Спогади (1861–1907)/3/16
| Спогади (1861–1907) Частина III Розділ XVI |
Розділ XVII ▶ |
|
Найбільше з нас Стешенко доводив, що ніякого роспаду плятформа чи програма не зробить, а тільки вилучить з орґанізації крайні праві елєменти і це буде тільки на користь їй, бо тим привабиться більше свіжих молодих елєментів. Решта Ради стояла за внесенням в програму тільки політичних моментів, бо теж боялася, що соціяльно-економічні внесуть в орґанізацію боротьбу членів між собою, яка може скінчитися розвалом всієї орґанізації. Але Стешенко уперто стояв на своєму, хоч в дійсности він був швидче так званий „катедер соціяліст“, ніж соціял-демократ в тому розумінню, в якому була тоді загально російська соціял-демократична партія. Науменко та Беренштам гаряче доводили, що взагалі ніякої плятформи чи програми нам не потрібно, але більшість рішила, що треба виробити проєкт плятформи, але без соціял-економічних моментів. Дискусії й дебати над плятформою внесли великі загострення між членів Ради і взагалі серед українського громадянства. Щоб як небудь обєднати людей, задумав я з д-ром Модестом Левицьким подати прохання до Міністерства Внутрішніх Справ, щоб дозволили нам видавати тижневик „Селянин“, гадаючи, що коло першої української ґазети обєднаються всі українські елєменти ріжних політичних напрямків. Але заходи наші зосталися марними; тоді-ж таки я через студентів М. Порша, чи Ол. Скорописа передав партії Р. У. П. здається тисячу карбованців на видання української ґазети за кордоном. Досадував я потім на Р. У. П-івців, бо вони свою ґазетку теж назвали „Селянином“, що дало привід людям говорити: „Не дозволили Чикаленкові видавати „Селянина“ тут, то він видає його за кордоном“.
Але вернуся до відносин між членами Ради.
Грінченко був, як вже казав, дуже милий в приватному життю, дуже приємний собесідник на неофіціяльній частині наших зборів, а коли всі сходилися і голова, господар хати відкривав засідання Ради, то Грінченко моментально змінявся — насуплював брови, робився якимсь офіціяльним урядовцем, що вимагав від кожного виразного формуловання того, що той хоче сказати, чеплявся до слів, взагалі поводився, наче він сидить не в компанії своїх людей, а десь в суді в ролі прокуратора. Висловлював він свої погляди на справи майже раз-у-раз розумно, льоґічно, так, що не можна було не згодитися з ним, але ота нещаслива вдача його, манєра трактувати свого опонента, як лютого ворога, не приводила до згоди з ним, а навпаки дратувала опонента і мимо волі і проти льоґіки часом приводила до опозиції йому. Він всіх цим дратував, нервував, особливо Науменка, людину звиклу до того, що всі його слухають, погожуються з ним, а коли й не згожуються, то висловлюють це в чемній, не образливій формі, Грінченко-ж опонував неможливо, не то що в гострій, а якійсь їдкій, ущіпливій формі. Така його манєра неминуче повинна була довести до конфлікту і дійсно довела, по самому пустяковому, зовсім не принціпіяльному питанню.
При обмірковуванню справи росповсюдження книжок, Грінченко запропонував не виставляти на орґанізаційних виданнях ціни книжки; тоді, мовляв, „офені“ (дрібні крамарі) охоче забиратимуть наші видання і розноситимуть їх по селах, заробляючи на них скільки їм пощастить дістати від селянина, чи грішми, чи міняючи на щетину, полотно та инше і таким чином наша книжка піде широко в село. Науменко на це зауважив, що громадській інституції не личить ставати на шлях допомагання експльоатації селян, а ліпше орґанізувати ширший продаж книжок через земські книжні склади, тоді ніхто нам не закидатиме, що наша орґанізація, як лубочні (московські) видавці, наживається на темному народові. Грінченко, незадоволений такою відповіддю, почав їдко, ущіпливо докоряти Науменкові за бажання „соблюсти чистоту“, що цей спосіб доводить до таких результатів, що і „Київська Старина“, яку редаґує Науменко, не тільки не дає ніякого прибутку, а мусить звертатися до меценатів, щоб ті покривали хронічні її дефіцити.
Це обурило всіх, а гарячий Беренштам скочив, вигукуючи:— В порядному товаристві так дебати не ведуться; це якесь ярижництво, канцелярське підступство…
Грінченко блідий, видимо розлютований, але в тому-ж їдкому тоні, рівним голосом провадив своє, прохаючи не перебивати йому. Але скінчити йому не довелося, бо майже всі члени Ради обурені повставали і почали виходити з кімнати. Одягаючись в передпокою, Лисенко процідив крізь зуби:
— Це другий Панько Куліш! Його треба посадити десь на необитаємому острові, обкласти книжками, нехай працює…
А Науменко на відході додав:
— Це тільки Кулешик, а вже хоче бути гетьманом Сьогобочньої й Тогобочньої України, Галичини і Буковини!
