Синьожупанники/І. Як повстала частина Синьожупанників?

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Синьожупанники (1938
Віктор Зелінський
І. Як повстала частина Синьожупанників?
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
І. Як повстала частина Синьожупанників?

Вповні зрозуміти душу й наставлення вояків-українців в російській армії перед світовою війною і в час світової війни може тільки та людина, яка сама те все пережила та відчула у свойому житті.

Довгі віки нашої національної неволі закрили перед нами найістотнішу правду життя — боротьбу за повну незалежність свого народу та створення своєї держави. Вправді були такі, що ту правду весь час носили у собі та плекали її серед свойого окруження. Це були такі, як Міхновський та йому подібні, що жили весь час серед народу та з нього черпали життєтворчі сили. Але ж їх було небагато. Були знову ж такі, що вже з малечку пішли на чужину і перед ними ця найістотніша правда була закрита. Вони ставали карними воїнами, що боролися в рядах тієї армії, до якої кинула їх доля, відриваючи від життєдайного пня Рідної Землі. Автім були й такі, що цілковито відростали від своєї нації і ставали яничарами. Одначе були й такі, що підсвідомо були звязані зі своєю нацією, не вміючи цього в своїй душі спрецизувати. А коли прийшов перший поклик Нації у час національної революції, вони пішли першими за покликом серця і крови та ставали передовими борцями, борцями за українську державу. — До таких між іншими належав і я. На поклик України станув готовити орґанізацію українських військових частин в Синіх Дивізіях.

Уродився я на Запоріжжі. Батько Петро був в той час підпоручником однієї з інженерних російських частин. Через матеріяльні браки, коли зросла сімя, батько мусів післати мене до військової ґімназії на державний кошт. Мене вислано на далеку північ до Пскова. Цей перший крок пхнув мене на військову дорогу, але відірвав мене від рідних сторін. По скінченні юнкерської школи, дістався я до артилєрії в ранзі підпоручника. Ця спеціяльність незвичайно мене захопила. Всю свою енерґію я посвятив цьому ділу. Добровільно пішов я на японську війну в ранзі капітана, почуваючи велике натхнення до виявлення свойого військового діла. Японська війна заложила ґрунт моїй надзвичайно вдалій карієрі. З тієї війни вийшов я в ранзі полковника. Будучи двічі ранений, я був нагороджений всіми можливими бойовими відзнаками до св. Юрія включно. Після війни залишився я на службі на Далекому Сході (Зеленому Клині), в сибірській стрілецькій частині. Там залишився до виступу на фронт в часі світової війни. В початку 1911. р. піднесено мене вже в ранґ ґенерал-майора. Напередодні підвищення мене в ранґ ґенерал-лейтнанта, виступив я зі своєю частиною в місяці жовтні 1914. р. на фронт европейської війни, на теренах Польщі проти Німеччини. До бою виступила наша шоста стрілецька сибірська дивізія під командою ґен. Геннікса. В тій дивізії було ще крім того трьох бриґадних ґенералів, два піхотні і я арматній. В критичний мент оточення нашої дивізії вісьмома німецькими дивізіями (ком. Шефер-Вендель і Ліцман) під містом Березини, наш начальник дивізії зі штабом і піхотний ґен. Сулевич втікли, а я і ґен. Биків остали. Два ґенерали-москалі втікли, два ґенерали-українці остали, щоб докінчити нерівний бій. Команду над дивізією перейняв я. Врешті дивізія улягла, трупом вкривши поле бою. Підо мною вбито коня, і я поконтужений дістався до неволі враз з ґен. Биковим.

Полон мій почався в Ган-Мюнден. А після невдачної моєї спроби втікти, переведено мене з початком 1915. р. до табору Бішовсверда, де я перебув більше як два роки.

Тут почався рішучий перелом мойого життя, коли в 1917. р., прийшли вісти з Росії про революцію та абдикацію царя. В мені, як старшому заслуженому російському ґенералові, створилася духова ростерза. Передо мною була порожнеча, не було керуючої ідеї. Було повнісеньке роздоріжжа. У моїй душі створилася боротьба за шуканням ідеї, якій мав би я посвятити своє життя.

В час такої моєї духової боротьби і, так сказати б, безвиглядного стану мойого сучасного життя, несподівано доля готовила для мене розвязку. І то розвязку далеко кращу та величнішу, як моє дотеперішнє життя. Передо мною стояла порожнеча… І нагло в ту порожнечу влетіла перша ластівка української весни.

Одного чудового дня, літком 1917. р., командантура табору закликала мене до своєї канцелярії. Тут в окремій кімнаті команданта табору, стрінув я команданта і ще якогось пана середнього росту, в цивільному вбранню. Цей останній підійшов до мене і представився в українській мові: Скоропис-Йолтуховський. Командант табору вийшов, а ми оба посідали та почали розмову. Розмова велася про Україну. Він представився як повновласник української орґанізації «Союзу Визволення України». Про ту орґанізацію я до того часу нічого не чував, бо і не міг, будучи весь час серед російського моря далеко від України — старшина, ґенерал російської армії. Вправді в мені жив українець, але він був приспаний залізною дійністю.

І мене здивувало, що зі мною, як з ґенералом російської армії, про якого мало хто знав, що є українцем, нараз оця новопізнана людина починає говорити про Україну й українські справи, як з найбільше свідомим українцем. От я й запитав:

— Скажіть будь ласка, чому ви звернулися до мене, російського ґенерала, з українськими справами, що є будьщобудь противні інтересам Москви?

— Бо я знаю, пане ґенерале, — сказав, усміхаючися Йолтуховський, — що ви є українець з походження, і як з таким задумав я поговорити та про дещо вас розпитати.

Я догадався, що він, як представник «Союзу Визволення України», який був попираний німецькою владою, довідався про моє українське походження зі записків німецького військового міністерства. Ті ж мали це записане у своїх нотатках про полонених, де я в часі полонення подав своє походження: Україна-Київ. Тоді теж українцем подався другий ґенерал Биків, що був кревняком родини Гоголя. В той час я навіть і не сподівався, що факт мойого українського походження стане для мене переворотом у цілому мойому дальшому житті, та поверне згубленого сина України знов у ряди української нації.

Наша розмова з Йолтуховським протягнулася досить довго. Він познайомив мене з подіями в Україні від часів революції. Про перший універсал Центральної Ради, де по згоді тимчасового російського правительства одержала Україна права автономії. Про непорозуміння української влади з тимчасовим правительством, яке різними крутійствами перешкаджає розвиткові української справи, обмежуючи її права. Врешті він сказав, що в сучасних обставинах Україна мусить добитися повної самостійності. До того змагає велика українська орґанізація на еміґрації, — «Союз Визволення України», що свої клітини має по всій Німеччині та Австрії. На мій запит, чи все це не є ілюзії, Йолтуховський відповів, що все те залежить від національного пробудження і почуття українського народу.

З кінцем нашої розмови спитав він мене, чи тут в таборі є полонені старшини українського походження, на яких я можу покладатися і ту справу довірити. Та чи ці старшини пішли б зі мною туди, куди я пішов би. Відповів я йому, що маю таких певних старшин чотирьох. Мойого вірного адютанта поручника Кутітонського, капітана Малохатку, капітана Сугака та поручника Васілева, які були моїми вірними приятелями в усіх моїх підготовках до втечі з неволі.

Наша розмова велася весь час в українській мові, якою я володів з дитячих років. Запит Йолтуховського у відношенню до вірних мені старшин українців в таборі був поставлений щойно тоді, коли я виразно заявив, що вповні співчуваю з працею і боротьбою «Союзу Визволення України».

Йолтуховський, пращаючися зі мною, попросив прислати до нього вище згаданих старшин.

