Серед рідної природи/Літом

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Серед рідної природи
Софія Русова
Літом
Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1922
ЛІТОМ.

Був чудовий літній день (в початку червня). Юрко з своїми батьками давно виїхав з міста й почував себе цілком щасливим в їх невеличкій хаті на селі. Навкруги хати розлягався чималий сад, а далі поле, степ, байраки. Красиві краєвиди цієї місцевости не так захоплювали Юрка, як те жваве життя, яке його скрізь оточувало і в саду і в полі. Він ганявся за метеликами, за польовими кониками і радий був би, здається, зловити всі живі істоти, що навкруги його гуділи, літали, співали. До того ще, на радість йому, приїхала до них на деякий час його шкільна подруга Оля. Вдвох вони не знали втоми, ганяючи по всіх тих просторах, куди дозволялося їм вільно самим виходити. Хоча дуже часто Оля й Юра трималися ріжних поглядів на природу, але це не перешкаджало їм разом захоплюватися її ріжноманітними з'явищами й істотами. Тепер вони обоє були в саду й стежили за чудовими ріжно- кольоровими метеликами, які літали над пишними квітками, що Оля сама полола.

«Які ж вони гарні», казала вона Юркові, що намірявся ловити їх своєю рожевою сіткою. «Дивись, он жовтий з блакитними плямами й такими гострими кінцями крил. Це Махаон, а он другий, з павиними очками на сивих перах, це — павлинка, а ось і жалібниця — бачиш: білі крила оторочені чорним? бачиш, сідав на квітку й запускає туди тонесенький хоботок?»

«Це ж її рот!» одмовив їй з якоюсь досадою Юрко: «Ти б краще мовчала, а то злякаєш мені всіх метеликів», і він одразу накрив щонайкращого метелика своєю сіткою-торбою. Попався бідний метелик, а в Юрка аж очі горять: усіма пучками стискає сітку, щоб не вилетів полонений. «Скоріш Олесю, дай мені булавку», шепоче він, немов боїться, що метелик його почує.

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 44.png
Махаон.

«Не дам булавки!» голосно крикнула Оля. «Нащо мучити нещасного метелика? Мама казала не треба їх ловити. Дивись, як б'ється, аж увесь порох з крилець злітає. Не зможе надалі добре літати. От би тебе так затлумачити в таку торбу!»

«Дурна! тож метелик, а то ж я», образився Юрко. «Годі, годі, Юрочку», почувся з веранди голос мами: «скоріше випусти метелика на волю, а то ж він справді не зможе більш літати. А ми побачимо щось краще».

Мама підійшла до діток. Юра незадоволено відкрив свій сачок і метелик хоч трохи пом'ятий вилетів і пересів недалеко на тин.

«Дивись, знову на квітці такий саме метелик», сказала Оля.

«Ні, це вже не такий», сварився Юрко: «в мого були по кутках крилець гарні червоні плями, а в цього їх немає».

«Це та сама порода», пояснила мама: «так звана Аврора. Тільки тепер на квітці сидить самочка, а ти зловив самця, що завжди чепурніше розфарбований. От як не будеш лякати метелика, то можеш його добре розглянути.»

Діти заніміли на своїх місцях, а мама тихо казала:

«Бачите, як він п'є своїм язиком, що зветься ссавчиком, сок з квітки й як тріпочуться його ніжні крила, вкриті кольоровим порохом? Ніжки його надто тонкі, щоб ними ходити, він ними лише перелазить з одної стеблини на другу. На круглій голові два ока, довгі вусики — ними він завше все лапає.»

Оля аж руки склала, наче на молитву, так задивилася на гарного метелика. Юрко ще був лютий на свою невдачу, він навмисне махнув сачком, метелик злякався й полетів просто вгору.

«Ходімо, Олю,» сказала мама: «я покажу тобі, де ти завжди зможеш спостерегати ріжних метеликів і їх гусельниць.»

«Ой, тіточко, я ненавижу гусельниць!» крикнула дівчина: «такі бридкі, волохаті».

«Але ж з них виходять красуні-метелики»: заспокоювала пані.

З листа вишні саме злетіла т. зв. бояришниця — біленький простенький метелик.

«Подивись, що̀ вона залишила на листі», сказала пані, зриваючи листок.

Діти побачили на йому купку дрібнесеньких, мов бісер, чи пацьорки, яєчок.

«Скоро з кожного яєчка», казала мама, «повиходять гусельниці. На зіму вони роблять собі торбинку з листя, яку скріплюють своєю слиною. В такій торбині їх зімує кілька штук. З весною вони прокидаються від зімового сну й починають страшенно багато їсти. Ось гляньте на цю яблуньку: вона вже не дасть нам цей рік яблук.»

Мати нахилила гілку майже зовсім оголеної яблуні. Діти аж одскочили: уся гілка з поточеним листом була вкрита чорнуватими гусельницями.

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 46.png
Знизу дрібні яєчка, а яких виходить гусінь (праворуч). Ліворуч куколка або засклеп. Угорі метелик.

