забарився трохи на дворі, став позад його. Стоючи біля нього близько Миколка чув, як він важко дихав і як у нього щось хрипіло і клекотіло в середині. Він згадав свого покійного батька, у котрого теж, коли він лежав хорий, так само клекотіло в середині. Від того він і помер. Не вже-ж і сей чоловік помре? — подумав Миколка — а як-же-ж він робити дума?
Хвершал одібрав у всіх картки і помічав номерами. Всім приказано було роздягатись. Ті, що стояли в першій черзі, роздяглись зовсім, а задні поки готувались.
Лікарь, невеличкий на зріст чоловічок, біленький, пухкий, з чубом підстриженим сторчком, як у молоденького лошачка грива, із такоюж чорною борідкою, сидів за білим столиком і щось писав.
— Давайте!.. — сказав він хвершалові через де який час. Почався огляд.
Хвершал підводив кожного робітника до столу. Лікарь дивився у кожного руки, очі, слухав серце і щось писав на картці, котру передавав хвершалові. Хвершал теж робив якусь замітку і віддавав уже тому, кому вона належала, оповіщаючи, годиться, чи не годиться він на роботу в заводі.
Лікарь робив своє діло нудно, одноманітно, але удавав такий вид і так тримав себе, начеб то він робе якесь страшенно велике, всесвітнього значіння, діло.
Він говорив усім: руки, язик, нагнись, не диши і т. п. нікому не більше не меньше. Потім писав на картці і, не промовивши ні жодного слова, брався за другого. І все се робив так, начеб то перед ним були не живі люде, а якісь кукли, котрих треба тільки перелічити, та передивитись, чи не попортились вони за деякийсь час. Дійшла черга до жовтолицего чоловіка. Його, як і всіх, він послухав не більше не меньше, написав щось на картці і, віддавши її хвершалові, взявся за Миколку.
Кармелюк не гож!.. гукнув хвершал, віддаючи картку жовтолицему.
— Чому-ж то так? — запитав той.
— Тому, що ти хорий.
Що-ж що хорий? Не вік же буду хоріти… вилічусь.
— Се не моє діло — одмовив хвершал — тут написано… Говори лікареві — додав він тихо…
Лікарь уже зкінчив справу з Миколкою і мив руки.
