Сторінка:«Україна в минулому», 1996. – №8.pdf/158

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
ВІКТОР ФІЛОНЕНКО

Як сьогодні пам'ятаю свою першу зустріч з Віктором Йосиповичем Філоненком. Під готель львівського “Інтуриста”, закінчуючи напружену автобусну подорож по Польщі та Чехословаччині, підкотив туристичний “Ікарус”. З нього вискочив моложавий на вигляд високий стрункий чоловік, сердечно привітав мене і почав розпитувати, як дістатись на найвищу точку Львова — Високий Замок. За ним, важко дихаючи, вирвалась із розпеченої машини (це був досить спекотливий кінець вересня 1964 р.) невеличка, вимучена багатоденною незручною дорогою, немолода вже дружина — Ванда Йосипівна. Віктор Йосипович випромінював енергію і допитливість, рвався на вузькі вулиці давнього міста, Ванда Йосипівна мріяла тільки про спокійний відпочинок. Через три місяці проф. Філоненко починав дев'ятий десяток життя, дружина була щонайменше на двадцять років молодша.

Швидким, завжди в русі, завжди сповненим бажання дізнатись, побачити щось нове, поділитись свіжими враженнями, науковими і ні тільки науковими новинами — таким назавжди залишився в моїй пам'яті один з найпривабливіших кримознавців останніх десятиріч, мовознавець і етнограф В. Й. Філоненко.

Інтерес до Криму, до народів, що його населяють, підштовхнув мене до пошуків Філоненка, відомого мені своїми працями. Знайшов я його окружним шляхом у П'ятигорську. 1963 р. почалося наше листування, яке тривало майже п'ятнадцять років. Десятки насичених цінними відомостями листів (Віктор Йосипович мав блискучу пам'ять, а писати йому було про що) збереглись у мене, очікуючи кращих часів, коли хоча б невелику добірку з них можна буде опублікувати.

Віктор Йосипович був безмежно й безконечно, до кінця свого життя (остання наша зустріч відбулась весною 1977 p., коли професор вже тяжко хворів) закоханий у Крим — край своєї молодості і зрілості. Цю беззавітну любов до Криму, до його справжніх автохтонів, він зумів прищепити мені. Вереснева 1973 р. зустріч у Сімферополі (звичайно ми зустрічались через рік-два у П'ятигорську чи в Нальчику) сприймалась моєю дружиною Людмилою як своєрідна передача естафети. Віктор Йосипович знайомив нас не тільки з тінистими вулицями міста, в якому йому багато про що говорив майже кожен старий будинок, але й з представниками давніх кримських громад: кримчацької — Левом Ісаковичем Кая та Борисом Михайловичем Ачкиназі, караїмської — Семітою Ісаківною Кушуль (тоді вони ще зустрічались всі разом). Не знаю, чи вдалось мені прийняти — у повному розумінні слова — естафету з рук Віктора Йосиповича, але кримська проблематика зайняла важливе місце в моїх наукових інтересах. І це, безсумнівно, завдяки незабутньому професорові.