Кобзарь (1876)/Том 2/Сон (У всякого своя доля)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Для інших версій цієї роботи див. Сон (У всякого своя доля).
Сон.

 Духъ истины, ѥго жє міръ
 не можєть приıaти, ıaко нє
 видить ѥго, нижє знаѥть
 ѥго.
 Іоан. Гл. XIV., ст. 17.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазірає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину;
Той тузами обірає
Свата в ёго хаті,
А той нишком у куточку
Гострить [1] ніж на брата;
А той тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час, та й запустить
Пазурі в печінки;
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка;
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує,
Та отечество так любить.
Так за ним бідкує,
Та так з ёго сердешного
Кров, як воду, точить!...
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Як ягнята: „Нехай, каже:
Може, так і треба!“
— Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На сім світі бажаєте... [2]
Немає! немає!
Шкода й праці! Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята, і старчята —
Адамові діти.
І той... і той... А що ж то я?
— Ось-що добрі люде:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і буддень;
А вам нудно, жалуєтесь... [3]
Їй Богу, не чую!
І не кричіть; я свою пью,
А не кров людськую.

От-так, ідучи по-під-тинню
З бенкету пьяний у-ночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричять
І жінка не лає...
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать,
І в серці, і в хаті.
Отто ж я ліг і спати;
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати, —
І усом не моргне.

Та й сон же, сон, на прочуд дивний, [4]
Мені приснився;
Найтверезійший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позірнуть на ті дива;
Та чорта-з-два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами,
Та тенетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками;
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.

— „Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю!
Мої муки, мої люті
В хмарі [5] заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово, —
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову,
На розмову тиху, сумну,
На раду з тобою;
О-півночі падатиму
З чистою росою... [6]
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога встануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небога!
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!“

Лечу, дивлюся — аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі — по волі
Стоять собі мов сторожі,
Розмовляють в полі. [7]
І усе ж те, [8] вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Раннєю [9] росою,
Вмивається, красуються,
Сонце зустрічає.
І нема тому почину, [10]
І краю немає.
Ніхто ёго не додбає,
Ані розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ж ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марно плачеш?
Чого тобі шкода?

 Хиба ти не бачиш,
Хиба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися, а я полечу
Високо-високо, за синії хмари.
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь: у тім раю, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають —
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Панят [11] недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію[12] в військо оддають;
Бо ёго, бач, трохи... А он-де, — під-тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он — бачиш!... Очі, очі!
На-що ви здалися?
Чом ви з-малку не висохли
Слізми не злилися?
То покритка по-під-тинню
З байстрям шкандибає;
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають; —
Старці навіть цураються...
А панич не знає:
З двадцятою,[13] недолюдок,
Душі пропиває.
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші слёзи, горе?
Може й бачить, та помога,
Як і отті гори
Предковічні, що политі
Кровию людською!...

Душе моя убогая,
Лишенько з тобою!
Упьємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Ёго розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство; ти з ними росла,
Ти з ними кохалась; їх тяжкиї руки
Тебе повивали; бери ж їх, лети,
Та по всёму небу орду розпусти:
Нехай чорніє, червоніє
Полумьям повіє,
Нехай знову рига змія,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю.
А тим часом пошукаю
На край світа раю!

І знов лечу по-над землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На слёзи та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє;
Кругом гори [14] та болота,
Туман, туман та пустота,
Людей не чуть; не знать і сліду
Людської страшної ноги...

„І вороги й невороги,
Прощайте! В гості не приїду.
Упивайтесь, бенкентуйте:
Я вже не почую;
Один собі на вік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще єсть країна [15]
Неполита слізьми, кровъю,
То я одпочину,
Одпочину...“

Аж слухаю...
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О, люде поганий!
Де ти взявся? Що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже мабуть
Я не заховаюсь
І на небі... За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв?
Чиї тяжкі руки
В мені [16] душу закували,
Серце запалили
І, ганячи силу,
Думи розпустили?
За-що? не знаю, а карають, [17]
І тяжко карають.
А коли я спокутую,
Коли діжду краю, —
Не бачу й не знаю.

Заворушилася пустиня,
Мов із темної домовини
На той останній страшний суд
Мерці за правдою встають.
То не вмерлі, не зариті [18]
Не суда ідуть просити,
Ні, то люде, живі люде,
В кайданах забиті,
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому... То каторжні,
А за що? Те знає
Вседержитель, а може ще
Й він не добачає!
Он-де злодій штемпований
Кайдани волочить;
От розбійник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче;
А між ними запеклими,
В кайдани убраний,
Царь всесвітний, [19] царь волі, царь
Штемпом увінчаний,
В муці, в каторзі — не просить,
Не плаче, не стогне...
Раз добром налите серце
В-вік не прохолоне.