Покликав я до своєї комнати старшин згаданих Йолтуховському, коротко поінформував їх про справу і вислав до канцелярії команданта табору. Коли вони повернули до моєї кімнати, оповіли мені про свою розмову з Йолтуховським. Він питав їх, чи почувають себе українцями та чи готові піти за ґенералом Зелінським туди, куди піде він. Вони рішучо відповіли: так!

Остав я в своїй кімнаті з моїми думками. Бо і було над чим думати. Я відчував підсвідомо якесь відчуття людини, що збудилася в гарний соняшний день.

Розмова з Йолтуховським, його інформації про українську справу струснули мною в найглибших фібрах моєї душі. Прямо не можу описати того почуття, яке бушувало в той час в мені. Я бачив Україну, свої молоді літа. Я почув запах квітів українських степів, по яких я дитиною у супроводі дорогої мами та няні-українки бігав і ті цвіти збирав. Я почув ті пісні, що їх виспівувала моя няня, змальовуючи героїчні змагання українського козацтва. Я ставав тепер іншою людиною, в мені ломилися важкі окови отого страшнього леду, що наріс впродовж довгих років мойого виховання в російському середовищі. Я чув, що стаю молодшим і сильнішим. Це ж була моя перша стріча, після стільки літ життя і праці серед чужинців, з людиною-українцем, представником української визвольної орґанізації, що різко ставила справу визволення України та створення української держави, над якою то ідеєю до тепер я навіть ніколи не призадумувався. Вістка про діяльність українських орґанізацій наштовхнула мене на думку: та ж ти є сином: України — але сином, що до тепер для своєї Батьківщини нічого не зробив, ба, що більше — я ж навіть не знав української історії з правдивих джерел!

В час мойого духового напруження, що його принесла для мене російська революція, та вслід за тим почуття одчаю, до якого я прийшов, побачивши упадок тієї підточеної самодержавної великої імперії, якій я, мушу признати, вірно служив, хоч критично підходив до її всіх хибних самодержавних питань (невдала японська війна) і невдала конституція) — для мене відкрився новий світлий промінь іншого вимріяного життя — велика ідея визволення України, для якої можу я віддати себе, свою душу в цілости, без решти.

Отже я як той блудний син України, весь свій час посвятив після розмови з представником С. В. У. на працю над пізнанням України. Я кинувся до студіювання української історії з українських підручників (дотепер знав я історію України, але тільки з московських підручників, де всі змагання українського народу були представлені як зрадництво).

Дістав я невелику історію України Грушевського та історію України Аркаса. Особливо інтересувала мене історія Аркаса. Вона сколихнула моєю душею і пробудила в мені почуття великої любови до української історії (історія Грушевського показалася мені суто демократичною, без підкреслення героїчних подвигів одиниць; Аркаса історія давала цілість української історії в правдивому світлі). Перед моїми очима розгорнулися всі боротьби та змагання українського народу за волю і державність проти москалів, поляків, турків і татар. В мені родилося горде почуття сина славної нації. Що більше! В історії Аркаса я знайшов, що полковник Михайло Зелінський (Зеленський) був за гетьманування Виговського брацлавським полковником і був одним із перших борців за українську справу. Мені пригадалося, як мені молодому хлопцеві оповідав батько, що я є правнуком українського полковника з часів гетьмана Виговського.

Пізнання історії України, як теж память про те, що оповідав мені батько, зворушили мене та на весь зріст передо мною поставили питання, що я є нащадком великого українця та борця за українську державу, що в мені бурлить горда козацька кров. І я зрозумів завдання та обовязки мене — наслідника українських лицарів.

Тепер я, як людина реліґійна, зрозумів, що це Боже Провидіння видвигнуло серед хаосу російської революції українську справу на світову арену. Чим більше розбирав я у своїй душі ті справи, тим виразніше знаходив залізну льоґіку життя, а вслід за цим приходив спокій моєї зболілої душі та почуття якоїсь величньої радості. Я ж знайшов Батьківщину і це було для мене всім.

Але ж хвилювала мене час від часу скептична думка, що до переведення в життя тих ідей, про які говорив мені представник С. В. У., Україна мусить мати свою армію. Це я, як людина військова, розумів дуже добре. А хто ж буде творити ту армію, коли я знав, що національної свідомости серед пригніченого народу нема. А якщо і є, то тільки підсвідоме бажання бути вільним. Але це ще не все, бо це підсвідоме бажання треба вміти видобути і вбрати в орґанізовані форми. А на те потрібно проводу, якого Україна в сучасний мент не мала. Так я потішав себе, що знайдеться більше таких віднайдених синів України, як я, які таки візьмуться за орґанізацію армії. І тут знову ж ставало передо мною питання: А чим ти можеш помогти в тому, коли ти в полоні? Те питання найбільше мене хвилювало, моя душа рвалася до нової праці. А обставини не давали…

Хвилювали мене теж вістки, що до Петрограду приїхав Лєнін з Троцьким зі своїми комуністичними кличами. Я знав, що ті кличі кинуть вони теж і на Україну, серед розсоціялізмовану українську інтеліґенцію та вбють у ній почуття української окремішности. Я знав, що ті кличі будуть великою колодою на шляху до творення української армії, яка може вирости єдино на національному почутті українських мас, а саме це почуття вбивали всякі кличі лєнінівської кліки. Життя показало, що мої хвилювання були слушні, бо ту жорстоку правду пізніше я сам відчув на своїй особі.

В таборі кипіло. Сюди приходили різні вісти з Росії. Приходили теж і з України вісти добрі та бадьорі. А навіть довідався я, що в Україні твориться українська армія. Донесли мені теж, що окремі військові частини починає організувати ґен. Корнілов, якого я знав особисто з японської війни. І тим фактом я дуже зрадів, бо я пізнав, що українська визвольницька стихія мусить бути дуже велика, коли навіть ґен. Корнілов орґанізує українські частини.

Ото ж я погадав, що коли б я був там в Україні, то я міг би кинути всю свою енерґію і військовий досвід для цієї великої праці. Та, на жаль, я був в неволі. Війна нескінчена і я мусів тут оставати. Тікати не було як. По двох невдачних спробах втечі на мене німці держали пильне око.

Наче на зустріч тим моїм роздумуванням, прийшло до нашого табору розпоряження німецького міністра, яке дозволяло хорим полоненим старшинам відїхати до невтральних держав, де вони будуть інтерновані. З нашого табору вирушило декількох до Данії і Швайцарії. Тоді я зрозумів, що для мене відкривається розвязка мойого безвихідного становища. Я зможу дістатися в Україну. А що я переживав наслідки контузії в бою під Березинами, що відбилося на моїх очах і нервній системі, я подав прохання відставити мене, як хорого, до Данії.

В кілька днів після того, з кінцем жовтня 1917. р. прийшов до мене командант табору і заявив, що я на другий день маю відїхати з того табору, отже мушу готовитися до дороги. На мій запит, куди я поїду, він відповів коротко і стримано:

— Це ви дізнаєтеся, коли виїдете з табору.

Ця вістка була для мене несподіваною радістю, бо я був переконаний, що їду в Данію, а звідтам швидко чкурну в Україну.

Вечером зібралися в мене мої ближчі друзі з ґенералом Биковим на пращальну вечерю. Пращалися ми в гутірці, що провелася до пізна в ніч. В деяких друзів заблисли і сльози в очах. Бо майже з усіми зжилися ми впродовж майже дворічної неволі в Бішовсверда (біля Дрездена). Майже всі, лякаючися німецької цензури, подали мені листи до своїх близьких, щоб я передав з Данії.

