Серед ідеалістів 70-х років
 |
С. РУСОВА
СЕРЕД ІДЕАЛІСТІВ
70-Х РОКІВ
СПОМИНИ
В-ВО „ВІЛЬНА СПІЛКА“
ПРАГА – 1934
/Спомини/.
В 70-ті роки Київ уявляв з себе центр революційного руху в Росії, в ньому панувала шляхетна атмосфера протесту проти усякого поневолення, смілого виступу на оборону прав народу, прав людини. Цей протест спочатку мав чисто соціялістичний характер, потім переходив в політичний, але завше завзятий, безкомпромісовий, з високим етичним гаслом. Мінялись люде, засоби боротьби, мінялись програми, але одна мета, одна ідея — волі, визволення народніх мас, визволення думки — об'єднувала різноманітних людей ріжних національностей, різного віку жінок, чоловіків і горіла яскраво в нашому золотоверхому Київі і вабила до себе людей з широким розумовим обрієм, з чулим серцем повним людяного відношення до народу.
Національна наша ідея лежала в серці багатьох з наших революціонерів, але загальний стан соціяльного і політичного народнього життя був такий жахливий, що уся енерґія діячів скерована була перш за усе, щоб розбити, розвалити той режим, ту страшну силу, яка душила, пригноблювала фізично й духовно усі верстви народа на усій безмежній території царської Росії. Але самий засіб — той народницький шлях, яким перші соціялісти-революціонера пішли на боротьбу з неволею у нас на Україні, виявив, поставив просто перед ними національне питання, питання про живу народну масу, до якої не усякому з них легко було підійти, не знаючи української мови, не знаючи психології та істерії українського народу.
Перша "комуна" була влаштована в Київі, цілком природньо, в кватирі сестри Брешко-Брешковської — у Іванової. Декілька студентів жили тут, як одна родина. Їх було то більше, то менше, хто мав звязок з ними міг прийти, ночувати, прожити деякий час. Цілі гуртки мали свою комуну, на основі взаємних товариських запомог.
Виховані на теоретичних революційних працях Лаврова, Бакуніна і др. соціялістів, наші діячі за народне визволення самі в життю зустрілися з національним питанням і у перше почули про його з вуст Драгоманова там, в тій самій Женеві, де лунали усі такі авторитетні для тогочасних ідеалістів соціялістичні прінціпові промови, де складались цілі купи прокламацій, програм, катехизісів. Потроху вироблялась думка про необхідність української революційної народної літератури /Дядько Дмитро і др./, освідомлювалась цінність місцевих діячів, які найкраще могли підійти до української народної маси. І в цій народній масі революціонери знаходили найбільшу чулість, готовність до протесту, найщирійше співчуття до нових більш справедливих умов соціялького життя. І можна бачити, як з часом з революціонерів захоплених загально соціялістичним ідеалом ставали палкі переконані національні діячі[1], як, напр., Леонід Жебуньов, М. В. Ковалевський, Е. Борисов, Андрієвський та др.
В 70-ті роки в так званих, південих гуртках мішалися члени молодих українських громад з соціялістами росіянами і усі вони виступають "одним фронтом", віддають своє життя за-ради одної мети. І ми бачимо, що наш щирий українець, Ев. Борисов, їде закордон та з великою небезпекою перевозить усякі приналежности для зорґанізованні української типоґрафії, а разом з тим перевозить і російські революційні книжки. Чимало роз’яснень зрадника Курицина[2] показують, що багато "фанатиків соціялістів, напр., — Стефанович, Ковальський, Мокрієвич, Ковалевська, Брешковська, Лизогуб і др., з початку належали до партії українофилів і вже потім ставали соціялістами".
Так було на зорі революційних днів, але пізнійш, ми українці гірким досвідом переконалися, що нам ні в якій справі не можливо йти одним фронтом з росіянами… Але в 70-х роках на чолі південної київської ґрупи революціонерів стояли люде такої високонадхненої ідейности, такої чистої етики, що й здалля працювати з ними, помогати їм в їх відданій праці було в ті часи не лише радісно, а й здавалось особливою честю. Крім того за цими ідеалістами почувалася така сила, що не тільки українофили подавали їм руку, щоб йти з ними вкупі, але й ліберали в особі своїх найкращих представників, напр., земці чернігівські: Дікдфорс, Петрункевич, ґрафиня Паніна. Вони приїхали в Київ зимою 1878 р. за-для переговорів не тільки з київськими лібералами та українофилами, а й з революціонерами, щоб триматися якогось спільного шляху для осягнення конституційної реформи. Від революціонерів на цьому зїзді були М. П. Ковалевська, Осінський, Дебагоріо-Мокрієвич і др. /Див. Дебагоріо-Мокрієвич: От бунтарства до терроризму. ч. II. стр. 58–59/.
З усіма майже думками представника земства революціонери може й згодилися б, але ліберали вимагали, щоб вони зреклись терористичної діялькости — з цим вони ніяк не могли згодитися — кінець 70-х років був найдужчим розвитком тероризму, це був засіб, що заступив попереднє народництво, він лякав уряд, викликав увагу громадянства до сміливої діяльности невеличкої купи борців, які одначе мали скрізь звязки й часто походили з найвищих верств суспільства. Терор кінця 70-х років крім того відповідав психічному настроєві революціонерів, що були пересліджені в усіх найпростійших своїх чинах, — настрій, який природньо охопив їх після невдач бунтарської проґрами. Через це переговори зі земцями не мали жадних наслідків. Тероризм набирав силу, прямував до певної мети і, покаравши кілька видатних урядовців — Крапоткіна, Трепова, Мезенцова, він майже закінчився 1-м березіля 1881 р. В одній своїй промові на процесі 1893 р. — цеб-то процесі народників, які ще надіялись пропаґандою та бунтами /повстаннями/ осягнути реформ життя, видатний народник Мишкин висловився так рішуче: – чи ж можно мріяти про мирний шлях, коли влада не тільки не хоче підлягати голосу народа, а навіть не хоче й слухати цього голосу і за кожне змагання, що суперечить її інтересам, вона нагороджує каторгою та вязницею. Чи можливе мирне розвязання соціяльних питань, згідне з народніми вимогами, коли народ не тільки для здійснення своїх бажань, а лише для висліву їх, має лише один шлях — шлях повстання, як єдиний засіб для вияву своїх потреб". /Див. "За 100 літ" т. IV. стор. 60–70. Бер. "Земля і Воля на роздоріжжі"/.