Зо два засідання Ради відбулися без Науменка і Беренштама; виявилося, що останній виїхав несподівано на свій хутір, а Науменко на зборах Старої Громади сказав мені:
— Знаєте, одпала у мене охота ходити на засідання Ради. Не звик я, щоб так зо мною говорили, в такому тоні; це мене нервує і колись може довести до грубости з мого боку, а мені цього не хотілося-б.
Я заспокоював його, кажучи, що нещаслива вдача Грінченка обурює всіх, як і його, але їм обом з Беренштамом не можна тепер не ходити на збори Ради, бо без них може пройти редакція нашої плятформи, ухилившись дуже вліво. Це очевидно вплинуло на нього, та за два тижні він таки й охолов, то на третє засідання прийшов, а потім приїхав і Беренштам. Грінченко теж трохи змягчив свій тон і, нарешті, після довгих обмірковувань, дискусії, дебатів, ми виробили проєкт плятформи для внесення його на Загальні Збори.
Нема у мене тексту тої плятформи, нема його і у Львові де вона по ухвалі з'їздом, була надрукована на папиросному папері для зручнішої пересилки та росповсюдження на Україні, але зміст її коротко такий: Наша орґанізація вимагає автономії для України та инших складових частин Росії; Росія повинна бути збудована на основі федерації цих складових країв; вимагає парляменту для загально-російських справ і краєвих сеймів; повної волі національного життя; української мови по всіх школах, в суді, адміністрації і т. д.
Соціял-економічні питання були зовсім незачеплені, що дало привід Стешенкові заявити, що коли й загальні збори не внесуть цих питань, то його соц.-демократична Громада вийде з орґанізації.
Це був початок того розвалу, що його пророкували Науменко та Беренштам.
Проєкт плятформи розіслано по громадах, або справедливіше сказати, розвезено, бо таких речей посилати почтою тоді небезпечно було. На наступні збори Загальної Орґанізації делєґати повинні були привезти відомости, скільки членів громади за цей проєкт, а скільки проти. Всі з напруженням ждали цих зборів — одні з страхом, що вони будуть останніми, другі — з надією, що Орґанізація відновиться і стане енерґійнішою в праці для відродження української нації.
Зїзд того 1903 року був незвичайно бурхливий, бо проєкт плятформи викликав гарячі дебати, дискусії і взагалі розбуркав усіх членів зборів. Одні доводили, що писана плятформа з політичними гаслами, як автономія та федерація, перелякала на провінції багато членів громад і вони, як люде, в більшости державні та земські урядовці, вже немолоді віком, боячися через неї зостатися без засобів для удержання родин та може ще й попасти до відвічальности за приналежність до „незаконного сообщества“ сепаратистів, повиходять з громад. Инші, молодчі члени з'їзду, докоряли старіщим за „шкурність“, боязливість і висловлювали незадоволення, що не внесено в плятформу соціяльно-економічних моментів, а тому орґанізація наша не приваблює молодчих елєментів, не має звязків і впливу серед широких мас народу, а уявляє собою чисто інтеліґентську, буржуазну орґанізацію. Майже всі три дні з'їзду пішли на обмірковування і то бурливе внесеної Радою плятформи. Нарешті, коли почали підраховувати голоси, то виявилося, що проєкт плятформи прийнято, хоч і невеликою більшістю голосів, і постановлено було її видрукувати в Галичині, розвезти по Громадах для росповсюдження. Разом з тим доручено Раді обміркувати і докласти будучому з'їздові проєкт перетворення нашої орґанізації в партію на кшталт галицької „Національно-Демократичної“; проєктувалися назви: „Українська Національна“, „Демократична“, а навіть „Радикальна“, і доручено виробити детальну програму партії.
Науменко і Стешенко відмовилися вступити на другий рік в Раду, Берештам помер того року, то в Раду обрано було: Грінченка, Єфремова, Ю. Квасницького, Модеста Левицького, В. Чеховського і мене.
Зиму 1903/4 року Рада була занята майже виключно програмним питанням і назвою партії, в яку мала перетворитися наша, досі безпартійна орґанізація. Тепер вже не було між нами голосів, що булиб проти програми і проти внесення соціяльно-економічних питань, бо зїзд постановив виробити замісць плятформи детальну програму.
