Скарби віків (збірка)/Палієва шабля
| ◀ Бог Чорних Клобуків | Скарби віків Палієва шабля |
Чернець-князь ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
„Стоять твердині на Україні,
Все Паліївські на Хвастовщині;
В ярах, болотах лежать гармати, —
На-що?… Та нікому їх доставати…“
Т. Шевченко.
На українських чорноземах весна бринить… Сюди поля й туди поля, а серед них стоїть старий Хвастів. Навколо нього стрункі тополі радісно простягають до неба свої ніжні віти і весело починають вибруньковуватися. Тихо стелиться над вохкою пахучою землею лагідна сутінь Великодної ночі. Повільно займаються в темно-синій безодні неба яскраво-вічні зорі і їх тремтючі проміні мрійно відбиваються в сонних плесах хвастівських садів. Урочистий спокій скрадається по під поламаними плотами, намагаючись протиснутися в кожду білесеньку хатину, щоб хоч на якусь невеличку годину приборкати в ній ту болючу трівогу, що вже стільки часу так владно панує скрізь…
І, враз, наче струна забриніла, зазвучав з гайдамацької церкви великий дзвін і його могутньо-тужний голос зворухнув чуйну тишу ночі, сповіщаючи всіх віруючих, що настав час відпочинку і прийшла пора йти до церкви на святе „діяніе“…
Старий гайдамацький Хвастів глухо загомонів і в його затишних хатинках заблимали маленькі свічечки з ярого воску, з якими Хвастівчане збіралися йти до церкви, бо — „на дорозі ще не скрізь повисихало, а тут від довгого посту не один курячу сліпоту має“…
Гайдамацьке місто в свому минулому пережило вже не одну страшну руїну, але такої руїни, яка сталася в наші дні, не пригадують собі навіть найстаріщі люди. Ще не так давно, всього два-три роки тому, середина міста просто цвіла, а зараз там одні купи вугілля та обгорілі димарі чорніють. Дивно навіть, як могла зістатися цілою стара гайдамацька церква, коли підчас останнього погрому навколо неї бушувало ціле море розяреного полумя… Старі люди так і казали: — „На все Божа воля!
Переживали страхи, призвичаювалися до них, а потім забували їх…
Хотів і я забутися за свої щоденні турботи та гризоти, але зробити цього ніяк не міг. До Хвастова я попав цілком випадково, як то кажуть„приблудою приблудився“… Стрінувшись з дядьком Свиридом, з яким колись разом „гетьмана скидали“, зістав у нього на Великдень.
Скаржився мені дядько Свирид, що на Вербній неділі в нього москалі останню корівчину забрали… Гірко скаржився, але духом не падав…
— Нехай беруть, — казав він, — нехай останню сорочку забирають… Чим скорше вони це зроблять, тим скорше якийсь кінець прийде… От і зараз, як тільки взяли в мене корову, то думав у повстанців свята святкувати, але минувся день, другий, а на третій і заспокоївся… Якось воно не випадає через одну корову все господарство кидати…
Я слухав його скарги й нарікання мовчки, бо що міг порадити йому? Отже, в той час, як він скаржився та нарікав, я думав свої думи про дивовижне повторення історичних подій, які вже раз мали тут своє місце в далекому минулому. Голос дзвона порушив мої думи і заставив дядька Свирида забутися за свої клопоти. Повернувшись до мене лицем, він промовив: — „От і Великодня ніч наступає… Ходімо до церкви на святе діяніє“…
Я охоче згодився і через декілька хвилин ми вже йшли вузенькою хвастівською вуличкою на голос великого гайдамацького дзвона і тихо розмовляли між собою.
— Знаєте, — говорив дядько Свирид, — цеї ночі гайдамаки виходять з могил…
— Де? — спитався я.
— Та на місцевому старому цвинтарі… Там богато їх могил… — відповів він.
— Гм… це цікаво… — сказав я. — А де-ж той цвинтар?
— Отам, на горі, коло залізної дороги… — кинув він мені крізь зуби, стримано якось.