Може й правду мали ті революціонери, які про свою терористичну діяльність казали: – "Росія стала б гнилим болотом, як би в її громадянстві не з'являлись люде з таким відданним протестом проти насильства та брехні, бо без їх відданої боротьби наступила б моральна смерть держави.
Не можна бути прихильником терору, бо ніхто не має права на життя людини, яких би думок вона не трималася, але й за вільну думку не можна карати розстрілами, вісільницею та каторгою, як духовим вбивством. Терор наших революціонерів був викликаний нелюдською жорстокістю російського уряду. Від народництва соціялісти поволі переходили до терору, як засобу не соціяльної, а політичної боротьби. По малу народники мирних переконань бралися за зброю, щоб захистити свою боротьбу, свій протест, своїх товаришів. Нігде тероризм не виявлявся так гостро, як у нас на півдні, тай майже роспочався він в Київі, слідом за першим терористичним актом Віри Засулич. Правда перший озброєний опір в 1878 р. стався в Одесі і розпочав його Ковальський, що вже майже цілий рік проголошував пре необхідність перейти від народництва до тероризму. Кінець 70-х років був тяжкий для боротьби: праця народників була цілком діскредітована. Спроба Стефановича підняти в Чигиринському повіті повстання не мала успіху. Зносини з селянами не завязувалися, мета повстань не набірала певної форми та ясної мети. Пригноблені утисками, неосвічені народні маси ставилися з недовіррям до пропаґандистів, що балакали з ними на панській мові московського уряду. Вбивства шпигів носили характер майже помсти, треба було поширити завдання загальної діяльности революціонерів і таким завданням Ковальський визнавав політичну боротьбу, що є найвищим завданням людини, заради якого моральна людина має бути готовою завше віддати своє життя.
І в той саме час як в Київі ще міцно тримався гурток "бунтарів" — Ковалєвської та Дебагоріо, — Ковальський в Одесі вже переконував своїх товаришів в необхідности тероризму, щоби на усі урядові переслідування відповідати озброєним відпором. Він упевнено казав,що – "дух часу вимагає реальної боротьби соціялістичної партії з цим підлим урядом". /Див. Виташевський — "Перший озброєний опір, перший військовий суд". — Былое, 1907. 10. стр. 228/. І розпочалась смертельна боротьба Ковальського за озброєний опір уряд покарав першим військовим судом за політичний злочин, і Ковальський був першою офірою цього нового напрямку революційної діяльности. Його смерть, звісно, скріпила терористичну думку революціонерів і вже через рік в Київі відбувається в домі Косаровської теж озброєний опір та цілий ряд терористичних нападів на урядовців.
І брались за цю фатальну зброю люде такої мягкої сердечної вдачі, такої ясної чистоти душевної як, напр., Людмила Волькенштейн або Дмитро Лизогуб. Раз вибравши собі мету, щоби віддати своє життя на користь ошуканого, поневоленого народу та переконавшись, що боротьбу можно вести лише терором, вони сміливо наносили смерть ворогам народнього визволення та й самі йшли на смерть без усякої хоча б хвильової слабости або остраху. Вони умірали з ясними лицями, з усмішкою на устах. Їх останніми думками було лише — як полегшити своїм батькам тяжке повідомлення про їх смертну кару. І коли їм дають змогу висловити свої думки в останні хвилини їх життя, то в цих словах лунає лише ніжна любов до матері й абсолютний індеферентизм до своєї власної долі. /Див. лист Каляєва, Софії Перовської і инш./
З своїй дуже гарній праці — "Нравственный лик Революціи" — Штейнберґ обурюється проти сучасного большевицького масового тероризму, який провадиться озброєною владою проти цілком безпомічної маси народа, тероризуючи усяку вільну думку, усякий рух до самооборони цих мас. А що до тероризму 70-х років, то він сміливо називає його актом героїзму. "Что может быть оскорбительнее сравнения деятелей Ч.К. с образами наших террористов? В нынешнем терроре /у большевиків/ есть благолепие и спокойствие, есть систематичность и холодность разсчета, есть безопасность творящого расправу. Здесь с безоруженым человеком расправляется опирающийся на меч "закона" коллектив, здесь террор мероприятие закона". Не так провадився терор Народної Волі. "Против до зубов вооруженного деспотического режиму, против крепкого и законноустойчивого строю слабым и одиноким только с верою в народную поддержку виходит террорист. Не наверняка убивать, а наверняка умирать идет. И для него она поєтому не "мероприятие власти", а великий подвиг жизни. За єто оружие они брались лишь когда принуждала их к тому горькая необходимость. В террор шли они не для того чтоб уничтожать человека, чтоб истребить людей /как в нинешнем терроре/, а чтобы в их лице лишь поразить зловещую… идею, чтобы в их лице навсегда убить символы насилия и тьмы".[3]
Також справедливо писав з тюрми Сазонов: – "После страшной борьбы и мучений, только под гнетом печальной необходимости мы брались за меч который не мы первые поднимали.... Народ скажет про меня и моих товарищей: "бомба их была начинена не динамитом, а горем и слезами".
Не треба також, кажучи про терор 70-х років, забувати й слова Каляєва: – "Тільки той має право на своє й чуже життя хто розуміє усю вагу, усю цінність життя і знає що він віддає коли йде сам на смерть, і що він відбирає коли присуджує другого на смерть. Через те раніш ніж стукатися до дверей бойової орґанізації, хай кожний суворо перепитає сам себе — чи вартий він /цього подвига/ чи він є здоровий, чистий. В святилище треба входити розутими ногами".