На другий день ранком біля десятої години попращався я з табором Бішовсверда і в супроводі німецького старшини всів до поїзду та поїхав в невідоме. Яке ж розчарування стрінуло мене. В поїзді німецький старшина сказав, що їдемо в табор Ган-Мюнден. Це ж той табор, де я пережив найтяжчі часи за все моє досьогоднішне життя. Це той табор, з якого почався мій полон. Отсе німці, подумав я, скільки лиха вони мені накоїли. Але ж я не прочував, що все це йде на зустріч моїм мріям, що це рішучий перелом мойого життя і мойого безвихідного становища. Тут мав пробитися світлий промінь на закритому хмарами і тучами небі мойого життя.

Був чудовий осінний вечір, коли я приїхав в Ган-Мюнден. Місто лежить у прекрасній околиці. Все в садах.

Зі стації йшов я в сторону табору полонених в супроводі того ж німецького старшини, з яким приїхав. Опираючися на свою черешневу палицю, вивезену ще з України, йшов дорогою до табору і роздумував над тим, що стріне мене тут в Ган-Мюндені. Прибивала мене гнітуча думка, що всеж таки знову лишаюся в неволі. Рівночасно прийшло якесь підсвідоме почуття радості і самопотіхи. Тут почалася моя біда, перші дні неволі, і тут мусить те все закінчитися та принести кращу розвязку мойого життя. І з тою підсвідомою бадьорою думкою зайшов я на край міста, де лежав старий бровар, а в ньому табор полонених. Будинок окружений густими кільчастими дротами. Все, як перед трьома роками, коли звідси перевезено мене до табору в Бішовсверда, за мою намагану втечу.

Старшина запровадив мене до командантури. Командант був новий. Привітав мене ввічливо і сказав мені, що я призначаюся старшим в таборі, в заступстві полонених (дотепер старшим в таборі був який полковник-«малорос»). Командант розказав мені коротко про життя і стан полонених, як теж про те, що в таборі поміж полоненими нема згоди і є багато непорозумінь. Моїм завданням, як старшим табору, буде в якийнебудь спосіб ці справи поладнати.

Німецький дижурний підстаршина запровадив мене в призначене для мене помешкання, яке складалося з двох кімнат. Нікого з полонених старшин не стрінув. Мушу тут зазначити, що цей табор складався виключно з полонених старшин та чур призначених для їх обслуги.

До кімнати принесли мені чури вечерю. І тут здивувало мене цікаве явище. На вечерю була юшка з українськими галушками. Їда була добре зготовлена і смакувала мені на причуд гарно. Давно не їв я такої вечері.

Через годину по вечері — стук в двері, і в кімнату ввійшов капітан Малохатка, мій друг зі сибірської дивізії, якого раніше перенесли з табору Бішовсверда сюди. Щойно пізніше зрозумів я, чому німці привозили українців старшин до табору в Ган-Мюнден.

Незвичайна була, наша стріча, як для мене, так і для нього. Обнялися, поцілувалися. Почалася сердечна бесіда. Тут я довідався, що в таборі є зорґанізована українська громада, зложена зі старшин українського походження. В тій громаді ведеться культурно-освітна робота. Йдуть доклади на історичні та політичні теми сучасного і майбутнього життя України. Що в таборі є теж около двісті чоловік московських старшин і кільканадцять анґлійських та француських. Українська громада влаштувала в окремому бараку театр і дає українські вистави. Ось тепер приготовляють оперету «Запорожець за Дунаєм». Жіночі ролі виконують деякі старшини. Запитав я з цікавости Малохатку, що це таке, що сьогодні на вечерю дали українські страви.

— Еге ж, пане ґенерале, це в нас українська кухня. Самі провадимо господарку на весь табор.

Головним господарем в кухні був гарматчик капітан Чижевський. Він опісля займав пост команданта гарматнього дивізіона в Синій Дивізії, а згодом за Директорії був ґуберніяльним комісарем в Полтаві і врешті міністром внутрішних справ. Головою громади був поручник Сиротенко, полтавський адвокат, в Синій Дивізії був у мойому штабі, а в час Директорії був коротко військовим міністром. При відступі української армії лишився в Україні і за большевицької влади застрілився.

Спитав я Малохатку, яке є відношення поміж українцями і москалями в таборі. Він відповів, що москалі до української громади ставляться крайно ворожо, а навіть на кожному кроці роблять великі пакости.

Більше про ті справи, як я зауважив, Малохатка не хотів говорити. Він тактовно хотів, щоб те все я особисто побачив і виніс відповідне враження. А всежтаки по тих коротких інформаціях я пізнав, що тут в таборі між українською течією а москалями мусить іти гостра боротьба, як виплив цілком природньої ворожнечі. Отже я приняв рішення, деякий час не видавати наказу про моє вступлення в старшинство табору — так довго, доки особисто не запізнаюся з життям табору. Мушу признати, що капт. Малохатка дуже коректно не давав мені натяків про мою позицію в таборі та евентуальне моє вступлення до української громади. Ні словечком не згадав про наше дружне життя в таборі Бішовсверда. А також про моє ідейне відношення до української справи. Такої культурної тактики весь час держалися всі українські старшини, що було повним контрастом до тактики московських старшин.

Та перша стріча з моїм другом, а особливо його інформації про табор мене заспокоїли й я першу ніч спав спокійно.

На другий день зрана почали заходити до мене московські старшини. Всі вони незвичайно раділи тим, що до табору прибув старший боєвий ґенерал, який своїм авторітетом вплине на «здеморалізованих» українців. Один з них звернувся до мене зі серіозною міною:

— Ви ж знаєте, пане ґенерале, тут у таборі є ґрупа авантурників, що називають себе українцями й, уявіть собі, вони хочуть самостійної української держави. Це якісь божевільні!…

Другий з них просив мене:

— Пане ґенерале, ви мусите тих авантурників українців взяти в свої руки та прикоротити їх буту.

Таким і тим подібним порадам, жалям московських старшин не було кінця. Кожний з них хотів набехтати мене проти українських старшин, так, щоб я уважав їх принайменше за яких бандитів. Всі вони вірили, що я беззастережно стану проти українських старшин.

Після таких відвідин москалів у мене, я пізнав, що моє рішення обзнайомитися з табором до часу обняття старшинства в таборі було правильне. Про те повідомив я команданта табору й він на те згодився. Тоді почав я знайомитися з табором.

Спершу пішов я на кухню. Справді, вся кухня була проваджена взірцево, чисто й гарно. Кухарі, наші козаки, чистенько одягнені. Відтак пішов я до російської орґанізації «Поддержка». Запросили на своє зібрання. Беручи під увагу мою приявність, почали виголошувати гура-патріотичні промови, монархістичного напрямку, з ідеями «Союзу Руського Народу», цеб то проповідників «єдиної неділимої Росії». Якось дивно й порожньо вражали промови бесідників. А найбільше прикрим відчувався брак порядку на цьому зборі. Все виглядало на якусь суматоху. Врешті й я сказав кілька слів. Не торкаючися політичних справ, завізвав я їх, щоб заховувалися гідно, не вели непотрібної ворожнечі в таборі й тим самим не шкодили всім полоненим в неволі з боку німців.

З цього зборища вийшов я з почуттям якогось несмаку. Я побачив, що москалі як вівці без проводиря, а головно без глибшого розуміння ідей та сучасного менту історії Росії. Пізніше, як показалося, багато з них пішло навіть за українськими старшинами, що своєю громадою творили атракційну силу. Про страшні духові відносини серед москалів в тому таборі описує навіть російський письменник Корсак у свойому творі «Мой плєн». Відносини серед тих москалів були ще гірші, як в таборі Бішовсверда. Цей Корсак добре знав життя в Ган-Мюндені, бо він сам те пережив.

