Спомини з часів української революції (1917–1921) (Петрів)/Частина I До Берестейського миру/Розділ VI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спомини з часів української революції (1917–1921) (VI. Відворот на Житомир-Коростень. Формування Запорозького Загону. Настрій по селах на шляху. Порядок демобілізації Південно-Західного російського фронту) Частина I До Берестейського миру
автор: Всеволод Петрів (1883 - 1948)
Створення: 1927. Джерело: [1]  

На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати, групи озброєних і неозброєних людей, нарешті з 50-60, обдертих, частинно поранених вояків проходить у повному порядку та голосно співають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки Богданівського полку. Питаю: "в чім справа?" Кажуть, "наказ відходити на Ігнатівку". Дальше гурток козаків зі старшиною. Теж відходять на Ігнатівку. Посилаю взад до полку наказ вислати квартирієрів до Ігнатівки, але сам вперто їду вперед.

Минаю "Сирецький Військовий Табор". Якийсь гурток Січових Стрільців з порожнім возом вертає до Києва. Кажуть, забули, не розумію що, в касарні та треба взяти. Їду з ними, але коло "Скакового Круга" нас зустрічає хтось крісовим вогнем. Значить справді Київ залишено, але чому ж стрілянина? Чому в боці від Політехніки бій? Очевидячки, вийшли не всі.

Шлю назад наказ відходити на Ігнатівку, але надісланий верховий хутко вертається і привозить від мого помішника Андрієнка повідомлення, що полк дістав наказ вирушити до Ігнатівки. Цей наказ доручив штаб Сердюцької дивізії. Полк негайно вирушає.

Щоби докладніше орієнтуватися, їду не "старим шляхом", а по шосе. Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур-Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.

По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових. Зараз же за містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці. Це наслідки сварки після гри...

Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази підходячим групам війська та поінформував мене про те, що Січові Стрільці, як охорона Центральної Ради та уряду, відходять просто до міста Житомира, Слобідський Кіш під орудою Петлюри збірається в селі Шпитьки, недалечко від шосе, а решта військових частин перейде до Ігнатівки, де проведуть між ними реорганізацію для дальшої боротьби.

Обидва представники уряду були дуже зденервовані, головно Ковенко, який, передавши мені інформації, переказав, що його начальник штабу, полковник Сальський, мабуть загинув, бо його й досі нема.

Поїхав я до Ігнатівки, уже переповненої натовпом.

Ігнатівка невеличке жидівське містечко над річкою Ірпинем і в ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа.

Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села. Перше, що мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком. Вартові до розташування полку нікого не пропускали. Мій помішник доклав мені, шо це він взявся того способу, щоб зберегти полк і його майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій напевно було чимало ворожих провокаторів. Вже були випадки ведення такої агітації між сотнями полку: щоб кидати зброю, ділити майно та розходитись домів. Двох таких настирливих агітаторів, погано володіючих українською мовою, гайдамаки закололи багнетами.

Не дивлячись на страшенну перевтому, пішов я по Ігнатівці шукати якогось організаційного осередку.

Поруч з нами в сумежних хатах стояв полк імени Грушевського, який складався в чималому відсотку з юнаків, гімназистів, взагалі інтелігенції. Полк вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з огляду на безнадійність боротьби. Командант цього полку, якийсь старший добродій, лише знизував плечима та казав, що непевний завтрішнього дня.

Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі старшин вже "самоопреділились"... Сідлали коні і ладнали в'юки на виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг. Очевидно, що з полком вже скінчили.

Знайшов я і Богданівців. Залізні хлопці вартували так само, як і ми, входу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали. Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти самостійно до Житомира. До Богданівців приєдналося декілька козаків Полуботківського полку, які доповіли, що їх полк, мабуть, знищений, бо найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати зв'язку та інформації, вже не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.

Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком поїхати знову до Петлюри, щоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко було зберігтися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де йшов розклад.

Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди були морально і фізично цілковито знищені боями, агітацією та пропагандою з боку чужого нам населення в Києві та Ігнатівці; були під вражінням повного погрому й трагічної байдужости Борщагівських сіл, про яку я скажу далі.

Поїздка у Шпитьки не дала нічого, бо Петлюра знов ухилився від ясної відповіді, вона мені була лишень цінна досвідом, як уміло Петлюра маневрував поміж селом, своїми гайдамаками і деякими відділами допомогового значіння, що до них приєднались нпр. якимсь "питательним пунктом" явно "общерусского напрямку".

Я був наочним свідком, як сільрада Шпитьків була переконана в необхідности допомогти свойому війську та як вона з повним почуттям свого обов'язку видавала харчі та пашу з великого панського маєтку, який був реквізований, але не розграбований селом; як голова сільради робив начальницьким тоном уваги старшині Коша, а кошовий лише підтакував, підтверджуючи необхідність зберегти народне майно, а за якої чверть години ця лагідна нібито людина різко і непривітно наказувала начальникові "питательного пункта"...

Біля Коша крутився якийсь добродій, вдягнений на пів військово на пів цивільно, але зі значком Академії Генерального Штабу на коротенькій бекеші, з крісом через плече та револьвером при боці. Він забалакав зі мною та представився як "генерал-майор" російського генштабу – Осецький. Він "відходив на захід" зі Слобожанами та радив мені просто привести полк до Коша і край.

Вечером вернувся я до полку та застав там велику зміну. Мій помішник доклав мені, що в часі моєї відсутности відбулася нарада командантів, на якій обібрано начальником усіх українських військ в Ігнатівці генерала російської служби – Присовського; що зі всього натовпу формується трьохкурінний Запоріжський загін і що мене призначено курінним третього куріня, в склад якого мають увійти: полк Вільної України, – (дякую!), імени Грушевського – (ще краще!) та взагалі ріжні люди без частин...

Для мене було найпоганійше те, що прийшов наказ Військового Секретаріяту про призначення тим козакам, які лишилися вірними Центральній Раді, грошевої нагороди та платні 300 карбованців місячно та що більшість гайдамаків вирішила: не кидаючи зброї вертатись домів і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би необхідности мати військо з найманців. З тим і я ніяк не міг не згодитись, але все-ж зробив спробу переконати хлопців, що такі великі гроші це лише тимчасовий засіб забезпечення людей в умовах тяжкого прохарчування. Та вони і чути не хочуть. Навіть мій вірний кінний джура, мій земляк Киянин, що був зі мною від 1915 року, хоче вертатись домів.

Всі, що хочуть відходити, домагаються посвідок на право мати зброю.

Мій помішник Андрієнко вже запитав з цієї нагоди штаб Присовського та дістав відповідь, щоби відпускати всіх, хто не хоче служити, бо в загоні залишаються тільки добровольці.

Виходить: знову демобілізація і то жахливійша, ніж на фронті, бо нищить саму ідею обов'язкової воєнної служби і правильного війська.

Що-ж робити? Підписую посвідки та йду розвідати, кого ще маю приєднати до третього куріня від інших частин. У полку імені Грушевського застав я кінець поділу складів. Козаки і старшини різали та важили шкіру на чоботи; решта вже була поділена. Зброя складена; залишилося трьох людей, які пішли на нашу біду до полку. З полку Вільної України приєдналися два козаки та один старшина.

