Скарби віків (збірка)/Свята криниця
| ◀ Чернець-князь | Скарби віків Свята криниця |
Скарби віків ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Для того, щоб бачити як молиться маса, як кланяється вона Богові свому, — не треба ходити по пустельних пісках Тибету слідами Далай Лами, і не треба блукати по берегах священної ріки індусів — Гангу... Досить буде з вас піднести свою голову до блакитного вкраїнського неба й відчути безмежну красу просторів Полтавщини. Там, серед високіх гір та глибокіх ярів, що так мальовничо разгорнулися навколо старих козацьких Лубень над чудовою Сулою, ще й досі живе дух предвічного й безкінечного Бога… Мені випадково прийшлося бути свідком Його величавої сили, як виявляється вона в творчім натхненню чорної маси, коли вона замірає в однодушнім молитовнім екстазі над джерелом всеочищающої води.. І відчуваючи те незвикле захоплення, я угадував мудрі слова старої істини книжок Йогів і переконався, що дійсно, „ще не всі творчі слова сказані і не всі великі діла сділані“…
Після запашних днів весняної праці, коли віти дерев у садах важко гнуться до долу від, ще не зрілих, плодів своїх, а серед гущавини зеленого листя вже починає зітхати літня втома, — виснажені важкою працею діти ріллі нетерпеляче чекають дня святої Параскеви- П'ятниці, щоб піти до її криниці й на „цілий рік освіжитися“ сцілющою водою. І коли приходив той день, то велика радість обгортала собою Лубенські гори й доли, серед яких знаходилася та дивовижна криниця…
Пригадую тихий літній вечір, коли я йшов самотою вузенькою польовою доріжкою, яка тяглася над глибоким яром і, здавалося, йшла в безвість. Меріяди ясних зір світилися в безмірних просторах неба і від їх яскравого мерехтіння моя душа замірала в незвиклому чеканню чогось радісного і великого. Вечірова сутінь легко стелилася на широких ланах богатого збіжжа і, здавалося, також чогось чекала… Як зачарований, дивився я в нутро смеркання, повними грудьми вдихав у себе його ароматний спокій і не хотів нічого ні думати, ні марити… Було так приємно відчувати несвідоме прозріння своєї душі, яка широко роскритими очами оглядала красу рідної природи і так зміцнювалася в своїй силі… Було подібне щось до того стану, в якому перебуває жрець великого Брами, коли в заміранню серця стежить за ростом придорожної билини, і своїми пронизливими очами бачить пульсування крови в її волоконцях…
І, враз, в сутіні тихого вечера в полях засвітилися якійсь вогники: спалахнули мрійно на сході, задріжали тихо на півдні, захвилювалися на заході и замерехтіли на півночі. Вогники ті неначе рухалися, хвилинами зникали, а потім з новою силою засвічувалися, ясніли й вабили… Затаївши духа, дивився на них і не міг зрозуміти, щоб могло значити це дивовижне з'явище?… Що за диво?! — думав я про себе, дивлячись на одну довгу низку вогників, яка помалу наближалася до мене.
Через де кілько хвилин до мене підсунулася довга валка возів, запряжених волами, на рогах в яких світилися тоненькі воскові свічки. На возах сиділи чоловіки й жінки і тихо співали побожних пісень…— Добрий вечір! — привітався я з першим возом, на переді якого сидів старий і кремезний дідуган.
— А ви чому до Святої кринички не йдете? — спитався мене дід, як тільки відповів на моє привітання.
— Якої кринички? — спитався я його, не знаючи ще причини до цеї чудної подорожі і не розуміючи його запитання.
— Отакої!… — здивувався дід. — Чуєте цей чоловік каже, що нічого не знає про Святу криницю!…
— Ой, Господі! — простонала якась бабуся на другому возі. — Де-ж таки видано, щоб хрестіянин і не знав нічого!…
— А так таки й не знаю — відповів я. Я сюди прибув не давно, то й ще звичаїв тутешніх не знаю…
— Еге-ж, еге-ж… — співчуваючо загомоніли на возах. — Нетутешній чоловік може й не знати…
— А звідки-ж ви? — спитався мене дід.