Вернув я до своєї комнати й став думати над своїм становищем тут в таборі. Я знав, що маю бути старшим в тому таборі, де є полонені ріжної народности. В додатку було тут ворогування загонистих московських полонених старшин до відродженого руху національно свідомих старшин українського походження. І хоч мої симпатії та духова звязь перехиляли мене на сторону старшин українців, то всетаки я мусів розуміти, що я стаюся старшим в таборі і мушу за всяку ціну заховати обєктивність у таборових справах. Таким обєктивним остав я до кінця мойого перебування у таборі полонених. Першим своїм завданням рахував я обовязок здержати шкідливу ворожнечу москалів до українців, яка доходила навіть до того, що старшини москалі, в часі українських театральних вистав, вибивали вікна в тих кімнатах, де ті вистави відбувалися. Я постановив своїм авторітетом той вандалізм з найбільшою рішучістю знищити.

По кількох днях мойого перебування в таборі я переказав через Малохатку, що маю намір познайомитися з українською громадою. Малохатка заявив мені, що сходини громади проходять з отвореними дверми й доступ є дозволений всім, навіть нечленам громади. А всеж таки я поручив йому, щоб сказав голові громади, що я на другий день задумую відвідати громаду на чергових сходинах.

Мушу тут зазначити, що до мене, крім Малохатки, з українців ніхто більше не заходив. Тоді, коли москалі дуже часто почали мене відвідувати. Українці держалися осторонь і не хотіли мені накидатися, розуміючи моє становище. Вони, як я бачив, не хотіли робити на мене якогось натиску чи дешевої пропаґанди. Але вони знали про моє українське походження.

На другий день повідомив мене Малохатка, що громада має сходини й що дуже радо мене на цих сходинах привітають.

Вибрався я на сходини української громади з двох причин. Як такий, що має переняти старшинство табору, а в першу чергу тому, що хотів пізнати, яку вартість представляють собою зорґанізовані українці. Дотепер ніде й ніколи не стрічався я з українськими орґанізаціями, будучи весь час в московському середовищі й серед московських орґанізацій. Московську психольоґію, як поодиноку так і в орґанізованій масі знав я знаменито. Натомість психольоґію українців не знав, хиба що відчував. Тут вперше мав стрінутися з такою орґанізацією. Йшов я на ті сходини з почуттям вдоволення, а всеж таки турбувала мене вперто думка: ану ж це все є звичайний блєф, ану ж вплутаюся в якусь звичайну галабурду, що не має ні етичних ні моральних засад, а головне не має ясно поставленої цілі. Я боявся, що реальна стріча з українським зорґанізованим життям розвіє мені всі ті мрії, на яких будував я долю і добро свойого народу.

Вечором пішов я з тим почуттям непевності на сходини громади. Громада займала велику кімнату. Кімната була прибрана тризубом та портретами гетьманів і Шевченка. Вигляд цілої кімнати робив гарне враження української хати. При мойому вході було там приблизно біля сотні людей. Хтось дав приказ: «Струнко» — і всі приявні виконали його. Голова громади пор. Сиротенко привітав мене, познайомив з рештою презідії громади і попросив до стола біля презідії. Я попросив не нарушувати порядку дня і не перейматися моєю приявністю. Хай продовжують свою працю.

Майже дві години тривали сходини. Обговорювали чергові орґанізаційні справи в таборі, вислухували опінії членів громади та подавали свої висновки проведеної культуно-освітньої праці в таборі та пляни на майбутнє. Все це було проваджене в річевій, поважній і добре обдуманій формі без зайвих вигуків і дешевої аґітації. На кінець голова Сиротенко подав короткий звіт з відомостей про політичний стан в Україні під сучасну пору. І тут довідався я, що на Україну наступають большевицькі банди, занявши частину лівобережньої України.

Вся дискусія і всі виступи поодиноких промовців проводилися надзвичайно коректно, продумано, спокійно, діловито та в повній дисципліні. Це головним чином приписую вмілому керуванні Сиротенка, який на мене зробив враження талановитої та авторитетної людини. Це теж завважувалося і в старшин у відношенні до нього. Сходини закінчилися відспіванням національного гимну. Після цього я при відході подякував голові громади й присутнім за їхню орґанізаційну та господарську діяльність в таборі, що без сумніву мусіло зробити на мене сильне враження. Не кажучи нічого про свої переконання та наставлення, попращався я, та пішов до своєї кімнати.

Тут знову обсів мене рій думок. Громада зробила на мене незвичайно гарне враження. Я відчув, що громада стане моєю духовою остоєю, та, що тут осягну все те, що мені як українцеві потрібне. Тут мав я пізнати суспільно-політичне українське життя та силу українського духа. В громаді одержав я відповідь, яке становище повинен я заняти. Я приняв рішення віддати свою енерґію, свою працю і свої сили тій справі, що її заступала громада. До того тяготіло все моє єство й моя гаряча українська кров.

По тижневі моєї приявності в таборі, видав я наказ про моє вступлення в керування табором. Рівночасно призначив загальне зібрання всього табору, на якому хотів я виголосити до всіх старшин коротку промову.

Загальне зібрання відбулося в салі українського театрального гуртка, де могло зміститися до тисячі людей. Коли я ввійшов, саля була виповнена вщерть. Були приявні всі полонені табору, між ними анґлійські та француські старшини. Присутні привітали мене й я поздоровивши їх, попросив сідати та пропонував по встановленому порядку в таборі, обібрати голову загального зібрання. Тут сталося для мене цікаве явище: Всі приявні вибрали одноголосно головою зібрання голову української громади пор. Сиротенка. Сиротенко заняв місце на трибуні й проголосив, що дається слово начальникові табору ґен. Зелінському.

Свою промову почав я тим, що представився зібранним. Я сказав: «Панове старшини, ви знаєте про те, що я є російським ґенералом. А всеж таки вам цікаво, що собою являє ваш начальник табору, та які його стремління. (Промову говорив я по російськи). Отже, тому я почуваюся до обовязку познайомити вас коротенько зі своєю біографією і висловити отверто своє «кредо».

Опісля у своїй промові зясував я їм страшне становище в Росії, большевицький переворот і страшні часи, які переживає вся Росія а зокрема Україна. Що серед такого стану годі витягати сьогодні шовіністичні, загонисті кличі «єдино-неділімців». Сьогодні завданням, як українців так і москалів, є кинути всі свої сили на охорону своїх батьківщин від страшного знищення анархістично-комуністичними вандалами. Те завдання лежить теж і на нас, тут полонених старшинах за німецькими дротами. Ми мусимо спрямувати свої сили на те, щоб в якийбудь спосіб дістатися в ряди оборонців загрожених батьківщин, яких одиноким рятунком може бути тільки повне самоозначення національностей, як противага всяким інтернаціоналам. Врешті візвав я старшин, щоб покинули дітвацьке ворогування в таборі, що проявляється у невідповідальних виступах московських націоналістів проти українського національного відродження. Накінець заявив я піднесеним голосом, що я є з походження українець, що моє національне почуття горить свідомо в моїй душі та, що рахую своїм необхідним обовязком вступити в члени української громади.

По тих моїх словах, на салі вибух гураґан оплесків і радісних ентузіястичних окликів: «Слава Україні». На салі запанував такий одушевлений настрій, що його письмом годі представити.