З тих, хто не був приділений до частини, прийшло чотирох, – з яких двох звернуло на себе мою увагу: один з інтелігентним обличам у козацькому одязі старого типу, без ніякої крикливої чванькуватости; – так виглядали на малюнку реєстрові козаки в початку XVIII століття: голена голова з оселедцем і зовсім непідхожий до цього одягу студентський значок. У полку він зголосився як фаховий скорострілець Кольта. Це був відомий опісля в нашій історії кошовий Запоріжської Січи батько Божко. Другий із трошки суворим обличчям дегенерата й трохи ненормальним поглядом очей дещо скісних і глибоко запавших. Це був Козирь-Зірка, опісля отаман і бандит, який вславився своїми погромами в північній Волині. Він був у полку щось тиждень і ніяк не міг пристосуватися до полкової дисципліни та зник.

На другий день третій курінь загону, залишивши собі ім'я кошового Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при трьох скорострілах Кольта. Всі були верхи, діставши коней від утікачів з інших полків.

У три переходи дійшли ми до міста Житомира. Переходи без боїв і подій нецікаві, проте надзвичайно цікавими були ті настрої сіл і селянства, які довелося спостерігати по дорозі і які, гадаю, можуть зацікавити читачів і допоможуть розібратися в тій ситуації, в якій доводилося працювати тодішним установам.

Хвиля революції та потрясення війни принесли на село безліч ріжних понять, ідей, наказів ріжних влад. У селах з'являлися ріжні офіційні чи неофіційні агітатори, самі в більшости неосвічені, напів розуміючи чи не розуміючи того, про що балакали. А одночасно на селі раптом зникла без сліду влада з нагаєм у руці та категоричним наказом, яка була до цього часу. Село було примушене само творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону влади і т. д.

Рішуче кажу "само", бо безліч наказів і їх пояснень, чи то від центральних російських урядів, чи від Центральної Ради, перемішані з льокальними розпорядками цивільних, а головно військових влад, створили такий хаос, в якому годі було розібратися юристові, не то неписьменному селянинові. Тому цілком зрозумілою була велика ріжниця поміж селами в розв'язці цих питань.

З цього погляду мені здається можливо буде поділити села на кілька груп:

Перша з них найбільш численна в тому районі, де проходив полк (а ми таки добре покрутилися між залізницями Київ-Бердичів-Коростень та Коростень-Київ), вирішила земельне питання згідно з наказами Центральної Ради; себто взяла панське майно під управу та охорону громади та ним користувалася спільно й організовано. Ця організованість викликала потребу охорони майна вартами, головно недалеко від залізниць, щоб забезпечити його від всяких зайшлих банд дезертирів, якими повна була ця околиця. Це спонукувало також до переведення в життя наказу Центральної Ради про організацію Вільного Козацтва, яке перебрало на себе функції міліції. Щоби тип такого села став більше ясним, наведу конкретні приклади.

Село П'ятигірка, Бердичівського повіту, лежить у півтора кільометрах від залізниці, недалеко від стації Бровки.

У це село попали ми вже дещо пізнійше, коли під час нашої безнадійної боротьби під Бердичевом, про яку мова далі, Гордієнківці зробили наскік на залізницю Київ-Бердичів, щоби викликати паніку на задах російських частин, а головно, щоби не дати Муравйову підійти маршем до Бердичева.

До села П'ятигірки підійшли ми коло півночі. Було місячно і чорну масу села різко було видко на другому боці розлогого яру, в якому біля великого ставу білів цегляний будинок млина, праворуч від темної маси села відокремлювався високий сад і білий будинок панського двора.

На греблі через яр головну розвідку, при якій і я йшов, спинено окликом вартового, який по військовому, але українською мовою наказав спинитися, а брязкіт рушниці підтвердив серьозність наказу.

Зараз же після оклику вартового з млина вискочило кілька селян, які швидко набивали на бігу рушниці і заняли огорожу, з якої зручно було обстріляти греблю і міст.

Почались пертрактації. Вартового заступив уже поважного віку дядько, який назвався "єфрейтором Вільного Козацтва" і солідно розпитавши мене, хто та що ми, згодився перепустити мене з розвідкою на той бік, але з тим, що решта частини аж до одержання дозволу від голови сільради, а разом із тим "сотника козацького" задержиться перед яром.

Поїхав я у супроводі одного вартового до панської економії, куди мене також не пустила озброєна варта.

Поки їхав я селом, чув якісь не дуже голосні свисти по вулицях. Через невеличкий час чекання перед брамою економії, я добре розбалакався з вільними козаками. Довідався я, що вони саме ниньки "відбили" квартирієрів 12. Російської кінної дивізії, яка примушена була розташуватися в інших селах, а що перед тижнем "відбили реквізіцію", яка прийшла зі стації, де розпоряджався представник "тимчасової армії" (Армія тимчасового уряду), якого тепер змінив представник армії Ч. 9 (цебто підпорядкований комуністам, які мали на виборах до Всеросійських Установчих Зборів список Ч. 9.) врешті, що це "відбиття реквізіції" коштувало селу двох убитих і шість ранених.

Нарешті з'явився і сам "козацький сотник", – кремезний дядько років 40, у селянському вбранні без усяких відзнак, але з пистолетом і шаблею. За ним прийшла "козацька чота" з парубків теж ріжноманітно вдягнених, але з рушницями, і всі вони намагалися "йти в ногу" з усіма зовнішними відзнаками правильного війська.

Дядько "козацький сотник" почав розмову, попередивши, що гребля вже міцно обсаджена "вільними козаками П'ятигірки" та що без дозволу села нас ні в якому разі не впустять.

Я йому заявив, що мене не обходить, чи впустять мене в село, хоч які потомлені наші коні та гайдамаки, а що я мушу пройти крізь село, бо маю наказ від командування, призначеного Центральною Радою, бойовий наказ, який мушу виконати.

"Козацький сотник" подобрів, коли почув назву гайдамаки, українську мову та визнання Центральної Ради, роспитав про склад частини і згодився навіть пустити нас на відпочинок і продати харчу під умовою, щоби гайдамаки ані пробували заводити "москальську соціялізацію", себто той грабунок, який провадить салдатня, бо панське майно вже не панське, а згідно з наказом Секретаріяту Земельних Справ під управою і охороною громади.

Я сказав, що ми ж військо Центральної Ради, а тому не можемо не виконувати її наказів.

"Козацький сотник" видав наказ пропустити полк і провести до економії та відпустив домів свою варту.

Заки підійшли гайдамаки, сотник показав мені ті помешкання, які я можу заняти, бо в хуторі він розмістив школу, громадські установи та громадські склади, яких не можна зачіпати. З розмов я з'ясував собі, хто такий оцей "козацький сотник". Це був селянин не дуже заможний – вживаючи сучасної термінольогії "середняк", – який перебув військову службу ще в 1902 році в Лейб-гвардії гродненському гусарському полку в Варшаві, вийшовши звідти підстаршиною, а в світову війну не був покликаний.

Ми швидко найшли з ним спільну мову, тому він дуже охоче розповів мені та показав наслідки його "реформ". Часу на це було, бо ми провели в П'ятигірці решту ночі, а на ранок після взриву моста та залізниці, що було нашим завданням, знову вернулись і перебули там пів дня, зробивши звідтам наскок на штаб 12. кінної дивізії.

Отже, в царині аграрній сотник провів обрахунок усіх земельних наділів та провізорично, аж до затвердження влади, приділив малоземельним частинам панські грунта у тимчасове користування. Кілька безземельних селян, разом із челядю хутора, мали обслугувати сам хутір та лише діставали від громади пайку врожаю, рівну пересічному врожаю середняцького господарства. Останній засіб сотник пояснив тим, що ці люди, не маючи жадного досвіду, лише псуватимуть землю, коли їм дати на ній працювати без кермування.

