Скарби віків (збірка)/«Вічний жид»
| Скарби віків «Вічний жид» |
Гад Звіринецький ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
„Він ходить в світі і тепер
І зветься вічний Аґасвер“…
П. Гай.
Осінній ранок такий чудовий! Сонце тільки-що викотилося з-за обрію, як пишні береги старого Смотрича так і позолотилися. Серед затишних Камянецьких садів гордо підносяться до неба гострі шпилі костьолів, понуро, наче сонні велетні, стоять башти старої турецької кріпости, байдуже позираючи в пустельні поля своїми грізними бійницями. Зарослі зеленим мохом сірі мури, здавалося, марили своїм богатим минулим і згадували лицарські діла славного Дорошенка і веселі бенкети турецького султана Магомета IV-го, що були тут тоді, як в останнє всміхалась нам воля широка і як в останнє пригнітило нас важке ярмо московське… Минули віки з того часу, як „знеміг славний Дорошенко“, а память про його болючі вчинки свято бережуть не тільки одні старі мури, але й сама душа народня згадує його в своїй скорботній думі-пісні, в своїх переказах сумних…
Колись розваляться башти, розсиплються мури, впаде стрункий турецький мінарет з магометанським півмісяцем і католицькою мадонною на горі, що зараз так пишаються над Камянцем, а дума-пісна буде бриніти про волю, сумний переказ про минуле й сучасне безталання, звучатиме надійним майбутнім, якого ніякій ворог не зможе ярмом пригнітити…
Йдучи через „Турецький“ міст, який сполучає старе місто з Турецькою кріпостю, я мимоволі замилувався лагідною красою високих, зарослих густими чагарниками, скелястих берегів Смотрича. Серед низки стареньких будиночків, що притулилися в злотних садах, висувалися сумні стіни, знищеного тепер великого будинку гарему якогось турецького представника при Дорошенкові. Глянув у низ, а там вода кипить… кипить, аж грає… Біжить між камінням і падає в глибоку прірву, ту саму прірву, в яку самохитно кинувся один січовий стрілець… і згадалося мені, як про це в свій час говорили люди. Казали, що він надто багато пережив військових лихоліть і, нарешті, сам наклав на себе руки, зоставивши записку про те, що „при сучасних умовинах життя, — боротися не варто“… Співчуваюче казали: „Такий переконаний, а так безславно згинув“… — Як легко казати оте „безславно!“ — думав я про себе, — але як важко зрозуміти, що є славне, а що безславне!… Чи не було це найсильніщим протестом щирої стрілецької душі проти того многовластя і „междуусобныя брани“, що така властива нам вік віків?… Ще питання, чи гинув славно колишній козак Дорошенка, йдучи проти Самойловича і допомогаючи своїм „союзникам“ будувати оці гареми, як є питанням і наша сучасна боротьба, оперта на чужих силах. Стрілець той згинув сам собою, бо був таким, як є весь народ український. — О, дайте йому тільки змогу одностайно встати, не розбивайте його єдности і він сам спроможеться на все!…“
Думаючи так, я вийняв з кешені олівця й записника і механічно став замальовувати контури башт Турецької твердині. В той час, як вся моя увага скупчилася на верху одної башти, яка нагадувала собою татарську шапку, коло мене почувся старечий голос. Я озирнувся назад і побачив дідка, з гладенько виголеною бородою й коротко підстриженими вусами. Маленькі сірі очі пронизливо й цікаво зазирали в мій записник, наче чогось шукали там. Заховуючи своє неприємне вражіння, я сховав записника в кешеню і спитався:
— Чого вам треба, діду?
Він ніяково заморгав своїми сірими очами і відповів:
— Нічого… Блукаю собі, як і ви…
— Дивно! — сказав я про себе. — Звідки вам відомо це?…
— Видно по вас! — заговорив дідок. — Ви нетутешній?…
— Ні! — відповів я. — Я недавно прийшов сюди.
— Може ви той… звідти?… — кивнув він головою в бік міста, де містилися наші уряди: Директорія і Диктатор.
— А що? — відповів я йому питанням.
— Нічого! Ладу не видно ніякого… — сказав він, зітхаючи.
— Зараз, діду, боротьба йде, а лад потім буде…
— Чи не такий, як був за Дорошенка?
— Чого ви так думаєте? — спитав я, вражений його словами, з яких було видно, що цей дідок дещо знав.
— А так! По всьому видно!… — сказав він замислено. — Така вже доля наша, що мусимо терпіти того Жида…
— Якого Жида? — здивувався я.
— Вічного!… — відповів він. — Того самого, який відштовхнув Христа від свого порога, коли Він ішов з хрестом на Голгофту…— А звідки ви знаєте це все? — спитав я його.