Та моя заява була незвичайно приємною несподіванкою для всіх українців в таборі. Неменшою несподіванкою була вона й для москалів. А всежтаки мушу завважити, що ні одного оклику з боку старшин інших національностей не було. Без сумніву те моє становище для старшин москалів було дуже прикрим розчаруванням. Вони числили на мене, як на російського боєвого ґенерала, одинокого в таборі, що міг своїм авторітетом піднести їх виступи. Гадаю, що таке Їхнє становище, в якому вони мовчанкою приняли мою заяву, було враження по моїх попередніх словах, в яких я підкреслив необхідність, в той катастрофічний час історії, кинути свої сили до боротьби за свою стислу батьківщину, та, що одинока сила в боротьбі проти інтернаціонального марксизму є національне пробудження і боротьба за окремішність всіх народів бувшої російської імперії. А також і те, що я заявив про моє обєктивне становище, як начальника табору.

Загальний збір закінчився. Сиротенко замикаючи збір, запросив всіх приявних в гості на оперету «Запорожець за Дунаєм», яку устроює український таборовий театр.

В таборі життя поплило скоршим темпом. В громаді робили доклади на історичні й військові теми. По мойому вступленні в громаду число членів збільшилося подвійно. На черговому засіданні, після моєї промови на загальному зібранні табору, управа громади пропонувала обняти мені головство. Я заявив, що дуже вдячний за їхню пошану й довіря до мене, але всежтаки я не можу того посту обняти. Перш усього тому, що не маю заслуг перед громадою, а подруге мені, як начальникови табору, незручним є бути головою української громади тоді, коли в таборі є полонені іншої народности. Через те я дуже радо залишаюся звичайним членом громади. Громада всежтаки обібрала мене почесним головою.

Автім я, як військовий фаховець, піддав пропозицію управі громади заложити при громаді український військовий гурток, що працював би над виробленням форм орґанізації будучої української армії, військових статутів, одностроїв, а заразом перевести військове освічення старшин сучасною технікою до підготовки їх для української армії.

Через кілька днів такий гурток заложили й він почав свою роботу. Головою гуртка згодився бути я. До гуртка вступили найбільш активні військові люди, що були по поклинанні вояками. Серед них було кількох молодих старшин, що виявляли собою великі військової здібности. Найбільш удівлявся і виказував військовий талант та замилування до військової штуки молодий кадровий старшина пор. Тиміш Омельченко, родом полтавець. В ньому вже тоді я добачувався майбутньої військової карієри. В тому не помилився я, бо цей молодий патріот виказав ті свої вартості пізнішою працею і заслугами в український армії в час визвольних змагань.

Гурток дійшов своїм числом до 75 членів. До нього запрошувалися навіть і туркестанці, яких дуже радо ми принимали. Праця гуртка була дуже продуктивна. Старшини з малярськими здібностями виробляли навіть проєкти уніформи будучої української армії. В гуртку було багато старшин, що не належали до української громади. Ми свідомо принимали таких «малоросів» до гуртка, які з початку лякалися вступити до громади. Але пізніше цілий гурток заявив одноголосно, що всі хочуть бути членами української громади. Так теж і сталося. Громада на мій (проєкт приняла всіх членів гуртка, що дотепер не були ії членами. Громада через те знову збільшилася. Вона під той час начисляла вже біля триста членів.

Мій духовий стан під той час був надзвичайно добрий і черствий, бо після гнітучого напруження вістками про нещастя в Росії та суворого життя за дротами в Бішовсверда, я опинився в зовсім іншій атмосфері в Ган-Мюндені.

В таборі йшла праця. Він українізувався. Йшла активна підготовка до майбутньої діяльности в Україні, яка вже встановила свою самостійність під назвою Українська Народня Республика. До громади почали приїзджати щораз частіше представники Союзу Визволення України з різними докладами й лєкціями. Між ними найчастіше приїзджав проф. Богдан Лепкий. На ті доклади й лєкції я дуже пильно учащав і кожне слово приймав я душею неофіта, що хотів надробити все те, що стратив.

Праця у військовому гуртку, мої персональні студії над історією і літературою України, вимагали від мене надзвичайного напруження всіх моїх сил. Але життя моє до послідного дня перебування в таборі було переповнене реальним змістом, що викликувало мою життєву енерґію, яка приходила була вже до повного упадку під гнетом кошмарних переживань полону в Бішовсверда. Прийшло моє чудесне переродження, одиноко дякуючи «випадкові» мойого українського походження. Але навіть тоді я не предчував, що мене очікує вневдовзі щастя пережити на яві чудесну казку з тисяча й однієї ночі. Прийшло чудесне визволення з полону по тисяча днях неволі, тяжко пережитих і переведених за колючими дротами.

Наступив 1918 рік. Дня 10. лютня, в пізну ніч, сидів я у своїй кімнаті й зі захопленням читав історію української культури. В кімнату увійшов командант табору та повідомив мене, що завтра о год. 10. рано я мушу виїхати в супроводі одного з німецьких старшин до Берліна — без річей. На моє зацікавлене питання, що є причиною моєї поїздки до Берліна, він зовсім щиро сказав, що не знає. До табору прийшло телєграфічне візвання військового міністра.

По виході команданта з кімнати я остав з своїми думками. В моїй голові зродилося підозріння, що це візвання до військового німецького міністерства є напевно в звязку з моєю намаганою втечею з табору Бішовсверда, де я з своїми людьми робив підкоп впродовж пів року. Той підкоп влада викрила й було в тій справі слідство. Я сподівався, що вслід за тим слідством прийдуть проти мене гострі репресії; хоч слідство не виказало моєї активної участи. Цілу ніч перевів я без сну. Бо чи ж можна заснути тоді, коли є гарячкове напруження думок та плянування якнайкращого виходу з прикрої ситуації?

Рано на другий день виїхав я з Ган-Мюндену разом з німецьким старшиною в напрямі Берліна. Їхав — і час довжився, бо тривожна цікавість, що вимагала швидкого пізнання правди ще більше видовжувала той час, якого потрібно було на переїзд до Берліна. Пізним вечером поїзд з гуркотом вїхав на великий берлінський двірець. На пероні товпилися маси людей. Зпоміж товпи вийшло двох німецьких старшин ґенерального штабу, поздоровили мене й представилися. Були це полковник і сотник ґенерального штабу. Старшини дуже чемно попрохали мене до авта. Їхня чемність і почуття пошани до мене здивували мене й я вже з кращими думками всідав до їхнього авта. За кілька хвилин авто заїхало перед велику гостинницю «Фірстенгоф». Старшини поговорили з портієром і після того служащий запровадив мене до прекрасно устаткованої кімнати з повним комфортом великої гостинниці. Німецькі старшини ще перед моїм відходом до кімнати просили мене, щоб я перебравшися по подорожі, зійшов до їдальні, де вони ждатимуть мене з вечерою…

Зійшов я до їдальні й тут застав при столі з накриттям, двох вище згаданих старшин німецького ґенерального штабу та одного пана в цивільному одягу. Старшини представили мені його, а він сказав мені по українськи:

— Називаюся Роман Смаль-Стоцький. Я є представником С. В. У.

Німецькі старшини попросили нас сідати. Я був дуже радий, що біля мене сидів земляк, який добре володіє німецькою мовою. Знав я француську мову й нею порозумівався з командантом табору, а німецьку мову знав лихо.

Після вечері німецький полковник заявив мені, що мушу завтра на год. 10 рано бути готовим представитися військовому міністрові, куди він мене поведе. Ми розпращалися і я пішов до своєї кімнати, що в світлі елєкричних жарівок блистіла повним контрастом до темних брудних кімнат табору полонених. Заспокоєний гарним прийомом, змучений хвилюванням і дорогою, кинувся я в мягку білу постіль і заснув як дитина.

В 9-тій годині збудив мене кельнер, що приніс снідання. Встав я в бадьорому настрої і коли перед 10-тою зявився полковник, я був готовий до виходу.

Пішли ми пішком до будинку військового міністерства, що був недалеко гостинниці. Запровадили мене в першу чергу до начальника ґенерального штабу полковника (призвища не тямлю). Приняв мене чемно чоловік сухий, високий. На вигляд діловий і рішучий. Уявляв собою типічного німецького старшину ґенерального штабу.