В адміністраційній царині зорганізовано сільраду, що виконує присуди сільського віча.

У шкільній царині оголошено загальне обов'язкове навчання, а до гусей і отар приділено "інвалідів та бабів".

У військовій царині поділено всіх без виїмку здатних до зброї на три "мобілізації", перша це "парубоцтво" до 20-23 років, яке робить постійну вартову службу і перша стає у тривожний мент до зброї, друга це "хазяїни" до 40 віку, які займають частинно по черзі командні посади у "парубоцтва", а всі стають до зброї в разі крайної небезпеки, і врешті "старі козаки", яких можна мобілізувати лише по постанові віча. Як бачите: реформи надзвичайно оригінальні і своєрідні.

Треба сказати, що П'ятигірка – видатний приклад сіл першої групи, бо, наприклад, у Шпитьках "аграрна реформа" виявилась лише в контролі над управителем з боку сільського комітету і в користуванні частинно із запасів хутора; міліції зовсім не було і лише наняті громадою вартові заступили поліцію. Шкільної реформи не проведено. В Шпитьках верховодив якийсь дядько з "куркулів". В селі Млинці панський фільварок і землю взяла громада, але ним користувалася спільно, посилаючи спільно на панську землю робітників. В інших були ще інші подробиці, в залежності від тієї чи іншої активности кермуючого колективу, але цікаво, що села цієї першої групи всі взяли за вихідну основу інструкції Центральної Ради.

Друга група – це ті села, що більш-менш орґанізовано "поділили панські маєтки", але їх не знищили. При одному з таких поділів у невеликому сільці недалеко Матижева[1] (назву, на жаль, забув) довелося бути присутнім.

При підході до цього села побачив я велику групу селян біля будинків невеличкого фільварку, якого управитель з молоденькою донькою зустрів мене дуже радісно та просив бути при поділі фільварку, який він сам, управитель, мусів проголосити, бо, мовляв, майно розтягалося без пуття. В тому ж помешканні був і голова села, молодий хлопець, що свіжо вернувся з армії, коротко: дезертир, і він теж авторитетно повторював слова управителя.

Що це був за поділ! Сварилися за кожну мірку зерна, за кожну курку, стілець. Лише не за землю, яку вирішили дозволити заорювати на весну тому, хто здужає, – "явочним порядком". Крім пайки управителя, який, на моє велике здивування, приймав участь у поділі, формулюючи це своє право тим, що він саме той, хто власними руками обробляв землю, бо пана не було ніколи, а він лише мав зиски, що він, управитель, своїм потом кропив цю землю та вона більш його власність, як когось небудь іншого.

Окремо при цьому змагалася панночка, яка так верещала та так багато балакала, що я бачив, як у селян просто мутніли очі, забивались памороки і як вони робили дурницю за дурницею.

Ніякі докази, ні мої, ні гайдамацькі, що такий поділ некорисний для села, до нічого не доводили, бо це була психоза поділу – майже грабунку, який очевидячки був селу прищеплений чи не самим паном управителем і його донькою.

Прикінці пан управитель мав сміливість нахабно зажадати від мене підтвердження полковою печаткою факту поділу і того акту, який він мав про поділ списати.

Ми проходили низку сел, де панувала ця біда поділу. Бачили порожні панські будинки, мягкі меблі в хатах і дзеркала в клунях, расовий товар у вузьких брудних стайнях селян, розкішні коні, що зашолоділи від недогляду. Майже скрізь і завжди ініціяторами цих поділів були або управителі, або панська челядь, або ж "інструктори" з-поміж розагітованого селянства.

Третім типом сіл були ті, де панські маєтки просто пограбували та знищили. Треба зазначити, що такі села найчастійше можна було зустрінути при залізницях та тих великих шляхах, якими пересувалися групи дезертирів з армії. Ці дезертири були часто головними організаторами та виконавцями грабунків.

Знову таки довелося бачити місце такого грабунку в містечку Фастовець.

Із штабу Запоріжського Загону прийшло повідомлення, що, мовляв, у це містечко прийшов якийсь відділ, який є нібито відділом армії Муравйова, надісланий навперейми загону. Наказувало воно перевірити ці відомості, та коли це правда, задержати цей наступ, аж поки не мине небезпека відрізання загону від Житомиру.

Перевіряти відомости пішов я сам із стежою. Вияснилось, що дійсно був у Фастівці якийсь відділ із зброєю, але уже пішов. Цей російський відділ почав свою діяльність з того, що розбив "монопольку" (державна горілочна крамниця), а потім пішов до панського маєтку і розібрав з нього цінні річи та посудину, які почав продавати Жидам у Фастівці. Панський маєток селяни не охороняли, навпаки: в ньому залишилася стара адміністрація та управитель, який був безсилий протидіяти погромові. Селяни, які ранійше збіглись, заховувались пасивно, але салдатня почала роздавати награбовані річи спершу жінкам, а потім почали брати вже і чоловіки. Нарешті салдати заявили, що вони спалять панське гніздо, щоби його не можна було відбудувати. Ось тоді-то почалася оргія. Під психозою прилюдного грабунку, під впливом горілки, люди втратили розум і почали тягнути з маєтку, що попало, сварилися та "ділили". Втілилась формула "грабуй награбоване", яку вживали агітатори.

Не маючи змоги поділити нормально худоби, різали її та ділили вже в мертвому виді.

Нарешті салдатня підпалила будинок.

Ми наспіли на сам кінець, коли відділ цей вже відійшов, будинок горів, а скрівавлені як м'ясники люди розтаскували по хатах ще теплі куски породистих биків, коров, свиней. Багато було п'яних не тільки алькоголем, а психозою того, що творилося.

Між селянами вже лунали голоси, що треба відібрати від Жидів усе те, що вони купили у вояків, бо це їм не належиться, бо вони "не обробляють землі своїми руками", та що панське майно має перейти "во власть народу без викупу", а вони, мовляв, "купили", значить не мають до цього права.

Так розумів чисті соціялістичні гасла, кинені між несвідомих, темних, затурканий царатом народ. Але все ж цікаво, що найголосніше кричали люди, яких одяг зраджував певну заможність.

Все це йшло на тлі пожежі, одурманюючого запаху розлитого спірту та крівавих калюж від худоби, порізаної та діленої серед вулиць.

Проскакували вогники можливого насильства однієї частини людей над другою. Викрики: "кровопійці, Христа продали" – знайомі гасла російських чорносотенних організацій, химерно перемішувались з крайніми гаслами соціальної боротьби, що недавно з'явились між масами.

Ледви вдалося при помочі авторитету Центральної Ради і, головне, виглядові озброєних верхівців утихомирити лютуючі мітінґи. Але що було робити далі? Треба ж було вертатись до своїх відділів і рушити до Житомира. На щастя, прискакав якийсь панок, який мені доповів, що він викликав допомогу від Червоної Гвардії з Фастова, яка за хвилину буде тут, та, представившись мені як комісар правительства Совітів, просив вдержатись, заки прийде "допомога".

Створилося комічне становище. Але порядок порядком, а селяне були українські – наші, тому "вдержався" я, не відкриваючи свого інкоґніта, аж заки переконав селян розійтися та не накликати репресій, та заки не надійшла таки досить поважна, значно сильніша за мій відділ "допомога", від якої я чкурнув, діставши наздогін кілька безладніх стрілів.