Суперечки й дебати велися про „однопалатність“ і „двопалатність“ та про соціяльно-економічні питання. Не було між нами сторонників палати панів, а друга палата уявлялася нам складеною з послів від окремих автономних країв: инші стояли тільки за один загально-російський парлямент і за краєві сойми.
З приводу соціяльно-економічних питань теж не було великих суперечок; одні були поміркованіщі, другі радикальніщі; я займав компромісову середину, яка взяла гору і нарешті уложено проєкт програми партії, яку ми погодилися назвати „Українською Демократичною Партією“ і проєкт той розіслано по Громадах.
На з'їзді в осени 1904 року програму цю і назву ухвалено невеликою більшістю, але в остаточній редакції послано її до ЛНВістника після Великодного З'їзду 1905 року[1].Усім відомий лихий стан Росії, головний чинник якого єсть самодержавіє, що нищить і нормальний поступ народів, які належать до російської держави. Поруч із самодержавієм гнітить Росію централізація, яка найбільше тяжить на народах так званих „недержавних“. Під впливом централізаційного ладу загальна політика не числиться з індивідуальностями окремих народів; вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає ані їх національним, ані суспільно-економічним основам. Закони, що видаються для всієї держави, дуже часто суперечать потребам і індивідуальностям окремих народів, не числяться як з історичними традиціями, так і з сучасним складом їх життя, не відповідають їх економічним і соціяльним потребам. Такий стан держави, впливаючи шкідливо на все її життя, тим більшим тягарем спадає на український нарід, перешкаджаючи його самостійному національно-культурному розвоєві. Ця державна система спиняє його просвіту, його письменство і тяжко відбивається на економічному добробуті народу.
Такий лихий стан російської держави взагалі і України з окрема примушують нас зєднатися до боротьби за знищені права українського народу і скласти Українську Демократичну Партію. Під її прапор ми закликаємо усіх, хто відчуває і той загальний гніт політичної неволі, і той спеціяльний, що тяжить над самим українським народом; усіх тих, кому милі-дорогі загально людські ідеали, і спеціяльні інтереси і потреби українського народу. Головні принціпи нашої партії такі:
1. Знесення політичного абсолютизму, заведення парляментарного ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього, рівного, пропорціонального і тайного (без ріжниці полу, віри і національности).
2. Свобода особи, слова, віри (церква повинна бути відділена від держави). Свобода зборів, спілок, орґанізацій, страйків. Знищення станів (сословій).
3. Заведення народньої мови в школах, судах, адміністрації і у всіх громадських інституціях.
Маючи на увазі шкоду від централізаційної системи, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на принціпах найширшої національної місцевої автономії.
4. А через те опріч загально-державного парляменту ми вимагаємо для території, заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливім орґанічнім статуті, виробленім будущим українським соймом (вибраним на підставі вище сказаного права) і запорученім основними загально-державними законами.
5. Що до економічних питань, то ми вважаємо конечним усю фінансову і економічну політику, опріч потреб загально-державного значіння, сконцентрувати в автономнім краєвім соймі, який мусить установити: а) 8-ми годинний робочий день; б) державну пенсію немічним, калікам і всім робітникам, що дожили до 60-ти років; в) проґресивно-доходовий податок. Окрім того сойм повинен дбати про знищення прав спадщини, про те, щоб капітали та промислові орудя стали власністю тих, хто їх виробляє.
6. Визнаючи, що орудувати землю можуть тільки ті, що самі власноручно її обробляють, уважаємо конечним: а) землі державні (казенні), удільні, кабінетські, та монастирські на території України експропріювати (відобрати) у власність автономного краєвого сойму; б) всі приватні землі повинні бути викуплені у власність тоїж інституції на умовах, які виробить будущий сойм; крім того потрібно, щоб до викупу всіх земель сойм видав закон, який забороняв би купувати землі більше установленої сеймом норми; в поки викуп не буде доведений до кінця, сойм повинен законом уреґулювати арендне право, відповідно місцевим природним умовам.
За народами, які живуть на території України (Великороси, Жиди, Поляки та инчі), ми визнаємо рівне право з Українцями на задоволення їх національних, культурних, політичних та економічних потреб.Коли противники цієї програми висловлювали мені дивування, як я, великий землевласник, феодал, згодився на „соціялістичну програму“, то я відповідав так:
— „Я певний, що в нашій хліборобській країні колись земля мусить перейти в руки народні, то ліпше передати її тепер за викуп, ніж потім її мають відібрати задурно, що я й написав 1905 року в ч. 10 „Сина Отечества“, 2-го видання[2]. Що-ж до 8-ми годинного дня, та переходу фа брик в руки робітників, то й це, на мою думку, колись здійсниться, тільки певне в инчій формі. Взагалі соціялізм я вважаю за путеводну зорю, яка вказує путь, по якій людськість повинна йти, але ніколи не досягне його, як не досягнула справжнього христіянства, а пристосувала його до життя; так само буде й з соціялізмом. А тому нічого страшного в нашій програмі я не бачу і голосував за неї, щоб притягнути до нашої партії ширші кола людности“.