Бесіда наша велася впродовж однієї години. Було це в присутності Смаль-Стоцького, який служив за перекладчика. По розмові на загальні військові теми, начальник ґенерального штабу запитав:

— Чи ви знаєте, що Україна підписала з нами в Бересті Литовському мировий договір, виступаючи як окрема Українська Народня Республика? — Отже одним із пунктів того договору являється зобовязання нашого правительства, з полонених українців у Німеччині створити військові частини з трьома родами зброї. В першу чергу має повстати частина з 6 тисяч козаків з триста старшинами. Та частина має стати ядром української національної армії. Правительство Української Національної Республики при посередництві Української Мирової Делєґації заявилося за тим, щоб ви, пане ґенерале, перебрали формування і провідництво тієї частини. Наш військовий міністер, раніше чим дасть згоду на ту номінацію, хоче познайомитися з вами, а також дістати вашу згоду. Військовий міністер поручив спершу мені переговорити з вами, а після того дістанете авдієнцію у міністра.

Так приблизно зясував мені начальник штабу причину й ціль мойого прибуття до Берліна. Мене це радувало незвичайно, але я опановуючи себе сказав спокійно:

— Я є українець по походженню. Як військова людина, після революції свобідний від присяги в даний мент. Отже без надуми рахую своїм ообовязком вступити в ряди національної армії У. Н. Р..

Начальник ґен. штабу запитав мене, чи я схочу дати йому відповідь на кілька питань. На мою згоду, він запитав:

— Яка опінія склалася у вас за час війни й полону, а) про німецький нарід, б) німецьку армію і її ґен. штаб?

— Чи український нарід, після вашої думки, має дані на створення самостійної держави?

— І врешті, як ви думаєте зорґанізувати адміністративно й тактично доручену вам частину українського війська?

На те все я відповів:

— Відношуся з повного повагою до німецького народу, що знайшов в собі тільки патріотизму й спаяности, що зумів майже одинокий станути проти цілого світа. Німецька армія свою вартість виказала у всіх боях, а в тому є заслуга добре зорґанізованого штабу. Так, український нарід має всі дані на створення самостійної держави, якщо дасться йому зразу зорґанізувати реґулярну армію. А в це я вірю. Орґанізацію порученої мені частини постараюся зорґанізувати на зразок німецький, користуючися вашою допомою.

Начальник ґен. штабу виявив своє вдоволення з моїх відповідей, попросив мене хвилину задержатися в його ґабінеті, а сам пішов докласти міністрові. За якийсь час вернув і покликав мене до військового міністра.

Військовий міністер, ґен. фон Штейн, стрінув мене дуже ввічливо у свойому дуже обширному ґабінеті з обстановкою, підходящою його постаті високого-імпозантного, вже старшого ґенерала. Привітавшися, міністер, правдоподібно для провірки докладу начальника штабу, подав мені коротко ті самі три питання, які давав мені тамтой. Після короткої розмови міністер зі задоволенням сказав:

— Я дуже радо даю свою згоду на призначення вас начальником дивізії, яку мається формувати з полонених українців у наших таборах.

На закінчення авдієнції заявив мені міністер, що на формування, мундурування й уоруження дістаю речинець тільки двох тижнів. Причина такого короткого речинця є та, що того вимагає правительство У. Н. Р., загрожене під той час большевицькими бандами, що під проводом Муравйова йдуть на Україну.

Від міністра повернув я відразу до начальника ґен. штабу. Він ждав вже мене, щоб почати спільну працю підготовки постачання для орґанізації частини. Сіли ми при столі заставленому телефонами. Перед ним стояв кусень паперу. От тут я був захоплений технікою, орґанізацією і дисципліною нім. армії. В російській армії, коли орґанізував я одну звичайну батерію, скільки потребував я на це енерґії і часу! Скільки стосів паперу треба було в різних звітах та письмах списувати! А тут ціла дивізія — і все йшло, як в годиннику, без зайвих писанин та формальноостей.

На запит, який однострій бажаю я мати для дивізії, я відповів: національні жупани зі синього сукна. Зразок уніформи маємо в Ган-Мюнден в українській громаді, випрацьований військовим гуртком. Начальник ґен. штабу викликав в телєфон головного інтенданта й передав наказ приготовити до двох тижнів уніформу для 6 тисяч воєнно полонених українських козаків. Зробив записку на папері й узявши слухавку другого телєфону, спитав мене, яке узброєння. Я відповів, що найкраще було б мати рушниці російського зразку з такими ж і набоями. (Під той час німці мали масу російської зброї захопленої разом з полоненими.) Мою пропозицію начальник ґен. штабу передав начальникові уоруження. На кінець сказав він, що гармати й коні одержимо по прибутті на означене місце.

По скінченні тих всіх справ виїхав я з Берліна до Ган-Мюнден, щоб переводити орґанізацію людського матеріялу. Табор застав я в стані очікування і неописаного хвилювання. Причина моєї поїздки до Берліна була вже тут відома. Довідалися вони з телєґрами, присланої на мою адресу від Центральної Ради за підписом Мирової Делєґації.

Телєґрама звучала:

Дойчлянд, Ган-Мюнден, — Ґефанґененляґер, ґен. Віктор Зелінський.

«На Україну найшов навал большевицьких банд, які вбивають населення і грабують країну. На захист загроженої батьківщини збройною силою закликаємо від імені Української Центральної Ради всіх старшин і козаків, що походять з України, вступити в ряди Української Армії».

Від імені Центральної Ради У. Н. Р. 

Мирова Делєґація. 


Та телєґрама мала для мене величезне значення. Перше за все під оглядом правного принимання справи. Бо до мене звернувся не тільки німецький уряд, але таки свій власний уряд. Врешті та телєґрама поставила передо мною різко справу моєї діяльності. Я перестав з тією хвилиною бути відірваною самітною частинкою, а входив в могутю машину українського державного будівництва.

До мене заходили старшини української громади й розпитували про вислід моєї поїздки до Берліна. Я їм сказав, що призначаю загальне зібрання всього табору. На зібранні про ті справи буду говорити.

Зібрання відбулося на другий день. До знаної вже театральної салі зібрався цілий табор. Я в кількох словах подав свої розмови з німцями. Зясував їм умови Берестейського Миру, у висліді якого признається орґанізацію військової частини з полонених українців в числі 6 тисяч козаків і триста старшин. Про ті справи табор довідався з телєґрами. — Отже, — сказав я — рахую цей заклик приказом України. Бо вона, підписуючи Берестейський Мир, виступила як окрема держава, й як така вимагає від своїх горожан обовязків. Ті обовязки я виконую і принимаю на себе завдання творити українські військові частини до боротьби з наїзником за сповнення четвертого Універсалу, за Самостійну Незалежну Українську Державу. Таким чином, панове старшини, я складаю свій уряд начальника табору й проголошую себе, згідно з приказом У. Н. Р., старшиною української армії, як начальник першої кадрової добровольчої дивізії, зорґанізованої з полонених українців, в Німеччині. На кінець я звернувся до старшин-українців, щоб помогли мені в тому ділі. Українська громада мусить зорґанізувати мобілізаційну комісію, що розглядала б військові формулярі поодиноких старшин та принимала їх до формованої дивізії. Рішення громади я розгляну й затверджу.

По розвязанню зібрання пішов я до своєї кімнати і почав виготовляти плян орґанізації козацтва. Я знав, що з тим буде легше, як зі старшинами. Бо козаки були гарно зорґанізовані по своїх таборах. Вони були національно більше свідомі, як старшини. Тому я вірив, що козаки скорше відгукнуться на мій заклик вступати до дивізії, як старшини.

