Скарби віків (збірка)/Чернець-князь
| ◀ Палієва шабля | Скарби віків Чернець-князь |
Свята криниця ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Над веселою й затишною Винницею, що росташувалася на крутих берегах мальовничої ріки Бог, шаліла спасівчана спека. Важка духота стомлювала й рясним потом зрошувала засмалені пекучим сонцем селянські лиця й робила їх якимись байдужо-сонними, мертвими наче. Ярмарок, який відбувався з причини відпусту в православній катедрі, глухо шумів та гомонів і в тім шумі чулися пронизливі свистки глиняних свистунців та одноманітна гра тамбовських „гармошек“, чим захожі з Московщини торговці приваблювали до себе не дуже-то вибагливих покупців. На майдані, коло брами катедри, серед возів з сіном та фруктами, сидів сліпий старець зі своїм проводирем і грав на старосвіцькій лірі. Навколо нього товпився величезний гурт цікавих та побожних прочан, які з охотою слухали пісень про „сирітську гірку долю“, про „страшну панську неволю“ і про те, — як „на Збараж ідучи, нечестиви басурмани Почаївський монастир облягали“...
Люди слухали, важко зітхали, виймали гроші, клали їх у маленьку мисочку коло старця і, хрестуючись, відходили до жидівських рундуків напитися „хлібного“ квасу. Однаково, не дивлячись на те, що сонце все вище й вище підіймалося в гору і все дужче припікало, — людей на ярмарку все прибувало, а гурт слухачів коло старого лірника все збільшувався. Голос лірника ослаб, захрип, але він співав пісню за піснею і не думав спочивати.
Раптом задзвонило в католицькому костьолі. Половина людей з гурту перехрестилася своїм православним хрестом і почулися окремі голоси:
— Сьогодня в костьолі також відпуст…
— Ксьонзів богато наїхало…
Де хто вийшов з гурту і подався до костьола, який стояв на другім боці майдану, проти православної катедри. Лірник, почувши голос дзвонів і розмову людей коло себе, враз затих і, мовчки, став перебіряти клявиші на своїй скрипучій лірі. Ліра скрипіла, скиглила, неначе скаржилася, а потім зайшлася безкінечно довгим плачем, який зупинився на одній ноті.
То було давно, що й не згадати. З того часу богато вже минуло літ, чимало зруйнувалося церков та палаців і запропастилося в боротьбі лютій люду всякого…
Тоді цей костьол був єзуїтським монастирем і своїм видом нагадував міцну кріпость, стіни якої досягали аж до самісенької ріки Бога. І знали всі люди, що цей монастир був неприступним, бо навколо його стін були глибокі рови з водою, через які можна було перейти лише через один однісенький залізний міст, який завжди був піднятий вгору і спускався лише тоді, коли було треба.
Старшим черцем в тому монастирі був якийсь польський князь, який не боявся навіть самого короля. Цей Чернець-князь, часто було, збіряв своїх черців і їздив з ними на полювання. Полюючи в лісі всяку дичину, він иноді заїздив на села. Бив людей, забірав у них їх добро, а не раз і дівчат брав з собою, які назад не поверталися ніколи… Що він з ними робив там у монастирі, куди він їх дівав, — ніхто ще й досі не знає, але всі знали, що в монастирі були богаті гості і що там часто справлялися гучні бенкети й відбувалися веселі забави…
Гарний і сміливий був той Чернець-князь, дарма що мав більш пятидесяти літ. Любив він життя так горяче, що навіть самі черці дивувалися з того, — як він міг висидіти в тому монастирі. Однаково, йому було там дуже добре і від почував себе як найкраще. Часами, як надокучали йому веселі забави, він починав каятися в своїх гріхах і тоді в монастирі цілими днями й ночами ніхто не смів ні їсти, ні пити, ні, навіть, слова голосно вимовити…
В один час коло Винниці з'явилися гайдамаки, які жорстоко мстилися панам за їх тяжкі кривди, а пани з переляку не знали куди й дітися. Тоді він дав їм у себе притулок і, зібравши свою чернечу дружину, став блукати з нею навколо монастиря і страшно катував тих, що були замішані в гайдамацьких справах. Пани сиділи та ждали кінця цеї дикої боротьби, щоб знову вернутися до свого панування, але боротьбі не було ні кінця, ні краю, а по цілих ночах палили села і чулися крики катованних…
Одного разу Чернець-князь катував одне село і там сподобалась йому попова донька, яку він силоміць забрав з собою в монастир. Забрав, загулявся і за все на світі забувся. А тим часом коло монастиря з'явився славний ватажок Голка зі своїми товаришами. І з'явився він не так собі, а для того, щоб помститися за тяжку зневагу, бо та попівна була його нареченою. Крутився він один день, крутився і другий день, а на третій прийшов до нього якийсь старий кобзарь з відрубаною рукою і сказав:
— Я був колись садівником у цьому монастирі і знаю таємний хід до нього…Зрадів Голка несказано і зараз-же наказав дати йому стільки срібла і злота, скільки зможе на плечі взяти. А як настала ніч, то він зі своїми товаришами прийшов тим таємним ходом аж у самісенький монастир і до сходу сонця загосподарював там…
Шукав, бідний, своєї нареченої скріз і всюди і, нарешті, знайшов її в одному льоху, де стояли бочки зі старими винами та медами, — вже мертвою… Крім неї, там було ще декілько жіночих трупів і всі вони були тяжко скалічені після наруги над собою…
Дивився на це все народ простий та серцем чистий, плакав гірко і лютувався дуже. А тоді, як ці сльози і ця лють перейшла всякі міри терпіння, в богобоязних і мягких серцях спалахнув такий страшний гнів, якого ще Винниця й не бачила ніколи. Тоді дорогі вина та меди черпаками черпали й нахильці роспивали, а золоті червінці та срібні дукати по всіх шляхах розсипали, щоб убогі й покривджені люди собі заплату мали…
Чернець-князь цього всього ніяк не сподівався і сам не знав куди сховатися. Втік він у свою келію, зачинився там і думав ще оборонятпся. Але ватажок Голка одним ударом свого міцного кулака звалив його з ніг і власними руками повісив на тій вежі, на якій зараз дзвонять дзвони… Потім запалив монастир і сам зник кудись так, що ніхто й нігде до цього часу ще не знає…“
Якийсь молодий парубок, що стояв коло мене, всміхнувсь чогось сам до себе і голосно промовив:
— Сумна це казка і цікава, але неправдива, бо скрізь і всюди один Бог і так само моляться йому в костьолі, як і в нашій церкві!…
Ніхто нічого не сказав йому на це, тільки сотня призирливих очей звернулися в його бік, і заставили його зщулитися й заніміти так…
Одна ліра не мовчала, а все грала й грала і, серед базарного шуму пересиченого життя, її голос здавався голосом занедбаного людського сумління…
- 1921 року, 4. липня, м. Тернопіль.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|