Скарби віків (збірка)/Гад Звіринецький
| ◀ «Вічний жид» | Скарби віків Гад Звіринецький |
Бог Чорних Клобуків ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Сонце давно зайшло і останні його проміні згасли, а над лісом грала та грала червона заграва. Було тихо й трівожно-сумно. Це відчував не тільки я і старий чернець-пасічник, з яким я тільки-що стрінувсь й розговорився, але й навіть сонні дерева, які мовчазною сторожжою стояли навколо пасіки… Хвилинами до нашого слуха долітали глухі звуки далеких гарматних вибухів і за кождим вибухом на темному тлі неба простягалася червона смуга, кидаючи на наші лиця зловіщі відблиски.
— Ой, ворушиться Гад звіринецький, ворушиться!… — шептав поблідлими устами старий чернець. — І як тільки терпить це все наш святий Київ!…
Я мовчки слухав його зітхання і не казав нічого. Як зачарований, дивився на червону заграву над Київом і не міг одвести од неї очей своїх. В моїй уяві стояли золотоверхі собори в руїнах, свята Софія в огні і схвильовані юрби людей в сірих, чотирокутних кашкетиках, які панічно гналися кудись… Не було змоги дивитися, не було сили терпіти і я пішов звідти — куди очі бачать, аби лише знайти десь затишний закуток, щоб хоч зітхнути можна було. Я не романтик і не сентименталист. Були часи, коли сам будував барикади й захоплено ліз на ворожі баґнети, але зараз я стомивсь, нічого не можу, нічого не хочу, тай не має з ким мені йти… Зараз я, цілком самотній, мовчки дивлюся на боротьбу двох ворожих сил, які „об одежі нашій кидають жереба“…
Вибрався з міста в той час, як там саме розпочалися руїнні змагання. Скрадаючись, щоб ніхто не помітив, йшов лісами і над вечір прибився до Звіринецьких печер. Місцевість досить знайома. Років шість тому, перед самою війною, як одним ученим археольогом були тут відкриті печери з кістяками й слідами церкви — сюди як на прощу тяглися звідусіль ріжні люди, яких вабила до себе ця таємниця минулого. Був і я не раз. Оглядав довгі підземні катакомби, зі стін яких здивовано дивилися витрішкуваті черепи невідомих покійників; читав ледве помітні написи коло них і марив сивою давниною княжої доби, коли повстали ці печери. Дехто казав, що ці печери були далеко старіщі від лаврських і що тут була перша церква, яку начеб-то заснував Андрій Первозванний, коли пробував на Київських горах. Вартував і доглядав цих печер старий чернець Герасим, який двадцять з лишнім літ сидів тут на монастирській пасіці. Герасим був справжнім українським чернцем: побожний, лагідний, любив старовину і знав багато казок усяких. З ним я нераз говорив про фастівських гайдамаків, про московські построї і про київських розбійників, що переховувалися в лісах та нападали на прочан по дорогах, а тому мене зовсім не зворушував його жалібний стогін і гіркі слова про Звіринецького гада.
— І доки воно буде отаке лихо! — говорив старий чернець сам до себе. — Тож котрий уже раз!…
— Що таке? — спитався я його, не відриваючи своїх очей від червоної заграви.— Гризуться, товчуться, руйнують… Чужі й свої зійшлися в місті, в клубок сплелися, переплуталися, а все через того гада…
— Якого? — спитав я, переводячи очі на його бліде лице з сивою бородою, яке при світлі заграви нагадувало собою святого на старих полотняних образах в маленьких сільських церковцях.
— Та цього-ж самого… звіринецького…
— Звіринецького?!
— Еге ж, звіринецького!… Того самого, який, з незапамятних часів сидить у печерах…
— Дивно ! — сказав я. — Чомуж я про це не чув нічого?
— А коли вам було про це чути? — відповів він мені запитанням. — Тож скільки ви раз сюди приїздили, так все написи читали, а то все ні до чого…
— Як то так? — здивувався я.
— А так, що ті написи нічого вам не скажуть.. Та й позатирав їх лютий Гад, повзаючи…
— Звідки-ж ви це все знаєте? — спитався я.
