Скарби віків (збірка)/Бог Чорних Клобуків
| ◀ Гад Звіринецький | Скарби віків Бог Чорних Клобуків |
Палієва шабля ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Я і отець Методій, старенький священик сільської церкви, сиділи на затишнім ґаночку його невеличкого деревляного домочка й зачаровано слухали солов'йових пісень.
— І скільки їх і як вони співають! — замислено говорив о. Методій. — І то що року так… як дзвіночки дзвонять, аж заливаються…
І дійсно! В цьому затишному полтавському селі солов'ї співали якось особливо гарно, як нігде на Вкраїні. — Недаремно-ж називалося воно Веселим Гаєм. — Слухаючи музичного передзвону солов'йових голосів, я згадував своє минуле, яке в глибині душі відкликалось словами поета:
„О, роки! Зеленії роки!
Заквітчані майськії дні —
Верніться на простір широкий,
Верніте минуле мені!…“
Але, замість минулого, раптово вирвався звідкись голос пастуха, який гнав до села череду. — „Гей, ну-ну!“ — чулося раз за разом десь на запиленій дорозі і воно само собою лізло в мізок, ворушило думки про те життя, що гомоніло за огорожею затишної плебанії.
— От, гукає, так гукає! — сказав зненацька о. Методій. — Як камінням у світ білий кидає!…— А так! — промовив я. — Кричить здорово…
— Слухайте-но, слухайте! — заговорив знову о. Методій — Як сміливо й широко лунає його голос! Зауважте тільки, що так гукають лише на Полтавщині. Візьміть, от, для прикладу Галичину, або Волинь, так там зовсім не те… Галицьке „віста“ звучить якось жалібно, від чого плакати й сердитись хочеться, а волинське „гуйта“ — злодійський оклик нагадує…
— Цікаво… Через що-ж воно так?…
— А вже через те тільки, що ті оклики запожичені з чужих мов і від чужих людей, а цей оклик споконвічний, свій, від самого ґрунту повстав…
— Як так? — зчудувався я.
— А, так! Ще від Чорних Клобуків зістався, як вони жили тут колись…
— Яких таких Клобуків? Перший раз чую!
— Дуже шкода, що перший раз чуєте! — співчуючим голосом сказав він до мене. — Жили вони тут ще тоді, як не було на світі й Київської держави. Жили й господарювали тут, як і всі инші народи, що мешкали на Українських землях — Берендеї, Черкаси, Печеніги та Половці…
— Еге, отче, так ви мусите історію добре знати?! — сказав я навмисно, щоби заохотити його до цікавої розмови, бо сказати по правді, його натяки про таємниче походження голосного оклику зацікавили мене не на жарт. Прислухаючись до голосу пастуха, я переконувався в тому, що й справді він звучить якось особливо чудно.
Отець Методій блиснув по юнацькому старечими очами і заговорив:
— Один учений археольоґ, на підставі своїх довголітніх дослідів, якось показував у наших „Епархіяльних Віпомостях“, що в жилах сучасних Полтавців стільки-ж крови Половецької та Черкаської, як і Української… Однаково, це не було б таким цікавим, як би так не було тут одної цікавої казки про одного лицаря Чорних Клобуків, який називався Гей ну-ну… Цей же археольоґ згадує й за те, що за декілька сот літ до повстання Київської держави тут жили Чорні Клобуки, які пізнійше частково вигинули, а частково злилися з тими племенами, які мешкали над Росью і які стали основою Української нації.
