Скарби віків (збірка)/Скарби віків
| ◀ Свята криниця | Скарби віків Скарби віків |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Важко буде сказати — скілько літ, скілько зим і, навіть, скільки віків стоять звалища старого Сатанівського замку. Де хто зі старих людей переказує, що він будувався ще тоді, як на Вкраїні литовські князі панували. Так воно, чи не так, але про давне походження цього замку, свідчить його будова, бо одним однісенька ціла башта, в якій колись була головна замкова брама, ще й досі вражає незвиклою величю своїх кремезних стін. Мовчки стоять старі стіни, тихо хлюпощуться коло них каламутні хвилі Збруча і ніхто не знав тієї таємниці, що заховалася в нідрах землі, під замковими звалищами. Спить далека минувшина і тільки часами в сумній пісні, або казці дивовижній обізветься й заговорить дивно. Чув, як вустами старого мелника промовляла вона до мене і ніколи не забуду її голосу.
Тоді була глибока тепла осінь і нитки „бабиного літа“ стрясалися громовими гарматними вибухами, які наповняли собою спустошені подільські поля. — Були такі, що вірили в свою правду і боролися за неї, а разом з ними був і я. — Після того, як над Збручем прокотилась перша хвиля боротьби, я селянським драбиняком повертався до лона рідної землі, за якою так наболіло мов серце і натужилася душа.Вертався з новими думками і новими надіями, бо здавалося, що кінець братовбивчої війни вже недалекий і що час спочивку наближається… Мовчки дивився на запилені рудою порохнечою сірі стерні і милував своє око барвами осінних квіток, які росли на берегах тієї безщасної ріки, що розділила на двоє один нарід і перетягла між ним нитку того дрібязкового роздору, який перескоджав нам „одностайно встати, кайдани порвати“…
Дядько, що віз мене, був звичайним собі селянином, який на все дивився з точки погляду власної користи і, нічого дивного, що в розмові зі мною про необхідність боротися за своє визволення, він з хитрою ухмілкою, сказав: „З Миколою була монархія, з Троцьким — анархія, а з оцим всим — від броду до броду… Товчуться на цьому нещасному Збручу, тай товчуться, а що для нас з отих всіх партій хороших?“…
І скаржився, і нарікав — довго, скучно й одноманітно, як скаржаться й нарікають ті всі, що при нагоді охоче йдуть „за повстанцями“ проти всіх урядів і здобутки своїх „перемог“, коли не пропивають гуртом, так поодинці закопують у землю… І тільки одним зацікавив мене цей дядько, — це своєю дивовижною вірою в „усякі чудні діла“, як то він сам казав: „Світ наш, як яблуко. Бог великий з усіх боків бачить його, а ми наче комашки перед ним маленькі… Лазимо клопочемося, грішимо собі, а він те все на карб бере та міру терпіння наповнює… Коли-ж та міра сповнюється в щерть, тоді й починається кара…
Я тільки потакував йому, бо переконати його в тому, що життя людське в де чому й від самих людей залежить, — було годі.
На обрії знялася димова хмара. Дядько глибоко зітхнув і промовив:— Так їм і треба, клятім! Нехай не зачіпають того, що не клали!…
— Про що це ви? — спитався я його.
— Та… той… Сатанів горить…
— Так що з того?
— Нічого! Так завжди буває, ях тільки хто небудь зачепить старе замчище…
— Що-ж то за замчище таке?
— Старе… З давних часів стоїть… Там скарби заховано…
— Які скарби?
— Дуже дорогоцінні..
— А ви не знаєте, хто заховав їх там?…
— Я не знаю, але є такі, що знають… байдужим голосом промовив він, дістаючі з кешені кисета з тютюном.
Згорнувши цигарку, він помалу закурив її, затягнувся разів зо два, сплюнув і став говорити далі:
— Був, кажуть, такий князь, який усе своє життя воював з ворогами, та всяке добро стягав до себе і закопував його в глибоких льохах цього замку, щоб потім поділити його між своїми людьми…
— На що-ж то йому було потрібне?