Не можна ще раз не звернутися до пояснень Штейнберґа: – "Терорист тої героїчної епохи /не ремісник терору нинішної епохи/ не дивився на себе як на "останній вивод" еволюції, як на безвідповідальну ланку історичного ланцюга, навпаки він утворює нове життя, будує новий світ. Во імя любови до далекого майбутнього, во імя далеких ґенєрацій він кидає своє квітчасте життя під колесо історії. Але зі стражданням переживає терорист ту необхідність розтоптати "любов до брата" , кинути під ті ж чавунні колеса і чуже людське життя. У власній смерті терориста не має "виправдування" за те що він вбиває, що гасить живе сонце чоловіка, а є лише гірка втіха, лише одне "искупление".
От через що мають таке велике значення слова останніх терористів Народної Волі, що дожили до кровопролітної революції 1917–1918 р. "Геть кару на смерть! Народ переможець не може бути катом". /Слова соціяліста-революціонера Сибірякова/.
Віка проходять, громадянство росте духовно, знаходить инші толєрантнійші засоби боротьби з насильством, инші аніж смертельні шляхи для визволення народних мас та їх освічення, але в ті тяжкі часи не находилось тих кращих засобів боротьби і найшляхетнійші люде, які розуміли страждання народних мас віддавали в боротьбі за їх визволення своє власне життя. І свою велику місію терор виконав, бо не можна сказати, що не привів Росію до конституції в 1906 р.Но належучи ніколи до партій, я усетаки найбільш симпатизувала партії "Народної Волі" і особливо її народничому рухові. Серед активних народників я мала щирих друзів, яких я завше з пошаною і любовю згадую. Перше зустрілася я з Савою Степановичем Тупчаєвським. Він був народний учителем в нашій школі в с. Олешня на Чернигівщині. Родом він був з Рівного /родився в 1848 р./. Чахоточний, слабого здоровля він суцільно віддавався праці в школі. Я часто заходила до нього на його вечірні заняття, коли він по вечерах збірав старших учнів та читав з-ними Шатріана — "Історія одного селянина", де-що Костомарова, "Чорну Раду" Куліша і другі літературні та історичні твори, які мали піднімати свідомість слухачів. Недивлючись на свій туберкульозний кашель, на свою хворобу він двічи на тиждень зімою ходив у сусіднє село й там збірав старшу аудіторію, читав їй, а після кожного читання заводив відповідні бесіди. Звісне діло, такі читання не подобались нашому становому, Тупчаєвський мусів покинути нашу школу, але він не зрікся свого шляху, він вступив слюсарем в київські залізно-дорожні майстерні. В 1876 р. був арештований за поширення в Київі революційної літератури, але зумів втекти з-під арешту аж закордон і в Женеві працював в типографії. Це був один з багатьох представників мирних народників, глибоко принципових.
Саме в 1873 р. мені, несвідомій панянці, довелось бути зімою в Олешні; дівчата, в яких я записувала пісні, хвалились мені: "А який з нас тепер добрий вчитель, так добре до нас ставиться!" Я пішла в школу, що була тут же біля дому. Вже сутеніло, я застала учителя саме за читанням старшим учням; маленька лампа ледве освічувала великий клас, на двох передніх лавах сиділо з десять парубків. Тупчаєвський читав глухим голосом, часто покашлюючи, на щоках у його був той фатальний румянець туберкульозних та й очі блищали. Парубки не спускали з нього очей, ловили кожне його слово. Він зразу не помітив мого приходу, я стояла біля дверей в півтемному кутку і думала: от так, мабуть, в печерах перших христіан лунало слово боже. Один з парубків помітив мене встав і штовхнув других, огледівся і Сава Степанович, встав, закрив книгу та якось ніяково зо мною поздоровкався. Я закликала його до нас обідати. Він одмовився: бо я ж була панею, а він народним учителем. Я почула тоді глибоку образу, але в протилежність другим учителям він ніколи не ходив "на панський двір".
Образ Тупчаєвського, як справжнього народного вчителя, остався в моїй памяти на усе життя. Це був реальний народник.
Знала я ще одного, що уявляв собою більш вже рефлєктивний тип народника, Миколу Маковіїва[4]. Син багатої родини і дуже деспотичної матері, він рано покидає рідну хату і ґімназію, бо ж "накопичення великого знання так само є преступним як і накопичення капіталів"!! — стояло в народницьких програмах. В якомусь селі на Катеринославщині він працює в невеличкій артелі бондарів разом з Дическуло і др. народниками. Їх арештовують "за пропаганду антіправительственних ідей".
Він попадає в процес 193-х, довго сидить в тюрьмі, де книжками та зносинами з товаришами поповнює свою самоосвіту. Визволений по суду, він знову шукає де продовжувати свою народницьку працю і випадково попадає до нас на хутір, захоплюється "знайомством з народом". Нездатний до широкої пропаганди він шукає серед селян з кім-би він міг зійтись цілком по-товариськи, находить такого чулого, більш розвиненого селянина, Хому Колосникова з сусіднього села. З ним він "балакає" щиро, але не достає йому ерудіції і часто він звертається до мене з розпачливим викликом: — "Ох як це тяжко! вони /селяне/ слухають мене з таким зневіррям. А я не можу дати їм повних відомостей".
І часто він дивувався, як мій чоловік, не чіпаючи ніколи політики і не маючи на думці жадного народницького завдання, в бесідах з селянами однини своїми статистичними цифрами розясняв болючі для них аграрні питання.