— А чи їх хто небудь і коли небудь бачив? — допитувався я далі.
—Чому-ж ні?… — промовив дядько Свирид. — Тутешній паламар Купріян не тільки-що про гайдамаків, але й про самого батька Палія богато де-чого знає і росказує…
— Цікаво мені знати, що саме він росказує?
— Про Палієву шаблю казку знає…
—Може-б він і мені росповів — спитався я дядька Свирида.
Свирид зупинився, подумав щось про себе і сказав:
— Добре! Зайдемо до нього на дзвіницю, бо він сьогодня повинен там бути…
Старого паламаря Купріяна в церкві не було. Хтось із „братчиків“ сказав нам, що „йому на старости літ не здужається чогось“. До „всюнощної“ було ще довгенько чекати, а тому ми зараз же вийшли з церкви і пішли просто до його хати. В паламаровій хаті було чистенько й тихенько. Стара паламариха ще поралася коло печі, витягаючи з неї печене порося і ковбаси. На столі, застеленому білим обрусом, лежала паска, стояла миска з крашанками та писанками, а коло них горіла велика воскова свічка. Паламар сидів коло стола і замислено дивився на свічку.
— Будьте здорові з „діянієм“ святим! Вибачайте, що потурбував вас у такий час, але мій гість дуже хотів бачитися з вами, — промовив дядько Свирид, показуючи на мене.
— Дякую, серце! — відповів паламар. — Сідайте та росказуйте старому, що там у широкім світі діється, а тимчасом і на „всюнощну“ задзвонять.
Ми присіли на лаву поруч старого і він, не даючи нам навіть слова вимовити, заговорив сам:
— Бувало жабиня кувало, а тепер зозуля не хоче… Колись було, як наступали якісь свята то й справжня радість приходила з ними, а тепер тільки серце защемить… Памятаю, як був ще малим хлопцем, то мій дід не раз казав, що настануть такі часи, коли люди не тільки себе перестануть шанувати, але й самого Господа Бога зневажатимуть… Тоді я не йняв тому віри і думав, що дід так собі говорив, аби налякати, але зараз сам діждався таких часів…
— А скільки-ж вам літ, діду? — спитався я.
— Та вже чимало… На Теплого Олекси девятьдесят минуло… — відповів дід.
— Так ви мусите про старі часи памятати? — сказав я.
— Авже-ж памятаю дещо… Панщину знаю, польський мятіж пригадую і ще дечого богато роїться в голові… Всього вже й не пригадати старим мізком.
— Бачите, — почав я знову, — тут дядько Свирид сказав мені, що наче-б то ви щось про гайдамаків і про батька Палія знаєте?
— Е, що я там знаю?… Були такі, що все знали, та вже повмірали… А я отак собі… Скільки від них чув, стільки і сам знаю…
— Але ж то правда, що цеї ночі, під час „всюнощної“, на старому цвинтарі встають з могил гайдамаки? — вмішав ся в розмову дядько Свирид.
— Так, то свята правда! — сказав старий паламар. — Вставали, встають і будуть вставати доти, доки не встане весь народ наш і не виборе собі свого права…
— І то правда, що для цього батько Палій залишив тут свою шаблю? — знову спитався Свирид.
— Так, це також правда! — хитнув паламар своєю старою головою. — Але на-що вам те все знати?…
— Бачите, діду, мій гість дуже цікавиться… — почав було казати Свирид, як старий паламар сердито перебив його.
— Цікавиться, цікавиться, але чи повірить, га?…
Тут вже я сам заговорив:
— Роскажіть мені, діду, всю свою святу правду і, будьте певні, що я повірю вам. Я-ж сам мужицька дитина і пишаюся цим.
Старий паламар пильно подивився на мене своїми каламутно-сірими очами і його, суворо насуплене, зморщене лице зробилося лагідним і привітним.