— Певне хотів, щоб усім добре жилося…
— Цікаво! — сказав я. — А чи не могли-б ви порадити такого чоловіка, який росповів-би мені про це все більш докладно?…
— Гм… — мугикнув він. — Порадити я можу, але що мені з того?…
Я зрозумів, про що він натакав, бо його хитрі очі встиг уже гаразд вивчити.
— Горілку ви пєте? — спитався я.
— Як усі пють, так чому мені не пити?… Одна біда, що нема чого пити…
— Я маю пляшечку гіркої, — сказав я, — так заїдьмо до такого чоловіка, відпочнемо трохи, випємо по малесенькій, а на ніч далі потягнемся…
— Нехай буде й так, хоч воно було-б ліпше вже й заночувати… Заїдемо до старого мелника, а він вам і роскаже… — згодився дядько.
Битий білим камінєм шлях загнувся дугою в бік і круто йшов у низ просто до Сатанова. Важкий драбиняк сам собою покотився і коні побігли так, що тільки гриви розвівалися. Переїхали коло жидівського окописька з усохлими й зчорнілими тополями і поїхали між якимись мурованими парканами, з-за яких визирали пожовклі дерева садів та здоровезні, круглі, як решета, голови сонешників, над якими метушливо літали зграї ситих горобців.
В'їхали в містечко і вузенькими вуличками поїхали до млина. Але вже по дорозі почули, що млин сьогодня згорів з якоїсь невідомої причини. Я вже думав вертатися назад, думаючи, що мелникові тепер не до розмов, але дядько тільки чмихнув: — Отакої! Та-ж той млин панський і мелник тільки служив там!…
Обминаючі величезні муровані згарища від млина, який стояв на самісенькім Збручу, недалеко звалищ старого замчища, ми проїхали коло старої башти і виїхали на широкий вигін, серед якого стояла одним однісенька маленька хатина. Коло хатини стояв старий дідусь у свиті й шапці і здивовано придивлявся до нас.
— Слава Богу! — привітався я.
— На віки слава! — озвався дідок. — Що скажете добрі люди?…
— Відпочити заїхали до вас! — сказав на те дядько.
— Е, який там відпочинок у моїй хаті! — почухався дід у потилиці. — Тісно, темно, не прибрано… Баба кукурудзу теребить…— То нічого, діду! — заговорив уже я. — Ми на пів годинки всього… Перекусимо трохи і поїдемо далі…
— Коли так, то прошу до хати! — сказав нарешті дід.
Ми всі разом увійшли в хату. На нас дихнуло пахом сушених грибів, гнилих гарбузів і кукурудзи. Зігнута постать жінки стояла коло стола і пересипала з ґарнця мак у миску. Побачивши нас, вона помалу поставила ґарнця на землю і повернула до нас своє зморщене лице. Довго приглядалася до мене і ніяково вимовила:
— Навіть сісти нігде не має…
Взяла брудну стирку й заходилася стирати лаву.
— Дай-но гостям перекусити що небудь! — сказав дід до баби.
— Хліба з маслом хіба, бо більш нічого не маю… — затурбувалася баба.
— Спасибі, бабусю! — сказав я. — Не клопочіться так…
Через хвилину на столі вже лежав бухінець свіжого хліба й миска з маслом, а ми всі розсілися коло стола і взялися „підвічіркувати“.