Але не так поставилися до цієї програми старіщі Українці по всій Україні, а тому й почався по всіх Громадах розбрат, чвари, сварки й ворожнеча поміж членами Громад.
Стара Київська Громада почала, вживаючи теперішнього терміну, „саботаж“: більшість перестала платити внески в Центральну Орґанізацію, не хотіла посилати делєґатів на з'їзди, взагалі перестала цікавитися нашою партією. Теж саме діялося і в Одеській Старій Громаді та й в Петербурзькій.
А тому енерґійніщі, діяльніщі члени „Київської Старої Громади“, як С. Єфремов, д-р М. Левицький, д-р О. Юркевич вийшли з неї і мене намовляли вийти з Старої Київської Громади та й з Демократичної Партії і заснувати нову Радикальну партію. Я доводив, що не бачу в цьому льоґіки: коли частини Громад саботують Демократичну Партію, то нема рації засновувати нову партію, а навпаки, треба держатися старої „Демократичної“, нехай відпадають ті члени Громад, які не признають її. Тоді Грінченко виступив з проєктом викинути Стару Київську Громаду з Демократичної Партії, але ніхто з ним не згодився. В Раді почалося розєднання, чвари, а тому й неможливість щось робити, а тим меньше впливати на провінціяльні Громади.
А тим часом, як результат студентських заворушень по всіх університетах, селянських розрухів на Полтавщині, а особливо, як наслідок нещасливої війни з Японцями, по всій Росії, а значить, і на Україні, почалися нові віяння, в повітрі запахло великими змінами, революцією, або принаймні реформами. В такий час особливо потрібно було триматися купи, гурту, як тепер кажуть — одного фронту. Я доводив, що в такий час не можна міняти партії, бо це нас тільки ослабить, а треба міцніще згуртуватися в старій
Демократичній Партії, щоб одностайно виступити на боротьбу за скасування закону 1876 року, за зрівнання нас в правах з Москалями що до цензури та за українську школу. Досить того, що перетворення нашої безпартійної орґанізації в Демократичну Партію внесло в наші кола розбрат, бо старі міхи не видержали нового вина, то треба не побільшувати того розвалу, а навпаки старатися полагодити його, щоб виступити всім одностайно в цей такий важний історичний момент; мене гаряче підтримував Лисенко та М. Левицький, але безуспішно.
Теж саме говорив я на зборах Старої Громади, але успіху не мав ні там, ні там. Старі Громадяне відмовчувалися і робили саботаж, а молодші елєменти, на чолі з Грінченком, гаряче взялися за орґанізацію „Радикальної Партії“, як у Київі, так і на провінції. Таким чином до двох українських партій, Демократичної та Української Революційної мала ще добавитися третя — Радикальна партія, не рахуючи тих Груп, для яких і Демократична була за ліва.
Саме в часи отсього розбрату почав я слабувати, почалися у мене тупі болі в шлункові, що кінчалися морською хворобою і повним обезсиленням. Київські професори напували мене карлсбадською водою, але це не помагало. Саме приїхав до Київа мій старий приятель-учитель д-р П. Михалевич і порадив мені поїхати до Берліну, до всесвітнє-відомого фахівця Боаза, мотивуючи свою пораду тим, що в Росії майже нема талановитих професорів. Талановиті студенти при теперішньому режимі захоплюються політикою, або просто не хотять прислужництвом робити собі карієри, а тому в Росії в професори проходять тупіщі, „підлизи“, що мають „благонадежну“ репутацію, а за кордоном всякий талановитий, працьовитий студент без цих перешкод може стати професором. Теж саме радив мені і наш земський, дуже знаючий лікар д-р Г. Варавка. Я послухав цих двох своїх приятелів і через Львів поїхав у лютому 1905 року до Берліну. У Львові я пробув тільки день і бачився тільки з проф. Грушевським та Франком, які теж, як і ми, сподівалися від невдачі війни з Японією великих змін в Росії.
Коли в початку марта 1905 року я зовсім здоровий вернувся з Берліну через Швайцарію, Італію, Австрію до Київа, то вже застав майже орґанізованою Радикальну Партію.
