Правда, нелегко з маленького зернятка викохати велике гіллясте дерево. Потрібно довге і уперте працювання, щоб скинути з себе еґоїстичну наліпку шкодливих поглядів оточення.
Триматись певних переконань можливо, але се вимагає од людини дуже стараннаго самовиховання. Емоції — вороги нашого розуму. І останній не завжди міцно володіє першими. Тому загальна наша добрість часом дає місце гніву і злому почуттю. Велику треба мати силу волі, щоб в емоціональних роздратуваннях утриматись і не зламати моральних переконань. Се можна сказати і про добрість, що так часто нехтується в шкільнім житті.
Шкільна праця нервує людину. Роздратовує і підвищує настрій духа, напружує весь орґанізм. Увесь ненормальний устрій сієї праці, її складність та відповідальність призводять учителя до вчинків ненормальних, і хвилинами губить він иноді послідовність і льоґичність у вчинках. Се дуже до того шкодить особі вчителя. Учителеві особливо не годиться бути таким слабовільним, щоб давати перемогу тимчасовим почуттям над витвореними, зміцненими досвідом і вихованими моральними поглядами.
Найліпшими ліками знесиленої волі педаґоґа є розуміння і признання своїх помилок, свідомість своєї моральної неохайности. Розуміння власних помилок збудить приспану мертвими обовязками совість, а міркування про вчинки викличе в нас самокритику і змягчить серце в наших присудах і разом принесе заспокоєння нашим нервам.
Добрість учителя з'єднано з шкільним щастям дитини. Добрість його приваблює дітей до його особи. Вона родить любов у дитини до вчителя і сповняє школу сяйвом ласки і незлобности.
Добрість учителя відбивається доброчинно на загальнім щастю всієї школи, се-б-то дітей, батьків їх і вчителя. Вона веде до взаємного порозуміння, до взаємної помочи сем'ї й школи. Вона наближае одно до одного школу й батьків.
Широке і глибоке розуміння своєї відповідальности перед дитиною й батьками доводить нас до зміни настрою нашої душі і серця у відносинах до дитини. Однак таке розуміння витворюється пильною працею над собою, самоаналізом, переживанням мук власної совісти. Огнем власних страждань очищається душа!
Як часто ми буваємо щедрі й швидкі на кари на дітей? Не раз, знервовані й розлютовані, не дивлячись на очевидну невинність дитини, ми не можемо задавити в собі злого почуття до неї! І як часто ми буваємо гидкі сами собі од неправдиво жорстокого обвинувачення дітей!
Учителя педаґоґичною працею поставлено в особливо високоморальні умови. Його особа надто висока для дитини. І вибух в нім злого почуття прикро впливає на дитину і прищеплює погані звички на все життя. Нестриманий учитель може покласти на дітей тавро нездержливости і зла. Добрість же вчителя впливає надзвичайно доброчинно на складання моральних поглядів і переконань дитини. Прищеплюючи дитині добрість, ми кладемо ґрунт до инших чеснот.
Добрість — се річ конечна для вчителя; вона — підмога в його тяжкій праці. Для уважливого до дитячих душевних вад учителя маленька людина — школяр — перестає бути невдячним матеріялом. Душа дитини під впливом добрости вчителя розкривається, і освітлюються в ній потайні куточки її переживань, її внутрішнього життя. Скрите і нерозгадане суворим і недобрим учителем, стає ясним і одвертим для людини, яка виховала в собі добрість.
Добрість творить чудо: німі балакають, сумні стають веселими, мовчазні — балакучими, мляві — жвавими. Вливається життя в шкільну мертву офіціяльність. Добрість вкладає в школу душу, оживляє її.
Тому виховання добрости в особі вчителя потрібне, щоб вливати в працю життя і сповняти щастям дитячі роки шкільного вчиття. Добрість — се одна з тих чеснот, які сповняють особу вчителя душевним спокоєм і солодощами перемоги над злом і егоїзмом.Багато допомагає і полегшує працю вчителеві його терпеливість. Уміння терпеливо переносити не тільки вагу праці, але і страждання — урівноважує натуру людини.
Терпіння — се та чеснота, що урятовує від гніву, сумування, мелянхолії й нудьги. Хто вміє терпеливо перенести й затамувати свої духові страждання, той має владу і над фізичними.
Уміння затамувати страждання виховується не легко, але хто ним володіє, той уже менше страждає. А кому найбільше доводиться страждати в сучаснім житті, як не вчителеві? і особливо вчителеві підвладних націй. Всю його працю засіяно колючим терном. Кожний ступінь свідомої праці завдає йому глибоких душевних ран і мук. І се так не дні, місяці, а роки!! Тут потрібне глибоке виховання в собі мужнього терпіння з надією на кращу долю, яка в далечині ледве миготить.