Того ж дня по зібранню звернувся я до козацьких таборів в Раштаті, Зальцведель і Вецлярі. В кожному таборі закликав я до телєфону козака, що був головою громади. Прочитував телєґраму Мирової Делєґації і повідомляв їх, що формується дивізія з полонених українців старшин і козаків, якої начальником призначено мене. І я як такий пропоную зібрати всіх козаків, оголосити ту телєґраму й закликати їх до орґанізації військової частини. Рішення зібрання подати мені по телєфону. Від кожнього голови громади була одна відповідь: «Слухаю, пане ґенерале!»

На другий день дістав я відповідь від усіх таборів. Всі козаки одноголосно рішили вступати в українські військові частини, щоб йти до боротьби за визволення батьківщини. А що в усіх таборах разом було понад 100 тисяч козаків, то я приказав з кожнього табору взяти тільки по дві тисячі козаків, щоб було всіх 6 тис.

За пару днів комісія громади в Ган-Мюндені представила мені спис старшин, що бажають вступити до української армії. Я переглянув службові формулярі й призначив після їхнього стажу та національної свідомости на відповідні посади — командирів полків, куренів, сотень, чет та свій штаб дивізії.

В штаб дивізії я обібрав найсвідоміших молодих старшин, яких завважив підчас моєї праці в громаді. Начальником штабу став полковник Янів, персональним адютантом Ростислав Кутітонський. До штабу увійшли: Сиротенко, Крушинський, Т. Омельченко… Командирами полків були призначені: Пухтаєвич, М. Чехівський, Малохатка, Блоха… Все це були видатні старшини й ідейні українці.

Згадаю ще про цікаве явище, яке існувало серед старшин. Ще до видання мною наказу про старшинські призначення, коли я переглядав списки старшин, до мене ніччю заходили деякі старшини й просили, щоб їх викреслити зі списків. Коли я питав, звідкіля таке їхнє рішення, то відповідали, що по таборі ходять чутки, мовляв, все те друга Корніловщина.

А на другий день знову приходили, перепрошуючи мене за свою необачність та недовіря, просили мене, щоб їх таки втягнути в списки орґанізованої української дивізії. Я догадувався, що їх всі непорозуміння і брак довіря до нашої справи, викликували старшини-москалі, що кривим оком дивилися на орґанізацію українських частин, які мали йти на охорону й зміцнення влади Самостійної Української Держави. Вони ж, як завзяті «єдино-неділімці» не могли навіть через думку припустити імя Україна, а тим більше — українські збройні сили! Через те вони старалися різними методами перешкаджати в орґанізуванню української військової частини. Більшість старшин українців не звертала уваги на різні татарські вісти, що їх пускали московські старшини, але були такі, що вірили москалям і вагалися в рішенню вступити в українську дивізію. Деякі з них остаточно рішилися і вступили та пізніше були добрими українськими старшинами. Але були й такі, що воліли остати в таборі.

Згодом видав я наказ по дивізії і старшини з тією хвилиною станули українськими жовнірами. Після того настав момент висилки старшин до козаків по таборах. Старшини хвилювалися. Старшини були поділені по полкам і відповідно до того розїзджалися до відповідних таборів. Перший і третий полк формувалися в таборі в Раштат. У Зальцведелі формувався другий полк, а у Вецлярі четвертий полк.

При пращанні повчив я старшин, щоб вони, коли прийшло б до непорозумінь в таборах, не входили в ніякі суперечки. Про кожну справу мусять мене негайно повідомити телєфонічно.

Штаб дивізії залишився зі мною в Ган-Мюндені.

Висилаючи старшин до таборів, я безсумніву сподівався, що старшинам там легко не прийдеться і що до тертя в таборах прийти може. Я знав, що козаки виховалися в таборах по українських громадах, що стояли на демократичних принціпах. Я сподівався, що на козаків мусіла вплинути теж і революція в Росії, як теж повстання Української Держави. Через те, я предбачав, що козаки старшин приймуть з недовірям, тим більше, що козак звик уважати кожного російського старшину за москаля. До мене, як показалося, козаки віднеслися з довірям, а то тому, що по телєґрамі Українського Уряду, я був призначений на орґанізатора української військової частини. А Український Уряд козаки безумовно визнавали й до нього відносилися з пошаною.

Мої сподівання справдилися. Нетерпеливо очікував я відповіди з таборів. І вони швидко прийшли.

На другий день по відїзді старшин з табору, покликано мене до телєфону, де я одержав звідомлення від старшин зі всіх таборів. Звідомлення всіх було майже однакове:

Старшини приїхали до таборів. Тут приняли їх управи українських громад. Вони скликали загальний збір козаків табору, на якому кожний старшина мусів виголосити промову зі своїм політичним кредо. І ось, що з того вийшло! Всіх командантів полків мною призначених, козаки скинули, а призначили нових командантів із прапорщиків, що мали вищу освіту й вміли добре говорити. Були це переважно адвокати, що зуміли перед козаками краснорічиво заявитися українськими свідомими патріотами.

Козаки, що під ту пору були краще освідомлені від наших старшин, усували тих з них, які в промовах не вміли виказати того національного запалу, що в той час горів серед козацтва. Вони усували їх, як національно «непевний» елємент. Бо козакам під ту пору була більше міродайна національна свідомість і очевидний український патріотизм, чим фахова вартість тих старшин. В деяких випадках козаки мали рацію. Але було й таке, що фахово гарний старшина й національно-свідомий український патріот — не вмів промовляти, тільки приказувати. Таких козаки призначували на низчі становища, бо вони не вміли демократично вихованим козакам подобатися.

Вістка про таке поступування козаків мене налякала. Цей випадок виявляв собою цілковите нарушення дисципліни — невиконання наказу начальника дивізії. Я сподівався, що таке поступування козаків ворожо наставить німців до орґанізації української частини. Так теж і сталося. Німці довідалися про ту справу й мене повідомили, що така дивізія буде непевною з військового боку. Отже радили мені цю справу залишити.

Я зрозумів вагу хвилини. Не міг я допустити в ніякому разі до негативного рішення німецького командування. Отже за всяку ціну рішився я рятувати справу. Тимбільше, що відчував правильність постави козаків з пункту їх національного почуття. Я знав, що це прекрасний матеріял на добровольчу дивізію. І тому я по надумі телєфонічно повідомив усіх старшин, що були в козацьких таборах, щоб вони покорилися волі козацтва. Ті старшини, що не дістали від козаків якогось старшинського призначення — мусять зголоситися до дивізії простими козаками.

Мій наказ старшини виконали, зголосилися в поодиноких таборах на простих козаків до дивізії. Цей факт надзвичайно вплинув на козацтво, викликуючи підйом духа. Козаки зрозуміли, що старшини прийшли до них не з інших мотивів, як тільки з тих, щоб станути в обороні нашого спільного добра — нашої Батьківщини. Таким чином мою дивізію зєднувала не формальна дисципліна, а ідея, що дає найкращу запоруку відданости справі, для якої ця дивізія формувалася. Як пізніше виявилося, це моє рішення піднесло мій авторитет серед козацтва, яке зрозуміло, що ціллю формування дивізії є вищі завдання а не особисті амбіції начальника тієї дивізії.

В таборах заспокоїлося. Прийшло формування. Вибрано дві тисячі козаків в кожному таборі. Санітарні перегляди робили німецькі лікарі. А що вони мали з кого вибирати, то до дивізії призначували найздоровших козаків. До таборів прийшли готові уніформи для дивізії. Уніформа була така, яку запроєктував військовий гурток в Ган-Мюндені — сині жупани. Звідси пішла назва для дивізії — Синьо-жупанники.