— З далека, діду! Аж із самісенького волинського Полісся! — відповів я.
— Дивіть! — голосно промовив дід. — Аж із самісенького Полісся, а говорить по нашому!…
— Еге-ж, еге-ж… — загули на возах. — Так таки й по нашому…
— Скрізь, діду, наші люди говорять однаково… сказав я — всюди одна пісня співається і одна казка кажеться… Тільки не всюди знають, як жиється другім — хто ми і скільки нас…
— А нащо нам те все знати? — промовив дід. — Хіба з того лекше житись буде, чи що таке?…
— Як би знали, так, може, жилося б ліпше…
— І не кажіть! — заперечив мені дід. — Скрізь тепер однаково всім кепсько…— Поганяйте, діду! — почулося з задніх возів. — Що там балакати!…
— Ах, Господи! — простогнав дід. — Навіть тепер не можуть погідніщими бути!… А ще й очищатися їдуть…
— Як то очищатися? — зацікавився я.
— Та тією-ж водою зі святої кринички! — сказав дід. — От сідайте до нас на віз, та й поїдемо разом!…
— І справді, сідайте! Що там стояти! — почулося з воза якийсь молодий жіночий голос.
— Ой, Господи! — зашамотіла на другім возі бабуся. — Всяка грішна душа очиститися хоче…
Я не заставляв себе довго просити і, вибравшись на воза, сів поруч старого діда. Дід вимахнув батогом, воли рушили з місця і вози важко заскріпіли. Знов замерехтіли свічки й залунала пісня. Кождий віз співав иншої пісні і від того співу в полях стояв глухий гомін, як на великому ярмарку, або на березі моря, коли воно шумує.
Скрізь і всюди, по всіх шляхах, дорогах та доріжках, які тягнулися до яру, сунули валки возів зі свічками, а над самим яром так уже ціла заграва грала від свічок.
На возі співали всі. Співала молодичка, яка запрошувала мене сідати, співав її чоловік, як видно, син старого діда і співали два хлопчики-підліткі. Мовчав лише один дід і мовчки поганяв свої воли.
— Чому-ж ви, діду, не співаєте нічого? — спитався я його.
— Мені нема чого співати, — поважно відповів він.
— Чому-ж то так?
— А тому, що я обітниці не давав!
— А вони давали?
— Еге-ж, давали!{{{2}}} А що то за обітниці такі?
— Та всякі бувають, як чиї гріхи…
— А ви роскажіть мені!… А то я їду, і не знаю навіть, куди!… Дід повернувся до мене лицем, і поважно вимовив:
— А й справді! Вже коли їдете з нами, то треба вам росказати…
Підсунувся ближче, нахилився і тихим голосом почав говорити:
„Знаєте, як у кого які гріхи, так таку й дають обітницю… І свята Параскева-Пятниця все те чує, знає і своєю водою з кринички гріхи змиває і нутро очищає… Так воно діється з давних давен, ще від того часу, як свята Параскева „криницею проступила“…
— Що то значить? — спитався я.
„Зараз усе скажу, не перебивайте! — незадовольнено промовив дід. — Колись, як тут ще не було людей ніяких, а Лубні тільки зачинали будуватися і там, де тепер Тернівська Толока, тільки один пастух Іван жив, йшла сюдою свята Параскева і йшла вона просто в оці гори. Звідки вона йшла і куди йшла, — ніхто того не знає, але мусіла йти, бо була така Божа воля… Казали старі люди, що вона до Київа святого поспішилася, бо тоді на Київ татарська горда напосілася… Ну, і йшла вона через оці гори, бо так було ближче і вона хотіла скоротити собі дорогу.