«І як то так виходить, що з таких гидких створінь, »задумливо казала Оля,« виходять такі гарні метелики!»

«Бувають гусельниці дуже гарні», казала мама; «я раджу тобі зробити садок, в якому ріжноманітні гусельниці на твоїх очах будуть жити й перетворюватися спочатку в ляльок, а потім у пишних метеликів.»

«Садок ще заводити для такої погані!« з призирством одмовив Юрко: «та я на їх і дивитись не хочу.»

«А я зроблю», сказала Оля: «мені цікаво придивитися до їх життя. Тільки ви, тьотю, навчіть мене.»

«Це дуже просто», весело казала мама: «треба тільки дуже чепурно тримати твій садок: гусельниця звикла до доброго повітря й як буде в твойому садку брудно, гусельниці будуть слабувати. Ось я тобі покажу таке місце, де ти завжди познаходиш і гусельниці й ляльок.»

Пані повела дітей до паркану, що відділяв садок від вулиці. Він був увесь осяяний сонцем. По ньому лазили ріжноманітні гусельниці — і голі, й волохаті, й тонкі, й товсті, і кольорові. Тут же примостилися й ляльки, налітали й метелики. Під парканом красувалося чимало диких гарних квіток: і ніжна блакитна вероника, і яскравий цикорій, кульбабка (одуванчик), і пишний, з ніжно білими пелюстками, ромен.

«Ось бачиш, скільки їх тут є. Вибірай, яких хочеш», сказала мама Юрі. «В мене на твоє щастя й коробочка є.»

«Он дивись, мамо, яка чудна, як вигинається!» гукнув Юрко, паличкою показуючи на сіру гусельницю, що лазила по паркану, круто вигинаючи спину.

«Це так званий землемір», одповіла пані: «вона инакше не може ходити, бо в неї так ноги розставлені: три пари коло голови, потім немає жадних ніг аж до кінця тіла, а там на 10 чи 12-му членикові ще дві пари так званих черевних ніг. А тіло в неї довге, тонке, то вона закине його наперед, упреться передніми ніжками в землю чи в дошку й підтягує все тіло, а далі знов перекине передні ноги.»

«Як же мені дізнатися, чим їх годувати?» заклопотано питала Оля.

«Набери листу тих дерев, що коло паркану, та ще й травички, що тут росте, бо ця гусельниця дуже любить кропиву.»

Оля брала паличкою гусельниць і скидала їх у коробочку; одна з них упала на землю й Юрко насмілився підняти її рукою, але гусельниця зараз випустила йому на руку краплину якогось густого жовтуватого плину.

«Мамо, дивись — яка гидота!» крикнув переляканий хлопець і скинув гусельницю.

«Бач, як оддячила тобі гусельниця за те, що ти так погано до них ставишся», засміялась Оля, а пані пояснила, що це гусельниця себе рятувала: кожна з них випускає з себе такий плин, коли почуває себе в небезпеці. Коли набрано було ріжноманітних гусельниць та всякого листу й трави повний Олін фартух, усі повернули до веранди влаштовувати садок для гусельниць.

«Нащо я так багато листя нарвала», журилася Оля: «хіба вони зможуть стільки ззісти?»

«Ззідять вони ще більш, моя дитино, бо гусельниця потрібує багато їжі», казала Юрина мама: «як вона виходить з яєчка, то ніхто за неї не дбає, не так як, наприклад, курка за курчата, або корова за теля. Гусельниця мусить сама себе годувати, її мати подбала лише за те, щоб покласти яєчка там, де гусельниця може знайти найбільш відповідного на її смак харчу. Гусельниця їсть цілий день не тільки для того, щоб самій не голодувати, а також для того, щоб забезпечити собі запас для майбутнього перетворення в ляльку. Лялька кільки тижнів, а в инших метеликів той цілу зіму нічо̀го не їсть, висить непорушно, то треба, щоб у неї для цього вистачило сил. Гусельниця виходить з яєчка маленька; як почне їсти, стає товстою, довгою. Мусить вона тричі шкурку свою зміняти, а тоді перевернутися на ляльку. Ріжні гусельниці ріжно й годуються: одні їдять листя, другі коріння; гусельниця молі їсть нашу одежу, хутро: инші жеруть муку, кору на деревах…»

«А ми на екскурсії бачили, як жуки клали яйця в дохлу пташку», згадав Юрко: «щоб діти тим падлом годувалися».

«А я бачила в яблуках у середині маленького червачка, то це теж гусельниця?» спитала Оля.

«І в яблуках і в горіхах — скрізь метелики й жуки кладуть свої яйця, і їх діти одразу мають смашну їжу. Ну, Олю, біжи до свого тата: попрохай у нього найбільшу скриньку від цигарок — там і буде хатка для гусені.»

Скоро на веранді закипіла робота. Юрко давно забув свій неприхильний настрій до гусельниць, і тепер разом із Олею клопотався над оселею для їх. Він приніс чистенького пісочку, висипали ним дно скриньки і понакладали свіжого моху, в мох вставлено невеличку мисочку з водою, роскидано трави, листя й випущено всіх гусельниць. Тоді верх щільно затягнули прозорою матерією, через яку до гусельниць проходило свіже повітря.