— Бачите, відповів він, — чув я про це ще від старого ксьондза з вірменського костьола, а зараз уже навіть прості люди говорять…
— Що саме?
— Та все про того Вічного Жида, який начебто знаходиться зараз десь у Камянці. Місцеві Жиди бачили його в Судний День на цьому мості, як він стояв і дивився в воду, а дехто з мужиків бачив його під тією баштою, що ви замальовували, — як він сидів і плакав…
— Чи не моглиб ви росказати мені про це докладніще? — запитався я його.
— Чому ні? Тільки тут незручно. Може-б ми пішли до тієї самої башти і присіли-б там трохи?…
Міцні й кремезні стіни башти запліснявіли й зацвіли, а навколо неї розрісся густий спорич та чортополох, між яким валялося каміння, що повипадало зі старих мурів, які вже починали валитися. Видно, що ці мури тут повстали далеко ранійше, ніж турецькі башти, а тому й не сила їх була стояти так міцно, як стоять башти.
Знайшли вигідне місце і присіли. Дід пошпортався в кешені, вийняв величезну рогову табакерку, понюхав з неї трохи, якось чудно відкашлявся і зачав оповідати…
„Літ тому сорок минуло, як росказував мені старий ксьондз казку про Аґасвера. Той Аґасвер був звичайним собі слюсарем і жив в Єрусалимі в той час, коли проповідував Христос. Мав він чималу сімю, а через те богато мусів працювати і дуже бідував. Після того, як Христос урочисто в'їхав у Єрусалим і між народом стали розходитися чутки про те, що він визволить народ із римської неволі і стане жидівським царем, то Аґасвер подумав, що в нього є гроші і пішов просити богатої милостині. Шукав він Христа скрізь і всюди, але ніяк не міг знайти його, а коли знайшов і росповів йому про свою біду, то він відіслав його до Юди, щоб той дав йому дещо із спільної скарбниці. Юда не тільки що не дав нічого, як казав Христос, а ще вилаяв його добре і прогнав від себе. Запеклося серце в Аґасвера. Мовчки пішов собі до дому і навіть своїм рідним не сказав нічого. Скоро після того, Юда зрадив і продав самого Христа. Жидівські богатії з римською військовою старшиною засудили його на смерть, яко страшного бунтовщика, що повставав проти цісаря. Як вели його на Голгофту роспинати, то заставили самому для себе хреста нести. Йшли якраз тією вулицею, на якій жив Аґасвер і сталося так, що Христос, знесилений великими муками, стомився і прихилився до одвірка Аґасверової хати. Аґасвер стояв собі на порозі і з усмішкою дивився на се, як ведуть на місце кари Того, кому ще не так давно встеляли квітами дорогу. Побачивши, що Христос прихилився до одвірка, Аґасвер штовхнув його ногою і сказав: „Иди скорше туди, куда Тобі призначено!“ Христос встав, підняв свого хреста на плечі і сказав. „Я йду, але тепер і ти з свого порогу мусиш іти і ходитимеш скрізь і всюди по широкому світу, де лиш будуть твої родимці, а по твоїх слідах буде ходити горе й смута, які скрашатимуть твоє життя слізми й кровю та вічними прокльонами. І нігде ти не знайдеш собі спокою, бо кривда заподіяна тобі Юдою, буде єдиним твоїм оправданням в День Суда!“… І тільки Він пішов далі, як Аґасвер пішов і собі слідом за Ним. Як роспинали Христа, то він знаходився серед юрби й прислухався, що говорили про Страдника, А тоді, коли Христос умер і зробилася страшна тьма, Аґасвер злякано побіг у гори і блукав там цілих 40 літ, аж заким римське військо не зруйнувало й самого Єрусалиму. Тоді він прийшов до Вірменії і був там аж до того часу, заким туди не прийшла христіянська віра. Коли-ж христіянська віра розповсюдилася по всій Вірменії, Аґасвер пристав до одної купецької каравани, що йшла з Вірменії на Україну, і прибився з нею до Камянця. Тут христіянська віра була також у силі, але за те жило чимало його родимців серед яких йому стало начеб-то трохи лекше. Сподобався йому Камянець і жив би він тут довше, як би не те лихо, яке він приніс із собою. Скоро він з'явився тут, як розпочався великий голод, а потім страшний помірок і ніхто не міг знати, за що така кара, аж заким один чернець не сказав, що в місті знаходиться Вічний Жид, який і є винуватцем усього нещастя і якого можна вигнати тільки проклонами на його голову. Стали проклинати і він мусів піти. Але де він тільки з'являвся, як зараз-же приходило лихоліття, люди зачинали проклинати і він ішов далі. Блукаючи так по світу і не знаходячи собі місця, він пробував вернутися назад до Єрусалиму і декілька раз заходив до Камянця. Найдовше крутився він тут в 16-му віці, починаючи від 1648 р., як роспочалась Хмельниччина, і аж до 1675 р., коли все скінчилося великою руїною. Тоді він був не тільки в одному Камянці, але й ходив по всій Україні. Далі він став зявлятись тут майже кождого віку, не дотягаючи повної сотні літ. Був він у 1768 р., як було велике гайдамацьке повстання; був і в 1831 році, як вибухло польське повстання; ну а тепер, як почалась Революція, він знову зявився… Бачило його багато людей, як він по ночах блукає по місту, або сидить коло цеї башти і гірко плаче… Як собі знаєте, а скажу вам просто, що не тільки скоро ще ладу не буле ніякого, а навпаки, — прийде така година, коли свої своїх не будуть признавати, батько заріже сина, а денька скатує матір. Не на добро з'явився він сюди. О, буде велике горе, як що в свій час не виженуть його!…
Сонце піднялося над обрієм і в його промінях густо снувалися білі нитки „бабиного літа“, яке дивовижною пряжею стелилося по кущах чортополоху й чеплялося за наші капелюхи. Дідусь зловив одну таку павутину на своїм коліні, глянув на сонце і враз підвівся.