„Йдучи через одну гору, вона на пів своєї дороги так стомилася, що далі не могла ні одного кроку зробити. З німим роспачем оглянулася навколо себе і нігде нікого, крім одного пастуха Івана, який пас вівці в долині. Побачила вона його, і стала кликати до себе. Підійшов він до неї і, побачивши перед собою якусь молоду та гарну жінку, став і засміявся:
— Куди тебе несе?…
— Іди сюди! — покликала вона його.— Хе, чого-ж тобі, красуне, треба від мене?…
— Поможи мені вийти на цю гору! — сказала до нього свята Параскева.
— Пастух подивився спершу на Параскеву, а потім на гору і сказав:
— І охота ото тобі, жінко, дряпатися на таку височінь!…
— Коли треба, так мушу! — відповіла йому на те Параскева.
Але Іван не зрозумів її слів і став жартувати.
— Ти, жінко, як бачу, дуже горяча! Краще сядь коло мене та відпочинь, а я ще чоловік не жонатий, то можу тобі щось гарне сказати…
Глянула на нього свята Параскева і тільки головою похитала:
— Ех, ти, каже, чоловіче нещасний!… Сам того не знаєш, що кажеш!…
— А коли ти знаєш, так іди сама! Проводити тебе не буду! — розсердився пастух Іван.
— І піду! — сказала вона, але він цілком розгнівався.
— Та сядь уже нарешті! Куди там будеш іти…
— Тоді сяду, як прийду до свого місця. Дикі ще тоді були люди, а найдикищі між ними пастухи. Добрих звичаїв не знали і робили що самі хтіли. Схопився ото цей пастух до святої Параскеви, схопив її за руку і крикнув:
— Та сядь уже, коли кажу тобі!…
Але як тільки він її взяв за руку, як почув у свому нутрі якийсь пекучий вогонь, від якого в одну мить присів на землю і почорнів, як свіжа рілля
— Що ти за жінка така?! — скрикнув він не своїм голосом. Вона нічого йому не сказала а тільки показала рукою під свої ноги і зникла кудись.„Злякався пастух, і впав лицем до землі, і став горяче молитися. Плачучи, благав Бога, щоб він помилував його і вгасив той вогонь, що пік його нутро. Довго він так молився і не смів очей своїх звести до неба, а коли звів, то побачив просто перед собою ту саму жінку в хмарах, від якої снувався злотний промінь аж до того місця, де вона перед тим стояла. Пастух Іван глянув і побачив джерело, з якого била чиста й прозора вода.
— Очисться! — почувся голос з гори і, слідом за тим, видовище зникло.
„Іван прийшов до джерела і став пити. Пив і ніяк не міг напитися. Але відчув, як та вода освіжувала його нутро і вогонь, який так пік його, став угасати. Стомленний, знеможенний, виснажений, він вернувся до своїх овець і вже ніколи не був таким, як був до того часу і що року, десятої пятниці після Великодня, він ходив до того джерела молитися і каятися в гріхах своїх. А коли він постарівся, то збудував тут своїми руками першу капличку і до неї стали ходити всі люди, які тільки почували щось за собою… Богато часу минуло вже, але з роду в рід, з покоління в покоління ходять десятої п'ятниці молитися сюди до святої Параскеви, аби вона простила й умила гріхи їх…
„От їдемо і ми, бо в де чому прогрішилися і дали обітниці сердечно покаятися… А каються всі так, як каявся пастух Іван, — він завжди говорив одну й ту саму свою молитву і співав одну й ту саму свою пісню… Так і тепер кождий мусить, як знає, скласти собі молитву і пісню і проказати, або проспівати її стільки раз, скільки належиться по даній обітниці…“
Дорога повертала направо і тягнулася просто в яр. Наша валка возів помалу стала спускатися в долину, на якій, як на ярмарку вже все гуло й гомоніло. Серед яру стояла невеличка деревляна капличка, коло якої на високому помості з дощок, одягнуті в білі ризи сільські попи, служили молібні перед ясно освітленим свічками образом святої Параскеви-П'ятниці.