— Добре! — промовив він. — Слухайте!Розгладив долонею свою довгу сиву бороду, перехрестився і зачав оповідати:
„Це діялося, мої любі, ще в ті часи, як люди наші, нестерпівши над собою глуму панів, стали робитися гайдамаками і стали боротися за таку волю, щоб усі були вільними людьми і добрими господарями і щоб не було в нас чужих панів, які вважали-б нас за своїх наймитів та підданих. Тоді навколо Хвастова були ще великі ліси. Столітні дуби та сосни перепліталися в горі своїми вітами так густо, що через них ледве продиралися соняшні проміні. Про місяця або про зорі нічого й згадувати; їх в тому лісі рідко можна було побачити. А тому то й ночі в тих лісах були такі темні, що й не уявити собі. Такі темні, як дно могили, лише з тією ріжницею, що в могилі панує смерть, а тут кипіло життя. В цих лісах були такі таємні закутки, куди звідусіль стягалися покривджені й поневолені люди і тут робилися не тільки вільними, але й справедливими суддями над своїми гнобителями… Йшли сюди з Волині, приходили з Поділля, діставалися навіть аж з далеких Карпат і всіх їх приймав та вітав старий козацький батько Палій, який прибув сюди із Запоріжжа і вславився тут своїми славними ділами. Хвастівські ліси дуже прислужилися йому в його справі, бо тільки в них він почував себе в своїй силі і тільки в них зростала і міцнійшала вона. Найбільше вороже військо не могло йому тут зробити чогось злого, бо рідко хто так добре знав цей ліс, як знали Гайдамаки.
„Нераз в гущавині цих лісів збіралися великі гайдамацькі ради, на які приїздили ватажки всіх окремих загонів і на яких батько Палій давав свої розумні поради, — як саме треба боротися з ворогами?… Одна така рада зібралася в самісеньку Великодню ніч. Пора була така горяча, що годі було гаятись. Тоді Москва і Польща, з обох боків, так завзялися нищити нас, що й навіть Турки з того дуже дивувалися. На Запоріжжя не можна було надіятися, бо там уже також почали запобігати московської ласки, а тому приходилося якось самим визволитися. Радили до самої півночі. О півночі, як у Хвастові вже задзвонили на „всюнощну“, над лісом зірвалася страшна буря з громом та блискавкою і то така велика, що не було чутно ні одного людського слова, як би там хто не кричав. Вирішили розійтися по землянках і, як слід, стрінути Великдень, а на раду мали зійтися аж на другий день…
— Видно, що сам Бог так хоче!… — казали гайдамацькі ватажки. А тоді, коли всі розійшлися по своїх землянках, батько Палій покликав до себе ватажка Гната Голого і поїхав з ним до Хвастова на „всюнощну“. Вже підїзджаючи до самого Хвастова, він нахилився до ватажка Гната Голого і сказав:
— Слухай, Гнате, сумна доля нашої Матері України і сумна вона не через нашу несилу, а через ту незгоду, що панує між нами. Кождий тепер шукає чужої помочі, забуваючи за те, що часто ця чужа поміч не тільки не дає нам користи, а ще й шкодить нам. Крім того, хиляючися так на всі боки, богато з нас уже так росхиталося, що на завжди стратили себе. Один пішов Москалям служити, другий до Турків найнявся, а третій Полякам запродався і зробився лютим ворогом для своїх-же братів. Подумати навіть страшно, не то щоб ще говорити про це!… Ось і я змагаюся, а чи добре я зроблю, то й сам не знаю… Тяжко мені зараз, старому воякові, що стільки літ служив свому народові, допустити його до такої неволі, яка жде його впереді, але що маю робити?…Рясні сльози покотилися з очей батька Палія Вороний кінь під ним сумно-сумно заїржав і прищулив вуха, наче перечував щось не добре.
