— І так бува… І ти все таки йдеш і робиш, бо погану привичку маеш їсти що-дня…
— О, хо-хо!.. і куди тільки начальство дивиться, важно зітхнувши, промовив молодчий.
— А що тобі начальство наше зробе?!.
— А все-ж таки… заборонить повинні, щоб так не робили.
— Эх ти… довбешка!.. — обурюючись захрипів жовтолиций — оборонців знайшов „начальство“. Ха!.. А що таке наше начальство, скажи мені? Хто вони такі? З'яких людей, як не з таких же шкуродерів, як і наші заводчики, та хвабриканти! Чи може ні, скажеш?
Він хвилювався. В горлі у нього хрипіло, аж клекотіло і він якось незвичайно рвав слова, а иноді, серед балачки кашляв глухо, наче бив у дно порожньої діжки.
— Та він може дума, що начальство з неба пада! — пошуткував хтось.
— Мабуть, що так… То тоді краще неліз-би до балачки, а писав-би собі прошеніє до Бога: — так мов і так, Боженька, тяжко жити… пришли янгола на помічь…
Слухачі зареготались.
— А що братці, він правду говоре!.. Обізвався молодий парняга з гурту, насмішкувато підморгнувши товарищам, начальство повинно пеклуватись за нами обов'язково, бо воно від Бога поставлено кажуть.
— Воно й пеклується… Одмовив жовтолиций злістно. — Он як у Катеринославі бастували торік, так воно і кватирі давало (у тюрьмі звичайно) і до дому на казенний кошт висилало і все т. п.
— І горішками поштувало! — додав знов той же парняга.
Всі знов засміялись.
Чоловік з лицем послушника незнав що відповідати.
— Эх ти… розмазня івановна!.. — прохрипів зло жовтолиций, дивлячись йому прямо в лице — а ще на завод лізеш робити… Гнать вас з відси треба в потилицю!..
— Гей хто з прийомними? стройся скоро! — Гукнув хвершал, вибігаючи на кганок. Всі хутко піднялись і посунули до лікарні, де хвершал, як раніш хорих, становив їх в чергу. Жовтолиций чоловік стояв останнім. Миколка, що