Навколо каплиці, по всій долині і ген аж по горах росташувалися безкінечними рядами вози з волами, а коло них сиділи гуртами й поодинці знеможені працею люди і, тримаючи в руках свічки, голосно молилися й співали…
Зорі в небі і свічки в долині своїм тремтючим сяйвом освітлювали тиху млу теплої літньої ночі й викликали в душі якісь чудні почування, які глибоко зворушували всю мою істоту й заставляли її тремтіти тремтінням, всієї маси народу, яка надійно чекала сходу сонця, щоб наблизитися до святої кринички і зачерпнути з її невичерпного джерела крапелину чистої води і очиститися від гріхів щоденних…
Коли на небі заясніла світова Зірниця, юрби народу заворушилися і стали на коліна. Затихли всі і так, мовчки, зі зверненим на схід лицем стали чекати ранку…
Після того всього гомону й шуму, який всю ніч наповняв собою глибокий яр, було надзвичайно чудно чути найменьший шелест коло возів, як нагудовані воли жуйку жували, як десь у траві тоненькими голосами перекликалися пташки і починала підподьомкати перепілка…
Небо на сході зарожевілося й заясніло і на вершинах зелених гір стали червонітися перші проміні сонця. Якийсь старенький попик вийшов з калитки з хрестом і кропилом в руках і, звертаючись до схилених на коліна юрб народу, голосно виголосив:
— Цього року всіх молящих буде тілько покроплено, бо джерело в святій криничці вже виснажилося і води не вистане навіть для десяти чоловіка…Як громом прибила ця вістка стомлені голови селянські і вони на одну мить похилилися аж до самого долу, а потім захвилювалися буряним морем і вслід за цим почувся такий громовий голос обурення, що аж земля задріжала.
— Як то не має?!… Мусить бути!… Завжди була, а тепер як же так?!…
Піп ніяково підняв до гори руку з хрестом і хотїв кропити перші ряди, але вони заворушилися і посунули на каплицю, де знаходилась свята криниця… Крик і голос знявся в долині й порушив мовчанку полів. З нерухомими блідими лицями сунулися один на другого й намагалися як мога скорше дістатися до дверей каплиці, але старенький попик закрив їх собою.
Мій молитовно-урочистий настрій перетворився в чуття чогось болючо-незрозумілого і я старався як мога скорше вийти з кола цих людей, в яких так нагло було обірвано їх віру, як перед мною став знайомий мені дід і сказав:
— Куди-ж ви?… Вода мусить бути, бо джерело не могло висохти!… Чуєте, не могло…
— Звичайно, звичайно! — сказав я до нього лагідно, щоб не образити його.
Але він раптом схопив мене за руку і дико скрикнув:
— Не вірите, га!… не вірите!… не вірите!… так зачекайте трохи, зачекайте!… Люди зараз самі доберуться до неї!…
Закашлявся. Схопився руками за груди і вибухнув голосним плачем.
— Не плачте, діду! — сказав я до нього і стиснув йому на прощання руку. Він дивився на мене з очами повними сліз і шептав одне слово:
— Не вірите… не вірите… не вірите… В той час, серед крику та шуму, почулося одне слово „Вода“ — і всі кинулися до каплиці.Дід радісно схопився від мене і, з очами повними сліз, промовив:
— Дяка тобі Господи, що зглянувся на нас і не забув нас!…
Я скористався його хвилевою радістю і зараз-же пішов від нього. Вже аж на дорозі, я чув від людей, що у Святій криничці нове джерело забило…
…А в глибокім яру звучали радісні пісні, від яких по широких полях розлягався веселий гомін…
- 1921 року, 16. липня, м. Теребовля.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|