Ні! жив ще чоловік, не раб він, ні…
Чорна лава, з де кількох тисяч робітничих тіл, разом висунулась з заводу і запружила всю заводську вулицю, площу і леваду, що видділяла завод від городу. Хвилюючись лава посунулась туди ген за город, де видко було здалеку і високі будинки, і пишні садки… Вона сунулась і хвилювалась, захоплюючи все більше і більше місця собою. Дивлячись на сю хвилюючу лаву, здавалось, що ось вона зараз тільки дійде до городу, бурхне на нього і всі будинки, палаци і вся роскіш, що була здобута власниками капіталу чужою працею, упаде і розсиплеться на дрібьязок, під напруженням сієї лави-хвилі робочого бурливого моря. Але хвиля тихо всувалась в город і роспливалась по вуличкам все більше і більше і нарешті зовсім розплилась… Не прийшов знать час бурхнути хвилі.
Миколка стомлений, засмучений, після пів дня життя на заводі, знов повертався до дому в стару рідну обстанову. Але всі його думки, всі почуття, були не там біля старого світу минулого дитинства, вони вітали ген-ген далеко відти: у майстерні заводу, біля хорого Кармалюка і покаліченого хлопчика і на заводській леваді серед тисячного гурту людей скривжених, ображених і обурених до жадоби помсти.
Новий світ заводського життя, котрий примусив його випити з першого ж дня повну вщерть чашу страждання робочого люду, захопив його всього разом з серцем, душею і розумом, закрутив його в своїм повітрі і заставив забути все на світі, опріч нього.
— А де я хороби дістав? Хто мене зробив калікою? Ви, анцихрести, ви, людоїди! — вчувся Микольці серед тисячи хвилюючих його думок, обурений хрипучий голос Кармелюка. Йому тільки п'ятнадцять років, а він уже каліка!.. А там поперед ще ціле довге життя… Життя без щастя, без утіхи, без жадної краплини радощів!.. — дзвенів другий ластний голос.
І Миколку збентженого, пригнобленого тисячами думок, душили сльози, брала злість на когось-то дужого і злого, котрий робив людям уси сі кривди і насилав усі нещастя.
— Не вже ж і завше все так буде? — думав з болем у душі Миколка. — Невже дужі та багаті будуть душити, гно-