— Не журися, батьку мій! — сказав Гнат. Гайдамаки тебе не продадуть, а головами поляжуть за тебе…
— Так що-ж з того, Гнате?… От Хмельницький не такий був, та й то чим скінчилася його справа!… Гине наша Україна, падають останні борці за її волю. Нема тепер таких щирих сердець і горячих голов, як був Богун, Вигівський, Кривоніс та Дженджалій. Ой, не сила наша змагатися, не сила!… Вже й так богато пролито мною крови — своєї і чужої, а користи ніякої. Час було-б і за свою власну душу згадати. Грішна вона, дуже грішна!… Оце, думаю, налагодити вам усю вашу справу, а сам піду до Межигірського Спаса молитися…
— Ой, не кидай батьку діла в цей страшний час! Як ми програєм свою справу, то тоді ніхто тебе й добрим словом не згадає!…
— Як мене й забудуть, так діла мої згадуватимуть! — сказав на те батько Палій. — Вас я не кидаю, але йду туди, куди кличе мене моє зболіле сумління. На знак того, що я завжди з вами, зоставляю ось свою запоріжську шаблю, яка перед святою Покровою святилася і не один десяток літ ворожою кровю кропилася. Візьми її і закопай на нашому гайдамацькому цвинтарі і нехай вона лежить там до того часу, заким серед вас не знайдеться такий, що виборе долю й волю для нашої Батьківщини. Тоді ця шабля прийде сама до його рук. До того-ж часу вона буде заклята і ніхто не сміє навіть доторкнутись до неї!…
Ватажок Голий взяв від Палія шаблю, пішов скоренько на гайдамацький цвинтар і закопав її в першій, — яка тільки трапилась, — гайдамацькій могилі. А коли повернувся на те місце, де зостався Палій, то там уже не було його. Не було його також і у Хвастові в церкві, не з'явився він і на другий день на велику гайдамацьку раду. Тільки через тиждень довідалися, що Палій гуляв у Київі на Подолі доти, доки в шиньках хватало горілки, а потім з музикою та піснями подався до Межигірського Спаса, де й залишився на вікі вічні.
Богато літ минуло з того часу, як сталося те діло, але память про його не згине доти, доки буде стояти старий Хвастів і доки горітиме блакитним огнем Палієва шабля в сирій землі. Кажуть, що як тільки Гнат Голий закопав її в могилу, як враз уся земля зайнялась блакитним полум'ям і здрігнулися всі могили і з них встали гайдамацькі кістяки, які присягнули перед небом берегти її в себе. З того часу, кождої великодної ночі, як тільки задзвонять на „всюнощну“, на гайдамацькому цвинтарі спалахує Палієва шабля і в той час виходять зі своїх могил давно поляглі за правду кістяки страдників-борців. — Вони ще й досі стережуть ту щаблю, щоб вона не попала до нечистих рук і з року в рік ждуть на того, хто має прийти, взяти шаблю і визволити Україну…
Було богато таких, що шукали тієї шаблі, але ніхто не міг її знайти. Теї шаблі добивалися Залізняк і Гонта, про неї марив і Кармелюк, та все дарма… Палієва шабля ще й досі зостається заклятою і жде чистих рук достойного борця…
В той час почувся голос дзвону. Старий паламар підвівся з лави і сказав:
— Дзвонять уже на „всюнощну“… На гайдамацькому цвинтарі горить Палієва шабля… О, Боже! Прости і помилуй нас грішних!…
Дядько Свирид ніяково позирнув у мій бік і промовив:— Підем, може… Дідусь уже скінчив…
Я, мовчки, встав з лави і взявся за шапку.
— Заходьте завтра, любі мої! — заметушився старий. Заходьте, то я ще вам і про стару церкву розкажу, як її гайдамаки будовали. То-ж справжня Паліївська твердиня!…
Попрощавшись з паламарем, ми вийшли на двір і на хвилинку заслухалися радісних звуків великодних дзвонів, якими була сповнена вся чарівна ніч — від пахучої весняної землі і аж до ясно-зоряного неба. Дядько Свирид, дивлячись на небо, так тихо і так чуло промовив:
— Боже! І що тільки діється під цим небом?!…
Я не сказав йому нічого.
- 1921 року, 17. квітня, м. Броди.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|