Маковіїву тяжко було вести пропаганду, він тішився лише поезією народництва — хліборобською працею серед природи, добрими зносинами з окремими селянами. На свою біду він не переносив горілки, а кожні зносини з селянами майже вимагали чи "могоричу" чи щирого гостювання з чаркою. Любячою душею Маковіїв потрібував ласки і сам кожному своєму другові рад був цілком віддатися. Він сам постійно себе критикував, усе здавалось йому, що він не так живе "як треба", він любив культурні умови нашого життя, любив музику, яка до сліз зворушувала цього фізично міцного парубка. Це була мрійна натура. Зімою, коли наші хліборобські праці закінчувалися і ми усі більше часу провадили в хаті, Маковіїв одхилявся від товстющої книги "Капітал" Маркса, яку обовязково мав вивчити, та брався за шевство, латав селянські чоботи. Вистукує собі по товстій шкурі, а сам мріями далеко залітає в майбутнє…
Коли ми змушені були переїхати до Київа, він залишився сам на хуторі. І тут завше непевний в собі, боючись самітності, боючись зрадити свойому народницькому заповітові і покинути село, Маковіїв оженився з простою жінкою, яку зовсім не кохав та яка утворила йому пекельне життя. А тут підскочив замах на життя Олександра II. Маковіїв що жив так близько від залізниці /ст. Доч/ здався поліції підозрілим і він був арештований та адміністративно висланий в Сибір. За що? Жінка з дітьми приїхала до нього і там продовжувалася страшна родинна драма — абсолютного взаємного непорозуміння, що закінчилась страшним нещастям — Маковіїв осліп!
Але тільки що скінчився термін його кари він повернувся до нас в Херсон, побачився з нами. Водила я його сліпого гуляти. Це був усе той самий віруючий народник, таж нервова вдача, любов до усіх товаришів, захоплені оповідання про життя з ними на далекій півночі. І в кінці, хоч як ми його недоглядали, він і жив у свого давнього товариша Рябкова — але не встерегли, сліпий знайшов револьвер і зумів себе застрелити.
Багато було в його доброго високого, але обставини не сприяли тому, щоб він знайшов у своїй праці, в свойому життю моральне задоволення, а він тільки й знав щасливих хвилин, коли почував себе серед товаришів, серед людей, які любили його.
Другим народником романтиком, якого я знала, був Леонід Жебуньов. Одного дня ранком я побачила, як якийсь незнайомий чепурний, молодий робітник входив до нас у двір. Невеличка валізка в одній руці, малярські знаряддя в другій. Він запитав мене чи не потребуємо ми маляра, щоб в нашій новій хаті пофарбувати двері та віконниці. Красиве, типічно інтеліґентське обличчя, струнка постать, мягкий голос одразу викликали в мені думку, що передо мною неправдивий робітник. Я покликала його в хату, провела в кімнату Маковіїва, до якого він мав рекомендований лист. Ми познайомились.
Жебуньов приїхав до нас теж з наміром познайомитись ближче з селянами, спробувати повести яку-небудь орґанізовану пропаґанду. Першим ділом він привів себе в порядок, умився, побрився, привів в належний вигляд кімнату Маковіїва, в якій вони мусіли вдвох мешкати, бо Маковіїв до зовнішних умов життя ставився цілком нігілістично. За два дні Жебуньов наварив фарби, підстроїв висячі платформи під вікна і, тихенько наспівуючи українську пісню, прийнявся чепурно фарбувати наші вікна, і тим привабив до себе як наші симпатії так і усього нашого оточення. Стільки було в ньому зовнішної етики та внутрішної гармонії.
Походив він з Харьківщини, був сином багатої пані, яка душі в ньому не чула і постійно хвилювалась за його безпечність. Нерідні брати Жебуньова — Сергій та Володимир — грали видатну ролю у революційних колах і їх арешти та висилка в Сибір наводила жах на мати Леоніда, через що вона благала сина не вступати в різиковані революційні справи, а мягкого душею Леоніда це дуже вязало. Але у нас на хуторі він почував себе спокійно та з великим інтересом приглядався до сусідних селян.
В той час в нього ще не було свідомого національного українського почуття. До України і до її народу він ставився з романтизмом, любив красу її природи, любив її музику. Вихований на російській літературі він ще не уявляв собі й можливости розвитку української самостійности.
Великий вплив на його мав Олександ Олександрович з його певними українськими переконаннями та глибоким розумінням народної душі. От через що, як тільки Ол. Ол. мусів покинути наш хутір та йти, як ми казали, "в отхожій промисел", цеб-то продовжувати свою земсько-статистичну працю, описуючи вслід за Чернигівським і Борзенським повітами і Ніженський — Жебуньов попрохав Ол. Ол. взяти його в свої співробітники. Ці поїздки по селах українського Ніженського повіту з ріжними етнолоґічними поясненнями Ол. Ол. дали Леонідові поважний матеріал для ознайомлення його і з українським народом і з українським питанням.
Але Леонід ніколи не задовольнявся якимись поверховими знаннями і неодразу віддався він українській справі. Він майже 2 роки займайся цим питанням теоретично, на засланні в далекому Минусінську. Там він пережив глибоку тугу за рідним краєм, а тим краєм, він це глибоко почував — була Україна. Тут серед російського Минусінська зрозумів всі особливости України та вернувся з зіслання вже фанатиком української справи. Із усією обережністю, що була в його натурі — не як боязливість, а як серйозна пошана до тої справи яку він з цього часу провадив обмірковано та віддано. Цієї самовідданности багато було в шляхетній душі Леоніда. Товариш з його був незвичайно вірний, і сам хворий, дуже слабого здоровля, він з-за товариша готов був переносити найлютіші власні муки, міг цілком себе забувати біля хворого приятеля.