— О, я про це давно знав!… Знав ще тоді, як ці печери були засипані землею і ніхто навіть не чув про них…
— Перший раз чую! — промовпвив я. — Може б росповіли мені про це докладніще?
— Росказати я можу, — сказав чернець пошепки, — але тут нас може він підслухати… Краще ходімо до хати, а там і скажу я вам про це споконвічне лихо.
Йдучи між кущами до чернечої хатини, я відчув у своїм тілі таку страшну знемогу, що радий був би лягти під першим з них і так діждати ранку, щоб при сході сонця податися далі. Чернець Герасим ішов попереду мене і говорив до себе:
„Сидить і наче спить… Обріс мохом, вилиняв… Заворушиться тільки, почне повзати собі і все криється димом, заливається кровю… Всі мовчать, терплять, а він сидить та зікрає, проклятий“…
В маленькій чернечій хатині було надзвичайно затишно. Пахнуло сушеним зіллям й свіжим сіном, яким було застелене невеличке ліжко, що стояло зараз же коло закопченої печі. В кутку стояв маленький столик з величезною, розбухлою як подушка, якоюсь книжкою. Над столом висів образ Божої Матері з печерськими преподобними Антонієм і Теодозієм, а перед ними горіла воскова свічка.
Чернець спершу перехрестився до образа, а потім повернувся до мене і сказав:
— Сідайте та спочивайте!
Підсунув до мене стільця, а сам став шпортатися коло печі.
— Де-що перекусимо, а потім і росповім усе до ладу! — сказав він до мене.
— А що це у вас за книжка така? — спитався я його, показуючи на книжку на столі.
— О, не зачіпайте її! — схопився він. — Там списано псальми, пісні, історії всякі…
— Хто ж її писав?
— Та я все списую собі на памятку… Як помру, то хтось прочитає…
— А що-ж саме ви записуєте сюди?
— Все, що тільки знаю, або чую… Списав про царя, війну, революцію, гетьмана, директорію, Зеленого, повстанців, а оце думаю про Петлюру дещо написати…
— Що-ж ви думаєте про нього писати?
— А як ви гадаєте? — цікаво озвався він. — Бачите, я й сам ще не знаю… Про Зеленого можна було писати, а от про Петлюру, то якось воно не теє… Знаєте, якось були тут з села люди і казали: — „Нам не треба такого Петрулі, ми собі свого Петрулю виберемо“…
— Для чого-ж ви списуєте це все? — спитав я його, коли він перестав говорити.
— Я так собі! — відповів він. — Комусь колись знадобиться…
— А як вона загине?
— Не загине! сказав упевнено. — Я її бережу як свого ока в лобі. Це тільки зараз вона так лежить, бо я сьогодня записував… Як вміратиму, то собі під голову покладу, щоб могли знайти.
Поставив на столі велику миску з присмаженою капустою, поклав окраєць хліба і сказав:
— Призволяйтеся!..
В той час з боку Київа почулося де-кілька незвичайно сильних вибухів. Вікна в маленькій хатині жалібно задзвеніли, а старий чернець перехрестився:
— Спаси і помилуй нас Господи! Ото лють яка розконозилася!…
Вибухи слідували один за одним і хвилинами здавалося, що це все робиться зовсім не в Київі, а десь тут у лісі, зовсім близько, коло самих печер майже.
Зараз же по вечері чернець забрав зі стола книжку і сховав її до себе на груди під легенький підрясничок.
— Так краще! — відповів він мені на моє мовчазне запитання. — Тут хоч спокійно, але в такий час все може статися… Ніхто незнає ні часу, ні години…
В той час в маленьких віконцях стало червоно. Чернець подивився у вікно і промовив:
— Палає там, де Лавра свята… Боже, Боже!..
Повернувся до мене з очима повними сліз. Притис до грудей руки і так занімів. Я дивився на його бліде лице і мені здавалося, що він от-от впаде на коліна і тяжко заридає, або заломає над головою руки й побіжить від мене в пітьму страшної ночі. Але через хвилину заспокоївся, сів на стілець і промовив:
— Так, значиться, хочете знати про Гада звіринецького?..