— Цікаво… Дуже цікаво… — сказав я цілком щиро, побачивши, що він враз чогось замовк і замислився…
— Тільки не смійтеся над старим, як що не сподобається вам моя казка… Бачите, часами й казка правду каже, не тільки пісня…
— Бійтеся Бога! — скрикнув я. — Ви-ж самі знаєте мою пристрасть до старовини!…
— А й справді! — зітхнув він і, вмостившись зручніще на свому плетеному з місцевої рокити кріслі, вже без усяких вагань, твердим і певним голосом став росповідати:
„На українських землях, де зараз наш Лубенський повіт, жив не дуже численний, але дуже хоробрий нарід, який через щось називав себе Чорними Клобуками. Зараз про нього майже ніхто нічого не знає, а тільки в деяких книжках згадується. Але між старими людьми на хуторах є казки й перекази, в яких росповідається про те, що вони не тільки хоробро боронилися від ріжних ворогів, але ще й самі нападали на инших і збірали з них данину. Бранців вони заставляли обробляти поля й будувати хати, а самі на просторах степових гуляли та всяку худобу випасали. Не знали вони особливих роскошів, але зате любили співати ріжних пісень і в годину смерти старались сміятися, а на похоронах не плакали…
„Цей нарід не визнавав над собою ніякого Бога, крім того, що був зроблений їх руками, Брали вони здоровезного камня й витесували з нього величезну бабу, а потім збірались на раду, вибірали з поміж себе що найхоробріщого и найславніщого вояка, закопували його живцем у землю, насипали над ним велику могилу, а на могилі ставили оту камінну бабу, яка на протязі цілих пяти літ вважалася їх єдиним Богом. В їх вірі в свого Бога був один звичай. Перед тим, як закопали в землю одного з найславніщих вояків свого роду, вони привязували його міцно до теї камінної баби і цілий день пили та гуляли і його напували… Як приходила ніч, то всі розходилися до самісенького ранку, а привязаний до камінної баби вояка, залишався в степу самотою. Тільки вже під ранок до нього приходив найстарший жрець-чарівник і завязував йому рота і очі, щоб він не міг кричати, а також бачити, як його кластимуть живцем у могилу. Така смерть вважалася надзвичайно гарною, бо вірили що коли відданий на цю смерть зостається сам один коло камінної баби, то о самій півночі вона відживає і пестить, милує й цілує його аж до того часу, заким не прийде найстарший жрець. Правда, ніхто з людий не підглядав і не бачив, як відживає камінна баба, бо то дуже суворо заборонялося жерцями, які казали, що — як тільки хто із звичайних людей побачить ту велику таємницю, то камінна баба розсиплеться на порох, а призначений їй для одухотворення найславніщий вояка зробиться вогнянним драконом, який пять літ буде панувати над всім народом свого роду і буде дуже тяжко над ним знущатися, аж заким не прийде час створити другу бабу… Тому ж воякові, який віддавався камінній бабі, жерці казали, що як би він через що небудь спротивився її пестощам, тоді вона спалахне зеленим полумям і згорить разом з ним так, що й попілу не зостанеться після них. І коли б так сталося, тоді на протязі пяти літ у всьому народі панувала б велика смута, чим могли б скористуватися лихі сусіди й напасти на них, щоб поневолити їх і заставити вірувати в своїх богів…
„Нарід слухався жерців і свято виконував їх волю. Через кожних пять літ ставили нову камінну бабу і приносили їй у жертву найславніщого вояка свого роду. І ніхто не вважав це за нещастя, а навпаки, богато було таких молодих вояків, які старалися заслужити в народі доброї слави, щоб потім закуштувати надзвичайного щастя з камінною бабою і своєю чистотою душі освятити її божественність… Не десятки, а сотні літ тримався цей дивний звичай і нарешті молодші вояки стали глухо гомоніти поміж собою, що такий бог дуже дорого обходиться їм, бо вже забрав він богато таких вояків, які принесли б більше користи народові, щоб боролися з ворогами, ніж мали-б гнити в сирій землі під якоюсь камінною бабою. Як жерцям, так і старим людям подібні думки молоді не дуже-то подобалися і вони ревнійше старалися дотримуватися цього звичаю і виконували його до найменших дрібниць.
„Одного разу, коли на них звідусіль насунули вороги і коли найславніщі вояки дарма гинули в боротьбі, не можучи перемогти їх, з'явився на останню всенародню раду якийсь молодий пастух і сказав:
— Брати мої, вільні пастухи, послали мене до вас, аби я переказав вам всім, що вони кидають свої отари і йдуть боротись з ворогами. Вони вже зневірилися у ваші мудрі голови і хочуть зробити так, як серце каже!…
„Жерці й старі люди підняли великий галас про те, що загинуть отари і що пастухи все одно нічого не вдіють, але на боці пастуха стала молодь, яка найбільше боролася з ворогами і нарешті погодилися з тим, що „нехай гинуть отари, аби себе врятувати!…“ Найстарший жрець підійшов до пастуха і сказав:
— Коли ви, пастухи, такі мудрі й хоробрі, то хто буде командувати вами?…
— Я буду вести їх до бою! — сказав на те пастух.
— Ти?! — зчудувався жрець, оглядаючи високу й струнку постать пастуха. — Як же ти називаєшся?…
— Мене брати пастухи називають: Гей, ну-ну!
— Що-ж то значить?
— Так ми гукаєм на свої отари…
— Ну, так усі так гукають!
— Ні, не всі! — заперечив пастух. — Я гукаю найкраще, бо я найстарший…
— Як так?… Невже серед вас нема старих, білобородих пастухів?…
— Чому ні? Старі пастухи є, але вони нам казки росповідають, бо до діла не годяться…
„Замислився жрець і не сказав нічого. Дуже йому не сподобалася сміливість цього пастуха але нічого було робити в такий час. Згодився найстарший жрець, згодились молодші жерці, згодились і старі люди, а молодь горою стала за пастухом.
„Не гаючи часу, Гей ну-ну зібрав до себе усіх пастухів, забряв з собою всю молодь і кинувся на ворогів. Розбив їх на сході, потрощив на заході, прогнав на півдні й залякав на півночі. Цілий рік боровся він з ворогами і всіх переміг і залунала про нього велика слава у свому народі і полюбив його народ всією душею і всім серцем своїм… Коли він вернувся з походу, то його стрічали й величали так, як ще ніколи нікого не стрічали. Стрічав і вітав сам найстарший жрець, але в глибині свого серця завидував йому, разом з тим, дуже боявся його. І боявся він не стільки пастуха, скільки того руху, який роспочався серед молодших. І зразу ж постановив собі віддати його в жертву камінній бабі, як тільки прийде час ставити її…
„В народі запанували цілковитий спокій і добро. Гей ну-ну зібрав собі військову дружину й пильно беріг нарід від всяких наїздників, а нарід був йому за це вдячний і дуже шанував його. В своїх походах Гей ну-ну богато де чого надивився й научився і підчас всенародніх рад завжди знав що сказати старим і молодим і знав, як саме приборкати жерців, коли ті дуже задирали до гори голову. Жерці терпіли і потай готувалися до свого діла.
„І настав час становити нового бога. Про це ще заздалегідь було оповіщено весь народ і в призначений день, звідусіль потяглися чоловіки й жінки, старі й молоді, богаті й бідні, здорові й недужі, бо для всіх їх однаково цей день мав бути найбільшим святом і радістю, коли кождий з них своїми очами мав побачити нового бога й поклонитись йому. Жерці перед тим, як мали початися вибори жертви, скликали на таємну раду найстаріщих людей і стали намовляти їх до того, аби віддати новому богові славного лицаря Гей ну-ну. Казали: „Він чесний, чистий і славний вояка і він один заслуговує цього великого щастя!…“ Старі похитували згідливо головами, але кождий думав сам про себе одно й те саме: „Так то воно, то так, але що то без нього буде?!… Однаково ніхто нічого не сказав проти цього, бо всі вони сліпо йшли за жерцями і вірували так, як вони вчили їх і як вірували їх діди и прадіди. І в той час, як стали вибірати жертву новому богові, всі жерці й старіщі люди одноголосно вирікли імення славного лицаря Гей ну-ну. Проти цього рішучо повстала військова дружина і вся молодь, яка закричала:
— А що ми будемо робити тоді, як на нас знову нападуть вороги наші?! То ж ні ви, жерці камінного бога, ні ви, мудрі й непорушні старці, ні сам камінний бог — не станете захищати народ від лиха та нещастя?! Хіба не Гей ну-ну вратував нас всіх від загибелі?…
„Тоді встав найстарший жрець і сказав:
— Бачу я, що день загибелі вже недалекий! Не гнівіть бога і зробіть так, як цього вимагають наші звичаї! Коли-ж накличете гнів його, тоді не поможе і сам Гей ну-ну, який заслужив на те, щоб стати достойною жертвою для нашого нового бога і щоб самому стати часткою божества!
„І коли у відповідь на слова найстаршого жерця почувся крик і лайка в народі, то Гей ну-ну сам виступив наперед і промовив:
— Коли народ вважав мене достойним своєї жертви, так нехай здійсниться воля нового бога!…
Після цього жерці й старіші люди впали перед ним на коліна і поклонились йому, а найстарший жрець виголосив молитву, після якої лицар уже переставав бути собою і з ним жерці могли робити все, що хотіли, геть аж до того часу, заким не приносили його в жертву. Однаково Гей ну-ну не дуже-то звертав на це свою увагу і коли молитва була скінчена, то він замість того, щоб зараз-же піти з жерцями до їх мешкання, взяв та й пішов до своєї військової дружини. Жерці були розгнівалися на нього за це і хотіли наробити крику, але найстарший жрець порадив їм ліпше мовчати, щоб часом він зовсім не пішов від них і не зробив якого бунту.
„Гей ну-ну прийшов до своєї військової дружини і сказав:
— Випало мені йти на загибель! Цього вимагає наш старий звичай і я не хочу йому противитися! Нехай буде й так! Але перед тим, як матиму загинути, мені хотілося б знати й вам переказати, наскільки ті жерці кажуть правду й наскільки може бути живою та холодна камяна баба, до якої мене привяжуть завтра. Отже, коли ви хочете знати про все чисту правду, то прошу вас, друзі й побратими мої, нічого не їсти й не пити на тому святі, а стежити за мною весь час, навіть у ночі, коли мене покинуть на самоті з тою камінною бабою, і як побачите, що вона не стане живою до сходу світової зірниці, тоді відвяжете мене і ми разом розібємо її. А як прийдуть вранці жерці, то повкидаємо їх в приготовлену для мене яму й поховаємо їх там на віки вічні, щоб не могли більше дурити людей!…
„Військова дружина захоплено відгукнулася на його слова і охоче згодилася зробити все так, як він казав. Тільки хтось один із усіх сумнівно озвався: „А в кого-ж тоді будемо вірити?…“ Але добра сотня рішучих голосів заставила його зараз-же замовкнути. „Будемо так вірити, як над Росью вірують!“ — казали.
„На другий день незлічені юрби народу посунули в широкий степ, де вже була викопана глибока яма, над якою стояла заквітчана камінна баба, а до неї був привязаний славний вояка Гей ну-ну. Найстарший жрець перший келих вина дав випити воякові, другий випив сам, а потім стали пити жерці й старці, а за ними й весь народ. Цілий день, аж до самого заходу сонця, пили й гуляли та об'їдалися всякими стравами, а як тільки зайшло сонце, то воякові дали випити те все, що в той час знаходилося в чаркаж і, співаючи побожних пісень, юрби пішли зі степу. Залишившись сам, славний вояка ніяк не міг прийти до памяти, бо його зборола денна втома і спянило випите вино, але він старався не заснути і трівожно чекав пробуджіння камяної баби, холод якої відчував у всім своїм тілі. Довго ждав і не міг діждатися. Дивився на небо й ворожив на зорях. В тиші мовчазного степу марив новими походами на ворогів і новими перемогами над ними. Хвилинами йому докучали мотузки, якими він був привязаний за руки і за ноги до камяної баби, але він кріпився і терпеляче все ждав чуда. Дивлячись на небо, бачив, що вже було по півночі, бо Великий віз перевернувся до гори дишлем, Волосажар піднявся ген-ген, а Чумацький Шлях починав бліднути. В степових травах стали вчуватися якісь таємничі шелести й тихі голоси. Гей ну-ну догадався, що то скрадаються його бойові побратими, які чекають на його голос. Нарешті зійшла й Світова зірниця, але камінна баба й не думала відживати. Змагаючись з утомою, Гей ну-ну зібрався з силами й на весь голос крикнув так, як кричать пастухи на худобу: — „Гей, ну-ну!…“
„Зашелестіло в травах і враз прискочило до нього декілька військових побратимів і кинулися відвязувати його від тої камінної баби. Коли його відвязали, то він зараз-же взяв в одного вояка меча і сильним ударом розбив на двоє голову камінної баби. Слідом за ним стали її бити й рубати всі його побратими і через пів години від тієї баби була тільки купа дрібного каміння, яке вони згорнули в ту яму, куди мав лягти Гей ну-ну. Знищивши камінну бабу, вони відійшли на бік і заховалися в траві.
„На світанку прийшли жерці, надіючись знайти Гей ну-ну непритомного, але не тільки, що не знайшли його, а не було й самої камінної баби, яка мала стати новим богом. З невимовним жахом дивилися вони друг на друга, не можучи вимовити навіть одного слова, а далі зазирнули в яму й вибухнули страшними прокльонами. Гей ну-ну свиснув до своїх товаришів і в одну мить повкидав всіх жерців у яму й засипав їх землею… Коли-ж зійшло сонце і стали сходитися люди, то побачили серед степу високу могилу, на якій стояв в оточенню своєї дружини славний вояка Гей ну-ну. Нарід приходив, дивувався й хвилювався, не знаючи, що таке сталося, але Гей ну-ну сказав: — „У цій могилі лежить ваша дурна камінна баба і її брехливі прислужники. Я вбив вашого бога і тепер віруйте собі, як хто хоче, але слухати мусите тільки мене!“ Сказав і показав їм свого меча. Обурилися старі, захвилювалися молоді й почалися суперечки, які скінчилися великою бійкою. Гей ну-ну переміг своїх супротивників, а незадовольнених розігнав по домах. Однаково справа на цьому не скінчилася. Вороги Гей ну-ну кинулися до Берендеїв та Черкасів, а ті чорною хмарою посунули на землю Чорних Клобуків, установлюючи скрізь старі порядки. Довго боровся з ними Гей ну-ну, а далі не витримав і став собі шукати допомоги в того народа, що став над Росью. Цей нарід хоч не любив мішатися в чужі справи, але коли побачив, що війни йому проте не минути, охоче вирушив на поміч. Побив Берендеїв, побив Черкасів, а тоді й самих Чорних Клобуків поневолив і заставив їх вірувати в своїх богів, з яких найстарший Бог називався Перуном.
„Довго ще хвилювалися Чорні Клобуки, намагаючись повернутись до своїх старих звичаїв, але сила прихильників Гей ну-ну була надто велика і так, мало помалу, стали призвичаюватися не тільки до Перуна, але й навіть до тієї мови, якою говорили його вірні. І так остаточна перемога зосталася за Гей ну-ну. Правда, він слухався у всьому тих, що жили над Росью, але все-ж таки прожив своє життя спокійно і коли прийшов час смерти, то скликав усіх своїх прихильників і сказав їм: „Живіть спільно і ніколи не сваріться між собою. Идіть за молодими й дужими, то й самі такими будете. Віруйте так, як кажуть серце, розум і сумління, але ніколи не потурайте старим звичаям, бо старе добре тільки для старого, а молоде мусить шукати молодого. Як будете так жити, то настане такий час, що всі ми, що жиєм над Сулою, Сеймом, Дніпром та Дністром, — станем одноцільним народом і заживем великою й могутною громадою, якої не здолають ніякі Печеніги!“
„Довго ще згадували його не тільки над Сулою, але й над Дніпром та Росью, і скрізь, де лише жили Чорні Клобуки, пролунала слава про нього. Особливо любили його згадувати пастухи, з яких він походив і, пасучи свої отари, згадували його доти, доки його іменням не стали гонити худобу…“
— Гей, ну-ну! — почулося вже коло самих воріт плебанії.
— Чуєте? — сказав до мене о. Методій.
— Чую! — сказав я. — Але звідки ця казка взялася?
— Старий дяк росповідав колись… Скоро вже двадцять літ буде, як він помер… — відповів о. Методій.
Над селом тремтіло визоряне весняне небо, а в садах дзвонили дзвінко соловії. Слухаючи їх пісень, ми не помічали, як на пахучу землю стелилася лагідна сутінь весняної ночі…
- 26. VI. 1921 р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|