З Демократичної Партії повиходили: Грінченко, Єфремов, д-р М. Левицький, а замісць них Рада кооптувала Є. Тимченка, та д-ра Черняхівського, більше ніякого охочого не знайшла, бо Стара Громада продовжувала саботаж, хоч з Демократичної партії попереходили в Радикальну всі лівіщі елєменти. Мені знов Грінченко, Єфремов, д-р М. Левицький пропонували вступити в Радикальну Партію, але я знов відмовився, кажучи, що Радикальна Партія орґанізована на те тільки, щоб викинути з орґанізації Стару Громаду, а я не хочу рвати відносин з Громадою, що має великі заслуги перед історією відродження української нації, тим більше, що в руках її і „Київська Старина“, одинокий орґан, в якому друкується українська белєтристика. Але Грінченко, гостро осуджуючи Стару Громаду, вороже ставився і до „Київської Старини“, яка відкинула його оповіданнячко „Сам собі пан“ та надрукувала неґативні рецензії Л. Черняхівської та С. Шелухина на вірші Грінченкові видані „Віком“, з чим я цілком згожувався. З того часу почали псуватися відносини у мене з Грінченком, що мене мало боліло, а боліло мене те, що Єфремов став, до мене холодніший, бо був тоді всеціло під впливом Грінченка, який ніколи не перечив Єфремову, а навпаки похваляв усе, що той писав, чи робив. Я-ж отверто висловлював свою думку і наприклад гостро дорікав Єфремову за те, що він не помістив у збірнику „Вік“ жадної річі О. Кобилянської. Мене обурювало те, що він помістив у „Вікові“ оповідання Г. Коваленка, дуже здібного популяризатора, але ніякого белєтриста, а обминув письменницю безперечно талановиту. Єфремов оправдувався тим, що Кобилянська пише занадто модерно і дуже кепською мовою. Справді, мова у Кобилянської по складові не українська, а швидче німецька, але вона своїми творами довела потім і Єфремову, що вона безумовно талановита белєтристка.
Шкода мені дуже було, що такі любі моєму серцеві люде, як С. Єфремов, Ф. Матушевський та д-р М. Левицький перейшли в Радикальну Партію і вже не працювали разом зо мною, як було досі, тим більше, що я зостався майже одинаком, бо для „Старої Громади“ я був за лівий, а тому й чужий зовсім.
За все своє життя я не стрічав і досі миліщих мені людей за цих трьох та ще В. Доманицького й В. Прокоповича, який в ті роки проживав за кордоном. Ніколи за ввесь час спільної роботи та приватних особистих зносин з ними я в жадному з них не помічав і тіни владолюбія, користолюбія, або якого инчого прояву еґоїзму. Нема чого казати, що всі вони були віддані справі відродження української нації всією душею; працювали вони для неї до втоми, до виснаження сил своїх, як ті коні, що від щирости затягаються в шлеї і падають серед дороги, але віддихавшись трохи, знов тягнуть з такою-ж щирістю[3]. Для справи вони всі не цуралися й найдрібніщої праці і хоч занепадали на силах, то все таки працювали і треба було гуртового натиску на них, щоб вони хоч трохи відпочили. Були тоді між Українцями люде більших здібностей, талановитіщі за них, але щиріщих, ліпших душею я не знаю. В особистих, приватних відносинах до людей вони проявляли всі пятеро однаково раз-у-раз таку теплоту, таку готовність допомогти кожному в його біді і робили це з такою делікатністю, чулістю, що хто мав нагоду довший час працювати з ними, або мати приватні стосунки, то той ставав їхнім приятелем на віки.
Правда, ота душевна мягкість, ота довірливість часом переходила межі і вони впадали в помилки, вважаючи за щирих людей і таких, які того не заслуговували, цінили людей вище, ніж ті того були варті, але що правда, вони не трималися цих помилок з упертістю, як це часто трапляється з нами Українцями.
Цілком справдилися пророкування Науменка та Беренштама, які напосідалися на тому, щоб не виробляти партійної програми, бо на ній люде розєднаються і розвалиться вся орґанізація. Тепер до того і дійшло: Демократична партія майже розвалилася і істнувала тільки по інерції, а Радикальна партія ще тільки була в зародку. А час був такий, що треба було найбільшої одностайности, щоб усім Українцям виступати однодушно і виявити найінтенсивніщу працю.
Треба було в Віттевських Сільсько-господарських Комітетах, що мали висловити свою думку про економічні реформи, проводити резолюції про скасування закону 1876 р. і заведення української мови в школах, бо без цього не можливе піднесення сільсько-господарської техніки і взагалі поліпшення сільського господарства, а разом з тим і добробуту сільського населення.
