влено правила гри: заборона на професію для проскрибованих (тому вони ходили безробітними або працювали не за спеціальністю); заборона на друк (чорні списки тих, яких не можна було не те, що друкувати, але й згадувати в друкові, охоплювали понад 90 прізвищ); заборона доступу до т. зв. спецфондової літератури, до рукописних та архівних джерел (для допуску до них треба було мати письмові відношення від наукових установ або й спеціальні допуски, видані органами безпеки). Панувала виключна політична пильність при підборі кадрів для аспірантури, науково-дослідної та викладацької роботи. З випускників історичних факультетів комплектувався значний процент апаратників партійних органів, а також органів безпеки, зокрема тих ланок, що займалися ідеологічним наглядом.
Це спричинило велику деградацію історичної “науки”, яку звели до ілюстрування набору непорушних догм не стільки соціально-економічного (т. зв. марксистського), скільки москвоцентричного й антиукраїнського змісту. Писання праць полягало у тенденційному переписуванні вже давно написаного (але без покликання на попередніх авторів), загостренні вульгарно-соціологічного підходу, викидання та замовчування фактів, які не підходили під згори запрограмовану схему, супроводжувалося обов'язковою боротьбою з буржуазним націоналізмом та з західною історіографією. Історичну науку було поставлено на службу фальсифікації. Було знецінено джерелознавство, обмежено публікацію історичних джерел, зрештою, тенденційно підібраних, повних прогалин. Знехтували вивченням допоміжних історичних дисциплін.
Позитивних здобутків у 70–80-х pp. було мало (лише окремі аналітичні дослідження). До всього, що публікувалося тоді, треба підходити дуже обережно, критично і скептично. Захистити цю історіографію за її фіктивні досягнення неможливо, як неможливо захистити цінність математичної формули, виведеної зі складових елементів, відносно частини яких заздалегідь відомо, що вони фальшиві. Історіографію т. зв. радянського періоду слід вивчати так, як вивчають поширення ошуканчих ідей, психопатологію псевдонаукової творчості, а також як підневільну, рабську працю.
Для дуже консервативних (у гіршому розумінні цього слова) істориків проголошення незалежності й початковий дуже ейфорійний розвиток подій після цього були великою несподіванкою. Попередній період перебудови в історичній науці не перебудував практично майже нікого. Можна визначити чотири лінії поведінки “казьонних” істориків у цьому періоді:
