мій батько робив трохи чи не до останнього тижня. Чого-ж йому не можна було?..
А ще пан-учений, благородний, а каже: „тут не богадільня“. А куди человікові діватись, подумав би… Адже Кармелюк тут добув хороби. Он батько у жида тілько місяць робив а і то, коли лежав хорий, так той присилав йому грошей не ліки. Так той — жид і грошей у нього не стільки, як у заводчика, а сей же богатий, чого ж йому не полікувати чоловіка?… Такі думки рієм плинули в роспаленій голові Миколки, одна за другою, і він боляче, напружено думав, силкуючись знайти відповідь власним розумом на всі сі пекучі, старі, як світ, а для нього нові питання.
Замисленого Миколку заставив прочуматись не звичайний гомін і рух на заводському дворі. Вся левада заводу була запружена робітниками, котрі валом валили із майстерень, купчились тут на леваді, хвилювались і голосно гомоніли. Видно було, що скоїлось щось надзвичайне. Миколка хутко попрямував до гурту і почав протискуватись у середину, але зробити се йому, невеличкому хлопцеві, було не так то легко. Люди щільно стояли один біля одного і не пропускали. Чорні, з запітнілими мокрими лицями, вони тяглись сами всі туди — до середини, де щось і хтось то говорив, звідки вчувались иноді тільки окремі вигуки: З нас глузують… Нас за людей не лічуть… Ми потребуєм… і. т. и.
Миколка нічого не розумів. Голова йому запоморочилась від усього, що він бачив і чув сьогодня. Допоміг Микольці Климко.
— Миколка, ти не бачив? — Запитав він, сіпнувши Миколку за рукав.
— Що?
— Хлопця пораненого.
— Ні, а де він?
— Уже до лікарні знесли… На стругальному знівичило. Так брат і одшматувало обидві руки — страсть.
— Товариші! Я хочу говорити, гукнув хтось дуже голосно з середини гурту.
— На трибуну! — Гукнув хтось шуткуючи.
— На трибуну! — Загукало разомъ де-кілька чоловік уже серьозно.