Його арештували майже одночасно зі мною в Київі — 1881 р. В мене заховано було народовольчеський друкарський станок, але його жандарі не дошукались та взяли деякі, як тоді казали "компромітуючі папери" і ось, як я вже була у вязниці, арештували й Леоніда, а він на першому допиті сказав, що усі знайдені в мене папери належать йому — цього було досить, щоб його заслали на 5 /здається/ літ в Минусінськ. Довго я цього не знала, а коли вийшла через 3 місяці на волю, на поруки мого брата, сама його мати мені це сказала, Ох, тяжко було мені це взнати! Це є найтяжча хвилина мого життя. Довго вдвох з його матерю ми плакали над цим товариським самовідданим виступом. Потім після зіслання він мені поясняв, що зробив це з любови до Ол. Ол. і жалощів до моїх діток…
Повернувшись з заслання Леонід всією душею віддався українській справі і став справді дуже корисним діячем. Завдяки своєму дуже гарному вихованню та коректности він мав зносини з вищими верствами суспільства в Київі, Харкові, Петербурзі і межи них вів пропаганду української культури, пісні, разом з високопоставленими дамами улаштовував ріжні виставки українського мистецтва. Обережно старий народник роздавав на селах книжки й головне українізував частини війська з Київі.
Серед його щире народництво пробивалась гаряча симпатія до терорістів. Памятаю в один літній ранок ми усі пили чай на балконі в нашій Олешні. Привезли почту і ось прибігає до нас Жебуньов з газетою в руках і засапавшись з радости: – "Плеве вбито, Плеве вбили!" — кричав він з захопленням. Коли одна з присутніх дам стала дорікати йому, що не можна радіти з смерти людини, ухвалювати вбивство, Жебуньов з обуренням почав нумеровати усі злочини Плеве перед громадянством, його розгром Полтавщини /1910 р./ за час селянського повстання, підкреслив те страшне різіко, яке бере на себе кожний тероріст, визволяючи громадянство від таких злочинців-урядовців.
Я мало бачила Жебуньова за час нашого визволення 1917–18 р. Але завше він був дуже заклопотаний, його очі залишались сумними — він наче передбачав, на яку Голгофу йшов наш край загрожений російською окупацією. Він вмер в 1921 р. — хворий, самітний на Кавказі, він один з найкращих, найшляхетніший представників українських революціонерів.
Майже одночасно з Жебуньовим перебував на засланні в далекому Минусінську українець найчистійших переконань Микола Васильович Ковалєвський. Видатна це була людина по суцільности свого життя і своїх моральних поглядів. Без усяких конспірацій, без компромісів провадив він завше ту громадську справу, яка стояла як чергова вимога життя. Його не можна назвати справді ”народником", він "не ходив в народ", але усе життя працював для українського народу, як характеризує його жандармське донесення "за його подозрительний образ жизни". Майже щодня він одержував телєґрами і листи, як унутрішньої так і зовнішної кореспонденції, часто з великими грошовими вкладами, до нього постійно приходили пізно ввечорі якісь невідомі особи і виходили від нього лише ранками.
Ці особи приносили до Ковалєвського якісь папери та часописи і виносили їх від нього також. /див. За 100 літ, т. II. С. Буда: Заслання М. В. Ковалєвського, стор. 201/. І ось за цей підозрілий "образ жизни" Ковалєвського заслано-було на заслання боз усякого фактичного гріха з його боку. Спокійно пережив Микола Васильович ці роки примусового безробіття в холодній далекій Сибірі, не подаючи жадних скарг, або прохань за скорочення часу кари. Одним він там в Минусінську журився — розлукою зі своєю малою дочкою Галею, яку покинув на руках у своєї сестри. /Мати Галіна — відома в революц. колах діячка Марія Павловна Ковалєвська була в той час арештована. Галя була гарною, дуже здібною дівчиною. Вона виростала зпочатку під доглядом сестри Мик. Вас., а потім виховувалась під ніжним плеканням Ольги Петр. Цвітковської та в родині Рубісових. Всі любили молоду сирітку, всі раділи, що виростає вона така розумненька з чулим шляхетним серцем. Але скінчивши ґімназію, почувши за траґічну смерть матері, Галя кинулась під потяг і так покінчила своє молоде життя/.
М. В. в молоді роки був вчителем в ґімназіях в Петербурзі, Київі /військова ґімназія/, Полтаві. Скрізь молодь до нього линула, він збірав у себе старших учнів; давав їм читати заборонені книжки та часописі. Щирий і одверто-виразний українець він постійно перебуває в зносинах з революційними колами Київа і Одеси. Повернувшись зі заслання, після убивства Олександра II, в час насталої тоді реакції, він віддається пропаґанді Драгоманівських думок і аґітує за економічну і моральну підтримку Драгоманова, під той час вже покинутого Старою Громадою. Тяжка була ця праця, привертати симпатії нашого громадянства до політичного еміґранта, до його нових ідей, тяжка й різікована, бо уряд російський вже добачав в Драгоманові одного зі своїх найшкідливіших ворогів . Але послідовно, обережно обїздив Ковалєвський нашу Україну — Чернігівщину, Полтавщину, Київщину, неначе свою власну парафію і збірав гроші на видання "Вільної Спілки" та на хоч-деяке забезпечення істнування дорогого автора її. І стільки було в особі М. В. високого, чистого самовідданного і переконаного, що скрізь де він з'являвся, чи по домах багатих українських землевласників, чи серед вбогих на гроші та багатших на сварки українських орґанізацій, всюди з пошаною слухали відомости про великого українського еміґранта та розкривались і подерті, і розкішні кишені, наче на голос якогось вищого обовязку, до якого закликав славний старий революціонер.
Один по другому відходили перші народники на далекі заслання, або самі міняли свою акцію, ставали політичними терорістами. Надії на народне повстання, віра в окремі народні місцеві "бунти" згасали, наростала потреба в безпосередній боротьбі з тим урядом, що душив абсолютно усяку світлу думку, усяку мирну спробу визволення і та сама рука, що в початку 70-х років роздавала книгу /півграмотному/ українському селянству, що стукала молотком, щоби ремеслом шевця, або боднаря чи коваля наблизитися до народної маси, сказати їй те слово правди, слово волі, котре вона сама носила в свойому серці, але не сміла, не знала як висловити — тепер ці руки сміливо брались за зброю.
