Ясне, тепле сонце приємно дивилось у майстерню через шклянну стелю на блискучі машини і станки, на людей, котрі зі страху бути голодними працювали без перестану, і здавалось говорило людям: „Раби праці і голоду. Покиньте ви свою нудну не цікаву роботу і йдіть до мене в обійми. Ідіть до мене — я вас обгорну теплом, я вас напою ласкою, я васъ навчу шукати щастя справжнього, дійсного щастя, а не того, котре ви даремно шукаєте в праці. Ідіть же, йдіть до мене, раби-робітники!..“
І робітники-раби наче почували сей невідомий поклик сонця, иноді з жадобою поглядали на його золоте, ясне проміння і тяглися до нього думками, тяглись душею, тяглись всею своєю істотою, всім почуттям… Але праця, тяжка праця стискала їх своїми міцними кайданами і не пускала від себе.
— Ох і гарнож як на дворі… говорив один хлопчик другому, йдучи з надвору в майстерню — соняшно, весело… так би здається ліг тай лежав увесь день під сонцем…
— Эге!.. Піди ляж, „жидомор“ тебе ляже… одмовив другий і обидва зникли за станками.
— А що, брат, припіка сонечко! Говорив уже старенький чоловік молодчому, гострючи різак на точилі.
— Здорово брат піджарює — Одмовив той.
— Тепер би де-небудь у садку, у затінку по чарочці, — ловко!..
— Хе-хе. Та ще холодненької скажеш?
— Хо-хо. То чудова штука!..
— Та ще закусити яєшнею?
— Фю-фю! Не ти б казав, не я б слухав… Хо-хо-хо!.. Ха-ха-ха… Засміялись вони весело і розійшлись по своїх місцях…
Миколку, що слухав сі балачки і бачив, як грало золоте проміння весняного сонця, на всьому в майстерні, теж потягло на сонце, на волю, на чисте повітря, де немає сього оглашенного лескоту, шуму, сморіду і духоти… І він уже хотів вийти з майстерні, але в сей час з'явився майстер Дмитро Миронович, або, як його всі величали — „жидомор“.
