ні ж були нові робітники, котрим він був потрібен не яко лікарь, а яко печать до пачпорта… Приложе лікарь до „прийомної“ свою руку, будеш робити, будеш мати шматок хліба, не приложе, йди голодувати, а може і старцювати. Предприємцям капиталістам не потрібне хоре тіло, вони купують тільки свіже і міцне.
Прийом тільки що почався. Приймали спершу хорих, котрих хвершал викликав по черзі, як вони були записані. Всі сі хорі люде товклись у прийомній лікарні, у сінцях і на кганку. Хто здоровіший — стояв, а хорі сиділи на лавках, на східцях і прямо на підлозі. Було тут жарко, душно, із лікарні несло якимись вонючими ліками. Миколка поблукав проміж хорими де-який час, але побачивши, що до них — не хорих — ще далеко, пішов геть на подвіря. Всі, що чекали тілько лікарського огляду, були тут. Вони купчились за лікарнею у холодку, курили і вели балачки. Хоч більшістью вони були не знаємі про між себе, але се не завважало їм ні крихти. Доля рівняла всіх. У всіх їх були одні потреби, одні печалі і одні бажання, і через те вони розуміли один другого і не почували себе чужими… Чекаючі сиділи і лежали купками і по одинцю прямо на землі. Миколка підійшов до одної купки, у котрій йшла дуже жива балачка. Там посеред купки, чоловіка в пьятнадцать, лежав худий як шкилет робітник літ під сорок з пожовклим, зморщиним лицем і говорив хрипучим, густим басом другому молодчому з лицем послушника з монастиря.
— Ти думаєш вони не розуміють, що ти їсти хочеш? Ого, ще як, брат, розуміють. Вони, брат, свою линію ведуть знаючи!..
— От, наприклад, у Катернославі — хрипив далі жовтолиций — лопнув бельгієць — дві тисячі робочих, у нас Розенцвейн — півтори, от тобі і три с половиною тисячі… Усім жити нічим, усім їсти хочеться. Оттут-то нашого брата і ловлють.
— Ого, — ще й як ловлють! Додав уже другий голос з гурту.
— Ти, скажем, одержував два карбованці — говорив він далі, — а тобі карбованця, не хочеш?
— То ще добре… А то за четвертак накланяєшся.