Ми не можемо уникнути страждань, але в нашій владі зменшити їх вплив. Ми повинні в повсякчасній боротьбі з духовою кволістю виховати міць волі й уміння спокійно зустрічати всяке лихо.
Треба уважного відношення до своїх моральних переживань. Виховання морального пуризму веде до того, що воля панує над емоціональними переживаннями. Страх перед фізичними і духовими болями ослаблює волю подвійно. Страх нахиляє уклінно моральну площу, по котрій людина котиться до абутії (безвілля), до моральної розпусти.Я знаю педаґоґів, які спокійно й по-людському поводяться з дітьми, поки не чутно про приїзд начальства. Але проходить чутка, що повинно заїхати начальство до школи, і раптом учителі одміняються. Раптом падає педаґоґ з своїх високостей і доходить в своїм поводженні до неморальности. Нервуються, лають, докоряють, зляться, карають, не розбіраючи ні правого, ні винуватого, і навіть навчають обманювати. О, коли-б вони знали, як оцінюють їх тоді діти! Коли-б вони знали, яке злочинство чинять вони їхньою мораллю! Які переконання прищепляють дітям! Та куди! Засліплені страхом, вони згубили здібність критикувати свої вчинки. Воля їх ослаблена і вся псіхика життя скупчилась на „навісній ідеї“. Те саме спостерігаємо в повсякчасній праці. Зайдіть до клясу молодого й навіть талановитого вчителя, і коли ви ще до того особа „власть імуща“, то знайте, що талановитий педаґоґ згубить звичайний спокій, терпеливість і навіть льоґичну послідовність у своїй праці. Звісно, що не до кожного се можна прикласти, але відомо, що такі страждання, як страх, душевний гніт, хмурі думки, сум, найбільш впливають на наші дії, найбільш виснажають волю і призводять до вчинків, не згідних з нашими моральними переконаннями.
Дражливість нашого орґанізму розвивається тим скоріше, чим менше спиняємо її в собі. Школа-ж дуже багато дає приводів до роздратування. Нас нервує й те, що учень човгає ногами, що скриплять пера, що учень розлігся на парті, що не сидить прямо, що завів балачку, хоч і стиха, не дивиться на нас, або тримає руки під партою і т. ин., і нарешті нервує навіть нерозуміння учнів, їх неуважливість і т. и.Але пошукайте причину всього сього і побачите, що винен тут учитель. Терпеливі і вибачливі в звичайнім житті, ми в школі не можемо спокійно бачити ламання дитиною заведеного порядку. Нас нервує, що дитина не обертається в машину і повсякчасно порушає заведений лад.
Педаґоґ — се людина, що має багато приводів до самопевности та нахил вимагати од дитини, щоб обовязково наслідувала вона його приклади. У самопривабі страчуючи терпеливість до дитячих вчинків, ми часто силуємо волю дитини, нервуємось і дратуємось, коли щось суперечить нашим домаганням.
І буває, що хто припустив в шкільній праці нетерпеливість, нервовість, бо не виховав в собі звички володіти собою, той і при свідомости своїй не може ухилитись від неморального вчинку. Тоді потрібні бувають надлюдські з'усилля і надзвичайне змагання там, де потрібні були-б у свій час простісеньки бажання.
Ми порадимо педаґоґові кожного дня, після праці в школі, проаналізовувати всі свої вчинки в спокійній обстанові, розглянувши всебічно свої найдрібніші переживання.
В таких повторних переживаннях пригаданого із своєї праці оновляється душа, мягчає серце й виховується воля, і вчитель набірає нової сили для боротьби з самим собою за щастя дитини.
Чим частіше ми звертаємось до нашої совісти, тим вище ступаємо морально.
В сучасній учительській працї неможна повільно працювати, неможна принатурюватись до вимог дитини, хоч се обовязково треба робити. Педаґоґ мусить невпинно йти вперед і вперед, давати дитині нові й нові книжні знання, бо перед ним стоїть страхіттям проґрама і ухилитись від неї він не має волі. Перегружаючи дитину, вчитель працює надмірно і нервово. Нервує і знесилює дитину. Отут причина й необміркованности вчинків і прискорених помилкових присудів. Отже завжди вчителеві треба мати на увазі права дитини й святі цілі школи. До того-ж повинен він загартувати свій характер, щоб терпеливо переносити всякі неприемности.