«Що-дня маєш викидати зів'ялу траву й листя, вичищати від усякої нечисті, а то загинуть твої вихованки», сміючись, наказувала Олі Юркова мати.

Оля по куточках скрині примостила декілька ляльок, що теж познаходила на паркані. Вона з цікавістю стежила, як гусельниці лазили в своїй новій оселі, й деякі вже познаходили листочки до смаку.

«Тепер запиши, в який день ти їх усіх посадила», сказала пані, і будемо стежити, коли яка з них загорнеться в павутинку й стане лялькою.»

«А я буду щодня листя їм приносити», озвався Юрко.

«Добре, а тепер, діти, поснідаємо. Хто з вас піде потім зо мною до діда на пасіку? Треба меду принести.»

«І я, і я!» закричали Оля й Юрко разом і швиденько побігли снідати.

До старого діда-пасішника Оля ще ні разу не ходила, а від Юри чула, що він дуже добрий і гостинний. Дорога на дідів хутір ішла спочатку невеликим лісом. Приємно було сховатися від пекучого сонця в холодок. В лісі було тихо, тільки десь угорі співала іволга та дятел невпинно стукав довгим носом по стовбуру дерева, виганяв зпід кори всяких жучків собі на сніданок. Діти розбіглися в ріжні сторони від дороги, збірали ягоди спілої, солодкої суниці. По деяких місцях від неї аж червоно було на лісовій землі, так багато виступало червоних ягід зпід гарно повирізуваного листа. Оля на деякий час зовсім зникла в кущах і потім вибігла з невеличким букетом сизих чепурних ягід, схожих на малину. Вона піднесла їх пані Галі.

«О, вже й ожина поспіла», сказала вона. «Спробуйте, тьотю: така смашна», припрохувала Оля. Така схожа на малину, а колюча, бодай їй. Я як залізла в кущі — всі руки собі подряпала. А де це Юрко? щось його не видно.»

«Олю, Олюню», почувся саме в цей мент голос хлопця.

«Де це він гукає? Щось наче йому сталося», трохи схвильовано сказала його мама.

«Олю, мамо, ідіть скоріш!» усе гукав Юрко.

І мама й Оля побігли на його голос, але довго ще перекликалися, поки побачили хлопця. Він стояв під деревом і щось дуже на-швидку скидав із своїх босих ноженят.

«Що тобі тут скоїлося?» вже весело спитала мама, бачучи його в досить благополучному стані.

«Ой, мамуню, я ввесь покусаний! Дивись, як вони мене обсіли…» хникав Юрко, зганяючи з ніг величезних червоних мурашок, що лізли йому вздовж штанів, лазили по ступні. «Так чого ж ти тут стоїш? біжи звідси!» крикнула Оля й сама боязко подалась назад.

«Я хочу вам показати, яка велика комашинна купа», поясняв Юрко; «а як почав їх паличкою перебірати, вони всі на мене й полізли. Але ж воно цікаво — он бачиш, Олю, їх ляльки білі? Як вони поспішають занести їх далі, в нижчі поверхи.»

Оля дивилася на величезний, справді, горб, що склали такі маленькі створіння під старою ялиною. Чого тільки вони туди не натаскали: і землі, й хвой, і всяких паличок та сухого листу й гною. З кожної дірочки вилазили так звані робітники: схоплювали якусь невеличку жовтобілу подушечку й несли її в середину свого житла.

«Що вони роблять?» спитала Оля.

«А, бачиш, нам колись росказував учитель», казав Юрко: «між мурашками є самці й самки, що дуже мало працюють, а лише дбають, щоб яко мога більше накласти яєць. А другі робочі мурашки клопочуться й по господарству й за діток. Вони виносять ляльок нагору, на сонечко, а як тільки дощ насуває, чи загрожує яка небезпека, вони забірають їх і ховають у своїх глибоких хатках. Це страшенно кусючі комашки. Бачиш, які великі? Це червоні, лісові. Я одного зміряв, так аж 11 міліметрів. Я чув, що вони на війну ходять: у других мурашок забірають комашин, до себе переносять, і ті менші чорні мурашки їм служать, мов невільники

«Та що ти росказуєш, хіба я цьому повірю?» зареготала Оля.

«Правда, правда», сказала мама, до чогось придивляючись на землі. «І знаєте, що ми зараз можемо побачити ще щось дуже цікаве з цими мурашками. Дивіться, вони кудись сунуть цілими рядами. Давайте прослідкуємо, що це вони вигадали.»

По лісовій землі справді цілою биндою сунули великі руді мурашки. Діти з охотою пішли слідом, обережно захищаючи себе, щоб на їх босі ніжки знов не поналізало ущіпливих комах.
Згори вниз: самчиха, що кладе яйця; самець; робоча мурашка доїть тлю або трав'яну вошку; куколка і личинка.
«Тай болюче кусаються», казав Юрко, оглядаючи свої червоні ноги: «а штани аж пахнуть тим плином, що вони від злости випускають».