А де ж твої думи, рожевиї квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ж ти їх, друже, кому передав?
Чи може на віки в серці заховав?
Ой не ховай, брате! розсип їх, розкидай:
Зійдуть і ростимуть і вийдуть з їх люде. [20]

Чи ще митарство, чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно;
Мороз розум будить.
І знов лечу, земля чорніє,
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами;
То город із стома церквами;
А в городі, мов журавлі,
Замуштрували москалі.
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються! — Далі гляну —
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє.
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий. Долітаю —
То город без краю.
Чи то турецький,
Чи то німецький?
А може те, що й московський.
Церкви та палати,
Та пани пузаті
І ні однісінької хати!
Смеркалося. Огонь-огнем
Кругом запалало,
Аж злякався... „Ура! ура!
Ура!“ закричали.

„Цу-цу, дурні! схаменіться,
Чого се ви раді,
Що орете?“ — „Экой хохолъ!
Не знаетъ параду!
У насъ парадъ. Самъ изволитъ
Сегодня гуляти.“
„Та де ж вона, тая цяця?“
— „Вонъ, видишь палаты?“
Штовхаюся, а землячок,
Спасибі признався,
З цинковими кгудзиками:
„Гдѣ ты здѣсь узялся?“
— З України. — „Да какъ же ты
Й гаварить не вмѣешь
Па здѣшнему?“ — „Ба ні, кажу!
Говорить я вмію,
Та не хочу.“ — „Экой чудакъ
Я всѣ входы знаю;
Я здѣсь служу; коли хочешь,
Въ дворецъ попытаюсь
Ввести тебя. Только, знаешь,
Ми, братъ, просвѣщенны,
Не поскупись полтинкою.“
— „Цур тобі, мерзений
Каламарю!“

 І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!
Так от-де рай! Уже на що
Золотом облиті
Блюдолизи! Аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає. Обік ёго
Жіночка-небога,
Мов опенёк засушений
Тонка, довгонога,
Та ще на-лихо [21] сердешна
Хита головою.
— „Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою!
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяцю, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам:
От-то дурний! а ще й битий!
На квіток повірив
Москалеві! От і читай,
І йми ти їм віри!

За панами панства, панства
У сріблі та златі!
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!
Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може вдарять,
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч пів-дулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у-рад поставали,
Ніби безъязикі.
Ані телень!... Царь цвенькає,
А диво-цариця,
Мов та чапля між птахами,
Скаче, бадёриться.
Довгенько в-двох похожали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
(Здалека нечути)
Об отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та об муштрах ще новійших;
А потім цариця
Сіла мовчки на дзикглику.
Дивлюсь — царь підходить
До найстаршого... та в пику
Ёго як затопить!
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло... А той собі
Ще меншого туза
Межи-плечи. Той меншого,
А менший малого;
А той дрібних; а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити
Та верещать, та як ревнуть:
„Гуля наш батюшка, гуля!
Ура! ура! ура... а... а... а!“

Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тілько де-де православні
По кутках стогнали,
Та стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і слёзи! От пішов я
Город озірати.
Там ніч — як день. Дивлюся я: [22]
Палати, палати
По-над тихою рікою,
А берег обшитий
Увесь камінєм. Дивуюся,
Мов несамовитий:
Як-то воно зробилося
З калюжи такої
Таке диво... От-тут крови
Полито[23] людської
І без ножа! По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться,
І дзикгарі[24] теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить... копитами
Скелю розбиває.
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки; якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує... от-от річку
От-от перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому Вторая
Таке диво поставила.
Тепер же я знаю:
Це той Первий, що роспинав
Нашу Україну,
А Вторая доканала
Вдову-сиротину.
Кати, кати, людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися, а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так мов я читаю
Історію України...
Стою, заміраю.
А тим часом тихо-тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:

„Із города, із Глухова
Полки виступали
З заступами на линію...
А мене послали
У столицю з козаками
Наказним гетьманом...
О, Боже мій милосердний!
О, царю поганий!
Царю проклятий, неситий,
Гаспиде лукавий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними кістками,
Поставив столицю
На їх трупах катованих
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах... Царю, царю!
І Бог не розсудить[25]
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
На вік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою...
України далекої
Може вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили.
Нашу славу? Боже милий![26]
Зжалься, Боже милий!“