Педаґоґ, що не розуміє як слід всієї відповідальности своєї праці, не може бути досить вибачливим до дітей: він буде обвинувачувати в своїх невдачах дитину, нарікати на її зіпсовану натуру, вимагаючи од дитини повірливости та безумовного призвання свого високого авторітету і покладаючи через те в основу своїх вимог особистий жорстокий еґоізм.
Учитель особливо мусить пам'ятати, що наші присуди не безгрішні, а справа виховання дитини надто делікатна, глибока. Щоб дочекатись успіху від своєї праці, вчитель повинен терпеливо і вибачливо чекати на той час, коли його вплив матиме гарні наслідки.
Дерево повільно і терпеливо можна пригнути до землі і дати бажаний напрямок, а спробуйте нагнути одразу і дерево переломиться. Теж і в навчанні та вихованні дітей.
Щоб не калічити дітей, щоб менше було пережито нами мук за наші вчинки й дії, навчімось здержливости, уважливости до дитячих вчинків і хиб, а головне — терпеливости і терпіння у наших вчинках і вимогах.Любов до дитини — се любов до ближнього, взагалі до людини, але вона має в собі де-які особливі риси. Ми не сподіваємось від неї своїй особі ні добра, ні користи. До сього приєднується почуття жалости до слабішого й меншого, котрому потрібні ласка і любов, як світло і тепло рослинам, щоб нормально рости й розвиватись. Любов до дитини заховано глибоко в природі людини: вона інстінктовна.
Любов до дитини ідейна й чиста. Од неї ми одержуємо задоволення й утіху. Найтяжчі жертви заради неї є щастям і приємністю. Ми відчуваємо радість в собі, коли посіємо любов і добро в серце дитині, коли збудимо в ній гарні почуття, коли сповнимо душу її блискучою радостю і задовленням.
Любов примушує нас думати про инших, дбати про їх добробут і вносити в іхнє життя сповій душевний. І ми, виконуючи поставлене завдання, здобуваємо й собі щастя: розливаючи навколо себе добро, радість і приємність, ми відчуваємо їх у собі.
Але тільки постійною працею над собою, сістематичним самовихованням можна розвинути в собі зерно альтруїзму в загально-людську любов. Нам прирождений альтруїзм до сем'ї, роду, нації, але щоденні турботи про шматок хліба серед умов сучасного економичного й соціяльного життя надають нашому альтруїзмові риси еґоїзму. Ми починаємо любити тільки те, що справляє нам приємність та задоволення, що так чи инак корисне нам. Альтруїзм і еґоїзм в поводженні людини теж переплітаються між собою так, що иноді неможливо розмежувати їх.
Одкиньмо отже намул нещирости і себелюбства, забудьмо власну особу так, щоб її добро не заважало розглядати дійсні причини наших вчинків.
Нема нічого нормальнішого, як любити инших і особливо дитину. Але як рідко ми зустрічаємо в світі, щоб любов було покладено в ґрунт наших вчинків і особливо в наших відносинах до дітей. Чиста, щира до самозабуття любов у матірок. Але, коли вона прирожденна одній половині роду людського, то прирожденна всій людськости. І тільки ненормальними умовинами життя, де панує особистий еґоїзм, та нашою невихованністю можна пояснити те, що так занехаяно в житті сю чесноту.
В своїй педаґоґичній праці вчитель має досить приводів виявляти над маленькою людиною з її фізичною і духовою кволістю свою волю, владу і еґоїзм; але-ж ся дитяча кволість навчає поважати й любити в незміцненім орґанізмі ту божественну гармонію правди, краси і добра, що сповняє непопсовану душу і серце дитини; і тільки розумною щирою любов'ю ми збережемо цілість і чистоту людської природи в дитині.
Нелегко людині досягти ідеалу. Нелегко педаґоґові поводитись з учнями з повсякчасною бездоганною любов'ю. Але він повинен так поводитись, бо святий і конечний обовязок його — зберегти душу дитини незіпсованою, і через те вчитель повинен виховати в собі любов до людей, до дитини.
Учителеві властиво любити дитину, бо в ґрунті його праці полягає користь і добро її. Злом неможна прищепити добро. Еґоїзм і нелюбов збудять тільки погані почуття. Тому ми можемо тільки щирою любов'ю розвинути в душах дітей зерна гарних людських почуттів. Виховані любов'ю й ласкою вчителя діти вільно і незатримано підуть шляхом морального удосконалення.