І ось проходять перед моїми очима окремі постаті з цих терористичних гуртків "южан", як їх звали в Москві — Дмитро Лизогуб, Лангенс, привабливі постаті українських революціонерок: Марусі Ковалєвської, Людмили Волькенштейн, сувора постать Якимової… Дмитро Лизогуб самими революціонерами визнавався святим. Він і не брався за зброю, він не пролив нічиєї крови, але його немилосердно покарали в Одесі разом зі справжніми терористами — Чубаровим та Давиденком. Коли Лизогуб вислухав свій цілком несподіваний присуд, він не подав жадного прохання про полегшення кари і йшов на смерть з якоюсь радісною світлою усмішкою: так він радів, що може для революції віддати своє життя.
Син дуже багатих українських землевласників із Седнева /на Чернигівщини/ Д. Лизогуб був справжнім соціялістом і на свої багатства дивився лише як на засоби для підтримання дорогої йому народної справи, справи визволення рідного народу. Сан він майже не доторкався до своїх грошей, він жив в абсолютних злиднях: одягався або як селянин, або як найбідніший міщанин, літом та зімою з тому самому пальті, та старому червоному шалікові на шиї, шкуратяному кашкеті на голові; або носив селянську свитку на плечах, інколи мав чоботи на ногах, а інколи прості наші чернігівсько-білоруські "постоли", на спині торба, а в руках самодільний ціпок. — Оттак ходив він не тільки зі Седлева до Чернигова, а робив пішки й більш далекі мандрівки з Чернигова до Киіва.
Рідня почувала себе страшено скомпромітованою його поводженням, його звичками; вона з жахом бачила, як він величезні гроші таємно передавав в руки — як вони, здогадувалися — революціонерів, вона робила на його доноси урядові, але Лизогуб вів свої грошові справи дуже обережно. За управителя своїм майном мав завше довірену особу, яка лише вела його рахунки і яка знала куди переводились тисячі і сотні тисяч Лизогубових власних грошей, тоді як сам їх власник не дозволяв собі жадного комфорту, жадної розкоші. Усе життя його було в служенні народництву як своїм власним зусиллям, так і підтримкою усієї революційної справи грошима. Родини він майже зовсім зрікся і кохання він не зазнав. Але одна була у нього приватна любов — це його молодший брат, Федір. Як був Дмитро ще юнаком і виховувався в Москві, то як тільки мав вільний час приїздив він до брата і намагався навернути його на свій напрямок, зробити з нього не панича, не кар'єровіча /яким Федір Лизогуб справді себе пізніше виявив/, а чесну громадську людину.
Лизогуб був людина привабливої вдачі; щирий, ласкавий, добрий товариш, в гурті веселий, жартовливий, завше умів додати життя усяким зборам, вносив веселість і щирість у відносини. Високий, худий і блідий, з промінястими очима, і де-коли з бородою, він справді нагадував образ старого давнього святого. І його товариші правдиво казали про Лизогуба, що в усій революційній партії не було і не могло бути другої такої ідеально-чистої, суворо-моральної особи, з такою силою переконань. Вони були для нього мов реліґія, якій підлягало усе його життя, душа його була повна святого вогню і він зі захватом служив чим міг революційній справі.
І от людина, якій він довірив усі свої грошові операції, довірений управитель його чернігівськими маєтками, Дриго, предав його, виказав усі рахунки жандармам і виявив, які, коли революційні події виконувалися на гроші цього заможного революціонера. Лизогуб був арештований і обвинувачений в розтраті великої частини свого багатства на нелєґальні завдання. Але чи могла така вина каратися смертею? Лизогуб прийняв її так, як приймали її перші христіяне…
Ще один терорист близький мені — ширшому загалові мало відомий, Мартин Лангенс. Про його в споминах Дебагоріо-Мокрієвича /От бунтарства до тероризму ч. II., стр. 305/ можна прочитати лише кілька, але щиро симпатизуючих, слів: – "Лангенс був чоловік глибоко-щирий без ніякого бажання себе виставляти на показ; як що він кому-небудь висловлював противні думки, то робив це так просто, що кожний бачив, що він це робив лише для того, щоби вияснити правду. При самому палкому диспуті з ним ніколи но зароджувалося яке-небудь почуття роздратування".
Мартин Лангенс був син німця, управителя в якомусь великому маєткові на півдні України. За "хожденіе в народ" він судився по процесу 193-х. З тюрьмі в нього розвинувся процес сухот і по виході на волю він, як приятель Маковіїва, приїхав до нас на хутір, в сосновий ліс на поправку. Худий, виснажений, з глухим голосом та блискучими, горячковими очима, йому справді треба було спочити. Але він привіз з собою саме той конфлікт, який в Київі означив перехід від народництва до тероризму. Маковіїв захищав перше, Лангенс отстоював лоґічну необхідність, послідовність другого. Лангенс потроху заспокоювався серед нашого тихого хуторянського життя, менше кашляв, коли несподівано в лютому 1879 р. він одержав з Київа лист про подію 11-го лютого, коли одночасно в д. Косаровського та в помешканню зрадниці Бабичевої повстав озброєний опір проти арешту, який закінчився схопленням кількох видатних революціонерів та смертю двох братів Івічевих. Мартин зараз заходився їхати до Київа визволяти заарештованих товаришів. Ніяк не можна було його заспокоїти. Він раптово зібрався та поїхав, але, замість того щоби визволити товаришів, сам був заарештований на помешканню народника Рябкова і одразу спроваджений у Мценську пересилочну тюрьму. Та як німецького підданого його не заслали на далекий схід, а лише вислали в Німеччину. В Кенігсбергу у Лангенса був дядько. Але, перебувши в його родині недовгий час, він повернув в Петербург, прийняв участь в події 1-го березня 1881 р. і змушений тікати, він приїхав до Київа, перемучений морально, постійно чекаючи, що його й тут арештують.