Більше таких фактів розгрому панських маєтків мені не довелося бачити, але з оповідань у тих селах, де ці маєтки були знищені, все виходила картина досить подібна до попередніх. То сольдатеска починала погром, а село приєднувалося, або відбивало від погромщиків награбовані річи і в заверюсі боротьби запалився будинок, то знову залишений на хуторі пан чи управитель не підчинився наказам влади та пробував ставити збройний опір, а при його зломленні доходило до пожежі та грабунку, то салдати бандитського типу, вернувшись із фронту, здеморалізовані війною, починали на власну руку грабунок, "грабуючи награбоване", а за ними пішло й село, або ж навіть решта "статечних" селян починала відбивати награбоване, бажаючи перевести, як самі казали, "організовану соціялізацію", але вкінці були переможені бандитами, або економія згоріла з рук розлючених бандитів.

Трудно було когось у цій біді обвинувачувати, зокрема ж село, в якому не було ніякого, головно під час революції необхідного, твердого керовництва, досвідченого, а рівночасно відданого інтересам села.

Яскравим прикладом значіння такого керовництва було село Білопілля, де до цукроварні надіслав уряд Центральної Ради чету Сердюків. Четар цієї чети, сам селянин з походження, ще й студент, швидко став осередком і влади, і громадського життя у цьому величезному селі, виконуючи не лише функції дорученої йому охорони цукроварні, але поширив їх і на допомогу фомування вільного козацтва і на впорядковання громадської влади. Все це було в такому зразковому стані, що коли попри село та через село проходили відділи російської армії, що відходили перед Німцями і нищили все українське як зрадницьке, селяне переодягли сердюцьку чету в селянський одяг і запрезентовали її "російському начальству" як зорганізовану ними же охорону цукроварні.

Звичайно, були також і села, біля яких не було жадного панського маєтку, фільварку чи хутору і життя в них орґанізовалось дуже ріжно, в залежности від тих чи інших прикмет керуючого осередку.

Наприклад, у селі Борщагівці, величезної підгородньої оселі недалеко від Київа, назовні була повна форма згідно з наказами, такої близької Центральної Ради. Навіть над урядовим будинком маяв жовто-блакитний прапор, а поруч його стояли скоростріли Максима на двуколках, вкриті мішками, емблема істнування Вільного Козацтва. Але коли Гордієнківці прийшли до Борщагівки, голова села був у великих клопотах, бо на ранок знайшли мерця в рові недалеко виходу з села, третього на цьому тижні, як доповідав голова. Між іншим це явище невідомих убитих і невідомо ким убитих було явищем досить типовим для тих часів на Правобережі, де блукали десятки тисяч люду, самовільно покинувших ряди російських армій та пішки відходячих у запілля. Отже, він ніяк не міг зібрати свою "адміністрацію" віднести трупа, так, що вже гайдамаки пожалкували та виконали цю працю.

Підійшов я до стоячих на площадці кулеметів і переконався, що з них не то що не можна стріляти, а просто не можна використати ані одної частини, бо так усе на них перержавіло.

Голова гірко скаржиться, що: "ось обібрали, а ніхто не слухає, а лише байдакують та хуліґаничають", а парубоцтво, зіпсуте близьким містом, насміхалося над урядовою особою.

Цілком інший малюнок виявляло село Ливіків, недалеко Житомира. Село було щоправда дуже по большевицькому настроєне та "самоопреділилося" аж до відокремлення від усякої центральної влади, але внутрі себе було знаменито впорядковане. Поділене в адміністративному відношенні на вулиці, а вулиці на десятки з виборним, авторитетним начальством, при чому цікаво, що безпосередніми виборами обібрані були лише десятські, а дальше начальство вибирало лише обібраних з поміж себе. Це був своєрідний напіввійськовий лад, близький по типу до первісного українського ладу IX віку.

Це село було типом тих організацій, які ставили такий рішучий опір всіляким централізуючим спробам якої-небудь влади.

Ці три переходи, які пройшли ми від Ігнатівки до Житомира, нічим не відзначились, мабуть, крім того, що третій Гордієнківський курінь ішов весь час по ґрунтових шляхах і раз-у-раз діставав накази проводити розвідку в ріжних напрямах і тому тягнувся поза загоном майже на 15-20 верстов. Отже, коли ми підійшли до Житомира, всі активні українські частини були вже навантажені на ешелони та на поготівлі вирушити до Коростеня. Відшукав штаб загону, який у той час був на "прийомі" у виборного командуючого Південно-Західним фронтом, бувш. прапорщика військового часу Кудрі. Цей панок років з 28, з купкою вибраних осіб, які називалися його штабом, утік у вигідному сальоновому вагоні від своїх військ, які в безладі відходили, демобілізуючись коло Бердичева, і заховався до Житомиру у більш захистний кут, але там попав до нас. Він дуже комічно грав ролю начальства, говорив про необхідність і порядок демобілізації, але зрештою мусів згодитись "сам демобілізуваться" і віддати штабові загону свій "сальон-вагон".

На рейках між військовими ешелонами стояв і потяг, в якому містилася Центральна Рада з самим головою.

Ситуація, як мене поінформували в штабі, ставала для нас грізна.

Коростень захоплений російськими військами, які ведуть у бік Овруча бій з польськими відділами Довбур-Мусницького і лише тому не повертають проти нас. Звягель заняли якісь частини II. фінляндського корпусу, який певно мав завдання чи то підтримки Коростенської групи, чи то наступу на Житомир. Бердичів був уже давно занятий міцно Червоною Гвардією.

Урядом вирішено раніше всього захопити Коростень, а потім спробувати прорватись у напрямку Звягель-Шепетівка, нібито до У. С. С-ів, які мають іти на поміч українського уряду.

Заки ми вантажилися, вирушили на Коростень ешелони нашої піхоти, а в ночі пішли і ми.

Коли ми доїхали до Коростеня, його вже взяла наша піхота, а Січові Стрільці поїхали дальше в напрямку Сарни, а Дорошенківці посунулися на Овруч. Але в тому боці вже покінчено з Поляками, і російські війська, які з ними бились, пішли їх переслідувати далі на Мозир.

Точні відомости про бої між Поляками й Росіянами на цьому напрямку приніс нам, прискочивши звідтам, підполковник Генштабу Балецький.

Цього старшину знав я ще зі світової війни із співпраці в штабі р. XXIV. корпусу, як видатного бойового старшину, який не лякався, як казали Москалі, "кровавих собитій", але я ніколи не знав, що він Поляк, бо був він старшиною російського Генерального штабу нормального випуску, а по правилам російської дореволюційної армії, до Академії Генштабу не приймали не тільки Поляків, але й тих, що були жонаті з Польками.

Підполковнику Балецькому запропонував генерал Присовський приняти посаду начальника штабу Запоріжського Загону. У нас бувало дуже, як кажуть, "тісно" зі старшинами генштабу, бо хоч при Слобожанцях ішов генерал Осецький, але щось не дуже квапився він до активної ролі, а мене не хотіли брати з командування частиною, яка тепер була єдиною кіннотою загону.

Підполковник Балецький згодився, але на тій умові, що працюватиме піл псевдонімом. Нині не пам'ятаю яким, здається, Піскевич.

На моє здивування, як попав він у Поляки, – він мені сказав: "Тепер, знаєш, к чорту підеш, аби тільки від товаришів. От і Сологуб, бувший твій товариш по Академії, знаєш, Лєйб-Гвардії ґренадирського полку, одружений з княжною Волконською, теж у Поляків служить".