— Куди ви? — спитався я його. — Ви-ж, здається, ще не скінчили?
— Ні, я все сказав! — відповів він. — А мені пора вже до костьола Скоро служба Божа почнеться. Я-ж орґаніста!
— Дивно мені! — промовив я. — Виходить так, що ви Поляк і цікавитесь Україною!…
Він так і спалахнув:
— Вибачайте! Я зовсім не Поляк, а Українець і споконвіку уніят! Мій дід і батько були тут уніятськими священниками до 1875 р., але як прийшли православні і насильно затягли всіх уніятів до себе, то я при католицькому костьолі заховався і живу далі.
— Скільки-ж вам літ? — спитав я.
— В день святого Миколая 65-ть буде. Старий вже я і самотній… Стільки й радости, що той орґан…
— Ви любите музику?
— Я все, що гарне для душі люблю… Люблю пісні, казки всякі.
— Наприклад?
— Як от вам росповів!…
— Так це казка?
— А хто його знає?… Для того, хто вірує в Бога, може бути правдою…— А скажіть мені, який той Жид собою? — спитав я його.
— Кажуть, що він високий, горбатий, лисий, з довгим закарлюченим носом, з широкою білою бородою, ходить без шапки, в подертому халаті і в постолах на босу ногу…
— Це цікаво… — промовив я, виймаючи з кишені записника.
— Ви хочете це все записати? — запитався він мене.
— Так! — сказав я.
— Ото було-б добре, щоб ви не тільки записали це для себе, але й иншим переказали, що чули! Хто знає, може й справді між нами крутиться той Вічний Жид і не дає нам спокою?!…
— Гаразд, гаразд! — сказав я. — Життя є життям, а казка — казкою… Звичайна річ, що роскажу!…
— Ой, буде ще таке життя, що й правнуки згадуватимуть! — промовив він, кланяючись мені.
Я встав і подякував йому за казку. Він мовчки подивився на мене своїми пронизливими очами і тихо подався в місто, звідки широкими хвилями пливли звуки ранішних недільних дзвонів.
…Через якийсь час на нас несподівано насунули вороги і ми залишили своє пристановисько. Довгими сірими валками тягнулися в бік малого міста Дунаєвець і ніхто з нас не знав — де станемо й відпочинемо. Гнані не стільки ворогом, скільки власним розбратом, ми дали волю своїй сваволі, наче в ній був ратунок наш…
Виїзджаючи з міста, я побачив над дорогою високого, горбатого, лисого, з білою широкою бородою, в обдертому халаті і в якіхось капцях старого Жида, який дивився на нас і чогось плакав.— Чого ви плачете? — спитав я з воза.
Він повернувся в мій бік, склав навхрест на грудях кістляві й худі руки і швидко-швидко зашварґотав щось по старожидівському.
В той час до нього підбігла молода жідівка і сказала:
— Годі, годі! Ходім!
— Що з ним? — спитався я жидівки.
— Це він так після погрому… Був колись побожним цадиком в Умані і мав свою сімю… Зараз нікого не має і так собі по світу ходить… — відповіла Жидівка.
— А ви його родичка, чи що? — спитався я її.
— Ні, він чужий, алеж ми Жиди і своїх не цураємся! — сказала вона і, взявши його за руку, потягла в брудний і смердючий провулок.
Я їхав далі і, їдучи, думав про те, яка саме ріжниця між справжним життям і містичною лєґендою? Чи не є цей Жид тим самим Аґасвером, що своїм безмежним горем збільшує наше безталання?…
|
1921 р. травень. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|