Памятаю ми зійшлись в Царському саду, є там одинока лавка понад проваллям з широчезним крайовидом на Дніпро. Ми сіли щоб хоч на годинку сховатись від шпигів, що ходили по його пятах. Лангенс належав до людей не експансівних, але тут він оповідав про покараних на смерть товаришів, про страх, що справа революції мусить на деякий час припинитися і надіявся ще її з новими товаришами добре зорґанізувати. А разом з цим він почував таку втому моральну і фізичну. Він спішив на якесь конспіративне засідання, я благала його зробити в мене це, він і слухати не хотів; ні, де призначено там і треба зібратися а то буде безладдя. Моє передчування було правдиве — з той же вечер Лангенс був арештований, дуже скоро вивезений з Київа і вмер від сухот в Шлісельбургській фортеці. Розумний, чулий серцем Лангенс був мягкої вдачі, але фанатично вірив у революційний шлях визволення народу і, ніколи за себе недбаючи, служив самовіддано справі й товаришам.
Обік цих одважних діячів, міцних духом чоловіків стояло чимало жінок, молодесеньких дівчат, які з неменшою самовідданістю йшли на муки, на фізичні страждання во імя ідеї. Їх доля, при тій брутальности, яка панувала серед жандарів та прокурорів, була ще більш ризикованою /напр. Ветровська пригода зі згвалтуванням дівчини жандар. офіцером; де-які прокурори під час обшуків роздягали до-гола жінок і т. п./, але вони йшли з рідного огнища, покидали коханих батьків і своїх дітей, орґанізовували конспіративні помешкання, йшли на села, на фабрики для пропаґанди.
З поміж них я знала та найбільш шаную — Марусю Ковалєвську та Людмилу Волькенштейн. Ми усі знали Марусю і ставилися до неї з особливою пошаною. По своїй красі, палкій вдачі вона була природженою українкою. Дочка досить заможного землевласника Воронцова, на Катеринославщині, М. П. народилася в 1849 році, вчилася в Одеськім Інституті. В 1867 р. одружилася з Мик. Вас. Ковалєвським. Брат її — відомий письменник, публіцист економіст, що писав під псевдонімом В. В. В 1871 р. родилася у Ковалєвських дочка Галя, але вже в 1873 р. М. П. розійшлась з чоловіком та жила з Дебагоріо-Мокрієвичем. Тут в Київі вона цілковито віддається революційній праці. Її помешкання було центром, де збірались бунтарі-народники, де вироблялися їх програми, плани. Маруся до усього ставилася нервово палко, не любила довгих детальних обміркувань. Вона і Дебагоріо-Мокрієвич приятелювали з українським суспільством. Вона усіх чарувала своїм завше піднесеним настроєм, горячою любовю до правди, до справедливости, в суперечках переконувала противників послідовністю своїх лоґічних арґументів. У виконанню справ імпонувала своєю сміливою рішучою вдачею.
У вязницю попала ще такою молодою — 30 літ і більше на світ божий не вернулася! В тюрмі боролася весь час з начальством, завше захищала права й гідність товаришів, реаґувала проти найменшої образи і завше бралась за найактивніші методи боротьби: ламання меблів, бойкот, голодування. Самі урядовці поважали її за ту духовну силу, яку вона виявляла в усьому своєму тюремному життю — ніколи вона не брала захистника на процеси, ніяких прохань про полекшення кари вона не подавала, клопоталась лише за те, щоби як-будь захистити свого товариша, про себе ніколи не дбала і тільки хіба зрідка близькій людини повіряла свою журбу:
– "Живу по старому, пише вона Дейчу, — а сумую більше. Так часто надходить бажання побути з близькими людьми, спочити хоч трохи. Я навіть розучилася розмовляти, так багато мовчу, і саме тоді мовчу, коли хочеться говорити. Я почуваю, що мене вбивають умови, з яких я живу; вбивають і фізично і морально. Я так постаріла за останній рік, я так втомилася!" /Див.: "Україна" 1929, лип.–серп., стаття Гната Житецького, стор. 44/.
Але вона всетаки не піддавалася ані втомі, ані нудьзі. – "Лежу зі закритими очима — пише вона далі, — і згадую усе минуле життя — усе здається таким темним, сумним. Галя, моя донька, в цей рік кінчає ґімназію, їй вже минуло 16 літ, а я ще досі не набралася відповідної солідности. Я так люблю безпосередньо листи дітей до мене, вони чимало допомогають мені переносити оцю каторгу. Так бажаю остільки собою оволодіти, щоби, коли сподіваний день настане, бути на рівні з подіями, бути в силах щось дати цим молодим душам; оця думка, це бажання люте — от що мене підтримує, не дає тупим обставинам взяти гору надімною. Не хочеться повертати до них якоюсь руїною...."
Не довелось цій міцній людині повернутися до доньки. За два роки після цього листа вона вмерла, вмерла так як і жила — борцем проти утиску, захистником товариша в страшній біді, вмерла бунтаркою, якою була і в неволі, як і на волі.
Коли не могли помогти проти злочинів начальства ані голодовки, ані активний бунт, Ковалєвська покінчила сама своє життя. Разом з трьома найближчими своїми товаришками; Ковальською, Калюжною, Смерницькою, Ковалєвська отруїлася і 11 листопаду 1889 р. її не стало. Товариші зробили цим мужнім жінкам на їх могилі хрест і вирізали на йому ці правдиві слова: – "Більше цієї любови ніхто не має, як той, хто душу свою за друзі положив".Також світлою, гордою постаттю встає передомною Людмила Волькенштейн, теж наша киянка. Більш витримана а ніж Ковалєвська, вона мала таку чулу душу, такуж сміливу й горду вдачу. Не знаю хто з них двох був більш привабливою зовні, — бо вони обидві були справжні красуні. Але не зовнішньою красою приваблювали вони людей, а тим святим вогнем, яким горіли їх душі. Я добре знала її чоловіка, Волькенштейна Олександра, в майже дитинячі роки танцювала з ним в танцкласі у тогочасного попечителя Ширинського-Шахматова. Волькенштейн був товстий, нерухливий. Учитель танців називав його – "– Ah, quel sac de farine!" Але він був безмірна доброта і шляхетність. Він перший познайомив Людмилу Олександровну з соціялістичними ідеями, ще як вона була в ґімназії, і, як тільки вона її скінчила, вони повінчались.