Отже, вже тоді, в початку 1918 року, почалося "кондотієрство" старшинського складу бувшої російської армії, навіть без виправдання високими ідеями, як то робили пізнійше всілякі вербовані на антантські чи на німецькі гроші: астраханські, південні чи добровольчі армії, про які буде мова далі.

Приїхавши до Коростеня, штаб Загону зараз же дуже непокоївся питанням, чи не йде який наступ з боку Києва, про що весь час були панічні відомости. Тому Гордієнківці негайно дістали наказ: перевірити ці відомости та взагалі взяти на себе охорону залізниці з боку Києва. Зв'язався я зі своїми гайдамаками, які на стації Малин твердо продовжували вартувати біля потягів з набоями та вибуховим майном, і дав їм наказ зіпсувати тор та донести мені в разі, якби була небезпека.

Це все-ж таки не задовольнило штабу і в ньому побоювалися цього напрямку, бо селяне повідомили, що з Києва іде якась колона, складена з Мадярів.

Отже, довелось вивантажитись, сформувати з вуглярки і паротягу "бронепотяг" та вирушити назустріч цій "інтернаціональній кольоні".

Кольону зустрів я в десяти верствах на схід від Коростеня та ствердив, що вона складалася з кількох тисяч військових полонених німецької і австрійської армій: Німців, Мадярів, Поляків, Словаків тощо, які йшли до дому, самочинно кинувши роботи біля Києва та з Дарницького збірного пункту військовополонених, сяк так зорганізувавшись, використавши проголошення принціпу демократичного миру. На всю кольону було озброєних рушницями та пистолями не більше 20, так, що перший-ліпший озброєний відділ міг їх спинити. Але навіщо було їх спиняти? В імя яких та чиїх інтересів? Так очевидячки міркували всі відділи, які вели боротьбу на цих теренах, а тому оці сіро-сині та зелено-сині кольони, що тягнулись від сходу на захід повз залізниць та шляхів, були нормальним явищем на початку збройної боротьби України.

Вернули ми зі своєї виправи досить пізно та, щоби не вантажитись у ешелон, заночували у м. Коростені. Це бідне, залякане містечко здебільша із жидівським населенням. Близкість вузлової стації зробило його ареною боїв за неї. Викликані мною для підшукання помешкань члени місцевого самоврядування тремтіли та заспокоїлись аж тоді, коли переконалися, то ми належимо до тих самих частин, що тепер стоять в ешелонах, бо попередні господарі, які розбили та розпорошили курінь Полуботківців, що був у Коростені, таки дались населенню добре взнаки.

Щоби остаточно заспокоїти самоврядування, я запропонував вислати в його розпорядження дві варти по пятьох гайдамаків для підтримки ладу. Один із них вони взяли відразу та з його допомогою заарештували якусь банду, що переховувалась у кінці містечка, тероризуючи населення.

Прожили ми в Коростені півтора доби та під час від'їзду дістали низку подяк та добрих побажань. За цей час не трапилося нічого цікавого, крім переходу оцих поворотців полонених, бо повстання майстерень у Коростені зліквідували ранійше Січові Стрільці, про що я знав лише із звідомлень штабу.

На другу добу погіршало на Звягельському напрямку. З невідомих нам причин, маси російських військ почали насуватися з боку Шепетівки та по шосе з боку Рівного і натискали на стежі і варту Дорошенківців, які були перекинуті на цей напрямок.

До речі: я так і не знаю, коли до загону приєднався Дорошенківський полк та Республиканський під командою Болбачана. Я з тими полками блище познайомився щойно в боях під Коднею, але їх характеристику дозволю собі подати таки тут.

Дорошенківці цього періоду складалися переважно із сільської інтелігенції, захопленої ідеєю самостійності України. Склад їх був молодий, горячий, симпатичний. Дисципліна в полку була також своєрідна, як і у Слобожанців, так і в Гордієнківців: якась мішанина старо-українських традицій Запоріжжа, сучасного революційного демократизму та зовнішності правильного війська. Що правда, у Дорошенківців не було рівності поміж старшиною та козаком поза службою, як це було у Гордієнківців, відсутна була і та різка межа між розмовою та військовим наказом, яка була у нас, але товариська поведінка таки істнувала.

З бігом часу та дальшої боротьби змінили своє облича і Дорошенківці, зокрема за часів спілки з Німцями, коли до їх ідеольоґічних лав влилося чимало кондотієрсько-непманського та соціяльно проти-комуністичного елементу, який бачив у національному питанні та національній боротьбі лише засіб боротьби проти комунізму. Та про це дальше, при загальнім змалюванні цієї спілки з Німцями.

Зовсім інше вражіння було у республиканців під орудою полковника Болбачана.

Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбачана, так і республиканських старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки старшин із кінних полків російської армії. Така сама надутість і, мовляв, "снісхадітєльний демократизм": приятельське ставлення до підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшости. Ще зручнійш порівняння з тим почуттям певної висшости, з яким завжди ставилися старшини технічних чи упривілеєних військ до старшин, але звичайної армійської піхоти.

Саме ті взаємини між козацтвом і старшинством реепубликанців, очевидячки, подобались обом сторонам, що стає більше зрозумілим, коли додамо, що козацький склад республиканців був дуже старшинське-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд здеклясованої мійської інтелеґенції. Якби то не було, а ці обидва полки в бойовому відношенні були гарні та трималися чудово.

Отже, коли Дорошенківці почали просити допомоги, значить справа на Звягельському напрямі стала серіозна. Тому весь Запоріжський Загін вирушив у напрямку на Звягель уздовж залізниці.

У той час уже були Запоріжці на Коростені самі, бо Січові Стрільці, охороняючи Центральну Раду, виїхали в напрямку Олевська, куди виїхали і Слобожанці, а сполучення з ними перервалось.

Наша піхота вирушила ешелонами вздовж залізниці. Житомир ще був занятий Першим Запасовим Стрілецьким Полком, який ще стояв за Центральною Радою. В Коростені на стації була залога з охорони штабу та технічних частин, а Гордієнківський курінь вислано в ешелонах у напрямі Олевська, щоби вивантаживсь на сусіднім перестанку для співділання з правим крилом нашої піхоти, забезпечуючи його від несподіванок із західнього фронту.

Швидко навантажилися. Висунули наш "панцерпотяг" у бік Олевська, вивантажились знову на перестанку Яблонець та пішли густим лісом на південь, прислухуючись гуркотові бою, що вівся у напрямку на Звягель. За годину прийшли в якесь невеличке село, положене серед ліса, та там навязали перший контакт з ворогом.

Був то дядько з цього ж села, який утік зі складу Фінляндського Корпусу та ще увів пару гарматних коней до дому та страшенно боявся, що цю "військову здобич" йому відберуть.

Він доповів, що "Фінляндці" були в армійській резерві між Шепетівкою та Острогом, а тепер "прориваються" на північ, бо дістали повідомлення, що на російсько-австрійському фронті є бій, тому постановили оголосити "войну палацам і спокій хатам" та відійти з фронту через Полісся аж за Дніпро. Таким робом ми мали справу з упорядкованими масовими дезертирами.

По словам того же дядька "контрреволюційний опір" наших частин, яких числили "ударниками" (добірні частини російської армії) та юнкерами (юнаки військової школи), так обурив Фінляндців, що вони рішили нікому не давати пощади та вирізати всіх.

Той же український Поліщук "фінляндець" згодився провести нас на зади лівого крила "своїх" і то тим раднійше, коли довідався, що це не "контра", тільки війська Центральної Ради.