«Мурашиний квас», пояснила мама.

Скоро комашинні частини, що йшли в справжньому, наче військовому порядку, вивели дітей на взлісся; там був широкий рів, увесь зарослий дерезою. Від ніжних жовтоблакитних квіток розносився чудовий запах.

«Тепер я розумію, куди прямують наші мандрівці», весело сказала пані Галя. «Бачите, дітки: комашня дуже любить усе солодке, а на дерезі живе маленька травяна воша, або тля, з черевця її виточується солодка юшка. Комашки лоскочуть вошей по черевцю й солодка юшка виступає на задньому кінці тіла. Виходить, наче б то вони доють тлю, як корівку. Деякі мурашки не вважають за зручне собі — ходити до своїх корів, а визнають за краще тримати їх у себе. Для цього вони виробляють у своїх комашиних купах загони для тлі, вошей, обгорожують їх травою й запасають для тлі тих рослин, на яких вони звичайно живуть. Гляньте, гляньте, як вони лізуть на дерезу!»

Усі верхні гілки дерези були вкриті тлею: чорні, маленькі — вони сиділи тісно на гілочках і не пручалися, коли мурашки лоскотали їх і ссали їх солодкий сік. Діти трохи не падали в канаву, щоб краще розглянути це цікаве з'явище.

«Мамо, а мурашки не мають крильців?» спитав Юрко, розглядаючи одну мурашку, що ще залишилася на його одежі. Він тримав її пучками, роздивлявся на тонке членисте тіло з досить великою головою з міцними, гострими щелепами й вусиками.

«Мурашки мають крила тільки в той період, коли вони паруються», одповіла мама. «З ляльок виходять крилаті самочки та самці й зараз вилітають із свого кубла та декільки днів тримаються на вільному повітрі. Буває, що їх випложується така сила, що люде лякаються: гадають, що то дим від якоїсь пожежі. Потім самки сідають на землю, робітниці-мурашки, які ніколи не мають крил, зараз несуть їх додому, щоб вони клали яйця, і крила їм одпадають. Самці скоро вмірають; вони не вертають додому: їх поїдають птахи та инші їхні вороги.»

Тут трапився маленький випадок: Оля побачила на краю рова величезного довгого вужа й так злякалася, що трохи не впала в рів. Пані Галя затримала її рукою.

Час був іти далі. Вони пройшли краєм рова до містка, перейшли його й опинилися в полі. З одного краю дороги розлягалося жовте золоте жито й тихо розмовляло з вітром своїми вже повними колосками. З другого боку біліла гречка, й усе повітря було напоєно її чудовим ароматом. Серед буйного жита де-не-де червоніли гарні пишні червоні маки, в гущавині виглядали блакитні волошки. Високо в повітрі пролетів шуліка, пильно вдивляючися в жито, бажаючи злапати в ньому або куріпочку, або перепілочку. Голосно дзвеніли десь високо пісні жайворонків. Забачивши свого ворога — шуліку, вони одразу падали долі й заховувались по своїх гніздах у житах. На тім боці поля, на невеличкому взгіррі біліла хата діда-пасішника. Чутно було бджіл, як вони гуділи над гречкою, яку вони люблять над усі другі рослини. Гарно було навкруги; Олі хотілося нарвати маків, волошок, кукіля з жита, але тітка Галя підгонила дітей скоріш уперед.

«Уже нерано», казала вона, «а в діда напевно нас затримають.»

Вже почули наших мандрівців величезні вартові пси за брамою й голосно гавкали. Діти боязко тулилися до тітки Галі:

«Не бійтеся, дітки: усі пси на ланцюгах», заспокоювала вона, одчиняючи фіртку в двір: «їх лише вночі спускають з ланцюгів, щоб вартували коло пасіки.»

Назустріч нашим мандрівцям вибігла невисока дівчина й, заспокоюючи собак, провела тітку Галю й дітей просто до діда Панаса. Він сидів коло стола під рясною старою липою. Очевидячки, тільки що скінчив обідати. Він дуже ласкаво привітав гостей. Не запрошуючи до хати, він посадив усіх навкруги стола. Одразу принесено було молока, сиру, меду, житні пироги. Діти соромливо поглядали на тітку Галю, а дід клав їм у миски, наливав у шклянки, нікого не питаючи: запрошував так гостинно, що не можна було відмовлятися. Мед на білій тарільці здавався шматком золота, і діти дивувалися, якої правильної форми була кожна клітинка в білявих воскових щільниках. Дід жив самотно й дуже радів, коли до нього заходили сусіди. Пані Галю він особливо поважав, бо вона лікувала всякі його старечі хвороби. Дід був балакучий, радий був росказувати про всякі пригоди з свого щоденного життя. Він з великою приємністю пішов показати дітям свою кохану пасіку. Вона стояла на краю гречаного поля, й до неї йшла стежка згори між ліщинами.