Оскільки сам Волькенштейн був поміркований і не захоплювався соціялістичною активністю, остільки його жінка одразу віддалась самій акції. В Харкові лагодились до вбивства Крапоткина, виконати його брався Гольденберґ /що потім став зрадником/. Потрібне було для цього терористичного акту конспіративне помешкання і Людмила зразу згодилась переїхати до Харкова і бути господинею цього помешкання. Весь акт пройшов дуже вдало, ані Гольденберґ, ані Волькенштейн не попались і щасливо повернулися до Київа. Але залишатися тут було небезпечно і Волькенштейн ублагав свою жінку їхати на де-який час за кордон. Він сам тільки-що повернувся до дому — виправданий по процесу 193-х. Тимчасом у них народився син. Нехотілось молодій жінці кидати сина, зрікатися політичної діяльности, але згодилась, поїхала. Перебувала більший час в Болгарії, де вчилася медицині.
Її активна натура не могла жити без праці, але скоро вона так заскучала за усім рідним, дорогим, що повернулась у Петербург, але за короткий час була арештована за участь з терористичній події — убивство губернатора Крапоткіна і засужена на 14 літ каторги, яку замінено перебуванням в Шлюсельбургській фортеці.
Страшно уявити собі цю молоду, жваву, енерґійну жінку замуровану в камянних мурах… Але саме в цих проклятих мурах виявились найкращі риси чулого серця та героїчної вдачі Людмили Волькенштейн. За кожну образу котрогось з товаришів вона сміливо виступала проти начальства та весь час стежила, щоб всі вони користувались усім максімумом своїх прав. Її поводження характеризується двома виразами: з одного боку найвище начальство, одвідуючи Шлюсельбургську вязницю, казало Л. О. – "Ви неможливо поводитеся… Ви тільки те й робите, що сидите в карцері". З другого — товариш Морозов, коли її визволили — перевезли на Сахалін, на прощання написав їй такого вірша:
– "Полна участья и привета
Среди безмолвия и тьмы,
Она сошла как ангел света,
Под своды мрачные тюрьмы.
Была чарующая сила
В душе прекрасной и живой
И жизнь она нам обновила
Своей душевной чистотой…
В глухой тюрьме она страдала
Среди насилия и зла,
Потом ушла и не узнала,
Как много света унесла."
Гарна, видатна жінка, що усю свою діяльність поклала на протест проти насильства, на охорону бідних змучених людей, своїх товаришів.
Так промайнули передомною величні тіні давноминулого часу боротьби — терористи Народної Волі. Своєю чистотою, моральною шляхетністю вони імпонували і суспільству і навіть своїм ворогам — суддям, жандарам, тюремщикам. Вони високо пронесли в Україні ідею соціяльного і політичного визволення народних мас. Пізніші терористичні події, як, напр. на Фонарному переулкові в Петербурзі, ограбування пошт, банків, були вже лише компромітаціями терора, бо при їх виконанні страждали люде неповинні, а виконували їх часто люде з не зовсім чистою метою та не досить свідомі. Лише в руках політично й широко свідомих та глибоко етичних людей і орґанізацій терор може бути виправданим як засіб в тяжких умовах боротьби за визволення народу. А такою орґанізацією і була Народна Воля в 70-х роках .
Пролунала революція 17 року, зі заслання повернулось чимало її діячів, — але що сталося далі: "комуністичний" уряд розпочав таке гноблення народніх мас, таку систему брехні, тортур, насильства перед яким блідне всякий царський наївний абсолютизм. На місто Плєве, Мезенцова, Гейкінга, Столипина воцаряються Сталіни, Постишеві, брехуни Литвинови і масовими убийствами, Соловками, Д.П.У. — осмілються топтати усе, що у людей, у народів є найсвятійшого, осмілюються називати себе комуністами — цеб-то крайніми, найсуцільнішини соціялістами. В їх руках комунізм скомпрометовано і, замість великого гасла етичного обновлення людности, він став сімволом зла, жорстокости й поневолення.
Але ідеї викохані віками не вмірають, ідеали Народної Воді — воля народів, їх незалежність, воля думки і пошана до людини — вони вічні. Чи боротьба за них йде через повстання чи голодовками й саботажем Ганді, чи індивідуальним терором, а ведеться вона по усьому світі і веде до їх перемоги. Страшна буде кара, неминучий буде історичний суд тим "комуністам" большевикам, тим чекістам, які осмілились гадати, що вони своєю тимчасовою силою зможуть фізично й духовно придушити хочь і український нарід. Ні! Як колись в 70 р. р. Київ, Одеса, Харків були головними центрами боротьби проти насильства, як колись "южане" несли сміло перед ворогами гасло Визволення, так і тепер і надалі нащадки ідеалістів 70-х років борються і боротимуться за вічні великі ідеї людности і не дадуть топтати їх в болото ніяким самозванним комуністам.
С.Русова.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Чехії.
|
- ↑ Пишу лише про тих людей, яких я знала персонально.
- ↑ Див. "За 100 літ", кн. І. стор.154–156. Курицин був не щирий революціонер, а росіянин централіст і ненавидів наш укр. рух. Його свідчення згубили чимало членів Одеської Громади.
- ↑ Штейнберг. Нравственный лик революции. Стор. 171–172.
- ↑ Див. "Мої Спомини". За 100 літ, кн. II.