Треба було подбати, щоб Університетські Сенати, яких думки про закон 1876 року запитував уряд, висловилися за скасування всяких обмежень для українського слова.Одним словом скрізь треба було напруженої праці, а ми сперечалися, сварилися за програми, або в роспуці від того розбрату відмахувалися руками від праці і відходили розчаровані на бік від громадської роботи. Всетаки Рада Демократичної Партії упросила професора В. Антоновича, зовсім хворого, скласти відповідну записку для Київського Університету, а проф. Багалія — для Харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на наше прохання її склав проф. М. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчановського, правителя канцелярії ґенерал-ґубернатора Юго-Западного Краю, написати від його імені записку про потребу скасування закону 1876 року в інтересах боротьби „місцевого русского населення з польським елєментом“; Молчановський зробив це охоче, бо був щирим, свідомим Українцем, але на жаль, хворий на серце, не дожив до ліпших часів. Заходами Петербурзької Громади Демократичної Партії склала Петербурзька Академія Наук відому записку про українську мову. Крім цих заходів Рада рішила вислати до Вітте, який тоді став премієр-міністром, делєґацію, яка-б особисто довела йому потребу скасування обмежень для українського слова і заведення української мови в школах в цілях піднесення грамотности в народі, а через те й його добробуту. З великим напруженням пощастило вирядити до Вітте делєґацію, що складалася з таких поважних та солідних осіб, як В. Науменко, І. Шраг, О. Косач (Олена Пчілка) та полтавський адвокат М. Дмитрієв.
Вітте, вислухавши делєґацію, твердо обіцяв, що цензурна комісія, під головуванням Кобека, яка виробляє нові закони для друку, підведе під один закон з московською і українську літературу й пресу і каратиме тільки за зміст, а не за мову. Що-ж до української мови в школах, то це питання складніше і вимагає нарад фаховців та згоди найвищих чинників держави.
Являлася надія на можливість в недалекій будуччині видавати українську ґазету, але ґазета вимагала таких великих коштів, на які я сам спромогтися не міг. Хоч я мав великі земельні маєтки, але на них лежав і великий гіпотечний борг, по якому треба було платити що-річно великі гроші; крім того у мене була велика родина, що вимагала на її удержання і великих грошей, а тому з своїх щорічних прибутків я не міг уділяти особливо великих сум на громадські справи. Зоставалася надія на В. Ф. Сіміренка.
Я вже казав, що Рада Загальної Орґанізації користувалася фондами його на всякі біжучі справи; треба росказати про походження отих фондів і про самого В. Ф. Сіміренка, цього найвидатніщого, найщиріщого Українця з поміж так званих „буржуїв“, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені. Не маючи дітей, В. Ф. Сіміренко, за порадою свого приятеля проф. В. Антоновича, склав заповіт, по якому все своє майно, що оцінювалося тоді до десяти міліонів рублів, заповідав у користування своїй дружині, Софії Івановні, а по її смерти все майно повинно піти на українські справи, по роспорядженню комітету, у власність якого і переходить те все майно. Комітет цей, як я вже казав, складався з проф. В. Б. Антоновича, М. В. Лисенка, В. П. Науменка, М. Ф. Комаря, Л. А. Смоленського та І. Л. Шрага. По смерти Смоленського, а потім Комаря в цей комітет включено небожа (племінника) Сіміренка, В. М. Лентовича, проф. М. С. Грушевського, П. Я. Стебницького і мене. А на той випадок, що по смерти обох Сіміренків рідня їх може буде процесуватись, щоб одержати спадщину, то Сіміренко дав у роспорядження комітету сорок тисяч рублів всякими обліґаційними паперами на майбутні видатки по тому евентуальному процесові, а поки що комітет міг роспоряжати тільки процентами з тих паперів, що давали коло двох тисяч рублів річно. Пізніще вже, за конституції, комітет зареєструвався в „Товариство підмоги українській Літературі, Науці і Штуці“, але про це та про те, що сталося з капіталом незабутнього В. Ф. Сіміренка, я росказую в своїм щоденнику.
