Сестра-жалібниця/Сестра-жалібниця
| Сестра-жалібниця Сестра-жалібниця |
Молодий вік Максима Одинця ▶ |
|
СЕСТРА-ЖАЛІБНИЦЯ
Досить часто навіщує в цих часах мешканців Европи страшна слабість, що її зовуть холєрою азійською, тому що до нас заходить з Азії знад Ґанґесу. Люди її дуже бояться, бо вона пориває множество людських жертв, і зброяться проти неї до завзятої боротьби, в якій являються лицарі й герої, що за одно з лицарями та героями воєнними заслуговують на подив і вдяку в потомности. В Росії, де ця страшна пошесть найгірше лютилася, заслужили собі на лицарську славу сестри-жалібниці, жінки, що з незвичайним пожертвованням і наражанням свого життя на найбільшу небезпеку несли свої щирі услуги недужим, не надіючися за те ніякої для себе заплати. Тому один російський лікар каже справедливо про них, що вони сущі Христові сестри.
Про одну таку праведну душу ось що розказує той лікар:
Що тільки появилася пошесть у Росії, утворили скрізь по повітах такі санітарні відділи, що складалися з лікаря, хірурґа, помічниць та помічників під проводом лікаря; ці відділи звалися летючки. Одною такою летючкою управляв той лікар, а між помічниками його була сестра жалібниця, що на імя їй було Ніна. Вона була з панського роду, ще дуже молода, доволі просвічена, а щира така, що її душа, серце, думки були наче на долоні. Не знати, яка причина привела її в жалібниці, але відай це була потреба її чистого серця; бо, як пізнати було з її поступків, так усі її сили підлягали одному високому змаганню: працювати скрізь і завсігди на других, а не на себе. У неї не було слідно ні жалю за чимнебудь минулим, ні нарікання, ні страху, ні сумовання, ні радощів, навіть надії на ліпше для себе; вона була зовсім задоволена з життя свого, яке присвятила цілковито для терплячих.
Оттака вдача зробила з Ніни взірець сестри-жалібниці, бо вона сполучувала в собі незвичайну ревність в боротьбі з недугою і безкраю ніжну прихильність до недужих та дбайливість про них. Вона йшла до кожного недужого, хоч би незнати на яку заразливу слабість занедужав, а прийшовши, не цуралася при ньому ніякої роботу й усяку звинно робила. І в такі години вона ставалася наче не своя, немов перероджувалася. Маленьке, й буцім байдуже лице Ніни, якось горіло, очі її займалися якимсь лиском, округ чола сіяв якийсь чарівний німб. Просто не людина вона тоді була, а втілений ангел; ангел життя зісланий Господом, боротися з ангелом смерти.
Отже зразу був я, — оповідає лікар, — з моєю летючкою в селі Горовім. Скоро ми там приїхали, день-два — оглянули село й сумежні хуторі, я й кажу: тут холери не буде й робити тут нічого. Село хоч велике, але всі обставини добрі: стоїть на горі, на просторі; ґрунт тут пісок; вода в трьох криницях, чиста та погожа — гарна вода. Двори у людей великі, чисті, садків чимало, вулиці широкі, без смітників; але головна річ от у чім: люди чепурні, охайні й з достатками — а в тім і вся сила!
Просиділи ми там дванацять день, а не маючи що робити, постановили переїхати на інше місце. Аж ось прибігає гонець та привозить телеграму, щоб чим швидше переїздити в Киселівку, бо там велика холєра.
Киселівка — це жидівська хліборобська колонія. Бачив я по степовій Україні всякі колонії, бачив по світах всякі людські житла; але ж доки не побачив Киселівки, доти нічого й похожего не спромігся би виобразити собі! Отже в Киселівці нема ні однісінького вдатного до роботи чоловіка; самі тільки каліки, слабосильні діти, хлопці підлітки та жіноцтво з дітьми. А деж робучі чоловіки? Ба! де: розлізлися по всій Україні; одні фірманять, другі крамарюють, треті по великих містах ремісникують; а до Киселівки навідуються в ряди-годи, на свята, або просто на спочин.