«Діти, бачите? — скоро горіхи будуть», сказав дід, нахиляючи гілку з маленькими гніздами горіхів. Тепер не рвіть, бо в них ще нічого немає, а тижнів через три пожалуйте, — рвіть собі, скільки хочете. Ну, ось і мої доньки гудуть. Бачите, яка моя пасіка: небагато вуликів, а меду досить дають мої невтомні робітниці. Ви тільки коло мене держіться, дітки, бо мене вони знають і не кусають. Гляньте, як по піджаку повзе, нюхає мою одіж.»

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 55.png
Угорі: шматок щільника з робочою бджолою та великими ячейками, в яких виводиться цариця; знизу: ліворуч цариця; праворуч трутень.

І справді маленька, чорна, блискуча, мов шовкова, з золотим рудим волоссям бджола спокійно лазила по одежі свого господаря. Крила в них досить довгі, на ніжках задніх є таке поширення, мов кошик, куди вони збірають порох з квіток.

«Треба вам, дітки, росказати, в яке гарне царство- государство ви ввійшли», весело балакав дід. «Тут і цариця є, й слуги, які їй добре служать. Є й трутні, що нізаяку роботу не беруться, а так неробами ввесь вік живуть, лише знають з царицею гратися. Гляньте, як робітниця працює,» закінчив дід, нахиляючися над гречкою, де на білорожевій квітці сиділа золотиста бджілка: «усю пиргу бджола забірає волохатими частинами тіла, головою та груддю; з них вона лапками збірає порох і перекладає його на задні ніжки. Там иноді набірають вони собі стільки того пороху, що в них наче штанці утворюються на задніх ніжках.»

Дід наказав якомусь хлопчикові принести йому ніж і миску, щоб урізати для пані Галі найкращого щільникового меду, а тим часом посадив коло себе на травичку своїх дорогих гостей і оповідав їм, як живуть бджоли по вуликах: майже в кожному вулику живе 10–30000 бджіл і в кожному одна цариця мати; вона нічого не робить, лише кладе яйця. На зріст вона більша за робітниць, але не має жадних знарядь для праці. Роскладає вона яйця по одному в кожну воскову клітку й може одразу понакладати їх до 1200. Її дуже шанують у вулику, піклуються нею й годують медом просто з рота в рот. Трутні теж нічо̀го не роблять, вони навіть жала не мають. Уся робота на робітницях і вони метушаться цілий день: зранку летять на квітки, перелітають з одної на другу, збірають порох, набірають солодкого соку. Наймолодші бджілки готують віск, старші вигодовують дітей. У робітниці черевце складається з кількох члеників, які трохи один на другий насунуті, і в ціх фалдах утворюється віск: виступає, як піт, на шкірі й збірається нетовстим шаром. Бджола збірає його щітками своїх ніг. З воску вони будують свої кліточки — шостистінні призмочки, такі дивно однакові. Одна з другою звязані, так і висять вони в вуликах. Між щільниками залишено не мов шляхи, куди відкриваються клітки ріжних щільників. По цих вулицях пролітають робітниці й заглядають то в один щільник, де є пусті клітки, щоб покласти туди меду, то в другий, щоб погодувати малих, це б то ті личинки, що в них живуть. Щоб будувати щільник, робітниця зчищає з свого черевця віск, бере його в рот, трохи пожує щелепами, потім витягне, скатає його, знову витягне й увесь час змочує той шматочок слиною, від того він стає зовсім м'який, і робітниця накладає шматок за шматком, дотикається, чи рівно накладено. Де що є зайвого, вона одкусює й вирівнює всі стінки клітки так, що вони стають рівнесенькі й нідѐ немає жадної одміни від загальної форми. Коли за цю роботу береться молода бджілка вперше, старші їй допомагають, вчать її. Тисячі робітниць иноді за день набудують цілий щільник в 2–3 деціметра завдовжки. Клітки в них мають ріжне призна̀чення: в одних мед закладають на запас — наче запасні магазини, а инші — то ліжка, де живуть дітки. Робітниці багато праці виконують і виснажуються, виготовлюючи багато воску. Через те вони його дуже бережуть і силкуються вибудувати найбільшу кількість кліток з найменшої маси воску.

«Ось зараз я вам ті щільники покажу», сказав дід, беручи ніж і наближаючись до наміченого їм вулика.

Але Оля дуже цікавилася, як саме мед виробляється.

«Що до меду», усміхався дід, «то ось бачиш — бджілка все влізає в квітку, запускає туди свій ссавчик, висмоктує солодкий сік і наповнює ним своє воло. Разом з цим вона хапає в рот і квітковий пилок, який пристає до волосся бджоли та до ямок її ніжок. Бджілка иншого разу з насолодою качається між пиляками, щоб набратися яко мога більш пилку. Вона так хоче як найбільш донести його додому. Ось уже вся вона навантажена: і на тілі й на ніжках є в неї й пороху й солодкого соку досить, час додому вертати. Ось вона влетіла у вулик. Коли їй пощастить одразу зустрінути царицю, вона їй з свого роту дає найсвіжішого меду. Після цього вона шукає порожню клітку. Вкладає в неї свою голову, витягує хоботок і випльовує в клітку мед, це б то той солодкий сік квітки, який перемішався з пилком і в шлункові переробився в справжній мед. Одразу бджола ніколи не виплює ввесь мед в одну порожню клітку: вона ще мусить нагодувати ним малих, частину й сама ззість: праця вимагає, щоб вона себе відживлювала, як найкраще. Вона добре знає, що не ввесь час стоїть гарна година й не цілий рік пишаються квіти на полі. Через те вона вироблює чимало запасу й, склавши його, закриває клітку кришкою з воску. Своїх вихованок вони одразу не годують медом, а якимсь прозорим плином без усякого смаку. Тільки старші личинки одержують мед.