Розвивайте в собі любов. Змягчайте своє серце, прихиляйте душу свою до особистости дитини, виховуйте в собі сердечність і чуйність до дитини, до її горя й радости. Навчіться любити дитину щиро і повно, до самозабуття, до жертви і відцурання од самого себе. Наповніть сосуд свій найживішим цілющим бальзамом, щоб мати можливість загоїти ним рани дитини, які нанесено їй людськими байдужістю, өґоїзмом і злобою!
Виховуйте в душі своїй запашну квітку любови, щоб в її істнуванні на землі знайти щастя і мету свого життя.
Педаґоґи, навчіться любити дітей! Любов'ю до дитини, ви хоч частиною покриєте тяжкий гріх байдужности громадянства і держави до морального виховання молодого покоління.
Цариною педаґоґичної діяльности вчителя є діти. Тому, щоб свідомо поставитись до своєї праці, треба йому знати псіхофізичний склад її. Дослідити, чим вона живе, які образи й ідеї складають її розуміння й думання, які закони псіхики керують її поводженням, володіють нею.
Апарат, що через нього ми обмінюємось своїми переживаннями і думками, є мова. Обсяги її залежать від степеня духового розвитку. В одних народів вона складається з кількох сотень слів, в инших з десятків і сотень тисяч. Як згуки, так і слова кожної нації є власною творчістю нації, є плодом збільшеної духової продукції.
Мова народів, як псіхофізичний акт, має всі ознаки національности. Кожному слову і навіть де-яким окремим згукам надано конкретний зміст, з'єднаний певними уявленнями. І такі розуміння, як любов, добро, правда і т. и., здобувають собі у кожного народу особливі національні риси.
Орґанізм нації витворив за сотні літ істнування власне національне обличчя, свою мову — природний орґан для передавання з покоління в покоління думок, переживань, ідеалів. Рідна мова — культурна спадщина народу; дитина приймає її так, як вживає її народ, — зливається з народом через ідеї і розуміння, що передає їй її нація.
З мовою дитина перейняла й культуру рідного народу: його установи, правові, соціяльні, державнї й побутові переконання. І все се кладе печать особливих прикмет на псіхичний склад думання, витворює певні правила поводження та моральні погляди.
Дитина в своїй нації, в її духовій спадщині, має і підпору і захист серед життєвих пригод. Оточена змалку рідними формами життя, чуючи навкруги матерню мову, під впливом витворених моральних поглядів вона іде вже уторованим шляхом національних переконань, що потім зостаються в ній на все життя.
Століття духового надбання передають дитині потенціяльну силу національної енерґії. Дитина невільна од впливу сієї сили на склад її життя. Світогляд нації, як її фізіольоґичні особливости, властиві дитині.
Приймаючи до школи дитину, вчитель повинен рахуватись з її національністю. Не рахуватись з національними особливостями дитини, прищеплювати їй чуже і нерідне, се значить чинити їй велику кривду. Наслідки від такого вчиття будуть надто очевидні. Згине людина для нації і не буде з неї користи для людськости.
Зберегти національність дитини, се — зберегти духові творчі сили її. Дати дитині відповідну національну освіту — значить вернути нації сирий продукт природи вишліхтуваним і удосконаленим, вернути нації сили її збільшеними вдвоє, втроє, вдесятеро.
А инакше вчитель будуватиме свою працю на піску і зазнає від того багато розчарування, помилок та зневір'я.
Російська школа на Вкраїні не мала певного ґрунту і не задовольняла вимог народа. Систему освіти тут вигадано, прийнято політикою уряду, а не педаґоґичними завданнями.
Одначе і в сучасній російській школі, коли учитель не знає того народу, серед якого він працює, не знає його побуту, його моральних переконань, то він знижує свою високу працю до ремісництва, а з себе робить наймита, що працює за плату.Історія школи звертає нашу увагу на те, що вона виникла вперше з народа і служила тільки йому, його інтересам. Діти вчились у ній того, чого вимагало життя і природа дитини. Потім, з часом, змінився погляд на школу, одмінилась і наука в ній. У вільнім храмі науки і світла запанували насильство і примус: школа стала пеклом для дитини, де за сумом та скаргами зникли радість, приємність і задоволення. Школа стала урядовою інстітуцією, притулком політичних напрямків і вигаданих надприродних прінціпів. Педаґоґ не повинен іти неправдивим жорстоким шляхом. Перед ним не мертвий матеріял для праці, а жива індівідуальність, яку не перетворювати треба, а виховувати і розвивати сили її духової вдачі.
