садибі в Долинську, де письменниця провела останні роки свого життя[1]. А в 1942 р. він писав у нальчицькій газеті про Марко Вовчок як про співця вільної України (Социалистическая Кабардино-Балкария. — 1942. — № 176). 1956 р. у Нальчику побачила світ брошура В. Й. Філоненка “Марко Вовчок. Жизнь и творчество”. В останні роки життя він зміцнив свої зв'язки з українською наукою. Якщо в 20-х pp. його українське середовище в Криму визначали такі вчені, як члени-кореспонденти Академії наук у Ленінграді І. Линниченко і A. Маркевич, то тепер він знайомився з людьми нової формації, а також тими, котрих у Нальчик привела нелегка доля (серед них був і багатолітній в'язень сталінських тюрем і таборів Ю. Шухевич). На сторінках київського журналу “Архіви України” (1967. — № 1) B. Й.Філоненко опублікував статтю “Наукова діяльність Таврійської наукової архівної комісії і Таврійського товариства історії, археології та етнографії (1887-1929 pp.)”. Він був співпрацівником першого видання “Української радянської енциклопедії”. Коли, у зв'язку зі завершенням 18-томника, редакція енциклопедії у 1968 р. розіслала своїм авторам спеціально виготовлений металевий значок, В. Й. Філоненко довго носив його на лацкані піджака, підсміюючись, що це єдиний орден, якого він удостоївся за все життя. Він щиро цікавився досягненнями української емігрантської науки, особливо працями одного з найбільш відомих його представників О. Пріцака, безпосередній контакт з яким В. Й. Філоненка перервався “через незалежні обставини”.
Драма В. Й. Філоненка як ученого полягала в його безмежній делікатності і скромності. Хоча протягом багатьох десятиріч він підтримував дружні особисті і письмові зв'язки з багатьма відомими сходознавцями Росії, допомагав їм порадами, матеріалами, рідкісними виданнями, однак ніколи не використовував цих зв'язків для того, щоб “пробитися” на сторінки московських та ленінградських сходознавчих видань, куди його, правду кажучи, і не запрошували. Саме в цих обставинах причина того, що опублікував В. Й. Філоненко значно менше праць, ніж дозволяли його потенційні можливості. Його цінні і оригінальні праці друкувалися в маловідомих і малотиражних провінційних виданнях, перетворюючись на бібліографічну рідкість вже у момент виходу в світ, — і рідко доходили до широких кіл дослідників. Для прикладу можна згадати хоча б про те, що такий солідний бібліографічний покажчик, як “Sovietico-Turcica. Beiträge zur Bibliographie der türkischen Sprachwissenscheft in russischer Sprache in der Sowjetunion 1917–1957” (Будапешт, 1960) реєструє тільки три праці В. Й. Філоненка, хоча публікацій, що заслуговували на увагу, було на
- ↑ Вже після смерті В. Й. Філоненка садиба була по-варварськи знищена. Із цілого єдиного комплексу залишився тільки один будиночок. Цей “захід” було проведено для того, щоб припинити існування української загальнодоступної бібліотеки, розміщеної у другій хаті комплексу.