— А, так! Роскажіть, як-що ласка ваша! — сказав я.
Він підсунувся ближче до мене і тихим, трохи схвильованим голосом, почав говорити:
„Було тоді, як розпочалися татарські наїзди, а князі ворогували між собою. На Київ раз у раз нападали дикі татарські орди і дуже руйнували його. Князі, наскільки могли боронили його своєю силою, а то часто й до Божої помочі зверталися. Не раз і не два вони приходили по Печерського монастиря помолитися, аби Бог допоміг їм перемогти ворогів лютих. Черці ж з свого боку не тільки молилися, але часто було, що й самі надягали шоломи і йшли разом з княжою дружиною до бою. І так князі любили чернців і всяково допомогали їм, хоч вони цього не дуже то потребували собі. Добре було вже те, що князі шанували їх і в годину злу навіть своє добро їм на схованку віддавали. Підчас ворожих наїздів, місцем схованки всякого добра були Звіринецькі печери, в яких жили найчестніщі мніхи постники та мовчазники великі. Була тут і церква, в якій вони раз на тиждень разом молилися й причащалися, а всі инші дні кождий з них проводив у своїй печері, не визираючи навіть на сонце. В одній, найдальшій і найглухіщій печері, якої ще й досі не відкрили і де жив та молився один великий мовчазник, — переховувалися всякі монастирські і княжі скарби. Про них, крім ігумена та мніхів, більш ніхто не знав і не відав нічого. Лежали вони собі в глибокій таємниці і ніхто на них не зазіхав, бо не було кому. Однак сталася зрада. Знайшовся один мніх, який спокусився ними і хотів їх викрасти. Коли-ж йому це не вдалося, то він не тільки втік з монастиря, але й навіть з самого Київа вибрався і подався до найбільшого ворога київських князів, якогось північного князя Андрія[1]. Цей князь саме збірався в похід на Київ і охоче взяв до своєї дружини злочинного мніха, який обіщав показати схованку всіх київських скарбів.
„Йшов цей північний князь на Київ, як який небудь хан татарський. Скрізь і всюди все нищив і руйнував, а як прийшов до Київа, то й на нього напав. Рижобороді північники десять день і десять ночей гайсали по місту, палючи хати, руйнуючи княжі палати, граблючи церкви та монастирі і вбиваючи безневинних киян. Тоді з Печерського, Михайлівського та Софійського монастирів забрали не тільки всі ризи та образи, але й святі книги, так що потім не було з чого навіть служби Божої правити. І ото в той час, як північники руйнували місто, невірний мніх взяв з собою десять найсильніщих дружинників північного князя і пішов з ними до Звіринецьких печер київських скарбів добувати. Святі мніхи, чуючи велику трівогу, зібралися всі разом до церкви і молилися Богу. Один тільки мовчазник великий сидів у своїй печері і молився Богу лише думкою своєю, бо він уже десять літ не показувався на світ і ні з ким не говорив. Йому тричі на тиждень приносили трохи хліба й капусти і за тим він жив собі. Невірний мніх, прийшовши і побачивши, що всі мніхи моляться в церкві, наказав дружинникам повбивати їх, а сам чим дуж побіг у печери великого мовчазника, щоб забрати скарби. Вскочивши в печеру, він зараз-же кинувся на мішок з дорогоцінними каміннями, але мніх підійшов до нього і взяв його за руку. Невірний мніх розлютився і крикнув до великого мовчазника: — „Ти, дурню старий, мовчати вмієш, а бачити не вмієш того, що я роблю!.. Сядь собі в куток і сиди там, заким я не справлюся, а потім поговорю трохи і з тобою!“ В той час у печеру долетіли стони вміраючих мніхів, як дружинники вбивали їх і великий мовчазник, вперше за десять літ свого мовчання, відкрив уста і промовив: „Гріх твій великий і Бог тобі суддя праведний! До самої смерти мав я мовчати, але зараз заговорив для того, щоб проклясти тебе!“