Батько В. Ф. Сіміренка був кріпаком на Київщині і під впливом свого шурина (шваґра) Яхненка, занявшись арендою млинів по річці Росі, так розбагатів, що викупився з кріпацтва і записався в ґільдію (цех) купців. Коли ґр. Бобринський збудував у м. Смілі цукроварню, то й Федір Сіміренко в спілці з Яхненком теж узялися за цукроварство; тоді це річ була простіща і не така дорога, як тепер, бо цукор добувався пресуванням. Купивши в м. Городищі у ґр. Воронцова клапоть землі, вони збудували невеличку цукроварню. Спочатку діло у них пішло дуже добре і Сіміренко послав свого менчого сина Василя, родженого 1835 року, учитися до Франції, що славилася тоді цукроварством. А коли настало польське повстання 1863 року і пани, що позичили спілці Яхненка-Сіміренка гроші, стали вимагати їх назад, а до того ще й ґр. Воронцов, збудувавши власну цукроварню, перестав давати спілці землю під буряки, а земля його оточувала м. Городище верстов на 20 навкруги, то справа Яхненка-Сіміренка попала у безвихідне становище і вони збанкротувавши згодом повмірали. В. Ф. Сіміренко, вернувшися з Франції видатним фаховцем, почав служити за добрі гроші по чужих цукроварнях і, зібравши за скілька років трохи грошей, купив у с. Сидорівні Канівського повіту руїни старої державної цукроварні. А коли дружина його, з роду поміщиків Альбрандів, яку, до речі сказавши, Сіміренко украв у її батька, дістала в спадщину щось коло сотні тисяч карбованців, то він пустив у рух свою власну цукроварню, хоч доводилося на справу позичати гроші, за які, як він казав, доводилося платити (за позичені гроші) часом по 80%. Але невпинною працею, умілістю та ощадністю він за багато років свого життя доробився маєтку, що оцінювали під час його смерти, 1915 року щось до десяти міліонів карбованців. Я не знаю, як В. Ф. Сіміренко дійшов до української національної свідомости, але певне вона була в їх у родині, бо старший брат його, як відомо, видав „Кобзаря“ Т. Шевченка, зазначивши, що видано коштом Платона Сіміренка. Потім знайомство і близькість з проф. В. Антоновичем зміцнили і поглибили ту свідомість.
Я познайомився з В. Ф. Сіміренком у М. Ф. Комаря, 1890 року в Одесі, коли він там був переїздом зза кордону. Це був невеликий на зріст, сухорлявий дідусь з дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизуватими очима і сивою головою. Він, памятаю, оповідав, що на жаль в Европі зовсім не знають нічого про Україну, а тому требаб ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомости про український національний рух, і для тої мети передав через М. Комаря Одеській Громаді щось коло 5.000 карбованців. Тими грішми Одеська Громада помагала Р. Сембратовичу для видання журнальчика на німецькій мові[4], а потім Сіміренко давав через Раду Орґанізації Вол. Кушніру на видання його „Ukrainische Rundschau“.
Оселившись у Київі, я часом зустрічався з Сіміренком на засіданнях редакції „Київської Старини“, куди він заходив під кінець року, щоб довідатися, скільки має дефіциту той журнал, бо він з року на рік покривав борги „Київської Старини“, а зрідка бував у нього з В. Антоновичем або з М. Лисенком. Для характеристики вдачі В. Ф. Сіміренка роскажу про його таку рису: раз, сидючи у нього, я помітив, що весь куток в його кімнаті заставлений порожніми коробочками (пуделками) від сірників.
— Нащо вони вам? — питаю здивований.
— А чого вони мають пропадати дурно, — одповідає Сіміренко, — я за їх вимінюю повні з сірниками…
Нащо вже я ощадний для себе, але мене так вразила ця ощадність людини, яка видає що року десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлєктивно встав і вклонився йому мало не до землі. Сіміренко розцілував мене…
На жаль, з причини моєї нервовости, побачення наші з ним перервалися після такого випадку. Не памятаю вже якого року, але це було під час Столипінської реакції, зайшов до мене на Великдень Лисенко, щоб разом піти до Сіміренка. Хоч я нікому святочних візит не робив, а до Сіміренка охоче пішов. Вдома ми застали тільки його дружину та її родичів Альбрандів, відомих тоді російських „чорносотенців“. Розмова у них велася на ту тему, що нарешті „великий патріот“ Столипін розстрілами та вішанням революціонерів утихомирив Росію, яку розбунтував зрадник Вітте, вирвавши у „нещасного“ царя конституцію. Коли я вслухався в ту розмову, то у мене від хвилювання відразу розболілося всередині і я, не мігши витримати, раптом встав і, вклонившись господині, попрямував до виходу. Господиня і Лисенко почали мене затримувати, але я з серцем сказав, що не можу вислухувати таких розмов і пішов до дому. З того дня, коли я заходив до Сіміренка, то слуга раз-у-раз казала, що його нема вдома і сам він у мене з того часу не бував; хоч коли, випадково ми стрівались де небудь, то він цілував мене і виявляв до мене найбільшу приязнь і до самого закриття „Ради“ акуратно виплачував свою половину її дефіцитів.
Взагалі під старість він попав під сувору опіку своєї дружини, яка не пускала до нього ні людей, ні листів, які на її думку могли пошкодити його здоровлю.
