Згадка про позичку нам потрібна була не лише для того, аби показати, на який короткій час вона, при браку иньших умов, —як от, приміром, підупад революції еtc.,— може мати реальне значіння, але також і для того, щоб підкреслити ії значіння, як іллюстрації тих засобів, до яких звернувся уряд, в цілях зміцнення своєї сили і усьпішности боротьби з революцїйним народом і як раз перед скликаннєм Державної Думи.
Вона була наругою, топтаннєм і зневагою тих прав і свобод, що були оголошені маніфестом 17 октября. Навіть з цими обгризаними свободами вона стояла въ гострій суперечці. Читачі певно пригадують, як прем'єр першого quаѕі констітуційного міністерства д Вітте въ докладі Імператору 17 октября заявляв, що завданням уряду до свликаня «народного» представництва — Думи, є «переведення въ життя часових правил, що забезпечують населенню користування благами горожанської свободи» і стремління на всіх ступнях, «к устраненію исключительных законов». В дійсности політика уряду направлена була на те, аби відібрати у населення завойовані ним свободи і оточити чого життя ще більшими путами і тиранією, ніж це було до видання памятного маніфеста «свобод». В провадженню оголошеної політики Вітте обіцяв «не зупинятись ні перед якими б то було офірами» і, як показали факти, додержав слова. Той, хто уважно стежив за цілою діяльністю уряду, як за законодавчою, так і за адміністративною, не міг би прийти до иньшого висновку, як до того, що вся вона направлена була на те, аби вернути назад загублену ним силу і довір'я закордонних банкирів. І само собою зрозуміло, що всі заяви, маніфести і иньші урядові акти, якими оправдувалась політика крові і насильства, не містили въ собі ані зерна чогось подібного до правди, а були незграбно замаскованою декорацією хижацьних замірів і інтересів, старано закутаиих в інтереси «загально-державні» в «інтереси загального добробуту і усьпішного розвою країни». Ії метою сказали ми—було не тілько запровадити спокїй внутрі самої Росії, але й повернути довір'я закордону. Не рахуватись з останнім стало абсолютно неможливим. Минулі ті счасливі для уряду часи, коли він сепаратно міг будувати свою внутрішню політику. Економічний розвій Росії, надавши ій характер типової капіталістичної держави, проробив з нею ту саму історію, яку він утворює скрізь, де лише появиться. Утворивши в Росії капіталістичне господарство, він всевладно почав вимагати для його розвою необхідних і обовязкових умов, а власне демократизації державного ладу і певних політичних свобод. Завпровадження їх в життя стало конечною потребою цілого державно—господарського життя країни і в значній мірі вимогою чужоземного капіталу, субсідіями котрого уряд і міг лише, при зростаючому економічному крізісові, підтримувати свою фіскальну політику. Буржуазія, а особливо закордонна нехтує запобіганнями придворноі камаріллі. Тому то в позитивному розвязанню політичних свобод въ Россії заінтересовано було не лише російське населення, але і чужоземна біржа. Не передбачаючи конфлікту, а може й сьвідомо заплющуючи очі передъ ним, уряд провадив далі свою випробовану і, здавалось йому, певну політику: політику власних інтересів, насильств і роздратовання. Ії повне банкроцтво виявилось в останній раз під час японської війии, і Портсмутський мир був не лише
