Всякий, хто розвиває клясову боротьбу пролетаріату з усіма формами гніту капіталу, хто ставить пролетаріат цією боротьбою робітничу клясу і експльоатовані маси населення в ліпші матеріальні і культурні умови істнування, всякий, хто кличе народ до бою і за національне увільнення—а не робити сього соціальдемократи не мають права,—всякий, хто робить се, развиває національне почуття.
Се—наслідок нашої діяльности, наслідок, котрий не є цілью її, а лише неминучим продуктом її. Так зле сміється життя надъ мертвими доктрінерами Лукашевичами і їм подібними!
Правда, т. Лукашевичі хотів би, щоб українському народові вдалося увільнитися від національного гніту, він тілько боїться отверто кликати його до бою за національне увільнення: грізна мара націоналізму, міцно стуливши його вуста, не дає його горожанським і революційним інстінктам піти в народні маси поневоленого народу *).
Тому гріх т.Лукашевича, признаємося, меньший, ніж наш.
Але чи справді національне почуття гріх, за котрий вигонять із соціальдемократичного раю?
Мусимо признатися, що був такий час, коли інтернаціоналізм був рівнозначним з ворожістю до всього Національного, навіть до самих національностей, коли любовь до рідного краю вважалась „отъ лукаваго“.
Був такий час, але минув.
Правда, відсталі елементи, котрі також є і в рядах р. с. д. р. п., а з ними разом і т. Лукашевич, ще й досі тримаються сих поглядів.
Але гляньте! Навіть сам т. Плеханов, хоч і як, по свойму звичаю, плутає, визнав, що „сучасний соціалістичний інтернаціоналізм цілком уміщаеться разом (совмѣстим) з самою щирою і самою невтомною працею на благо рідного краю
________________________
*) Плеханов „Патріотизм и содіализм“ Нам згадуються чудові слова Віктора Адлера на VІІ конгресі австрійської соціальдеvоrратії (Див.: Масарик Фbлософскія и соціолоческія основы марксизма; глава ІХ Націоналізм і інтернаціоналізм).