——————
- ↑ Програму „Української Демократичної Партії“ надруковано в ЛНВістнику 1905 р. кн. VI за червень.
- ↑ Сынъ Отечества (2-го видання) 1905, ч. 12(15) VIII., № 151.
Голос землевладѣльца.
Наши аграріи как при освобожденіи крестьян от крѣпостной зависимости, так и теперь твердо стоят за неприкосновенность частновладѣльческих земель, за созданіе класа безземельних рабочих, необходимых для развитія крупнаго с.-хозяйственнаго производства. Этим путей они хотят сохранить за дворянством всѣ прерогативы этого сословія и его первенственную роль в государствѣ и при будущем представительном строѣ.
А между тѣм у нашего народа есть ясное сознаніе, что земля должна принадлежать тому, кто ее обрабатывает. Прежде это формулировалось словами, что земля Божья и всякій трудящійся имѣет на нее право.
Крестьяне наши, освобожденные от крѣпостной зависимости с земельным надѣлом и таким образом поставленные в положеніе самостоятельных хозяев, всѣми силами стараются сохранить это положеніе и только крайняя стѣсненность в землѣ заставляет их идти в батраки или в городскіе рабочіе, но и в том положеніи они всегда мечтают о самостоятельном хозяйствѣ.
Малоземелье стало чувствоваться чуть-ли не со дня освобожденія и породило масу толков о новом надѣленіи землей, стало предметом обсужденія в прессѣ, в земских собраніях и вызвало наконец учрежденіе крестьянскаго банка. Естественно, что с учрежденіем этого банка крестьяне буквально набросились на землю и в первое время масса частновладѣльческих земель перешла в руки крестьян, но благодаря такому необычайному спросу, цѣны на землю дошли до такой высоты, что стали недоступными для массы крестянства и этот банк теперь обслуживает интересы только особенно зажиточных крестьян, которые в состояніи сдѣлать солидную доплату из собственных средств. — А между тѣм малоземелье росло и во многих мѣстностях стало возникать аграрное движеніе и наконец теперь со всѣх концов Россіи идут вѣсти о самовольном захватѣ помѣщичьих земель, разгромѣ экономій и проч. Словом народ, лишенный возможности пріобрѣтать частновладѣльческія земли легально, стремится захватить их силою. При такой упорной тенденціи во что бы то ни стало „наслѣдовать землю“ не нужно быть пророком, чтобы предсказать, что в Россіи вся земля перейде в руки народа; вопрос только во времени и в способах перехода. Конечно, желательно, чтобы этот процес совершился легальным, а не насильственным путем; такой путь несомнѣнно выгоднѣе для обѣих сторон: землевладѣльцы получат за землю выкуп, а крестьянам достанется земля без кровопролитія, без потери жизни для многих, многих из них. При теперишних земельных отношеніях народ при всяком благопріятном случаѣ будет стремиться самовольно отнять землю, а помѣщики будут прибѣгать к военной силѣ и утѣшаться тѣм, что если мужики и отнимут землю, то не на долго — придут, мол, войска, побьют, посѣкут и возстановят порядок. Не знаю, как другіе землевладѣльцы, а я предпочитаю, чтобы землю у меня отняло правительство навсегда, чѣм сам народ ее будет отымать періодически хоть на нѣсколько дней. Я вовсе не хочу находиться на военном положеніи по отношенію к окружающему населенію, быть с ним вѣчно в враждебных отношеніях. Нѣт, бороться с аграрным движеніем необходимо не военной силой, как думают наши землевладѣльцы (кстати сказать и воєнная сила не всегда будет надежной защитой), а расширеніем крестьянскаго землевладѣнія, проведеніем в народную среду знаній, в освобожденіи его от бюрократической опеки, которая лишает его иниціативы, самодѣятельности; пріучает к инертности, пассивности и вообще деморализует. Несомнѣнно самым раціональный рѣшеніем аграрнаго вопроса нужно признать такое положеніе дѣла, что земля будет находиться в роспоряженіи мѣстнаго самоуправленія избраннаго всѣм населеніем. Землевладѣльцы могут сохранить за собою усадьбы и небольшіе участки земли для устройства опытных, показательных полей, необходимых для культурнаго воздѣйствія на народную массу в сельсько-хозяйственном отношеніи.
Вопрос этот обязательно должен быть предметом обсужденія перваго представительнаго собранія и г. г. защитники неприкосновенности частновладѣльческих земель должны примириться с этой мыслью, как они мирятся с лѣсоохранительным законом и с отчужденіем земель под устройство желѣзных и земских дорог. Е. Чикаленко.
- ↑ В. Доманицький помер 1908 р., а Ф. Матушевський 1919 року.
- ↑ „Ruthenische Revue“.