Словник української мови (1927)/кум
| ◀ кулястра | Словник української мови К кум |
кума ▶ |
|
Кум, ма, м. Кум. То Хмельницький теє догадав, кумом його до себе прохав. Дума. Куми́. Кум и кума вместе. В кого діти мруть, то треба тому брати кумів стрічних. Ном. № 83. Неси ж в хату, а я верхи кинусь за кумами. Шевч. 102. Одкупні́ куми́. Кумовья, заменяющие, после соответственного народного обряда, прежних, обыкновенных, кумовьев, причем последние совершенно теряют все права кумовьев, — такая замена делается только в случае долгой болезни ребенка. См. Купо́вана ма́ти. Мнж. 183. Про́хані куми́. Обыкновенные восприемники. Мнж. 183. Стрі́чані куми́. Встречные кумовья. Мнж. 183. Рі́дний кум. Кум-восприемник по отношению к отцу дитяти, последний же — просто кум. Мнж. 183. Ум. Кума́сь, ку́мець, кумо́чок, ку́мцьо. Здоров, кумасю мій, Кіндрате! Гліб. Прийде кумець на обідець, а ложки не буде. Ном. № 11899. Ой щучечки за-для кумочка, а карасі за-для кумасі. Посл. Та кумцьо таки не випив. Св. Л. 59.