Ще за якусь годину вискочили ми з ліса просто на зади лівого крила Фінляндського Корпусу, який наступав на Коростень по обидвох боках залізниці.

Появлення нашої невеличкої лави наробило переполоху, а разом із тим урятувало життя трьох Дорошенківців, яких захопили у полон "Фінляндці", до речі, походженням із Тульської губернії, збираючись спалити їх живцем, приготовили вже й купу сухих гиляк, назбираних селянами.

Якась ворожа батерія почала стріляти в наш бік, але дальше участи в бою взяти не вдалося, бо дістали ми наказ якнайшвидче вертати, а Коростень вирішено віддати, щоби не здержувати напору тих російських частин, що тікали на північ.

Глухою нічю проїхали ми Коростень та поїхали в напрямі на Житомир.

З цих боїв найбільше була для мене цікавою та повна дезорієнтованість, яку виявляли російські війська та й поблизькі села щодо самої істоти боротьби, яка велась, і та кольосальна байдужість, яку виявило місцеве населення до наслідків не тільки нашої близької боротьби, якої гук вони чули і яку вони бачили, але і до тієї далекої, яка не могла бути їм байдужа – боротьби на російсько-німецькому фронті. Ці села були у віддалі яких двох-трьох днів дороги пішки від фронту та в разі руїни німецька кіннота на другий день опанувала би цю місцевість. А проте села спокійно слухали дезертирів, які оповідали про мир "без анексій та контрибуцій", про те, шо на фронті самі дурні лишились, що досить цієї війни, та, вислухавши це, байдуже приймались за свої побутові справи, налагоджуючи своє щоденне життя. Триклята спадщина "казьонного" патріотизму бувшої Росії та звички все робити за дозволом чи по наказу.

Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким пасивним затурканим народом зробити щось у напрямі відбудови його державности, відсутність почуття всенародньої спільноти загально національних інтересів була в той час так велика, що в людини падали руки, а підтримувала її інтуїтивна лишень віра, яку відчували ми в селі до своєї української влади, інтуїтивна приязнь до своїх військ, "по селянськи" балакаючих, яку ми віднаходили скрізь і завжди в наших тяжких мандрівках по "нашій, не своїй землі".

У Житомирі штаб загону мусів вирішити тяжке завдання, що далі робити, бо від Коростеня ми були відрізані. Звягель та Бердичів були заняті, так що ми були у ворожому колі.

Заки вирішували в штабі це питання, я почав підковувати свої коні, бо на ожеледі, яка тоді настала, підкови дуже хутко збивалися й тому треба було вивантажитись і виїхати до міста та мимоволі познайомитись з його життям.

Я знав Житомир зперед війни, коли це був глухий куток, місто, де доживало віку чимало димісіованих полковників і генералів російської армії.

Спокійного життя цього міста не міг змінити навіть великий відсоток жидівства, які не лише заселювали цілі дільниці, як нпр. дільницю біля Чуднівського моста, але були розкинені по цілому місті. Тепер став Житомир центром українського життя: раз-у-раз проходять та проїздять військові відділи, окремі козаки, старшини, пролітають авта. Суміш з Українцями чимало чеських легіонерів, бо Житомир був осередком одної із двох чеських дивізій, які формувалися на Україні. Крім Чехів, є також невеличкі польські відділи, – недобитки корпусу Довбур-Мусницького, які проскочили з боку Овруча. А скільки нових людей, чужих для Житомира! Вони заповнювали не лиш готелі, але й приватні помешкання.

При цій нагоді цікаво зазначити становище Чехів і відношення до них нашої людности.

Чеських військ було дуже багато, вони були дуже добре впорядковані, мали гарну дисципліну і могли бути рішаючим чинником, але всі вони трималися більш як невтрально, коли почалася довкола них боротьба. Що правда, треба зазначити, що ані чеські відділи, ані їх командування не мали майже жадного впливу на українську людність і на них орієнтувалась лише зрусифікована, чи російська інтеліґенція, як на вірних спільників Антанти. В той час, коли кожний, бодай невеличкий, але з ідейним провідником на чолі український збройний відділ, якого вислано на село з метою охорони якогось державного майна, зараз, як це я вже зазначив ранійше, перетворювавсь в осередок порядку культурного та політичного життя в місці свого розташування, у той час чеський відділ, висланий з тою же метою, був лише чужою для села вартою, присутність якої терпіли та проти якої не ставились ворожо лише настільки, наскільки ця охорона зуміла держати суто льояльний тон. А проте чеські збройні відділи мали значно інтелігентнійший та більш розвинений соціяльно і свідомійший склад, як наш.

Джерел цього явища, як і байдужої невтральности, треба, на мою думку, шукати не лише в приписах і вказівках політичного чеського проводу, який весь час настоював на невтральности. Їх треба шукати і в тій прірві, яка істнувала між поглядами на соціяльні та національні проблеми у рядовиків легіонерів і дрібної чеської старшини та між військовим проводом, що на більш визначних посадах був обсаджений або російськими старшинами старших ранґ, або Чехами, яких обібрав російський царський уряд чи тимчасовий буржуазний.

Отже, це реакційне керування було би не від того, щоби баґнетами чеського легіонера допомогти тим, які забезпечували єдність і порядок Росії; але чеський легіонер не дуже хотів цього. Навіть в Сибірі, при більше несприятливих умовах, коли чеських лєґіонерів таки вдалося втягнути в авантуру адмірала Колчака, то між чеськими відділами почався той же соціяльний розклад, який прогнав із рядів, у більшій чи меншій мірі, бодай чи не всі війська учасників світової війни.

Цей соціяльний розклад причинився до того, що з Колчаком лишився лише сам ґенерал Гайда, але й того вигнав Колчак за большевизм.

Не від того були ці російські і москвофільські проводирі, щоби чеськими баґнетами ліквідувати "австро-німецьку вигадку" – Україну, але легіонери ставились до цієї справи так нехітно навіть тоді, коли ми вже йшли у спілці з Німцями; значить ми проти цих лєґіонерів, вони продовжували держатись невтрально, бодай у відношенні до нас, Гордієнківців, що йшли деякий час в тісному контакті, а така чеська невтральність межувала з парадоксальним дивоглядом.

Були випадки, коли ми, "невільні спільники, небажаних друзів", чи пак: ті, що мусіли би поміж собою ворогувати, ночували в одному і тому же селі, по доброму вирішуючи, яку вулицю кому заняти.

Моє твердження відносно настроїв російського командування чеських легіонерів базую на численних моїх спостереженнях та розмовах, із яких найбільше яскравою була хвилева моя розмова з ґенералом Дітріксом, начальником штабу у генерала Шокорева, – команданта чеського корпусу.

З генералом Дітріксом, який мене знав ще із співпраці в штабі Київської Військової Округи, зустрінулися ми випадково в Житомирі в готелі, і він, довідавшись, що я командую кінним українським полком, докоряв мені, кажучи: що коли я не міг витримати "товариського безладдя" в російській армії, то повинен був іти бодай до тих "інородців", які не шматують Росії та вірні, хоч не законному російському Урядові, то бодай обов'язкові Росії до її спільників.

Як би то не було, а в Житомирі був вир – людей, подій і політичної гри, так, що навіть у самім Київі, в часі найзавзятійшої в ньому боротьби, я не бачив так безнадійно дезорієнтованих людей, як оці "обивателі" Житомира.