«А личинки ростуть скоріш за тебе», жартував дід з Юрком: «6 днів проживе, нагодується й стає з неї лялька, що лежить у клітці, мов нежива, уся обмотана павутинням. За 12 днів вона роздирає його, вилітає вже справжньою бджолою. Зараз висушує свої вохкі крильця, обчищає тіло й летить на роботу слідом за своїми колишніми няньками. Але не так то просто обходиться з тими личинками, яких робітниці найкраще годували: з них виходить велика, пишна, молода цариця. Тут і настає біда. Стара цариця страшенно завидюща: вона не хоче мати суперниці в свойому царстві. Вона злісно накидається на молоду царицю, рада її знищити, але робітниці її боронять. Тоді стара цариця-мати збірає своїх прихильниць, старших робітниць, і з ними разом вилітає з рідного вулика. Вони страшенно хвилюються, гудуть і, держучись одна за другу, причеплюються до найближчого дерева, чи до стіни одним живим клубком. На цей час у мене, як у всякого пасішника наготовлено нового вулика; ми забіраємо цей рій схвильованих бджіл і скидаємо його в улик. Там вони одразу приймаються за роботу: ліплять щільники, запасають меду, годують матку, починають старе життя в новому вулику. Слідом за першою царицею з ляльок виявляються й нові молоді цариці. Робітниці знов поділяються, і днів через 3, 7, 9 вилітають усе нові рої, кожний усе слабіший. Не обходиться й без смертельних сварок, і за часи роїв завжди буває кільки жертв — убитих бджіл.»

«А щоб вони робили, як би їм не наготовили нового вулика?» спитав Юрко, пильно прислухаючись до оповідання діда Панаса.

«Ну щож? вони всім роєм улізли б у яке-небудь дупло, або в щілину між каміння, й там роспочали б свою роботу. Але такі рої майже завжди в осени або зімою загибають, або зовсім дичавіють. Але для нас, пасішників, кожний рій — прибуток, і ми вже пильно стежимо, коли в старому вулику починається розруха. Усі бджоли тоді голосно гудуть, а цариця то мов у трубу трубить: такі згуки подає. Иноді рій збірається в 10–15 тисяч бджіл. Коли все впорядковано, так уже в кінці літа виникають в середині вулика нові події. Коли молода цариця-мати поклала вже яйця і трутні стають майже непотрібні, тоді робітниці не хочуть більше їх годувати. Літо кінчається, квітки зникають, щодня важче набірати багато пирги та соку з квіток. Тяжко всіх нагодувати. Тоді робітниці накидаються на трутнів, цих лежебоків, що нічого не роблять. Вони заганяють їх у далекі кутки вулика і там убивають їх своїми жалами, або витягають їх геть з вулика, не дають їм жадного харчу. Взагалі усякими засобами їх знищують.»

«А як же вони зімою живуть?» запитала Оля.

«Годуються своїми запасами» — відказав дід. «Ми вулики заносимо в такі більш-менш теплі хліви. А вони, щоб тепліш було, сидять щільно одна коло другої на своїх сотах і тим гріються. А самі, як непритомні. Як холодна зіма, вони більш їдять, а як дуже теплий видасться день, то деяка й вилетить, трохи політає на сонечку, та й додому. Так то, мої дітки, гарні мої бджілки — дай Бог, щоб і люде були такі роботящі, як вони! Ну, а що жалять болюче, то такими вже їх Бог зробив», докінчив дід, накладаючи повне горнятко медом.

Пані Галя росплатилася з дідом, подякувала йому гарненько й усі троє повернули додому. По дорозі діти, зацікавлені оповіданням діда, роспитували маму ще за де-що таке подібне до бджіл. Юрко згадав, як він у бесідці в саду найшов гніздо ос. Там теж дуже добре вироблені клітки, мов з паперу, і тато йому пояснив, що вони його теж виробляють з слиною. Оса пережовує шматочки рослини й склеює їх своєю слиною.

«Ух, оси колючі! Такі злі — я їх боюсь», казала Оля. «Вони иноді й гнізда не роблять, а просто в щілинах кам'яних стін живуть, а чи вони роблять мед, як бджоли — я не знаю».

«Ні, голубко», казала пані Галя: «оси не роблять меду. Самі вони дуже ласі до солодкого, але дітей своїх годують комахами. Цікава одна порода ос, що в ямку, куди наміряються покласти яйця, спочатку наготовлюють декільки личинок. Цих личинок вони не вбивають, бо діти не їдять мертвих комах, — ні, оса їх стискає за голову, або коле своїм жалом так, що приголомшує свою здобич і та зостається напівжива, поки маленькі діти ос не вилупляться й не поїдять їх.»