З кінцем двох тижнів, призначених на формування дивізії, прийшла до таборів зброя для козаків. Однак тут знову прийшла для мене непередбачена перешкода. З двох таборів (Раштат і Зальцведель) я дістав телєфонічне повідомлення, що козаки не хочуть приняти зброї. Вони заявили, що не знають, проти кого буде ця зброя звернена. Зброю приймуть вони щойно на території України.

Один табор Вецляр зброю приняв.

Вісти про неприняття козаками зброї мене застановили. Я зрозумів, як далеко козаки були освідомленні. Вони ж могли взяти зброю, щоб тільки видістатися з неволі. Ні, вони того не хотіли. Бо вони бажали воювати за Україну, а не за інтереси німців, що хитро могли втягнути козаків на якусь власну ціль. Козаки були свідомі того, що німці можуть мати й найкращі тенденції у відношенню до української справи, абе краще бути запевненим у свойому становищі й через те зброї не приняли.

Мої симпатії були по стороні козаків, бо я розумів, що вони руководяться тут тільки ідейними мотивами. Я приняв рішення і видав наказ, що зброя піде в ешелонах за частинами, а той табор, що зброю приняв, зложить її. Козакам зброю видасться аж в Україні.

Врешті прийшло повідомлення від німецького міністерства війни, щоб дивізія перейшла негайно в Україну. А штаб дивізії разом зі мною має явитися в Берліні в міністерстві війни.

Прийшов день 18 лютня 1918. р. Це був найкращий день в мойому житті. Тут прийшло остаточне визволення мене з неволі й поворот в ряди української нації.

Щиро-сердечно пращався я з табором. Хто не вступив до синьої дивізії, прохали мене, щоб я їх викликав в Україну, коли там справа буде стояти твердо. Це були переважно менше сильні характери, які ждали на те, чия візьме.

Двом старшинам: капітанам Мойсеєнкови й Яворському поручив я продовжувати в таборі працю української громади. Набирати українських старшин, щоб вони були готові до вступу в українську армію, коли я їх покличу.

На стацію виїхав я зі штабом на фаєтонах. Того ж дня прибули ми до Берліна. На двірці стрінули нас старшини німецького ґенерального штабу, які завезли нас автами до готелю. Німецькі старшини повідомили мене, що я маю явитися на другий день у військового міністра.

На другий день о 12. год. в полудне прибув я на авдієнцію до військового міністра. Міністер приняв мене надзвичайно привітно й заявив, що орґанізація дивізії пройшла надзвичайно успішно. На мою заввагу, що в тому заслуга його та його штабу, міністер відповів:

— Мусите знати, пане ґенерале, що справа формування дивізії з полонених висіла вже на волоску. Причиною того була звісна постава козаків у відношенню до наказів, що є доказом їх нездисциплінованости. І тільки завдяки вашій тактовній політиці справа далася наладнати. Вірю, що свою частину приведете в Україну в дисципліні й порядку.

Розмова з міністром фон Штайном протягнулася досить довго. Говорили ми на різні теми. А на кінець розмови, жартуючи сказав мені міністер от що:

— Знаєте, пане ґенерале, в 1916 році приїхали до Німеччини з Росії три жінки в одягу сестер жалібниць. Їх вислала цариця, щоб вони відвідали табори полонених. Були це — жінка ґенерала Самсонова, жінка ґен. Клюєва й жінка бувшого виленського ґен. ґуб. баронеса Вревская. Ті жінки відвідали мене в міністерстві й в розмові баронеса Вревская звернулася до мене з докором: «Що то ви німці видумали якусь Україну. Ви все щось винайдете». Це було, пане ґенерале в 1916. році, а цікаво було б, що тепер сказала б та пані баронеса, коли б побачила повстання України та її збройні сили, а врешті поміч Німеччини у формуванні українських військових частин з полонених у Німеччині? — закінчив міністер.

Те все міністер фон Штейн висказав, жартуючи іронічно з вузьких поглядів пані баронеси, що, будьщобудь інтеліґентна освічена жінка, а так неграмотно висказувалася про ту Україну, яка має за собою тисячлітню історію і велику культуру. Українського народу, як такого, не могли навіть винайти німці, про яких серед темного народу в Росії ходила чутка, що вони видумали малпу. Видно та пані баронеса була під впливом тих людей.

На закінчення авдієнції попросив мене міністер, щоб я приняв участь разом зі своїм штабом в спільному обіді устроєному міністерством в честь українського війська. Обід мав відбутися в кімнатах ґенерального штабу при участи більшого числа німецьких старшин.

В означену годину прибув я і мій штаб на згаданий обід. Нас привитав міністер фон Штайн, як господар хати й попросив хвилину пождати, бо він виготовив для мене несподіванку. По кількох хвилинах на салю увійшло трьох людей у цивільному вбранні. Їх привітав війсковий міністер і привів до мене. Познайомив нас кажучи: «Ось пане ґенерале ваші міністри, а це панове — ваш ґенерал».

То була перша моя зустріч з державними мужами України — моєї Батьківщини. Ми сердечно привіталися, обнялися і поцілувалися. Це були панови М. Левитський, Севрюк і Остапенко (?). Левитський і Севрюк були членами української Мирової Делєґації в Бересті.

Обід почався промовами. Військовий міністер поздоровив зорґанізування першої української дивізії. Висловивши своє побажання, щоб та частина успішно боролася за незалежність України, та щоб вона була завязком творення могутньої збройної сили в Україні. Зокрема він звернувся до мене, як до начальника тієї дивізії. Короткою промовою подякував я міністрові, німецькому ґенеральному штабові й Німеччині за їхнє прихильне становище до України та поміч в зорґанізуванню української військової частини. По тих промовах піднісся Левитський, що у своїй довшій, гарній, палкій промові висловив той стан України, який вона мусить зносити під сучасну пору в боротьбі проти червоних банд. Промова Левитського була висказана з так гарячим почуттям відданства, що вона зворушила мене й моїх старшин та навіть викликала в деяких сльози на очах. Це говорив представник України, що прибув з її серця, з золотоверхого Києва, про який ми гарячо мріяли. Промова його розворушила наші серця і вливала в наші душі гаряче почуття чину. Він на кінець промови звернувся до нас українців зі зазивом, щоб ми приспішили свої кроки у творенні військової сили та йшли на рідну землю, яка нас кличе. Я зворушено відповів словами нашого гимну, що ми готові душу й тіло покласти для нашої Батьківщини, закінчуючи тоастом: Слава Україні!

По обіді військовий міністер попросив нас на балькон і тут зроблено спільну знимку. При пращанні фон Штейн сказав мені, що ешелони з нашими вояками виїхали в напрямі Ковля, де є перший пункт українських земель, які під сучасну пору знаходилися під окупацією Німеччини. А я мушу спершу поїхати до Берестя, щоб там побачитися з командантом східнього німецького фронту ґен. фон Гофманом. Там навяжу контакт з ґенеральним штабом східнього фронту в ціли спільної акції проти большевиків.

Вечером того ж дня покинув я Берлін. Мій штаб поїхав до Ковля, а я до Берестя Литовського. Зі мною їхав старшина німецького ґенерального штабу.

До Берестя їхав я продовж півтора доби. Думаю, ґен. фон Гофман був повідомлений про мій приїзд. На станції ждав на мене старшина ґенерального штабу східнього фронту. Він відвіз мене до фортеці в Бересті (бо місто Бересть було зруйноване). Тут була призначена для мене кімната. Це був ранок. Старшина попросив мене, щоб я на год. 1-ту був готовий на авдієнцію до ґенерала Гофмана. По мене приїхало авто й я заїхав до головної квартири ґен. фон Гофмана.