Моя пляшечка з гіркою зробила велике вражіння не тільки на дядька, але й на старого мелника, який уже після другої чарки згодився росповісти мені про ті чарівні скарби. Я швиденько налив йому третю чарку, він випив і зачав оповідати:
„Старий Сатанівський замок виріс тоді, як у славнім Луцьку сидів литовський князь Гедимін. Цей князь підбив під себе Україну і звільнив її від усіх ворогів лютих. Порозганявши їх на всі боки, він постягав з них данину і задумав свою велику державу збудувати. Клопотався він усе своє життя, турбувався дуже, замки скрізь будував та сили свої зміцнював. Для народу також добрий був, бо знав, що вони його будуть любити, то він все, що тільки захоче, зробить…
„Однаково, не встиг він ще й почати будувати оту свою велику державу, як прийшла до нього його смерть. Вміраючи, він довго думав, що йому робити з тим усим добром, яке він настягав для цеї справи, а нарешті вирішив його заховати в глубоких льохах свого Сатанівського замку, який тоді найміцнійшим був, і закляв його на незлічені сотки літ, аж до того часу, заким не з'явиться такий чоловік, який зможе збудувати таку державу, як то він думав… До того-ж часу ніхто не смів наблизитися, щоб вогонь не скарав…
„Скоро він помер, як про ті скарби розійшлася скрізь по світу така чутка, що їх може здобути всякий, аби тільки добру зброю мав… І посунули на Сатанів Турки, Татари, Ляхи і так усякі ворохобники, але ніхто з них не міг дістатися до тих льохів, бо зараз-же розпочинався пожар…
„Довго домагалися вороги свого, не раз і не два горів Сатанів, але скарби ті лежали і часу свого ждали. Розуміли вороги, що не сила здобути їх силою і стали на всяки хитрощі пускатися. Як запанували над Сатановим королі польські, то щоб поживитися тим добром, стали удавати з себе великих добродіїв для народу і дбали за цілість і міць самого замку. От, як що бачили оту башту, що ще стоїть цілою, так можете собі уявити ту дбайливість, бо її один король будував і там навіть написано по латинському назвисько того короля, який Болєславом, чи що таке, називався…
„Нічого з того всього не вийшло, бо королі ті свою державу будували, а скарби ті для нашої держави призначалися. Довго вони ломали собі голову над тим, що з цим робити, та вже спільно з Москалями, вирішили пильно стерегти нашого народу, щоб часом не народився такий, щоб не скористався тими скарбами. Не згинула ця згода й потім, як була Австрія і Росія, бо вони також тут кордон зробили і війська свого богато настановили, щоб воно стежило за всім…
„Якось приїздили з Москви одні пани з царським показом дістатися до скарбів, але коли докопалися до одного льоху, так Сатанів зараз-же й почав горіти і горів так страшно, що вони мусіли покинути свою роботу…
— Ну, а від чого млин згорів? — спитався дядько.
— Певне від того самого… — відповів дід. — Тут позавчора ще Москалі були і щось там таке робили на замчищу… шанці копали і до льоху докопалися… Дістали навіть щось там звідти в пляшці, але млин так зараз і запалився, бо він найближче стоїть…
— Ну й що-ж далі? — допитувався дядько.
— Нічого… Повтікали всі на Проскурів, а на другий день наші прийшли…
— А наші ще не пробували добувати тих скарбів? — спитався вже я.
— Нехай, краще, не пробують!… — махнув дід рукою. — Як прийде час, то все те добро само на верх вийде!…
— Звідки-ж ви знаєте?
— Знаю, бо таке закляття дано! — сказав поважно дід до мене і встав з лави.
— Цікава казка, але трудно знати, для чого вона… — промовив я.
— Думайте собі, як хочете! — сказав дід.
Дядько ніяково заморгав очами, якось чудно всміхнувся і пробубонів:
— Все для держави і для держави!… А того, щоб між народом розділили, ніхто й не скаже!…Я бачив, що на дядька ця казка не справила ніякого вражіння і мені сердечно було жаль старого, як він сумно дивився на хитре лице дядька, а на його вустах була гірка думка не то образи, не то огиди.
Щоб перервати незручну мовчанку, я встав, попрощався і вийшов на двір. Сонце вже заходило і його червоно-кріваві проміні золотили верх старої башти, яка гордо підносилася в гору над всіми будинками і сміливо тягнулася до блакитного українського неба.
— Думайте собі, як хочете… — згадав я слова старого діда і відчув у своїй душі щось таке чудне, чого ніяк не можна було назвати ні радістю, ні спокоєм. — В моїй душі була молитва до того Великого, що спочиває в споковічних руїнах нашої минулої слави…
- 1921 р., 1 VII. Тернопіль.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|