Вони боялися приходу Німців, а ще більше боялися російських большевиків, боялися, що підуть Чехи, а ще гірше, що присутність Чехів викличе бої в Житомирі. Мріяли про російські установчі збори, а одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони зв'язували сякий-такий лад і спокій.

Вся ця здезорієнтованість виявлялася в розмовах, невиразній поведінці, нервовості, а при цьому місто жило горячковим темпом "гандлю" та спекуляції, викликаної присутністю мас війська та його потребами, взагалі збільшеним темпом життя прифронтового центру.


Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і балакало мовами тих, хто до них звертався, калічучи ці мови до непізнання. Лише невеличкий гурток Українців Житомирян працював самовпевнено та з відданням.

На другий день у штабі Загону перейшло рішення спробувати пробитися попри Бердичів та крізь нього піти вже назустріч тим українським Січовим Стрільцям, які мали нібито наступати нам на допомогу. Під вечір мали вирушити наші піші ешелони в напрямку на Кодню, де мали завантажитись і наступати на Бердичів, за ними мали виїхати Гордієнківці, вивантажитись у Кодні та зробити наскок на залізницю Фастів-Бердичів, щоби її зіпсувати та тим викликати заколот на ворожих задах, а головно не дати змоги підвезти допомоги з боку Муравйова, якого відділи нам були найбільш небезпечні, з огляду на їх ліпшу дисципліну і боєздатність.

Піхота вирушала ешелон за ешелоном і небавком далекий гук гармат зазначив, що вона вже у контакті з ворогом, який, як виявилось, уже заняв Кодню.

Ми чекали своєї черги, а я дістав в штабі Загону останні розпорядження, при яких віддачі підполковник Балецький висловив думку, що тоді досить мене вразила. Він сказав: "Єдиний наш рятунок в якнайскоршому розкладі російсько-німецького фронту, який кожний, хто не хоче панування большевиків, мусить всіма способами розкладати". Я тоді не спитав його, хто це ті "ми", що мусять рятувати розклад фронту, лишень пригадав, що з російської старшини першими дезертирували найреакційнійші елементи.

Ще не вирушив я з полком, як з Житомира попередили нас Чехи, щоби ми перебирали охорону складів, бо по їх звісткам уже підписаний мир з Німцями, які перейшли в наступ з метою окупації України. Звістка дика, нельоґічна, але на підставі неї Чехи вирушали на схід, на Київ. У дві години після цього почали Чехи сотня за сотнею, курінь за курінем, батерія за батерією переходити міст, що був над залізницею, якраз попри стацію, де стояли наші ешелони.

Мимоволі зрадів я, що Чехи так коректно нейтральні, бо ми не мали і п'ятої частини їх складу та були надзвичайно погано забезпечені технічно та ще зв'язані війною з тим, до якого, просто кажучи, відходили Чехи.

Коректність чеського командування була така, що ґенерал Дітрікс склав візиту ґенералові Присовському, одначе, як мені оповідали, під час цієї візити підкреслював, що він вітав генерала Присовського не як верховода українських збройних сил, але як російського генерала.

Нарешті в ночі вирушили Гордієнківці та, вивантажившись на стації Кодня, в ночі пішли в напрямку на стацію Бровки. У Кодні збиралася наступати на схід чета Чехів, яка вартувала залізницю. За цим селом вже під рано зустріли ми також чеський відділ, який поспішав з боку Бердичева та повідомив нас, що російські війська в масах відходять обома боками залізниці на Київ і що коло Бердичева чути бій. Ми гадали, що це наші б'ються в напрямку від Кодні.

Давши в день лише трохи відпочити у Білопіллі коням, які були дуже стомлені поганою дорогою, ледом та голою землею та тонучим снігом, погнали ми далі і в ночі дійшли до села П'ятигірки, про яке я вже оповідав. Трохи там відпочивши та покинувши з невеличкою вартою всі зайві вози, а навіть деякі скрині з набоями, пішли ми далі і ледви почало благословитись на світ, уже були біля залізниці, пройшовши за добу яких сто кільометрів поганої дороги.

Невеличкий перестанок Бровки, самітний серед поля, місток півтора сажнів довжини в п'ятсот кроках від неї, шлях обсаджений густо ялинками в один ряд з кожного боку, невеличкий хутір 200-300 кроків від шляху та містка.

Хутір займаємо залогою з двома Кольтами. В ялинках ховаються рушниці Шоша, сапери, яких приділено до полку зі штабу загону, – ледви волочучи ноги, втомлені незвичайно довгою їздою верхи, йдуть до моста, коней швидко відводять на хутір, а сам командант їде з чотирома гайдамаками на перестанок. На ній російська залога з 12 люда та комісар, якийсь молодик, який вискакує до нас у почекальню із заляканим видом. Я знаю з оповідань селян, що в цьому районі стоїть 12. кінна російська дивізія, рекомендуюсь як начальник роз'їзду, якого вислано на охорону залізниці, бо маю відомости, що її хочуть зірвати. Балакаю якийсь час про ситуацію на фронті та переконуюсь, що маю справу із звичайною "кобилкою", яка не розуміє нічогісенько, що діється довкола неї, та виконує ретельно накази тої влади, яка наказує авторитетно; цей тип безтямущого виконавця був дуже нерідкий у старій російській армії, де яку-небудь ініціятиву вбивалося систематично і послідовно.

Під час розмови дзвонить сиґнал і передають по "фонопору" (приладдя для розмови між стаціями в бувшій Росії), що з боку Бердичева має підійти військовий ешелон. За хвильку входять з суворим виглядом два гайдамаки, з яких один докладає: "Усе готово, батьку", а другий спокійнесенько і не поспішаючи відбирає пистолю від коменданта перестанку зі словами: "Тобі вже не треба, хлопче". Це хлопці виявили ініціятиву і розброїли всю варту стації, не даючи їй змоги прочунятись.

Швидко рвемо телеграфічні дроти, псуємо семафор і вхідні стрілки та в першім світанку мрячного досвітку робимо останні приготування до висадження мосту. Димить запалений шнур, відбігають сапери, а здалека чути гуркіт підходячого ешелону. Міцний вибух якось глухо вигукує в густому холодному тумані. Стовп чорного диму роспатланою шапкою розходиться вгорі. Ешелон термосить аж реплять шини. Паротяг налякано свище та спинюється в кількох кроках перед проваллям, де був міст. Дякувати Богові завдання виконано, а ешелон цілий. Бо невідомо, хто в ньому їде: чи то ворожі нам відділи, чи то "кобилка". З возів, як стурбовані муравлі, вибігають люди, – аж чорніє довкруги! Починається безладна стрілянина в бік відходячих до хутора саперів та гайдамаків, з хутора самовпевнено татакають чергами наші Кольти, стрілянина від ешелона втихає і чорні, погано видні в тумані, ріжні люди зникають, ховаючись. Сідаємо на коні та, пірнувши в тумані, губимо з виду ешелон, залізницю, людей біля неї; тільки якийсь час чуємо, як хлопають приглушені мрякою постріли, прямовані очевидячки в "уявленого ворога".

Вертаємось до П'ятигірки. І хоч як втомлені коні та люди, але треба давати собі раду з 12-ю дивізією. Тому організуємо виправу до сусіднього села, де її штаб. Ведуть нас все у тій же мряці селяни. Курінь поділено на дві ґрупи, з яких одна, що йде шляхом, натрапляє на виборного команданта і на виборний штаб, які трухцем їдуть напроти нас. Штаб розброюємо та пропонуємо йому дальше "слєдовать" пішки. Друга ґрупа захоплює в селі телєґрафічний апарат, який не встигли зняти, передає по ньому панічне донесення в штаб армії та панічні накази полкам і вертає нам назустріч.