«А я дуже люблю чмелів», казала далі Оля: «такі кругленькі, волохаті, наче ведмедики. Вони теж роблять мед, але мені тато казав, що їх мед для нас шкодливий. Та ти знаєш, Юрко, я колись натрапила на їх гніздо, от цікаво було! Так попід невеличким горбком я рвала ягоди, аж щось як загуде коло мене! А це тут саме чмелиха наробила такі гарні, воскові наче, чашечки. Ми забрали кілька штук, а як розрізали аж там ріжна рослинна мякоть лежить, трохи густенького меду й яєчко. Ой гарно ж так зроблено! У мене ще досі захована така чашечка.»

«У чмелів», сказала тітка Галя, «так, як і в бджіл, в одному гнізді є й самочки й робітниці, що теж дуже багато працюють, упорядковуючи своє гніздо.»

«А вчора, мамо, до мене в вікно влетів шершень», сказав Юрко. «От страшний! Такий, як оса, але значно більший.»

«Так, він має дуже отрутне жало», казала тітка Галя, «але гніздо його дуже цікаве: він будує з молодої кори дерева, змоченої слиною, дуже гарні шостистінні колонки, які з середини порожні й закриваються кришечкою. А все кубло виглядає, мов куля. Ви, дітки, самі помічаєте, як вони всі між собою подібні й на вигляд і своїми звичаями: бджола й оса, чміль, і шершень. То ви завважте, що в них майже однакові крильця: в науці їх так усіх і об'єднують в один гурт — плівчато-крилих комах. До них належать і мурашки. А я ще хочу вам нагадати одну теж плівчато-крилу комаху — так звану горіхотворку. В лісі здебільшого на дубових листях можна бачить маленькі червоні кулі, мов яблучка.»

«Ті, що тато зве чорнильними?« спитав Юрко.

«Ті самі, що невеличка горіхотворка проколює своїм яйцекладом листок і закладає туди яєчка. Одразу ця ранка починає мов пухнути, робиться кругла, як куля, а в середині живе личинка. Вона їсть з середини теє яблучко, або, як його звуть — галл, і коли виросте в справжню горіхотворку прогризає цей галл і вилітає з нього на світ божий.»

«Мені аж дивно, мамо: як вони всі ці, як ти назвала, плівчато-крилі дивно виробляють своїм дітям такі гарні ріжноманітні будівлі.»

Так розмовляючи, діти й пані Галя надійшли до невеличкого струмка, геть зарослого очеретом та иншими рослинами. Над водою літали чудові бабки сині, зелені, й так і виблискували своїми прозорими крильцями. Усе товариство зупинилося й стало розглядати одну бабку, що сиділа на тоненькій гілочці. Велика голова з прозорими очима вільно сиділа на тонкій шийці. Міцні щелепи

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 62.png
Стрекоза або бабка. Знизу її личинка.

Стрекоза або бабка. Знизу її личинка. одразу зраджували хижака. Діти ледве стримувалися, щоб не зловити її, але п. Галя саме почала оповідати за цих стрекоз або бабок. Люблять стрекози літати понад водою, щоб ловити комарів, мошок, поденок та всяких инших комах. Вони їх ловлять на льоту й літають цілий день, коли ясно, а ввечері чіпляються своїми чіпкими ніжками за листя й сплять.

«Бачите, на кінці тіла одної з стрекоз є гострий яйцеклад? Вона надрізає ним яку водяну рослину й кладе туди яйця… В осени стрекози загибають, а з їх яєчок вилуплюються личинки, що живуть у воді 1 і 2 роки. Вони, дуже ловко нижньою губою ловлять собі в воді живу здобич. Живе личинка ввесь час у воді й дихає зябрами, що лежать у неї в задніх кишках. Кишка поширюється, й вода входить, заливає зябри й залишає їм потрібний для них кисень. Кишка стягується, й вода витікає геть. Личинка кільки разів линяє, міняє шкуру й нарешті з неї потроху виходить стрекоза. З її довгим тілом і прозорими крильцями страшно стрекозі вилітати одразу з шкури личинки, бо як упаде в воду, то загине — змокнуть її ніжні крильця. То вона спочатку висуває голівку й першу пару ніжок, зараз чіпляється ними за яку рослину й

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 63.png
Кажани або лилики.

висуває далі своє тіло. Висунувшися цілком, стрекоза деякий час спочиває на рослині, щоб крила підсохли, а потім летить у повітря.»

«А що це буває — цілою хмарою низько літають над водою?» спитав Юрко.

«Це поденки», одповіла мама, — «дуже ніжні створіння, з довгими хвостовими 2–3 щетинками. Їх личинки теж живуть у воді, а самі поденки живуть лиш один день, кладуть яєчки й, не прийнявши жадної їжі, вмірають…»

Саме в цей мент почувся з жита голосний крик перепілочки. Вечір уже спадав на поле, діти вже наближалися до лісу, але на межі, просто наче з під ніг, зірвалася з жита перепілочка й полетіла геть понад полем.