Учитель не спроможен змінити природу дитини. Він повинен тільки розчищати їй шлях до вільного, незатриманого розвитку. А се можливо без шкоди зробити, тільки старанно вивчивши об'єкт праці, національну індівідуальність дітей, яких доручено вчити, їх родини і оточення.
Ми розуміємо, що се дуже трудне завдання для сучасного вчителя і можливе тільки для того, хто по своєму псіхичному складі близько стоїть до нації дитини. Надто важко педаґоґові чужої національности досягти удосконалення в своїй педаґоґичній праці і бажаних наслідків од неї.
Отже конче потрібно, щоб школа мала за вчителя особу однієї національности з дитиною, виховану на однім ріднім ґрунті з нею. А ті, хто не своєю волею мусить вчити в чужій школі, повинні прийняти культуру, мову, національні ідеали того народу, дітей якого вони мають вчити. В сім полягає обовязок педаґоґа.
Ідучи далі в своїх міркуваннях, ми бачимо, що вчитель підлягає вимогам, які примушують його братись до національного виховання своєї особи, до глибокого розуміння всіх національних прикмет дитини, котру він вчить.
На безмежнім просторі України російської, одбившись від гуртів самоосвіти й самовиховання, завжди самотній в своїй праці, вчитель сам собі і порадник і помішник. Через те йому дуже важко працювати над собою; але ніякі перешкоди не оправдають нашої байдужности до самовиховання й освіти. На плечі вчителя покладено долю всього українського народу. І вчитель повинен зробитись щирим сином його, з'єднати себе з його минулим, в сучаснім стати свідомим і активним членом однієї сем'ї з ним, і працювати для майбутнього так щоб діти народу були рідні йому по духу, переконанням і ідеалам.
Знання літератури та мови дасть нам розуміння духа народу, а спостереження та міркування зміцнять в нас думки і переконання і нададуть нашому псіхичному складові особливий відтінок: нація перестане бути нам чужою. Все се одіб'ється і на нашім відношенні до дітей. І досить нашого з'усилля, щоб упав мур, який відгорожує учителя від учня, чужих одно одному по національности.
Виховані в нас чесноти покажуть нам і шлях до національного самовиховання; бо неможна любити дитину і не знати її життя, неможна свідомо творити добро, не розуміючи, що добро для дитини; не знаючи-ж дитини й її псіхики, неможна бути до неї справедливим.
Як часто російському вчителеві доводиться працювати по школах з дітьми чужої йому нації. Не розуміючи ні мови дитини, ні її національних особливостей, ні побуту її, вони — сліпці, з рук котрих вихоплено ціпок і примушено їх іти вперед. І що то за наука? І що то за виховання? І що то буде за проґрес? — Одна цілковита шкода: і дітям, і народові!
Ми можемо уявити собі ідеального педаґоґа, але виховати себе до сього ідеалу у нас не завжди є спромога й бажання. Взяти хоч би те-ж національне самовиховання. Чи багато з нас працювало і працює над собою в сім напрямку? А проте для вчителя українця національне самовиховання, так само конечне, як конечне для вчителя активне життя, а не пасивне животіння.
Яка ненормальність, навкруги б'є джерелом національне життя, кипить і хвилюється національне море, і тільки вчитель, холодний і не чуйний, стоїть осторонь від усього сього, ніби він не для народу! Яка неправдивість відносин між учителем і народом! Яка непошана до нації й її творчости!
Життя кожного народу повне орґінальности й особливостей. І учителеві, для того, щоб користно працювати для культурних завдань народу, потрібно погодити свою працю з цілями народного життя, з'єднати школу з народом, свою працю з дітьми народу, і так міцно, щоб не було порожнього простору між народним колєктивом і особою вчителя.„Носитель культури“ він, учитель, тоді тільки передасть її народові, коли зіллється всією своєю істотою з ним, коли національний орґанізм народу стане базою всієї його діяльности.
До сього один шлях: самовиховання вчителя.
1. С. Черкасенко. Шевченко педаґоґом. Шевченко й діти. Вид. друге.
2. Я. Чепіга. Самовиховання вчителя. Вид. друге.
3. С. Панасенко. В сучасній школі. Вид. друге.
4. С. Русова. Нова школа. Вид. друге.
5. В. Науменко. Загальні прінціпи українського правопису.
6. Я. Чепіга. Проект Української школи.
7. Ю. Сірий. Природознавство в сучасній школі.
8. С. Русова. Драматичний інстінкт у вихованні
9. Я. Чепіга Вільна школа.
10. „ Національність і національна школа.
„УКРАЇНСЬКА ШКОЛА“:
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|