З захопленої книжки телєґрам довідуємося, що російська армія відступає з боєм перед Німцями.

Ситуація ускладнювалася до неможливости. Треба було чим швидче віднайти свій провід, а тому, посадивши потомлених гайдамаків на селянські вози, з добрими свіжими кіньми, які дала нам П'ятигірка, та прив'язавши до возів наші верхові коні, які вже відмовлялися нести їздців і йшли лише посідлані на випадок бою, погнали ми в напрямі на Кодню.

Сонце перемогло мряку і в сяйві випогіднілого ранку полевими доріжками котилися віз за возом, з куняючими на них гайдамаками та поприв'язуваними довкола возів посідланими кіньми, що нагадували циганів, які їдуть на кінський ярмарок. Попереду як охорона їхала стежа з найбільш свідомих гайдамаків на свіжих конях "виборного штабу дивізії".

Не пройшли ми в той спосіб і вісім кільометрів, як побачили, що, перерізуючи нам шлях з південного-заходу на північний схід, тягнеться довга кольона з гарматами, що йде таки в доброму безладді, але на швидки трухцем (бігом).

Негайно повернули ми в недалекий гайок та почали готовитись до бою. Але кольона йшла без усяких засобів охорони, і ми перепустили її попри себе і пігнали дальше.

У селі Білопіллі, де була ота цукроварня під охороною Сердюцької чети, мали ми змінити вози, відпустивши П'ятигірців домів.

Коли ми прийшли на цукроварню, там була паніка. Висів білий прапор. Це все тому, що залога дізналась, що з південного-заходу, в бік села, суне масами російська піхота з гарматами.

Наш приїзд підбадьорив залогу. Зараз же зняли білий прапор, а замісць нього поставили на мурах і на даху скоростріли. П'ятигірські селяне запропонували нам зібрати вози та допомогу.

Ледви що покінчено оці приготування, як гайдамаки, які були приміщені на високім перегоні будинку цукроварні, доповіли, що від них видно довгу кольону піхоти, яка йде в наш бік. Було там яких 1 до 2 тисячі людей з двома гарматними групами та 8-12 гармат посередині. На біду ця кольона йшла, маючи всі засоби забезпечення в поході – стежі, розвідки, застави. Ліворуч на самому обрію через далековид ледви-ледви було помітно другу, таки досить довгу кольону, яка йшла рівнобіжно до першої.

Дійсно, подобало це на серіозний відворот військових мас.

На наше щастя, кольона пройшла прямою дорогою, не заходячи до села, а нам довелося лише розброїти її праву заставу, яка необережно почала "реквізувати" кури та яйця, розійшлася по селі та вся була переловлена.

Мимоволі пригадався мені подібний випадок, який трапився зі мною в осени 1914 року, коли я також попав з козачою розвідкою в 20-25 чоловік поміж австрійські кольони, що наступали на Раву Руську. Тоді після цілої ночі та половини дня, за час який почували ми себе, як заяць обскочений мисливцями, ледви вдалося нам врятуватись голодним, змученим, втративши п'ять козаків вбитими та раненими. Але тоді це була правильна здисциплінована та вивчена армія, а тепер тяжко знайти назву, що це таке.

Виборний командант стежі запевняв, що вони спішно відходять перед Німцями.

Знову Німці і такий "спішний відход", що кіннота відступає перша, а щойно за нею піхота.

Отже, не можна протягати ні хвилини. Тому, коли лише зібралися вози та попоїли наші верхові коні, яким розтерто спини та ноги, вирушили ми, найшвидшим маршом, знову прив'язавши коні до возів у напрямі Кодні.

Пізною нічю підходимо до Кодні. Тут злазимо з возів, які відпускаємо домів, сідаємо на верхових коней та входимо у повнім боєвім поготівлі в розлоге величезне село, яке положене по обох боках яру. Проходимо попри опалені мури знищеної панської палати, попри вирубаний парк і зруйнований ставок. Питаємось у першій хаті, що робиться на стації. Дістаємо відповідь, що в день багато вантажили на стації ранених, гармат, війська та що все це від'їхало на Житомир.

Підходимо до стації, з якої нас зустрічають розріжнені стріли, а в бік Житомира відходить пахкаючи якийсь паротяг.

Займаємо стацію і від залізничників довідуємось, що Українців розбито під Бердичевом, і що вони спішно відійшли до Житомира, залишивши тільки невеличку стежу з паротягом, яка, обстрілявши нас, щойно від'їхала.

З великими труднощами добився я получення зі штабом загону, де дуже зраділи моїй появі та повідомили, що висилають мені ешелон – для навантаження та переїзду куріня.

За той час, як очікуємо на ешелон, нервове напруження та перевтома роблять своє і нам ледви вдається вдержати на ногах варту. Все засипляє, падає на вохку землю, на брудний сніг. Якби не допомогли добровольці з села, то так і були б ми без усякої охорони.


Над ранком підійшов ешелон. Ми навантажились і поїхали до Житомира.

Стація в Житомирі повна наших ешелонів, козаків, коней, возів.

Заходжу в штабовий сальоновий вагон. З дива, остовпів: в сальоні поруч з підполковником Л. Балицьким, ґенералом Присовським і Натієвим, нахилившись над мапами, – сидять три німецькі старшини, яких залізні шеломи лежать на столі...

Генерал Присовський витає мене радісно та знайомить мене з німецьким сотником та двома "лєйтнантами" як команданта кінного полку, який щойно вернув з глибокого рейду за Бердичів.

Бачу велике здивування на обличах німецьких старшин, які нерішуче подають мені руку: я вдягнений у "салдатську" кінну коротеньку кожушину, розпатлану папаху та весь аж до облича, сірого від утоми, забризьканий болотом. А так "гер оберст" в їх уяві не повинен виглядати...

Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони бачуть старшинський "френч", щоправда, без відзнак, але зі значком російського ґенерального штабу на боці. Спостережений одним із них ґеоргіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі та моя німецька військова термінольогія їх остаточно заспокоюють.

Користуючись вільною хвилинкою, коли "гер гавптман" розбалакався з підполковником Балицьким, а решта прислухується, – питаю ґенерала Присовського:

- "А це що таке? З ними теж будемо битися, чи що"?

- "Та ні", - каже отаман загону, - "вони ж наші спільники: Центральна Рада підписала з Німцями угоду і до Житомира прийшов на допомогу, по шосе, авто-панцирний дивізіон, а за ним іде кіннота. Повз залізниці на Бердичів й Коростень ідуть німецькі корпуси, а з одним із них Слобідський Курінь і Січові Стрільці. Німці наступатимуть, аж заки не звільнять Україну від большевиків..."

І так сторінка історії перегорталася...

Вчорайші вороги ставали спільниками, а разом із тим національний ворог – в уяві декого з наших провідників уже починав називатись іменем пануючої над російським суспільством соціяльної групи, тієї групи, яка була тоді не без впливів і на Україні.

Вузол соціяльних і національних відносин почав тепер замотуватись чимраз складнійше. Але про це зацікавлений читач довідається вже з другої частини наших спогадів.

Львів, 1927.

Накладом видавничої кооперативи "Червона калина".

Примітки[ред.]

  1. Йдеться, очевидно, про Мотижин (прим. Володимира Сергійчука – редактора книжки, за якою наводиться текст)