«Тітко, Галю, бачили?» крикнула Оля: «напевно в неї тут близько є кубелечко. Ой, я так хочу глянути, пошукаймо!»

І Оля й Юрко ввійшли в саме жито й тихесенько розсовували густі колоски та пильно придивлялися долі на землю. Їм не довелось довго шукати: одночасно обоє діти угледіли на землі невеличке кубло перепілочки. В досить великій ямці, густо встеленій травичкою, тулилися одно до другого коло 10–12 пташенят жовто-рудого коліру; зо троє ходили коло самого кубла. Тіло було вже вкрите пір'ям. Матері не було — тож вона й злетіла перед дітьми.

Пані Галя не дала дітям довго роздивлятися, бо поспішала додому, але дорогою росказала, як ця гарненька співуча птиця має багато ворогів: і лис, і тхір дуже легко її хапають, коли вона сидить на яйцях. Багато перепелиць загибає випадково, коли починаються жнива. Перепілочка часто в ту пору сидить удруге на яйцях, бо вони за літо двічі виводяться, то вона нізащо з яєчок не зійде, й косою часто їх влучають. А більш за все перепелиць нищать люде. Є особливі аматори її м'яса й її співу; ловлять її й під дудочку, переймаючи її власний спів, і тим приваблюючи перепілочку в сітки. А багато й просто б'ють їх з рушниць; хапають їх сови та инші хижі птахи.

«Бідна перепілочка», сказала Оля: «так гарно співає й живе собі в житі, а скільки ворогів має.»

«Чи вона в нас постійно живе, чи зімою в ирій улітає?» спитав Юрко.

«Перепели прилітають до нас у березні», казала тітка Галя, «й майже завжди вночі. Через те, що тоді трава й озимина невисокі й немає їм де сховатися, то вони перший час не співають, щоб себе не виявити. Хоч вони й дуже гарно літають, але разом з тим вони й бігають досить скоро і дуже люблять копатися в землі. Цілий день у своїй земляній ямці сидить вона і лише ввечері стає жвавішою: співає голосно майже всю ніч ціле літо. Поки зерно не поспіє, перепели годуються всякими комашками. Так само й своїх діток перепілочка годує спочатку комашками. Дітки її за 2–3 дні після того, як виклюнулися, мають уже пір'я й бігають по землі. Щодня осмілюються одбігати далі від матері й кубла. І от що зауважте, мої дітки: як що загине в якому кублі мати, діти-сироти зараз приєднуються до чужого виводку й ходять з ним за проводом чужої матері. Малі дуже скоро ростуть; на хлібних полях стають жирні, навіть тяжко їм угору підлітати. Не дурно їх м'ясо так люблять. Покидають вони нас уже в осени. По деяких південних місцях — наприклад, на бѐрезі Середземного моря, чи в Криму, — зґраї перепелів такі численні, що лови перепелів дають добрий заробіток, і це стає в тих місцевостях справжнім промислом. Але, мої дітки, вже вечір: треба додому поспішати.»

Усі троє вийшли з жита на дорогу, а навкруги справді перекликалися скрізь перепели.

«Як туди йшли — жайворонки вдень співали», зауважила Оля, «а тепер слухаємо перепілочку.»

«Авжеж», додала пані Галя: «вдень показуються одні створіння, а ввечері другі. Он, бачиш, як тихо, нечутно над нашим садом перелітають кажани, або лилики.»

«Я їх боюсь», здрігуючи плечима, сказала Оля.

«Цілком даремно лякатися їх», схопився Юрко: «вони по ночах метеликів ловлять — це ж нам на користь. А самі вони дуже кумедні. У мене колись жила на горищі одна летюча миша. Я її знайшов ще зімою: вона спала, зачепившися задніми ногами за якийсь гачок дерев'яний, а ноги довгі й між пальцями ніжна шкурка. Як ростягне її, так і держиться в повітрі. Але не дуже довго: зараз сідає або на високе дерево, або на дах. Голівка і взагалі мордочка нагадує мишу…»

«Он татко йде нас зустрічати — добре находилися», сказала п. Галя, увіходючи на ґанок з боку сада.

Юрко кинувся до тата й почав росказувати йому за пасіку діда Панаса. Оля пішла поставити в воду квітки. Скоро на веранді стомлені діти з приємністю вечеряли. А здалеку лився спів перепілок, а над липою кружляли ріжні метелики. З недалекого ставка чулося невгаваюче квакання жабок. Темний теплий літній вечір був налитий пахощами роз і липового цвіту. Щось продзвеніло — то вулицею проїхав гурток хлопців на ніч у поле пасти коней, і скоро по той бік ставу залунала їх широка степова пісня. У Юрка й Олі вже злипалися очі, і пані Галя пораяла їм лягати скоріше спати.

«Добре нагулялися», сказав батько. «Тепер ідіть, спочивайте. Завтра ще що-небудь цікаве побачите, чи почуєте: літом скрізь стільки тієї краси ріжноманітного, жвавого життя.»

 

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).