Та й замовкло. Дивлюся я, —
Біла хмара криє
Синє море;[27] а в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара: біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянжовим
І заголосила:
„І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав голих і голодних
У сніг на чужину
Та порізав із шкур наших
Собі багряницю,
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий, проклятий!“

Розлетілись, розсипались:
Сонечко вставало;
А я стояв, дивувався
Так, аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
По-край улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а до дому:
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю-гадаю :
„Як-то тяжко той насущний
Люде заробляють!“

От і братія сипнула
У Сенат писати,
Та підписувать, та драти
І з батька і з брата.
А між ними і землячки
Де-де поглядають;
По-московськи так і чешуть,[28]
Сміються та лають
Батьків своїх, що з-малечку
Цвенькати не вчили
По-німецьки, а то тепер
І кисни в чорнилі! —
Пьявки, пьявки! Може батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови!
Україно, Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодиї,
Чорнилом политі,
Московською блекотою,
В німецьких петлицях [29]
Замучені... Плач, Вкраїно,
Бездітна вдовице!

Пійти лишень, подивиться
До царя в палати:
Що там робиться? Прихожу:
Старшина пузата
Стоїть рядом, сопе, хропе
Та понадувалась,
Як индики, і на двері
Косо поглядала.
Аж ось вони й одчинились:
Неначе з берлоги
Ведмідь виліз... Ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Ёго мучило. Як крикне
На самих пузатих:
Всі пузаті до одного
В землю провалились.
Він вилучив баньки з лоба, —
І все затрусилось, [30]
Що осталось. Мов скажений
На меньших гукає, —
І ті в землю. Він на дрібних,[31]
І ті пропадають.
Він до челяді... і челядь[32]
І челядь пропала;
До москалів, — москалики
Тяжко застогнали,[33]
Пішли в землю. Диво дивне
Сталося на світі!
Дивлюся я, що дальш буде?
Що буде робити
Мій ведмедик. Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де-ж ділася
Ведмежа[34] натура?
Мов кошеня — такий чудний!
Я як[35] засміявся!
Він і почув, та як гикне, —
Я перелякався...
Та й прокинувсь.

 Оттаке-то
Приснилося диво!
Чудне якесь! Таке тільки
Сниться юродивим
Та пьяницям. Не здивуйте,
Брати мої милі,
Що не своє розсказував,[36]
А те, що приснилось.
1844. 8 іюня Петербургъ.


  1. Точить (Рук. вар.)
  2. На тім світі благаєте.(ib.)
  3. ... жалкуєтесь!... (ib.)
  4. ... найпречудовіший, (ib.)
  5. В хмари... (ib).
  6. Рясною росою (ib.)
  7. ... з полем. (Льв. вид.)
  8. І все то те... (Рук. вар.)
  9. Дрібною росою,
    З-покон-віку вмивається, (ib.)
  10. ... загину (ib.)
  11. Княжат... (Льв. вид.)
  12. ... дитину. (Льв. вид.)
  13. З двадцятого, недоліток, Рук. вар. (цеб-то року, коли панич має маєткові права. Пояснення Льв. вид. Климковича 1865 р.)
  14. Кругом бори та болота, (ib.)
  15. Що ще Україна
    Не помита слізьми... (Льв. вид. 1866.)
  16. В муку... (Рук. вар.)
  17. ... а караюсь,
    І тяжко караюсь. (Рук. вар.)
  18. ... не убиті. (Рук. вар.)
  19. Царь Всевишній, (ib.)
  20. ... і у люде вийдуть. (ib.)
  21. Та не на добре сердешна
    Трясе головою. (Рук. вар.)
  22. Дивуюся. (Рук. вар.)
  23. Пропало. (ib.)
  24. І дзвонарі. (ib.)
  25. ... не розлучить. (Рук. вар.)
  26. »На ту славу, Боже милий,
    Глянься, Боже милий!« (ib.)
  27. Синє небо; (ib.)
  28. ... так і ріжуть. (Рук. вар.)
  29. ... теплицях заглушені... (ib.)
  30. І всі затрусились,
    Що остались. (Льв. вид.)
  31. Він до дрібних, — (ib.)
  32. Він до челяді сунеться, — (ib.)
  33. До москалів, — і москалі
    Тілько застогнали. (Льв. вид.)
  34. Ведмедська... (Рук. вар.)
  35. Я аж засміявся.
    Він почув се, — та як зикне!
     (Льв. вид.)
  36. Брати любі, милі,
    Що не своє розсказую, (ib.)