Які мешканці, такі й їх житла. Хатки тісні, кривобокі, обідрані, стріхи пообвисали; шибки на половину повибивані; дворів нема, бо хати не то що не пообгороджувані, а часто обхідчасті, мов самітний курінь чабана серед степу.
3 немалим трудом знайшли ми конець села опущену хату, в якій щойно вмерла самітна вдова; от ми тут станули кватирою, перевівши попереду докладну дезінфекцію. Обійшов я потім з Ніною усіх недужих. У цілім селі розгостилися на добре всякі можливі заразливі недуги, а найбільше голодний тиф.
— Ну, — кажу я до Ніни, — тут є коло кого рук доложити!
— Дійсно, — промовила вона, — над селом, здається, тільки й вітає що сама смерть. Але будемо боротися.
Цілу ніч Ніна не спала, лиш провела її на роздумуванню й молитві, так нетерпеливо ждала дня, щоб чим швидше забратися до діла. Другого дня, ще сонце спало, як я встав, — Ніни вже не було, чим світ поспішила до недужих.
Так працювали ми вже місяць і підратували нещасну Киселівку. Отоді то, а найбільше через перший тиждень нашої праці я запевнився, яка то незвичайно людяна, дійсно свята душа ота жалібниця. Де була найбільша небезпека, де можна було найлекше набратися зарази, туди саме вона йшла — та ще як ішла! Ішла до недужих як лицар на війну — тільки не боротися з людьми, розносячи між людей смерть, але навпаки, боротися зі смертю, тим найлютішим ворогом чоловіка, щоб їй не дати поглотити ані одного людського життя. Хто ж се годен розповісти, яка хмара гризоти і розпуки огортала Ніну, коли усі наші заходи показалися безсильними супроти смерти. Затеж і не сказати, як вона раювала-раділа, коли хорий видужав.
Дивлячись на її працю, очам своїм не йму було віри, як її орґанізм виносить таку силу праці; де у неї снага береться! Я було обійду кілька хат з недужими й так ослабну, що, як ляжу, так не спроможуся й ногою двигнути; а вона хоч скільки працює коло недужого, а скінчить із ним, зараз до другого, й не видно було на ній утоми. Хоч як було придивлятися їй, ні одною рисою не покаже, вона, що їй тяжко: бачиш було перед собою дивну-предивну людину, що про ніщо більше не думає, як лиш про недужих та про голодних.
Але ж під конець третього тижня її не пізнати було, так дуже знемоглася. Я почав її благати, щоб спочила.— Побережіть, — кажу, — себе, не переводьте марне свого життя.
— Ні, — відповідає вона спокійно, — такою працею не переводиться життя. Як поїду звідсіль, отоді спочину.
Тим часом прийшов приказ, щоби летючку розпустити та, обїхавши околицю, вертатися до міста. Я так і зробив, а Ніна лишилися ще при кількох недужих, що не вспіли ще піднестися на ноги, та вже за моїм поворотом я мав жалібницю забрати з собою у місто.
Недовго тривала моя обїздка, а несупокій про полишену самітну жалібницю прискорив мій поворот у Киселівку. Приїхавши, навідуюся до війта та питаюся про сестру-жалібницю. Війт каже, що її вже другий день не бачив, але вона нікуди не відїхала, бо коней із села не брала. Тоді я поїхав чим скорше до хати, де була наша кватира. Хата була зачинена; я думав, що Ніна по перемногих трудах уживає тепер відпочинку, та не хотячи перебивати їй спокою, поглянув через вікно.
Як поглянув так і не стямився — затремтів увесь, захитався, так на приспу й присів, наче мені хто косою ноги підтяв.
Мій товариш хірурґ глянув на мене й догадався; зирнув і собі у вікно та прожогом у двері. Я зібрав усі сили й пішов за ним.
Входимо у хату — Ніна лежить мертва посеред хати; знати було, що померла сеї ночи на холєру.
Не було що діяти — поховали. Усе село збіглося оплакувати добродійку, що всім спішила на поміч, а її саму нікому було рятувати, нікому було навіть води подати. Так самітною, без людської помочі, полягла велика тридовниця! Це була в Киселівці послідна жертва холєри.