„І обірвалася мова великого мовчазника, бо невірний мніх вдарив його по голові своїм важким мечем і той упав трупом. Але в той-же час звід кись залунав громовий голос: „Будь гадом, подібним до роду свого і живи тут з роду в рід на страх і покаяння невірних!“ Жахнувся цього голосу невірний мніх, бо зрозумів, що це сам Бог проклинає його і враз відчув у собі якусь незвиклу лють і хотів ще раз ударити мечем великого мовчазника, який замовк уже на віки. Хотів ударити і підніс навіть руку, але коли глянув, а в нього вже не рука, а велика чорна гадюча лапа. Глянув на другу руку, — також лапа. Зрозумів, що робиться гадом і не хочучи бути ним, він думав заподіяти собі смерть тим, що з усієї сили вдарився головою об стіну печери і так стратив память. Від того земля страшно затряслася й печери завалилися. Коли-ж невірний мніх прокинувся, то при зеленім світлі своїх гадючих очей побачив, що зробився справжнім гадом. Хотів вилізти з печери, але вихід з неї був завалений. З розпачу страшного хотів крикнути, але тільки засичав. Тоді він став думати й гадати, як би на світ Божий вибратися і став робити собі прохід до инших печер, бо в тій печері він ніяк не міг сидіти через те, що мощі великого мовчазника своїм нетлінним видом завжди пригадували йому той час, як він Гадом став… Лазив він так з печери в печеру, гриз від голоду кости убитих його спільниками чесних мніхів і замість того, щоб вибратись на світ, прилазив назад у ту саму печеру… Стомившись так каратися, він зробив собі кубло в золоті і зачав збірати в собі всю гадючу лють, надіючись колись вийти на світ і показати свою силу всьому Київу святому…
Тут старий чернець підсунувся до мене ще ближче і на хвилину затих. Гармат не було чутно, заграва київської пожежі трохи згасла і в лісі запанувала мертва тиша.
— Він напевно прислухається… — шепнув він мені на вухо.
Наче хто кістяками провів по моїй спині, але я спокійно сказав йому:
— А де вже там!… — кажіть, що далі?…
Чернець перехрестився і, майже пошепки став казати:
„Ну й дочекався… Знайшлися якісь мудрі люди, що відкопали ці печери й дали змогу тому Гадові на світ вилізти. Як тільки він вискочив на світ, то зараз-же побіг на північ шукати свого північного князя, але так, як його вже давним давно не має, то він спокусив царя і той почав своїх людей катувати, а з чужими воювати. Однаково Київу це не дуже шкодило, тоді він знищив царя і став паморочити людей, щоб ті самі себе нищили… І, от, бачите самі що робиться!“ — закінчив чернець своє оповідання.
— Революція… — сказав я.
— Добра революція, — промовив він, — як самі вже не знають, що роблять і чого хочуть!… Ні, це вже запаморочення розуму, яке зробив оцей Гад…— Звідки-ж ви знаєте, що це він? — спитався я.
— Знаю, та й годі! — відповів чернець. Колись, як ще не були відкопані ці печери, мені казав про це один праведний мніх з Видубицького монастиря[2]. А то якось, вже під час революції, я його сам бачив…
— Де саме?
— Лежав у печері і світив очами…
— Як же він виглядає?…
— Бридкий собі Гад, та й годі!… Ніч була тоді, так не роздивився добре…
— А ви про це записали що небудь у своїй книзі?
— Все, як тільки було, записав! Колись, може, хтось прочитає ще… — сказав чернець, встаючи від мене. — А зараз час би й відпочити трохи, бо скоро сонечко встане, пчілки заджебонять і треба буде поратися…
Поклав мене на ліжко, а сам поставив поруч два стільці і ліг на них спати, обережно положивши собі під голову свою книгу. Засинаючи, я чув, як він шепотом горяче молився, а на дворі голосно гомонів ліс, наче перед бурею…
|
1921 р. травень. |
- ↑ Очевидно говориться про суздальського князя Андрія Боголюбського, який у 1269 році напав на Київ, тяжко погромив його, пограбувавши і зруйнувавши не тільки княжі палати, але й монастирі. — Автор.
- ↑ Видубицький монастир стоїть на краю Київа, близько Дніпра, — як каже старий переказ, — на тім місці, прибився скинутий в Дніпро кн. Володимиром найбільший поганський бог Перун. — Автор.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|